ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віталій Репета (1988) /
Проза
ЖУ-130
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЖУ-130
ЖУ-130
Було темно. Я сховався за каменем. Інші були хто де – якщо ти хороший солдат, ти знайдеш собі укриття, де б ти не був. Я дозволив собі трохи заснути, коли через мій камінь просто на мене звалилось мертве, жахливо податливе тіло. Запахло горілим м’ясом, але звуку не було – напевне, якась новомодна штучка типу бластера…
Тривога! – гаркнув навушник в правому вусі. Я придивився до мертвого тіла. На його нагрудній блясі було викарбовано «ЖУ-130». Я пам’ятав його. Це був прапорщик з іншої бойової групи. Посміхався завжди… І от тепер він лежить на землі, руки й ноги неприродно викручені, а в голові жахлива рана. Та в мене не було емоцій.
Мене для цього готували.
Були лише накази, тренування, здорова їжа і прокляте буквенно-циферне позначення всього, чого я бачив. А ще – «свої» і «їхні».
Раптом чиясь рука затулила мені рота, а в потилицю вперлося щось тверде.
Дуло бластера.
Ну от і все. Зараз мене вб’ють, і я відправлюся у Відпустку. Все на світі було таким противним для мене, так набридло, що я чекав смерті. Стріляйте собі, воюйте, учіться вбивати…
Але без мене.
Позаду мене хтось приглушено зойкнув, і рука, що затисла мені рота, ослабла. Свої врятували – здогадався я. Ворог падав дуже повільно, чіпляючись за мене, як за ниточку життя. І в останній момент він все-таки натиснув на спусковий гачок – видно, більше рефлекторно, аніж осмислено.
Мою голову пронизав пекучий біль, та я не видав ні звуку. Хороша школа, хороший солдат. Я затулив рану рукою, і обернувся до вбитого ворога. Жінка років тридцяти, здається, гарна, в темному обтягуючому костюмі, а в руці – мініатюрна штучка, якою вона забрала разом з собою у Відпустку моє вухо.
Не дивлячись на тренування, я скривився.
Суча дочка.
Я глянув на руку, котрою затискав рану. Вона була вся в крові. Накотилася дивна слабкість, і я ліг на землю. Як мені це все остогидло…
Прокинься, солдат. – Голос прапорщика ЖУ-130 був незвично м’яким.
Де я? – Місцевості я не впізнавав. Ми були в голому світло-сірому коридорі. Тут при всьому бажанні не було де сховатись. Торкнувся свого вуха – воно було на місці. Це означало лише одне.
Ми у Відпустці – гордо виголосив прапорщик, посміхаючись своєю вічною посмішкою. – Зараз начальство підпише наказ про розподіл – кому нагору, а кому вниз. Це – тільки Коридор.
Знову начальство, накази… А хіба Відпустка – це не Воля?
Прапорщик нахмурився.
За Волю ми всі боремося. А що таке Відпустка – я ще не знаю.
«СК-6591, на ваше ім’я прийшов наказ. Вам – вниз, в темряву» – цей голос, що нічого не виражав, забрав останню надію. Кажуть же – Воля Світло, а Темрява – рабство.
Прапорщик востаннє посміхнувся мені, і я провалився в пітьму.
Навколо танцювали вогні бластерів, я стискав рукою те, що лишилося від мого вуха, а біля ніг лежало тіло прапорщика.
За що мене знову послали сюди?!!
Мого бластера ніде не було видно, і я вихопив з руки мертвої жінки ту іграшку і почав стріляти навколо себе, не цілячись, знищуючи все навколо.
Я пізнав лють.
…З мене зняли Маску Січмонда і поставили на ноги.
Вибачте, ви не пройшли психологічного тесту.
От і все. Я знову не здобув роботи. Навіть в солдати не прийняли! Здається, ще трохи – і я елементарно здохну з голоду.
Дійшовши до свого закутка в загальній спальні, ліг на дерев’яну підлогу.
Під час тесту я мріяв про Волю. Хіба я міг знати, що вона ТАКА? Ось за що вмирали солдати в тридцять шостому році.
Але то нічого.
Я ще повоюю.
Я знав, де можна дістати бластер.
Було темно. Я сховався за каменем. Інші були хто де – якщо ти хороший солдат, ти знайдеш собі укриття, де б ти не був. Я дозволив собі трохи заснути, коли через мій камінь просто на мене звалилось мертве, жахливо податливе тіло. Запахло горілим м’ясом, але звуку не було – напевне, якась новомодна штучка типу бластера…
Тривога! – гаркнув навушник в правому вусі. Я придивився до мертвого тіла. На його нагрудній блясі було викарбовано «ЖУ-130». Я пам’ятав його. Це був прапорщик з іншої бойової групи. Посміхався завжди… І от тепер він лежить на землі, руки й ноги неприродно викручені, а в голові жахлива рана. Та в мене не було емоцій.
Мене для цього готували.
Були лише накази, тренування, здорова їжа і прокляте буквенно-циферне позначення всього, чого я бачив. А ще – «свої» і «їхні».
Раптом чиясь рука затулила мені рота, а в потилицю вперлося щось тверде.
Дуло бластера.
Ну от і все. Зараз мене вб’ють, і я відправлюся у Відпустку. Все на світі було таким противним для мене, так набридло, що я чекав смерті. Стріляйте собі, воюйте, учіться вбивати…
Але без мене.
Позаду мене хтось приглушено зойкнув, і рука, що затисла мені рота, ослабла. Свої врятували – здогадався я. Ворог падав дуже повільно, чіпляючись за мене, як за ниточку життя. І в останній момент він все-таки натиснув на спусковий гачок – видно, більше рефлекторно, аніж осмислено.
Мою голову пронизав пекучий біль, та я не видав ні звуку. Хороша школа, хороший солдат. Я затулив рану рукою, і обернувся до вбитого ворога. Жінка років тридцяти, здається, гарна, в темному обтягуючому костюмі, а в руці – мініатюрна штучка, якою вона забрала разом з собою у Відпустку моє вухо.
Не дивлячись на тренування, я скривився.
Суча дочка.
Я глянув на руку, котрою затискав рану. Вона була вся в крові. Накотилася дивна слабкість, і я ліг на землю. Як мені це все остогидло…
Прокинься, солдат. – Голос прапорщика ЖУ-130 був незвично м’яким.
Де я? – Місцевості я не впізнавав. Ми були в голому світло-сірому коридорі. Тут при всьому бажанні не було де сховатись. Торкнувся свого вуха – воно було на місці. Це означало лише одне.
Ми у Відпустці – гордо виголосив прапорщик, посміхаючись своєю вічною посмішкою. – Зараз начальство підпише наказ про розподіл – кому нагору, а кому вниз. Це – тільки Коридор.
Знову начальство, накази… А хіба Відпустка – це не Воля?
Прапорщик нахмурився.
За Волю ми всі боремося. А що таке Відпустка – я ще не знаю.
«СК-6591, на ваше ім’я прийшов наказ. Вам – вниз, в темряву» – цей голос, що нічого не виражав, забрав останню надію. Кажуть же – Воля Світло, а Темрява – рабство.
Прапорщик востаннє посміхнувся мені, і я провалився в пітьму.
Навколо танцювали вогні бластерів, я стискав рукою те, що лишилося від мого вуха, а біля ніг лежало тіло прапорщика.
За що мене знову послали сюди?!!
Мого бластера ніде не було видно, і я вихопив з руки мертвої жінки ту іграшку і почав стріляти навколо себе, не цілячись, знищуючи все навколо.
Я пізнав лють.
…З мене зняли Маску Січмонда і поставили на ноги.
Вибачте, ви не пройшли психологічного тесту.
От і все. Я знову не здобув роботи. Навіть в солдати не прийняли! Здається, ще трохи – і я елементарно здохну з голоду.
Дійшовши до свого закутка в загальній спальні, ліг на дерев’яну підлогу.
Під час тесту я мріяв про Волю. Хіба я міг знати, що вона ТАКА? Ось за що вмирали солдати в тридцять шостому році.
Але то нічого.
Я ще повоюю.
Я знав, де можна дістати бластер.
Найвища оцінка | Самотня Птаха | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Грицько Зудука | 5.25 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію