ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
Чорнявий тато
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чорнявий тато
Назарчика в школі ображали рідко. Така була вдача у хлопчика: якщо хтось, навіть зі старшокласників, надумає дати стусана, зафутболити його шапку, відібрати цукерки чи блискучу гільзу від старовинного патрона, - Назарчик одразу вивернеться, підскочить, зацідить своїм смаглявим кулачком кривдникові в носа – і навтьоки. А тоді вже – як пощастить. Доженуть – наб’ють. Але частіше не наздоганяли...
Найбільше Назара „діставали” образливі фрази типу „чучмек чорномазий” або „чурек, піди вмийся”. Але тоді він навіть не намагався відстоювати свою честь кулаками – одразу втікав, ховався, бо не міг стримати сліз. А плакати соромно. Чоловіки ж не плачуть...
Раз лише на запитання вчительки: „Чого зажурився?” – поскаржився, що хлопці дражнять його „чуреком”.
- А ти не зважай, будь розумнішим за них. Вони ж не знають, що на Кавказі „чурек” означає „хліб”. Що ж тут образливого?
Так, хлопці цього не знали. Назарчик і сам не знав. Не здогадувався він і про те, що у свідоцтві про народження він записаний не Назаром Назаровичем, а Нодаром Нодаровичем... Та не надто вже він зовні відрізнявся від однокласників – ну, трохи смаглявий, як молодий Кікабідзе у фільмі „Міміно”. І чого вони, дурні, дражняться?
Проте більше було радощів, веселих ігор, дружніх обіймів після забитого м’яча у ворота „А-класу”, широких посмішок після похвали вчителя праці („Назар Ковальчук найкращу шпаківню зробив”), гордощів за себе, такого спортивного, нагородженого на шкільній лінійці грамотою за перше місце у змаганні з легкої атлетики...
А тим, що з рідних його успіхам раділа лише мама (тата не було), Назарчик не дуже переймався. Жив, правда, з ними „другий тато” – дядько Андрій, але довго не затримався. „Своїх там двоє покинув, то добре зробив, що схаменувся і вернувся, нащо йому чужий бусурман”, - бурчала якось сусідка баба Надя. А коли Назар зі своїм Мухтаром столочили ненароком бабі Наді траву, то вона бурчала вже сердитіше, щось на кшталт: „Чорти б тебе взяли, байстрюк малий!” Але він тоді не образився – не знав Назарчик, що то воно таке – „байстрюк”...
Так і жив собі хлопчик з мамою, ріс, допомагав, учився, заходив на перерві до неї на пошту чаю попити, бігав на вихідних до бабусі, ганяв у футбола, ходив улітку „на рибу” – з дядьком Петром, бо тата ж у нього не було.
Про батька сам вирішив більше не запитувати, щоб мама не ставала такою сумною. Сказала йому раз: „Поїхав далеко, зник. Може, загинув. А може, і є десь...”
Одного ранку, коли Назар ходив уже до дев’ятого класу, мама розбудила його раніше і сказала щось дивне й несподіване: „До школи сьогодні не йди – батько до тебе приїхав...”
Які тільки думки не промайнули у хлопцевій голові, поки там надворі хтось обтупував сніг, поки відчинялися сінешні двері! „Тато? Приїхав? Отже, живий! Звідки приїхав? З Грузії? З Росії? З Америки? З тюрми? З війни? Який він? Чи схожий на мене? Чи на Кікабідзе? Чого приїхав? Що скаже? А я що скажу?..”
Тато виявився невисоким, мускулястим, чорнявим із легкою сивиною, з колючою щетиною, з приємним одеколонно-цигарковим запахом. І з темними очима, повними сліз. А кажуть : „чоловіки не плачуть”...
- Гаумар джоба, швіло. Здрастуй, синку, - це було першим, що вимовив тато. А потім із годину мовчав. Лише дивився, обіймав міцно, дивився і знову обіймав. Згодом розговорився – ламаною російською, з акцентом. Назар навіть не все зрозумів, відповідав йому то російською, то українською. Чітко зрозумів одне – у нього є тато, і сьогодні він приїхав.
А розповідав Нодар-старший про свої студентські роки, про літні заробітки на будівництві, про знайомство з красунею Оксаною, майбутньою Назаровою мамою. Про те, як її батьки заборонили одружуватися з „цим небритим грузіном”, а про виїзд із коханим до Грузії й мови не могло бути... Про те, як він не зміг залишитися тут, бо був наймолодшим сином і мусив доглядати батьків. Про те, як через кілька років дізнався про народження сина. А ще – про Грузію, про гори, про війну, про кордони, про те, що там у Назара («у тебя, Нодарі») є дві сестрички, Лія і Маквала.
Коли по обіді з роботи повернулась мама, Назарів тато (таке незвичне словосполучення – „Назарів тато”) сказав їй тихо і лаконічно:
- Аксана, батько мій хворий, онука бачити хоче. Відпустиш?
- Назаре, ти хочеш поїхати? – спитала мама.
- Хочу...
І мама відпустила...
По дорозі до аеропорту, а потім у літаку Назар багато дізнався від батька про Грузію, про свою родину. Дідусь Важа (бабуа Важа) живе в селі Схеві на краю долини Алазані. В його саду такий чудовий виноград! А от бабуся Нані (бебіа Нані) померла вісім років тому. Дядьки Бадрі та Васо працюють у Москві, Лія після восьмого класу вступила до медучилища, а Маквала ходить до школи у Тбілісі… Твої сестри так гарно танцюють! Ти обов’язково познайомишся і з їхньою мамою, калбатоні Тамарою, вона дуже хороша жінка. Вся наша родина дуже добра, дружна, і всі так хочуть тебе побачити, Нодарі, адже ти наш, рідний, адже ти з роду Тохадзе...
Назар не уявляв, що бувають такі гарні гори, такі покручені дороги, такі маленькі кам’яні хати і такі згорблені вусаті дідусі в чорних шапках, яким був дід Важа. А бабуа Важа при зустрічі з онуком теж спростував істину, що „мужчини не плачуть”. По-російськи він майже не говорив, тому фразу „Тепер можу спокійно померти” Назарові переказував тато. Руку онукові дідусь Важа потис досить міцно, хоча ходити вже не міг, тому дядьки і тато носили його на руках, як дитину, а потім посадили у велике дерев’яне крісло – дивне крісло, з корою на спинці й поруччях. Якби Назар-Нодар ріс у Грузії, то знав би, що це старовинне крісло голови роду. Та Назар багато чого не знав про цю свою батьківщину. З подивом і посмішкою він дізнався тут, що „тато” грузинською буде „мама”, а маму тут називають „деда”. Тепер були зрозумілими татові слова під час виходу з літака: „Оце наша Грузія – Картвелі деда”.
Вражень у Назара від знайомства з батьковою родиною – на цілу книгу вистачило б. Після повернення ж усе було звично – дім, школа, випуск, училище. З’явились лише татові дзвінки і святкові листівки та подарунки з Грузії.
А за три роки погуляти на Назаровому весіллі приїхало, здавалося, пів-Грузії родичів. Були тут і дядьки Бадрі та Васо з дружинами, і купа тіток, імена яких так важко запам’ятати, і зо два десятки двоюрідних братів та сестер – таких же смаглявих, як і Назар. А як гарно і незвично витанцьовували красуні-сестрички Лія та Маквала! Усе тут було – і перепій, і калим, і „викрадення” нареченої, і баран у подарунок, і „чоботи”, і тамада, і вино в бурдюку, і самогонка з перцем, і пампушки, і чурек, і кров’янка, і шашлик, і олів’є, і лобіо, і „пийте, свате, пийте”, і „алаверди, генацвале”... Назарова наречена Люда казала: „Скільки років за одною партою просиділи, а не знала, що він – Нодар Нодарович. Не думала, що в мене буде таке цікаве весілля!”
Звичайно, вся увага була прикута до молодят і їхніх батьків, та був на весіллі в Назара ще один дорогий гість. Правда, не в дерев’яному кріслі з корою, а на стільці, з милицею, і келихом вина в руці – бабуа Важа. Дожив таки старий, побачив онука, навіть на весілля приїхав.
А в дальньому кутку стола жваво закушувала горілку лобіо (квасолею по-нашому) буркотлива сусідка баба Надя. Тепер вона вже не скаже про Назара „байстрюк”. Он який тато у нього! Та й Назар лише для друзів і мами досі „Назар”, а за паспортом він – Нодар Нодарович Тохадзе...
Найбільше Назара „діставали” образливі фрази типу „чучмек чорномазий” або „чурек, піди вмийся”. Але тоді він навіть не намагався відстоювати свою честь кулаками – одразу втікав, ховався, бо не міг стримати сліз. А плакати соромно. Чоловіки ж не плачуть...
Раз лише на запитання вчительки: „Чого зажурився?” – поскаржився, що хлопці дражнять його „чуреком”.
- А ти не зважай, будь розумнішим за них. Вони ж не знають, що на Кавказі „чурек” означає „хліб”. Що ж тут образливого?
Так, хлопці цього не знали. Назарчик і сам не знав. Не здогадувався він і про те, що у свідоцтві про народження він записаний не Назаром Назаровичем, а Нодаром Нодаровичем... Та не надто вже він зовні відрізнявся від однокласників – ну, трохи смаглявий, як молодий Кікабідзе у фільмі „Міміно”. І чого вони, дурні, дражняться?
Проте більше було радощів, веселих ігор, дружніх обіймів після забитого м’яча у ворота „А-класу”, широких посмішок після похвали вчителя праці („Назар Ковальчук найкращу шпаківню зробив”), гордощів за себе, такого спортивного, нагородженого на шкільній лінійці грамотою за перше місце у змаганні з легкої атлетики...
А тим, що з рідних його успіхам раділа лише мама (тата не було), Назарчик не дуже переймався. Жив, правда, з ними „другий тато” – дядько Андрій, але довго не затримався. „Своїх там двоє покинув, то добре зробив, що схаменувся і вернувся, нащо йому чужий бусурман”, - бурчала якось сусідка баба Надя. А коли Назар зі своїм Мухтаром столочили ненароком бабі Наді траву, то вона бурчала вже сердитіше, щось на кшталт: „Чорти б тебе взяли, байстрюк малий!” Але він тоді не образився – не знав Назарчик, що то воно таке – „байстрюк”...
Так і жив собі хлопчик з мамою, ріс, допомагав, учився, заходив на перерві до неї на пошту чаю попити, бігав на вихідних до бабусі, ганяв у футбола, ходив улітку „на рибу” – з дядьком Петром, бо тата ж у нього не було.
Про батька сам вирішив більше не запитувати, щоб мама не ставала такою сумною. Сказала йому раз: „Поїхав далеко, зник. Може, загинув. А може, і є десь...”
Одного ранку, коли Назар ходив уже до дев’ятого класу, мама розбудила його раніше і сказала щось дивне й несподіване: „До школи сьогодні не йди – батько до тебе приїхав...”
Які тільки думки не промайнули у хлопцевій голові, поки там надворі хтось обтупував сніг, поки відчинялися сінешні двері! „Тато? Приїхав? Отже, живий! Звідки приїхав? З Грузії? З Росії? З Америки? З тюрми? З війни? Який він? Чи схожий на мене? Чи на Кікабідзе? Чого приїхав? Що скаже? А я що скажу?..”
Тато виявився невисоким, мускулястим, чорнявим із легкою сивиною, з колючою щетиною, з приємним одеколонно-цигарковим запахом. І з темними очима, повними сліз. А кажуть : „чоловіки не плачуть”...
- Гаумар джоба, швіло. Здрастуй, синку, - це було першим, що вимовив тато. А потім із годину мовчав. Лише дивився, обіймав міцно, дивився і знову обіймав. Згодом розговорився – ламаною російською, з акцентом. Назар навіть не все зрозумів, відповідав йому то російською, то українською. Чітко зрозумів одне – у нього є тато, і сьогодні він приїхав.
А розповідав Нодар-старший про свої студентські роки, про літні заробітки на будівництві, про знайомство з красунею Оксаною, майбутньою Назаровою мамою. Про те, як її батьки заборонили одружуватися з „цим небритим грузіном”, а про виїзд із коханим до Грузії й мови не могло бути... Про те, як він не зміг залишитися тут, бо був наймолодшим сином і мусив доглядати батьків. Про те, як через кілька років дізнався про народження сина. А ще – про Грузію, про гори, про війну, про кордони, про те, що там у Назара («у тебя, Нодарі») є дві сестрички, Лія і Маквала.
Коли по обіді з роботи повернулась мама, Назарів тато (таке незвичне словосполучення – „Назарів тато”) сказав їй тихо і лаконічно:
- Аксана, батько мій хворий, онука бачити хоче. Відпустиш?
- Назаре, ти хочеш поїхати? – спитала мама.
- Хочу...
І мама відпустила...
По дорозі до аеропорту, а потім у літаку Назар багато дізнався від батька про Грузію, про свою родину. Дідусь Важа (бабуа Важа) живе в селі Схеві на краю долини Алазані. В його саду такий чудовий виноград! А от бабуся Нані (бебіа Нані) померла вісім років тому. Дядьки Бадрі та Васо працюють у Москві, Лія після восьмого класу вступила до медучилища, а Маквала ходить до школи у Тбілісі… Твої сестри так гарно танцюють! Ти обов’язково познайомишся і з їхньою мамою, калбатоні Тамарою, вона дуже хороша жінка. Вся наша родина дуже добра, дружна, і всі так хочуть тебе побачити, Нодарі, адже ти наш, рідний, адже ти з роду Тохадзе...
Назар не уявляв, що бувають такі гарні гори, такі покручені дороги, такі маленькі кам’яні хати і такі згорблені вусаті дідусі в чорних шапках, яким був дід Важа. А бабуа Важа при зустрічі з онуком теж спростував істину, що „мужчини не плачуть”. По-російськи він майже не говорив, тому фразу „Тепер можу спокійно померти” Назарові переказував тато. Руку онукові дідусь Важа потис досить міцно, хоча ходити вже не міг, тому дядьки і тато носили його на руках, як дитину, а потім посадили у велике дерев’яне крісло – дивне крісло, з корою на спинці й поруччях. Якби Назар-Нодар ріс у Грузії, то знав би, що це старовинне крісло голови роду. Та Назар багато чого не знав про цю свою батьківщину. З подивом і посмішкою він дізнався тут, що „тато” грузинською буде „мама”, а маму тут називають „деда”. Тепер були зрозумілими татові слова під час виходу з літака: „Оце наша Грузія – Картвелі деда”.
Вражень у Назара від знайомства з батьковою родиною – на цілу книгу вистачило б. Після повернення ж усе було звично – дім, школа, випуск, училище. З’явились лише татові дзвінки і святкові листівки та подарунки з Грузії.
А за три роки погуляти на Назаровому весіллі приїхало, здавалося, пів-Грузії родичів. Були тут і дядьки Бадрі та Васо з дружинами, і купа тіток, імена яких так важко запам’ятати, і зо два десятки двоюрідних братів та сестер – таких же смаглявих, як і Назар. А як гарно і незвично витанцьовували красуні-сестрички Лія та Маквала! Усе тут було – і перепій, і калим, і „викрадення” нареченої, і баран у подарунок, і „чоботи”, і тамада, і вино в бурдюку, і самогонка з перцем, і пампушки, і чурек, і кров’янка, і шашлик, і олів’є, і лобіо, і „пийте, свате, пийте”, і „алаверди, генацвале”... Назарова наречена Люда казала: „Скільки років за одною партою просиділи, а не знала, що він – Нодар Нодарович. Не думала, що в мене буде таке цікаве весілля!”
Звичайно, вся увага була прикута до молодят і їхніх батьків, та був на весіллі в Назара ще один дорогий гість. Правда, не в дерев’яному кріслі з корою, а на стільці, з милицею, і келихом вина в руці – бабуа Важа. Дожив таки старий, побачив онука, навіть на весілля приїхав.
А в дальньому кутку стола жваво закушувала горілку лобіо (квасолею по-нашому) буркотлива сусідка баба Надя. Тепер вона вже не скаже про Назара „байстрюк”. Он який тато у нього! Та й Назар лише для друзів і мами досі „Назар”, а за паспортом він – Нодар Нодарович Тохадзе...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію