БАТЬКИ І ДІТИ
І.
Того року серпень видався надзвичайно теплим і гарним. Виплеканий її руками сад щедро віддячував плодами. Гілки яблунь, груш і слив, обважнілі від дарів літа, гнулися до землі. Кілька кущів винограду зародили, як на диво, рясно. Зародив навіть горіх, який впродовж останніх років не плодоносив і вигнався на кілька метрів угору. Зародила ота безнадійна яблунька біля хвіртки праворуч. Марія ще з весни підходила до неї, гладила стовбур рукою і промовляла: “Дай нам, серденько, скуштувати твоїх яблучок, бо інакше зрубаємо тебе, чуєш?” Дерева, квіти, м’ята, меліса, кущі малини й смородини, калина, кілька вишень і черешня перетворювали маленький клаптик землі на оазу краси й благодаті.
Єдине, що затьмарювало цю красу – біль. Цього разу напад болю був нестерпним. Минуло кілька днів, а біль не минав. Мучила нудота, від безсоння і голоду паморочилося в голові. Спершу вона переконувала себе, що невдовзі біль минеться, як це було вже не раз. Адже їй досі якось вдавалося уникнути операції. Щоразу ситуація повторювалась – напад болю, “швидка”, лікарня, тиждень під “системою”, потім біль вщухав, і вона просилася додому. Медики застерігали, наполягали на операції, але вона запевняла їх, що ще “не готова”. Вони мовчки знизували плечима і неохоче відпускали пацієнтку додому. Втім, цього разу все було по-іншому. Терпіти нестерпний біль далі не було змоги. Тож вона почала налаштовуватись на операцію. Шукала щось втішне. Он сусідка з будинку навпроти мала подібну операцію торік, і все гаразд. Їй навіть не робили великого розрізу. Через два маленькі отвори швидко прооперували, й за кілька днів була вдома. Звісно, нині вона дотримується дієти, але це не найгірше, що може бути. Без улюблених шкварок, смаженої картоплі й шматочка копченої ковбаси можна якось обійтися.
Найбільше її лякало перебування в лікарні. Варто лишень потрапити туди, як знайдуть стільки болячок, що жити не хочеться. А оті нічні стогони сусідів по лікарняній палаті. Або чого гіршого – хтось помре. Їм, звиклим до всього, нічого – покійника відвезуть, ліжко переберуть, наче й нічого не сталося, а ти спробуй після цього заснути!
Вранці зателефонувала до сина. Переконувала, що цього разу справді згідна на операцію. Просила про одне – домовитися про все в районній лікарні, а не тут, в обласному центрі. Там якось спокійніше, все ж “вдома”, а тут вона лише кілька років. Ще не звиклася. Поза сумнівом, якщо вже йти «під ніж», то тільки там. Ось знайомий сусіда з самісінького Києва приїхав, щоб прооперуватися вдома. Хіба в них там нема доброї лікарні? Звісно є. Але вдома спокійніше.
Син приїхав о дев’ятій ранку. Вона вже зібрала речі і чекала. Обвела поглядом старі світлини на стіні. Подумки звернулася до покійного чоловіка, портрет якого висів над ліжком, перехрестилась і пішла на вулицю. Синові дістались дві чималі сумки з речами.
За якихось дві години були на місці. Вона любила цю дорогу – дорогу додому. Тут усе рідне серцю. В багатьох навколишніх селах їй доводилося бувати по роботі. Які ж бо неймовірні речі трапляються в житті! Сорок років тому Марія, на той час молода вчителька, була на семінарі в обласному центрі й потрапила на затишну зелену вулицю зі старими ошатними будівлями. Промайнула думка: “Як же гарно було б тут жити!”… Через сорок літ чоловіка перевели сюди на роботу, і вони отримали помешкання саме на цій вулиці! Комусь розповісти – не повірять.
Ось і районна лікарня. Знайомий сина допоміг влаштуватись. Їй дісталася скромна палата з вікнами у двір. Нічого зайвого – ліжко, тумбочка, стілець, умивальник. За три години обійшли лікарів, здали всі необхідні аналізи.
– Ну що? – посміхаючись, до палати увійшов приятель сина. – Наші справи не такі вже й кепські.
– Що маєте на увазі? – запитала вона.
– Я маю на увазі, пані Маріє, що аналізи підтверджують, що вас можна оперувати, і ми зробимо це… завтра вранці.
– А-а-а, так швидко?
– А навіщо чекати? Раз-два – і ви вдома.
– Справді?
– Еге ж!
– Ну завтра, то завтра.
– От і добре. Ви трохи відпочиньте, а ми з Віктором перекуримо, гаразд?
– Гаразд.
Чоловіки вийшли з палати і попрямували в кінець коридору.
– Сергію, що скажеш?
– Треба оперувати терміново. Жовчний міхур повністю “запакований” камінцями. Операція не надто складна. Ми робимо такі за власною методикою. Віриш – до нас навіть з інших районів приїздять!
– Головне, що я тобі довіряю, Сергію. Не підведеш?
– Як можна, Вікторе!
– Ну, мабуть, буду їхати, маю ще багато роботи нині.
– Бувай. Маєш номер мого мобільного. Зателефонуй завтра біля одинадцятої ранку. Гадаю, до цього часу операцію буде завершено.
– Домовилися. Ну, бувай!
IІ.
Наступного дня о дев’ятій ранку Віктор уже був в лікарні. Вирішив дочекатися результату операції на місці. Годину сидів у легківці, потім вийшов з машини і попрямував до входу в хірургічне відділення. Піднявся сходами на третій поверх до операційної. Заглянув у коридор. Чергова медсестра дала зрозуміти, що стороннім вхід заборонено.
– Сестричко, я тільки дещо хочу запитати. Будь ласка!
– Питайте вже.
– О дев’ятій мали розпочати операцію моїй матері! Вам щось відомо про результати?
– Прошу, не так голосно. Як прізвище матері?
– Василенко… Марія…
– Операція ще триває, чекайте на вулиці.
– Дякую.
Сергій зателефонував перший. Повідомив, що все гаразд і за десять хвилин можна буде на хвильку глянути на маму, коли її везтимуть з операційної до палати. Віктор поспішив до дверей операційної. Приятель курив на сходах. На його чолі та обличчі проступали краплини поту.
– Важка у вас робота!
– Нині ще день видався нівроку, парить.
– Ну, як там? Як результати?
– Все гаразд. На ось, тримай сувеніри! – Сергій простягнув Вікторові марлевий вузлик.
– Це що?
– Подивись…
Розгорнувши вузлик, Віктор побачив величеньку купку гладеньких темно-коричневих камінців різного розміру.
– То це…
– Еге ж, витягли з жовчного міхура твоєї мами. Матимеш на фундамент нової хати!
– І як мама після операції? Я дуже хвилювавсь, адже в неї хворе серце.
– Все чудово. За тиждень буде вдома.
– Не знаю, як тобі дякувати.
– Подякуєш Богові, а зі мною поїдеш порибалити в суботу, добре?
– Ще б пак!
– Тоді човен і пиво за тобою.
– Нема питань!
– До речі, я сказав черговій медсестрі, щоб дозволила тобі побути трохи біля мами. Буде добре, якщо вона відійде від наркозу і побачить поруч тебе, а не когось у білому халаті.
– Дякую!
– Ну бувай, до суботи.

V.
Дякувати Богові, операція вже була позаду. На радість собі та лікарям наприкінці дня мама підвелася з ліжка і сиділа, навіть зробила самостійно кілька кроків. Вона аж змінилась. Обличчя вже не було перекошене від болю, а спокійне, щасливе і вдячне. Віктор навідувався до неї щодня по обіді. Через три дні її перевели з реанімації до палати. Друге ліжко пустувало, тож він міг бути коло неї кілька годин.
– Досі не віриться, що все вже минулося!
– І треба було стільки терпіти?
– Боялась, а тепер не боюся!
– Ну от бачиш.
– Нарешті я виспалася. Нічого не болить. Ти не уявляєш, яке це щастя!
– А як сусіди? Не набридають?
– Сусідня палата порожня, а в ту, що навпроти, вчора привезли якусь стареньку.
– Мені треба поговорити з Сергієм, я за хвилю повернуся, гаразд?
– Добре.
Віктор попрямував до кабінету Сергія. Наблизившись до дверей, почув регіт. Постукав у двері.
– Заходьте! – то був голос Сергія.
– Можна?
– Заходь, Вікторе! Знайомся – Олександр, колега.
– А що тут у вас такого смішного? Ви так реготали, що я аж у коридорі чув.
– Маємо тут одного весельчака на поверсі після операції.
– І чим він вас так потішив?
– Розумієш, увесь в швах, історія хвороби завтовшки з Енциклопедичний словник, а він сипле анекдотами наліво й направо. Прооперований, до того ж має цукровий діабет. Але жартівник! До нього весь персонал збігається, наче мухи на мед.
– Ну.
– Нині вранці «головний» під час огляду підходить до нього, дивиться на результати аналізів і говорить: “Чоловіче! Який у вас цукор!” Той з посмішкою від вуха до вуха запитує: “Який?” Головний каже: “Жахливий! Це ж кома!” На що той спокійнісінько зауважує: “Лікарю! Кома – це ще не крапка, заспокойтеся!” Уявляєш? Ну й гуморист!


VI.
Суботню рибалку з Сергієм довелося відмінити через “форсмажорні обставини”. По-перше, у п’ятницю виписують маму. По-друге, треба ремонтувати легківку. Домовилися сконтактуватись при першій-ліпшій нагоді. Нагода трапилась аж за три тижні, коли мама вже могла самостійно приготувати щось поїсти і вийти на вулицю. Віктор перевірив надувний човен, зібрав рибальське знаряддя, купив кілька пляшок львівського пива “1715” і зателефонував Сергієві. Домовилися поїхати на знайомий обом ставок за тридцять кілометрів від райцентру. Спіймали кілька коропів, десяток величеньких окунів. Потім вирішили зварити юшку. За дровами не треба було йти далеко – поруч зі ставком був ліс.
– Ти тільки понюхай, який запах! – Віктор зачерпнув з казана юшку і сьорбнув трохи з ложки. – З димком! А смак!
– Ще б пак, аж голова паморочиться від такої смакоти!
– Здається, юшка вже готова. Відкривай пиво.
– До речі, “1715” тепер значно краще, ніж “Оболонь”.
– У нас щоразу так – спершу добре, а потім “як завжди”. Кожен товар, на котрий є попит, рано чи пізно буде або гіршим, або “підробленим”.
– Ніяк не второпаю тактики торгашів. Дурять нашого брата покупця як можуть! Але яка їм з того користь? Хочуть обманути покупця, щоб той згодом почав клясти їх за огидну ковбасу, (бо давали куштувати одну, а продали іншу) замість того, щоб продавати якісну та здобувати прихильність і добру репутацію?
– Сергію, а як справи на роботі?
– В цю пору року в лікарні багато людей нема. Люди на городах, у полі. Навіть якщо є болячки, то терплять, допоки не скінчать роботи. Ближче до свят чи взимку пацієнтів побільшає. Понаїдаються на свята – тільки й встигай їх рятувати.
– Коли мама лежала у вас, я помітив, що кілька палат на поверсі були порожні.
– Так, навпроти твоєї мами лежала лише старенька бабуся.
– А, пригадую, мама щось говорила про неї. Кілька разів заходила до неї, вона стогнала вночі. Її ніхто не відвідував.
– Так, старенька пролежала в нас три тижні, й жодного разу до неї ніхто не навідався.
– Може, у неї нема рідних?
– Та ні, син сам привіз її до нас.
– І що – жодного разу за три тижні не відвідав?
– Жодного. Собача робота. Надивишся на все це…
– Та хіба лишень у лікарні? Народ ніби озвірів.
– Що правда, то правда. В хатах стало шмаття більше, а душі зачерствіли геть чисто. Все мало і мало. Що не балачка, то про курс долара чи закордонні заробітки.
– До речі, ти не збираєшся нікуди їхати?
– Правду кажучи, якось не тягне. Видно, воно не для всіх. Та й шкоди від тих заробітків інколи більше, ніж користі.
– Зі мною через межу живе одна жінка з онукою. Дівчинці п’ять рочків.
– Що, сирота?
– Ні, батьки на заробітках вже кілька років, залишили дитину на маму. Малій був рочок, як вони поїхали. Півроку тому вперше навідалися додому, навезли дитині всякої всячини. А ввечері мала каже їм: “Тьотю і дядю, ви вже можете йти, бо нам із мамою треба лягати спати”. Уявляєш? Отаке воно, те заробітчанське життя.
– Я тобі про бабцю з лікарні не розповів до кінця.
– А що з нею?
– Аж зле стає, як пригадаю.
– Що, померла?
– Якби ж то – гірше. Лежала в нас на шпитальній пайці три тижні. Кухарі й хворі почали її самі підгодовувати. А одного дня вона каже медсестрі: “Дуже прошу, відвезіть мене додому”. – В принципі, надії на її одужання не було, та й вік…
– І що?
– Ми порадились і вирішили, що вдома їй буде краще. Викликали «швидку», поклали стареньку на ноші й повезли додому. Як виявилося, вона мешкала на хуторі. Там лише кілька хат, але така краса! Під’їхали до її хати, бачимо величезний сад: яблуні, вишні, груші... Це тобі не лікарняна палата. Справжній рай!
– І що?
– Медсестра пішла до хати. Двері зачинено. Стукає. Звідтіля хтось обізвався. За хвилину двері відчинилися і виглянув невдоволений чоловік. Як виявилося – син бабусі. Медсестра повідомила, що привезли його маму. Після цих слів вираз обличчя чоловіка раптово змінився. Він хутко зачинив двері й відмовився спілкуватися, дарма, що медсестра просила його схаменутись і забрати маму до хати.
– То ви відвезли її назад до лікарні?
– Якби ж то.
– А куди?
– Старенька, побачивши рідну хату, і слухати не хотіла про лікарню.
– То чим усе скінчилося?
– Закінчилося все, як у Довженка.
– Якого?
– Режисера Олександра Довженка, того, що зняв фільм “Земля”.
– Ну?
– Бабуся почала благати залишити її вдома. Ми кажемо: “Як же ви до хати зайдете, коли син не пускає?” А вона: “А ви, дітки, мене в сад заведіть, під яблуню посадіть і їдьте собі.” Уявляєш!?
– Страшно.
При цих словах Вікторові навернулися на очі сльози. Деякий час приятелі сиділи мовчки. Лише цвіркуни – ці маленькі невтомні скрипалі, порушували тишу звуками чарівної симфонії літньої ночі. П’янкий трунок запашних трав лоскотав ніздрі. Вечоріло.
– Ну що, час додому? – першим обізвався Сергій.
– Авжеж, пора. Не люблю їздити вночі. Нинішні водії не надто вирізняються доброю поведінкою і часто сліплять зустрічних фарами дальнього світла.
Підкинув Сергія до райцентру. Рибу, що залишилася, поділили порівну. Попрощалися. Домовилися до кінця літа ще якось порибалити разом. Їхав додому… Жовте сяйво панелі керування налаштовувало на спокій. З гучномовців лунав відомий «хіт» Сюткіна про авто і нічну дорогу. Думав про те, як завтра вранці приїде до мами і привезе їй в дарунок свіжої риби. Мама так її любить! Сергій навчив його їсти варену голову коропа. Досі не знав, що це така смакота! Вони з мамою смакуватимуть рибою, а потім переглядатимуть старі світлини в її фотоальбомах. Дякувати Богові, мама поправляється. Навіть збирається наступної суботи поїхати на дачу. Скучила за своїми квітками, кущиками і деревцями. А вони за нею, певно, теж.