ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Коси землі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коси землі
На жаль, деякі складники патріархальної селянської культури руйнуються і вмирають. Так стверджують етнографи. Мені важко з ними не погодитись. Ця історія двадцятирічної давності – ще одне підтвердження змін світоглядної системи народно-традиційної культури.
Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…
2008 рік
Якось, у літню спеку, «спрямовуюча і організуюча сила» міського масштабу вирішила послати бригаду косарів на допомогу селу. Заводські керманичі провели збір похапцем, порушивши «святе» – підбір кадрів. П’ять дівчат мали перевертати сіно, а два десятки чоловіків – косити.
Публіка зібралась «різношерста». Більше половини чоловіків або ніколи не тримали косу в руках, або пробували косити в підлітковому віці кролям. Одним словом, готових до тривалих щоденних випробувань і навантажень в бригаді косарів було обмаль. Клепати косу вміли теж одиниці. Зате, як виявилося пізніше, в нашій компанії підібралась група схильних до зловживання «вогняною водою», норма витрат її замінника (спирту) у технології виробництва заводу була явно перевищеною. Дехто передбачливо прихопив декалітр спирту, щоб відтягнутися на природі сповна.
Були і дезертири. Одного навіть спіймали і через кілька днів привезли в кузові «пиріжка» на місце трудотерапії.
Особисто для мене поїздка видавалася майже святом. Назва села, куди ми їхали – Чернечий Яр, та ще якісь історичні легенди про тамтешні печери вабили своєю таємничістю. Не кажу вже про косовицю. Це заняття я полюбив з юності. Косити навчив мене тато, світла пам’ять його душі, за що я йому безмежно вдячний. І головне, чого він навчив, щоб ця найважча праця приносила радість і задоволення. Такого не опануєш самотужки.
Голова колгоспу був небагатослівний, але зустрів нас привітно: «Раз уже вас прислали, обіцяю вам гарні харчі і ще кращі луки». І він не підвів. Нас чекало безмежжя квітучих сіножатів з густою і високою травою, де стеблинки пирію і тонконігу діставали підборіддя, океан животворного повітря, ласкаве сонце і гармонія буття.
І з кожним помахом моїх рук, сніп трави з безліччю квіточок, як дівочі кісники, вплітався в уявлені коси землі! Такі образи могли народитися лише в цьому місці.
Інколи до нас на луки прилітали дві пари лелек. Вони поважно ходили по вже скошених валках трави – там легше було найти якусь поживу. Мені здавалося, що так буде завжди. Але, на жаль, через тиждень нас чомусь відкликали. Може тому, що почалися зливи.
В останній вечір ми вирішили сходити на сільську дискотеку. Гурт музик мав занадто потужну акустичну систему і дуже старався... Ударні так бахкали, що вискакувало у потилиці. На майданчику панувала гендерна рівність. Ніяких утисків. Дівчата і хлопці запрошували до танцю почергово. Преференцію мала одна особа: висока, вродлива і струнка з самовпевненим і холодним поглядом, яку місцеві чомусь називали «Прима». Супроводжували її два «приклеєних» сек’юріті, які демонстративно гордилися відведеній ролі.
Вночі, після танців, ми повернулися до гуртожитку і виявили, що коридор хтось заплутав міцними нитками. З’ясувалось, що дівчата таким чином висловили протест нашій віртуальній зраді. Все це нагадало мені шкільні роки, коли однокласниця, щоб я не їздив на чужі вечорниці, заплутала нитками муліне всю вуличку від тину до тину. Сердешна бабуся, ранком виганяючи корову, ніяк не могла второпати, чого це корова реве і стає дибки.
Старенький заводський автобус тяжко долав пагорби Чернечого Яру. Всередині його руховика щось хрипіло і булькало. А з вершини пагорба виднівся неблискучий доробок нашого розхристаного десанту. Частина скошених луків згори мала вигляд підкови, або надкушеного шматка хліба. «Надгризли і покинули», – думав я. Що буде з нашою травою? Хто її сушитиме і складатиме? В пам’яті промайнули слова Яворницького: «...Татари випалювали траву в степу, бо вони не вміли косити і сушити сіно...» Але ж ми не татари!
Незавершеність справи отруювала приємне враження від гармонійного єднання з казковими краєвидами рідкісної краси, від чистої води річки, ще не засміченої викидами великого міста, від дивовижних, хвилястих кіс землі…
Відомий український поет писав: «…І плакав наш лелека з косою на плечі».
… Велетенський трактор з колесами вище зросту людини тягне розквашеним полем комбайн «Джон Дір», залишаючи за собою страшну глибочезну колію – вирвані рани землі, які хтозна коли загояться. А я – про коси…
2008 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію