Великий вплив на творчість Юрія Завадського має формалізм, це ми бачимо у кожному його вірші зорової поезії. Вона у авторському контексті дала поетові поштовх до чогось невловимого, зобразити світ на тлі якоїсь буденної фальші.
Якщо говорити про візуальну поезію в цілому то за словами Романа Гром'яка «ставлячи на обговорення питання у такий спосіб, я виключаю наразі аксіологічний аспект поцінування творів за критерієм «вищої чи нижчої естетичної вартості» і переношу акцент на опис, на відтворення структури багатовимірного історико-літературного процесу з його різними читацькими верствами. Розумію, що опис у гуманітарній сфері немислимий поза інтерпретацією, але їх взаємоопосередкування, співвідношення мають бути предметом постійних саморефлексій як «елементи метатексту у будь-якому тексті».
На відміну від друкованого тексту, усталеного й авторитарного, цифровий текст – інтерактивний, динамічний і здатний поєднувати слово з образом і звуком. Електронний текст піддає сумніву традиційну концепцію «тексту». Натомість має здатність подавати інформацію у такий спосіб, щоб інші люди могли поглянути на речі з нашої точки зору.
Яскравим прикладом такого тексту є гіпертекстова поема «Цигарки», яка надзвичайно захоплює особливістю прочитання, адже суть у тому, аби знайти вихід із заплутаного фрагментами лабіринту. У цій поемі постає одразу декілька проблем: і людські взаємини, і особисті інтимні стосунки, і внутрішні переживання ліричного героя.
Під запальні звуки дощу він «шукав куди подіти свою пристрасть», а коли знайшов, то «не відчув задоволення». Будь-які пристрасті поет вважає «обов’язком перед своєю статтю», але в той момент йому так хотілося побути наодинці «без статі» і «не хотілося навіть торкатися її шкіри». Після того як розглянув усе довкола, «застиг голий на білому ліжку серед кімнати закрив очі». Він усамітнився в собі, бо втомився від світу і людей: не курив, не ходив, не їв.
Із своєю дівчиною поет зустрічався рідко. Очевидно вона була трудоголіком, «перероблювала зроблене», а це дратувало героя, який одного разу сказав: «тобі потрібно змінити роботу». Адже це нестерпно, що «вона працює щодня цілий тиждень вона працює/ з ранку до вечора вона працює/ в неї не важка робота вона повинна сидіти за комп’ютером/ І вдосконалювати те що вже зробила». Ліричного героя дратувало те, що «вона усміхалася до монітора» переглядаючи імейл та слухаючи музику, а герою здавалося, що він «вже ніколи не позбудеться недовіри до її сміху». Трагізм непорозуміння в тому, що поет ніколи не спостерігав за тим як говорить юна леді, а натомість «слухав повернувшись до вікна», бо «думав що так легше говорити». Він просто боявся пізнати «яким гидким може бути її погляд». Іноді вона примушувала мовчати, бо «все було зрозуміло безумовно». Коли вона спала зімкнувши очі на його долонях, він «думав про те що не здатен думати в цю мить». Робимо висновок, що герой боїться самотності, зради, бо навіть не хоче думати, що робила його суджена цілі тижні далеко від нього, перед тим як раптом заснула в нього на долонях.
У поемі також належне місце має спілкування з людьми, громадські стосунки. Одного разу, коли ліричний герой познайомився із сором’язливою дівчиною, то та намагалася не говорити, сказала, що хоче цигарку, а коли щось говорила, то він «її майже не чув дивився їй в очі і все розумів без слів».
«Маргінеси розмов» часто точилися на лавочці, де були присутні представники різної статі. Автор шукає дивовижі навіть у тому, що чоловік, якому він став на ногу, бажає йому відповісти, адже «для нього це щось означає». Коли дівчина із компанії почала єхидно розпитувати про творчі шукання нашого ліричного героя, йому захотілося її вдарити. І це бажання поет реалізовує у вірші, бо «лише в кіно можна так вдарити дівчину», щоб «кров їй пішла з носа».
У цьому фрагменті поет також викриває людей, які не курять, натомість з цього приводу їм «кортить моралізувати». Хоча, мабуть, цим моралізатором і постає сам автор. Але він констатує лише той факт, що «бачив людей для яких правильність чисел дорівнює правильності життя і правильності думки».
Після тієї пригоди з дівчиною герой повернувся додому, роздягнувся до гола і пішов в спальню, «підійшов до вікна/ відкрив вікно/ і аж тепер почав рівномірно дихати». Побачив на підвіконнику недопалок «і втягнув крізь нього холодне повітря знадвору…», але раптом «присмак смоли і тютюнового диму обволік язика і спинився в горлі». Від цього неприємного відчуття ліричний герой рефлективно «викинув недопалок у вікно/ повернувся спиною до вікна/ поправив волосся» і одразу ж чомусь вирішив не обстригати, бо вже мав колись справу із перукарем-«солодким», а його «рука ще зберігала запах перукаревої присрасті». І відтворився зримо епізод зустрічі із перукарем, його скептичний вираз обличчя і ледь вловимий погляд на зачіску. Пристрасть перукаревих поцілунків була домінуючою напротивагу їхньої умовності для нашого героя.
Залишається незаперечний факт, що автор погано почувається між незнайомих людей і його нічого там не тримає «крім недокуреної цигарки яка ще димить…між пальцями». Вона як німий свідок історії одного життя, бо її «іскра підіймалася догори розгорялася потім опускалася і поволі тліла далі…». Таке спілкування із читачем уже на мімітичному рівні пророкує успіх автору, адже аби зрозуміти його, потрібно проникнутися його візійною уявою і стати метадієгетичним наратором авторського тексту.
Якщо ж опиратися на досвід попередників, котрі досліджували постмодерну субкультуру, варто сказати, що Ліотар визначає постмодерн як такий стан знання, коли виникає недовіра до великих розповідей. Руйнується метанаративний механізм легітимації знання. Наративна функція втрачає головні свої компоненти: великого героя, великі небезпеки, великі кругосвітні плавання, велику мету. На противагу набуває сили практика мовних ігор. У чому полягає механізм легітимації в добу кризи метанаративів? А здебільшого у тому, що вже все про що можна було сказати – сказане і про що можна було писати – написане, а письменникам сучасної епохи залишилася рутинна справа – переповідати загальновідомі факти. Тому вони і шукають нові форми для давнього сюжету. Виходить непогано.
Вірш Ю.Завадського «ао» - це як вигук, протест до чогось непримиренного, того, що мучить ліричного героя. Візуально ми бачимо діру, яка тікає у безодню мрій. Вона життя на чорне й біле ділить, лише зрідка надаючи йому сірого забарвлення.
Вірш «іі» як вічні три крапки в серці. Це продовження єднання на тлі статичної картини катастрофи. Життя немов перевернений камаз у захалусті оголених дерев, як оголених людських тіней. А хата, що постає в уяві автора, як одинока світлиця в самотньому храмі постраждалої душі.
Анімаційний текст «я тебе люблю» такий же динамічний як і почуття:
- я тебе люблю
- тебе я люблю
- люблю я тебе
- тебе люблю я
- люблю тебе я
Щось таке ,приблизно, ми бачимо на картинці. Стільки разів (можливо тут є якась символіка чисел?) ліричний герой говорить ці слова різним жінкам, позаяк динамічність руху тексту рівноцінна рухові почуттів та їх зміні.
«My girlfrend’s eye» показує нам безодню думок як нескінченний світ мрій, бо це дзеркало душі ліричного героя. І дугоподібна брова, як німий свідок вічності, півколо між містами, які розділяють закоханих. Також це око схоже не багатошаровий текст нелінійного прочитання або на піраміду, у якій міститься безліч маленьких пірамідок, бо слово всеохопне, воно здатне поглинати все, особливо, якщо у нього муза – око.
Вірш «е» - символ вічності, чистоти, безхмарного майбутнього; вся нечисть відступає туди – на захід сонця, разом із старим днем, а все хороше залишається з нами. Озеро вбирає в себе весь негатив, шукаючи позитиву в людях, які, очевидно, сидять по той бік у лісі і «спілкуються з природою».
Анімаційний текст «вокзал» дає нам зрозуміти, що вокзал насправді це є «вал» і «кал», стовпотворіння неприкаяних людських душ. Це єдине місце на землі, де всі рівні, але у кожного свій шлях і куди вас завезе поїзд – покаже час.
«Зима 1» сковує уяву ліричного героя і від холоду в словах він зміг промовити лише «аі». Дерева приховали поривання митця і його прагнення відкрити нам очі.
«Зима 2» - повний занепад морального, залишилась тільки «і» із вигуку, багато численних букв алфавіту, як знак-спомин, як символ єднання і претензії на продовження творчості. Омертвіло все в темряві і уста німоти мовчать, закам’янілі рослини дивляться благальними очима на ліричного героя і просять допомоги.
«Роса» і кома-апостроф над кожною літерою пророкують їй увіковічнити себе.
Вірш «nо» каже ні усім, хто прагне зіпсувати папір своїми нікчемними ідеями, хто прагне лінійності, догми, канону і втискає свої емоційні пориви у рамки. На картині ми бачимо до чого це призводить: до дріб’язковості, нікчемності, абсурду.
«Самопортрет» - самогіпноз, самонавіювання і самозахист від усього скверного. Автор відвертається від усього буденного, він кидає клич простоті. Оті тексти на фоні портрету, вони немов нашкрябані невмілою рукою. Твори не мають форми і є брудом для автора, який нависає над отим невикінченим твориком, який може потерпіти лише поразку. Ліричний герой ізолюється від світу, прагне самозаглиблення і пошуку свого его.
Вірш «щц» одразу пропагує нас задати запитання: що це?. Оті чорні полоси на білому тлі, як людське життя: чорне й біле, що самотність ділить. У когось у житті темні моменти чергуються із світлими, у когось вони перетворюються на суцільну чорну лінію; для декого це просто лабіринт і якщо його вдало пройти, то можна виграти безодню світла у житті, а ні – то вічно блукати у лабіринті пітьми. Надто багато глухих кутів у нашому житті, що для декого воно перетворюється на суцільну криву, зчорнілу від втоми. Або на штрих код як закодований світ життя, як секрет сакральної буденності та спалах чогось неймовірного в одній особі. Майбутнє за штрих кодом. Бо насправді ніхто не знає що це. Це якась закодована мова ще неіснуючої досі зорової поезії.
Динамічний текст «двадцять п’ята літера» спочатку видається дещо абсурдним набором знаків, які здавалося б ні форми, ні змісту ніякого не мають, але коли пильно вдивитися, то при зміні кадриків починаєш помічати оту «абсурдну» двадцять п’яту літеру «Ф».
«Здається стосується робиться» вірш пронизаний конкретизмом, динамічний текст, що має свій прихований зміст, а розв’язку можна вловити прочитавши: «що стосується тебе те тобі здається робиться без тебе». Така перестановка слів змушує пришвидшити функціонування зорового рецептора, аби вловити суть вірша.
«серцевірш» - анімаційний витвір мистецтва. Пульсуючі голосні – це голос пульсуючого серця, яке б’ється в унісон зі словами, що промовляють ним. Кохання дає ліричному герою шість спроб утвердити себе, відкрити щось нове в собі через іншу людину. Букви – почуття автора, які то з’являються, то зникають в силу тих чи інших обставин. Пульсує авторове серце саме словами. Очевидно тут і знаходимо його аксіому кохання і розуміння того, що митець не мислить свого життя без віршів.
2008р