Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Пустеля Тар
Пінисте, неприборкане!
Течіями-аортами
Передчуття невпинні.
Хиткі, колихливі, плинні…
В своєму безмежному «нині» –
Глибока жива вода.
І чутно, як біле сонце пульсує десь у рибині,
А зблиски її перлинні
Лишають в тріасовій глині
В минущій досвітній хвилині
Тоненький червоний слід…
А крила, то руки чаїні.
І труться об ноги дельфіни,
І водорості бурштинні
По стегнах, по грудях, спині…
І очі… Зелено-сині.
Невиплакані,
Глибинні.
Бездонні!
Як вічність, такі ж солоні,
І мудрістю мовчазні.
А мушлі – бліді долоні.
І щастя ранкове ще в лоні,
Ще зовсім дитинно-сонне.
Пірнає в безодню.
І котиться, котиться… Тоне.
Поволі на дні холоне,
А потім зринає – природне, справдешнє, чисте,
Ляга животом на пристань,
Збирає слова іскристі,
Годує горластих чайок…
І ніби не помічає…
Руками піски розгортаю.
І бути тут морю!
Велика пустеля Тар (Thar) знаходиться в штаті Раджастан на заході Індії.
Пустеля Тар цікава тим, що в цьому районі море зникало, а потім знову з’являлося, аж чотири рази на протязі останніх двохсот вісімдесяти мільйонів років. Вважають, що пустеля знаходиться на місці моря тріасового періоду. Море існувало двадцять п’ять мільйонів років, а потім «пішло», залишивши після себе скам’янілі фрагменти рослин та тварин, які знаходять у скельних відкладеннях.
Та знову, через двадцять п’ять мільйонів років, цей район став морем. У вапняках та піщаниках у Джайсалмера виявлені закам’янілості амонітів, що збереглися ще з тих часів. В нижньому крейдовому періоді, між 135 і 63 мільйонами років, в цьому районі ростуть ліси. Потім настало ще одне вторгнення моря – в породі знову знаходять сліди його залишків. В кінці крейдового періоду та на початку кайнозою, шістдесят три мільйони років тому, море захопило ці території ще раз. Накопичення на дні древнього моря останків живих істот та їх повільний розпад є основою формування нафти та природного газу в пустелі Тар.
Дивина! Коли немає вітру, я чітко чую, навіть відчуваю, як серед пустелі шепочуть хвилі.
А чому кров солона?
І це море, яке неодмінно знову прийде, повернеться (я навіть не сумніваюся у цьому), завжди буде молодим, але одночасно і найдревнішим, з досвідом мільйонів і мільйонів років, з відчуттями тріасової солі.
А ще, і море, і пустеля схожі мені на Ніку Новікову. :) Тому їй і присвячую.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)