Прощання між зірок

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім’ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на півпланети!)…
Лиш, може, десь мій неназванний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: “Де ти?..”
І цього — досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий свист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати,
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього — досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.



О.Забужко
збірка “Автостоп”, Київ, 1994








Все дуже просто – стрілись ти і я,
Вже лисеньке, моє старе свічадо.
Нічого, що у тебе є сім’я,
І скроні засивіли листопадом.
За кавардак в квартирі – вибачай,
Розкиданих паперів – півпланети.
Що будеш пити: каву, віскі, чай?
Де ти подівся? Ти злякався? Де ти?
Підсушим порох. Нарти скрешуть лід.
Ти ще нівроку – пристрасний, шалений…
Що ти сказав – “Якщо залишим слід,
То далі розбирайся вже без мене”?



І.Гентош