ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Остання Іванова весна
Окопи Другої світової війни вже давно зрівнялися з землею, поросли чагарниками і бур’янами, а десь – засіяні щедрою людською рукою.
У 23 роки Іван, пройшовши всю війну і виживши в тих окопах, повернувся додому. Повернувся поранений у ногу. На війні загинули Іванові батько і брат. Про війну намагався не розповідати, особливо дітям, а коли хтось запитував, говорив скупо – одним реченням. Свої воєнні нагороди заховав подалі і ніколи їх не носив – навіть у День Перемоги.
Єдиним Івановим трофеєм були гусениці з підбитих танків, згорілих у полі. Він перевіз їх кіньми до двору і пізніше, коли будував хату, закопав у основу фундаменту. Та хата стоїть і нині. Тільки покрівля вже інша – бляшана, а не солом’яна, як колись.
Там, де вузька призьба обсипалась унизу, зрідка хижо виглядали зуби гусениці – ніби вовчі ікла. Проте Іванових дітей вони не лякали – були мертві. Будинок розчавив їх.
Іванову родину лякало інше. Майже щовесни відкривалась рана на нозі. Щоденні перев’язки після роботи (про лікарняні на селі в ті часи не згадували) і довгі, дуже довгі бинти, що висіли на мотузку, висихаючи на сонці, погойдуючись, як цівки павутини, приносили в сім’ю тривогу і німе запитання: коли ж загоїться рана?
Іван був добрий і лагідний. Сім’я і односельці ніколи не чули від нього не те що лайки, навіть грубого слова.
Безмежний світ патріархальної селянської культури, що його ніс у собі Іван, і його національне самоусвідомлення вражали. Наприклад, він не просто розповідав двом своїм маленьким синам про козаків і їхню зброю за часів Коліївщини, а вносив у хату дубовий ціп і казав: «Ану, спробуйте підняти, то колись станете і ви козаками». Ціп для синів був важкуватий, то Іван порадив одному взятися за бич, а другому – за ціпильно. Коли підняли – радості була повна хата.
Як не дивно, та за порадою приходили до Івана набагато старші люди. Коли і що посіяти, коли жнивувати і чим годувати худобу? Іван знав усе і всім допомагав. Умів відремонтувати автомобіль, трактор чи комбайн.
Коли після війни на селі шаленів голод і одна бідна багатодітна родина вся могла померти, Іван врятував тих людей (тоді у нього була така можливість). Про це пам’ятали односельці. Минали роки, і всі думали, що Іванові зносу не буде. Ніхто і гадки не мав, що та рана через 50 років «збунтується». Нога у місці поранення набула негарних, страшних кольорів, інтенсивне лікування, пересадки шкіри тощо приносили лише тимчасове поліпшення.
Була весна, квітень теплий і сонячний. Іван вирвався з лікарні додому. Дружина, невістки, діти і внуки, як оті мурашки, снували по господарству. Це додавало сил, скоріше моральних. І щоб не думати про болячки, Іван взяв відерце з вівсом і пішов сіяти...
Лише перші рухи сівальника були вправними, а потім усе відбувалось, як у сповільненому кадрі. Здолавши кілька кроків, Іван зупинився, вгрузнувши у ріллю. Відро з насівкою, що його він намагався притиснути до себе, поволі вислизало вниз, а крізь пальці правої руки сипалися зернятка і падали на чоботи – сил уже не було стиснути кулак.
І це був той чоловік, що міг колись косити сіно цілий день, без відпочинку, або взяти на плече плуга (без колішні) і нести, скільки заманеться...
Без сліз на все це дивитися було не можливо.
Іван сів на горбочку, що поріс різнотрав’ям, відпочити. Перші квіточки кульбаби манили до себе сусідських бджіл. З берестка, який ріс поряд і якому було років 400, вітер ніс цвіт, схожий на пістончики. Вони крутилися, падаючи в траву і на ріллю, розворушену боронами.
Сини досіяли, заволочили і випрягли коней. Молодший онук боязко вмостився біля Івана і запитав: «Дідусю! Коли ж Ваша рана загоїться?» Іван, помовчавши, відповів: «Та, мабуть, уже ніколи...»
У цей час старший онук, стоячи з дубчиком попереду колгоспних коней, які жадібно скубли весняну траву, гукав: «Діду, а чого це кінь їсть нашу траву?!»
На обличчі Івана промайнула легенька посмішка. Востаннє. На Великдень і сьому річницю Чорнобильської катастрофи Івана не стало. Попрощатися з Іваном вийшло все село. Навіть оті нещасні, згорблені дідусі і бабусі спиралися з останніх сил на ворота чи тини.
У відомого поета з полтавських країв є рядок:
...І не вся ще земля заметена
І побілена на святки...
Іван був «сином віку», Іван усе життя прагнув засіяти всю землю, та не встиг...
2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Остання Іванова весна
Невже ти не чув, що сини
віку мудріші від синів дня?
Григорій Сковорода
Окопи Другої світової війни вже давно зрівнялися з землею, поросли чагарниками і бур’янами, а десь – засіяні щедрою людською рукою.
У 23 роки Іван, пройшовши всю війну і виживши в тих окопах, повернувся додому. Повернувся поранений у ногу. На війні загинули Іванові батько і брат. Про війну намагався не розповідати, особливо дітям, а коли хтось запитував, говорив скупо – одним реченням. Свої воєнні нагороди заховав подалі і ніколи їх не носив – навіть у День Перемоги.
Єдиним Івановим трофеєм були гусениці з підбитих танків, згорілих у полі. Він перевіз їх кіньми до двору і пізніше, коли будував хату, закопав у основу фундаменту. Та хата стоїть і нині. Тільки покрівля вже інша – бляшана, а не солом’яна, як колись.
Там, де вузька призьба обсипалась унизу, зрідка хижо виглядали зуби гусениці – ніби вовчі ікла. Проте Іванових дітей вони не лякали – були мертві. Будинок розчавив їх.
Іванову родину лякало інше. Майже щовесни відкривалась рана на нозі. Щоденні перев’язки після роботи (про лікарняні на селі в ті часи не згадували) і довгі, дуже довгі бинти, що висіли на мотузку, висихаючи на сонці, погойдуючись, як цівки павутини, приносили в сім’ю тривогу і німе запитання: коли ж загоїться рана?
Іван був добрий і лагідний. Сім’я і односельці ніколи не чули від нього не те що лайки, навіть грубого слова.
Безмежний світ патріархальної селянської культури, що його ніс у собі Іван, і його національне самоусвідомлення вражали. Наприклад, він не просто розповідав двом своїм маленьким синам про козаків і їхню зброю за часів Коліївщини, а вносив у хату дубовий ціп і казав: «Ану, спробуйте підняти, то колись станете і ви козаками». Ціп для синів був важкуватий, то Іван порадив одному взятися за бич, а другому – за ціпильно. Коли підняли – радості була повна хата.
Як не дивно, та за порадою приходили до Івана набагато старші люди. Коли і що посіяти, коли жнивувати і чим годувати худобу? Іван знав усе і всім допомагав. Умів відремонтувати автомобіль, трактор чи комбайн.
Коли після війни на селі шаленів голод і одна бідна багатодітна родина вся могла померти, Іван врятував тих людей (тоді у нього була така можливість). Про це пам’ятали односельці. Минали роки, і всі думали, що Іванові зносу не буде. Ніхто і гадки не мав, що та рана через 50 років «збунтується». Нога у місці поранення набула негарних, страшних кольорів, інтенсивне лікування, пересадки шкіри тощо приносили лише тимчасове поліпшення.
Була весна, квітень теплий і сонячний. Іван вирвався з лікарні додому. Дружина, невістки, діти і внуки, як оті мурашки, снували по господарству. Це додавало сил, скоріше моральних. І щоб не думати про болячки, Іван взяв відерце з вівсом і пішов сіяти...
Лише перші рухи сівальника були вправними, а потім усе відбувалось, як у сповільненому кадрі. Здолавши кілька кроків, Іван зупинився, вгрузнувши у ріллю. Відро з насівкою, що його він намагався притиснути до себе, поволі вислизало вниз, а крізь пальці правої руки сипалися зернятка і падали на чоботи – сил уже не було стиснути кулак.
І це був той чоловік, що міг колись косити сіно цілий день, без відпочинку, або взяти на плече плуга (без колішні) і нести, скільки заманеться...
Без сліз на все це дивитися було не можливо.
Іван сів на горбочку, що поріс різнотрав’ям, відпочити. Перші квіточки кульбаби манили до себе сусідських бджіл. З берестка, який ріс поряд і якому було років 400, вітер ніс цвіт, схожий на пістончики. Вони крутилися, падаючи в траву і на ріллю, розворушену боронами.
Сини досіяли, заволочили і випрягли коней. Молодший онук боязко вмостився біля Івана і запитав: «Дідусю! Коли ж Ваша рана загоїться?» Іван, помовчавши, відповів: «Та, мабуть, уже ніколи...»
У цей час старший онук, стоячи з дубчиком попереду колгоспних коней, які жадібно скубли весняну траву, гукав: «Діду, а чого це кінь їсть нашу траву?!»
На обличчі Івана промайнула легенька посмішка. Востаннє. На Великдень і сьому річницю Чорнобильської катастрофи Івана не стало. Попрощатися з Іваном вийшло все село. Навіть оті нещасні, згорблені дідусі і бабусі спиралися з останніх сил на ворота чи тини.
У відомого поета з полтавських країв є рядок:
...І не вся ще земля заметена
І побілена на святки...
Іван був «сином віку», Іван усе життя прагнув засіяти всю землю, та не встиг...
2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію