ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Погорецький (1967) /
Публіцистика
«ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ» ТВОРИТЬ СВІТ…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ» ТВОРИТЬ СВІТ…»
Володимир Погорецький — член Національної спілки письменників, член Національної спілки журналістів України, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу “Золота пектораль”, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, автор та упорядник поетичних і прозових книжок, зокрема “Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область” (2002), “Обпалені війною” (2009), на сторінках яких ідеться про долю учасників бойових дій в Афганістані. Участь в афганській війні брав і В. Погорецький, який щиро зізнається: “Афган засів у моєму серці глибоко і назавжди”. Цей вислів добре знають і його друзі-“афганці”, й колеги.
— Пане Володимире, розкажіть про себе.
— Народився, вчився, одружився… Якщо бути серйозним, то за плечима прожитих літ — навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка — сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.
— Чи легко сьогодні у провінційному містечку бути письменником, редактором і журналістом водночас?
— Легко працювати з творчими особистостями, хоч здебільшого деякі митці мають здатність рано чи пізно “слабувати” на “зіркову хворобу”, мають великі амбіції, вразливі душі тощо, а з місцевою владою співпрацювати важко: щедрість провладних мужів вимірюється самими обіцянками — допоможемо, посприяємо, підтримаємо і т. ін.
Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, не вистачає простору, аби втілити у життя всі творчі задуми й проекти. Але й відчуття провінційності, меншовартості нема. Технічні можливості сьогодення, тобто комунікації новітньої доби дають змогу щодня спілкуватися з письменниками, які живуть у різних закутинах країни. Своїх сусідів бачу і чую рідше, ніж декого із письменницького братства.
— Як виникла ідея видавати нині вже популярний журнал “Золота пектораль”?
— Десь зо три роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу “Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко — член НСПУ, поет, перекладач, науковець, публіцист, співробітник Секретаріату Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк). Ці слова збурили мою кров, так засіялися смутком на денці серця, що вирішив започаткувати новий літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран — український літературознавець і критик, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, нині він ще й голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу “Золота пектораль”.
Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, йому, до речі, 12 березня виповнився 71 рік, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) — яскраві поети, також члени редколегії журналу.
Хто допомагає творити журнал? Велика, як завжди кажу авторам, пекторалівська родина — письменники, поети, художники, перекладачі, публіцисти… Журнал підтримують місцеві меценати. Виходить він під крилом Тернопільської ОО НСПУ, друкується у видавництві “Астон” у Тернополі. Правда, хочеться, щоб у нашій області була чітко вибудувана журнальна політика, затверджена програма на підтримку книгодрукування, відродження культурних та історичних надбань краю. Судіть самі: у сусідній Івано-Франківській області щороку на книговидання надають близько 500 тис. грн, а в нас — якась мізерія, і то не зрозуміло, якої художньої вартості книжки фінансують, іноді до них Спілка письменників не має жодного стосунку. На івано-франківський щоквартальний літературний журнал “Перевал” з обласного бюджету виділяють більш як 100 тисяч гривень, а в нас — дуля з маком. Ось і народжуються там, а не в нас: іздрики, прохаськи, єшкілєви… Я вже якось казав жартома голові нашої обласної письменницької організації Євгенові Безкоровайному, що треба всю тернопільську владобратію відвезти в Івано-Франківськ, щоб вони перейняли досвід у тамтешніх керівників, в який спосіб допомагати письменникам. Хоч нещодавно, дослівно не пам’ятаю, голова облради Олексій Кайда на запитання чи то заувагу журналіста, що велику суму грошей облраді закладають на видання якогось словника чи енциклопедії, — одне слово, йшлося про фінансування книжкового проекту — слушно зауважив, що економічна криза мине за рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття. Добре було б ці слова підкріпити матеріально.
— Де можна знайти ваш часопис?
— У Тернопільській обласній організації НСПУ, Чорткові, письменницьких організаціях інших обласних центрів. Гадаю, що найближчим часом домовимося з обласним керівництвом Торгпреси про реалізацію журналу через кіоски в усіх районах нашої області. У Львові хочеться відкрити сайт “Золотої пекторалі” до середини травня, коли у Чорткові відбуватиметься Всеукраїнська книжкова толока, яку організовує наш часопис.
— Творчість яких авторів “живе” на сторінках “Золотої пекторалі” й чиї літературні твори викликають найбільшу зацікавленість?
— У редколегії журналу — знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства — Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ярослав Павуляк, Олександр Гордон, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, багатьох інших талановитих авторів.
“Золота пектораль” — не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.
— У нашому краї відомі й книжки (упорядником і редактором яких є Ви) про долі учасників бойових дій в Афганістані.
— Так, також я ініціатор спорудження у Чорткові меморіалу пам’яті полеглим на афганській війні землякам. Сподіваюся, що ми зможемо завершити його восени цього року. Ще в Афганістані я пообіцяв собі, що як повернуся додому із того пекла, то побудую церкву на прославу Пресвятої Богородиці й пам’ятник полеглим “афганцям”. Районна організація УСВА (голова М. Заблоцький) докладає великих зусиль, аби найближчим часом у Чорткові були відкриті й освячені каплиця та скульптурне зображення Богородиці, яка покриває пораненого солдата — воїна-“афганця”. Солодким щемом наповнюється серце від думки, що баня каплиці буде вкрита тією бляхою, що і собор Зарваницької Матері Божої, яку пожертвував о. Володимир Фірман, економ Тернопільської єпархії, настоятель Зарваницького храму, зрозумівши мої бажання. Свого часу я написав нарис “До стіп Зарваницької Матері Божої”, який вже кілька разів перевидавався окремою книжкою і його з радістю читають усі прочани. До речі, мій старший брат о. Василь Погорецький — священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота пектораль”.
— Які у Вас творчі плани? Чим хотілося б подивувати своїх прихильників та українського читача?
— Готуюся до Всеукраїнської книжкової толоки, яка відбудеться на території Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського, готую чергове число журналу і нову поетичну збірку, яку презентуватиму на книжковій толоці, працюю над прозовою книжкою тощо. Але на все свій час, тож деяких таємниць не розкриватиму.
Спілкувалася
Тетяна БУДАР
— Пане Володимире, розкажіть про себе.
— Народився, вчився, одружився… Якщо бути серйозним, то за плечима прожитих літ — навчання у Полівецькій (родинному селі) восьмирічній школі, Джуринській десятирічці, строкова віськова служба в Афганістані, студії в медичному та Богословському інститутах, журналістика, письменницька праця й суцвіття усіляких проблем і клопотів, зрідка — сонячних переливів із густого перевесла чи вервечки прожитих днів.
— Чи легко сьогодні у провінційному містечку бути письменником, редактором і журналістом водночас?
— Легко працювати з творчими особистостями, хоч здебільшого деякі митці мають здатність рано чи пізно “слабувати” на “зіркову хворобу”, мають великі амбіції, вразливі душі тощо, а з місцевою владою співпрацювати важко: щедрість провладних мужів вимірюється самими обіцянками — допоможемо, посприяємо, підтримаємо і т. ін.
Мені в Чорткові, якщо бути об’єктивним, не вистачає простору, аби втілити у життя всі творчі задуми й проекти. Але й відчуття провінційності, меншовартості нема. Технічні можливості сьогодення, тобто комунікації новітньої доби дають змогу щодня спілкуватися з письменниками, які живуть у різних закутинах країни. Своїх сусідів бачу і чую рідше, ніж декого із письменницького братства.
— Як виникла ідея видавати нині вже популярний журнал “Золота пектораль”?
— Десь зо три роки тому мене обпекли слова, які прочитав в одному із чисел журналу “Ятрань”: “На сором нашим колегам з Тернопільської обласної організації НСПУ, вони досі не мають свого журналу”. Так висловився про тернопільських колег головний редактор часопису Сергій Ткаченко — член НСПУ, поет, перекладач, науковець, публіцист, співробітник Секретаріату Організації Об’єднаних Націй (Нью-Йорк). Ці слова збурили мою кров, так засіялися смутком на денці серця, що вирішив започаткувати новий літературно-мистецький журнал. Це був 2007 рік. Перший підтримав мене Євген Баран — український літературознавець і критик, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, нині він ще й голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, заступник головного редактора журналу “Золота пектораль”.
Так сталося, що Джуринська десятирічка (Чортківщина) виховала трьох членів Національної спілки письменників України — Нестора Чира, який живе у Надвірній, йому, до речі, 12 березня виповнився 71 рік, Євгена Барана й мене. Наші шляхи з Євгеном в юності не перетиналися, бо він на шість років старший від мене. Але Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої доброї вчительки. Родом із Чортківщини Теодозія Зарівна та Степан Сапеляк (лауреат Шевченківської премії) — яскраві поети, також члени редколегії журналу.
Хто допомагає творити журнал? Велика, як завжди кажу авторам, пекторалівська родина — письменники, поети, художники, перекладачі, публіцисти… Журнал підтримують місцеві меценати. Виходить він під крилом Тернопільської ОО НСПУ, друкується у видавництві “Астон” у Тернополі. Правда, хочеться, щоб у нашій області була чітко вибудувана журнальна політика, затверджена програма на підтримку книгодрукування, відродження культурних та історичних надбань краю. Судіть самі: у сусідній Івано-Франківській області щороку на книговидання надають близько 500 тис. грн, а в нас — якась мізерія, і то не зрозуміло, якої художньої вартості книжки фінансують, іноді до них Спілка письменників не має жодного стосунку. На івано-франківський щоквартальний літературний журнал “Перевал” з обласного бюджету виділяють більш як 100 тисяч гривень, а в нас — дуля з маком. Ось і народжуються там, а не в нас: іздрики, прохаськи, єшкілєви… Я вже якось казав жартома голові нашої обласної письменницької організації Євгенові Безкоровайному, що треба всю тернопільську владобратію відвезти в Івано-Франківськ, щоб вони перейняли досвід у тамтешніх керівників, в який спосіб допомагати письменникам. Хоч нещодавно, дослівно не пам’ятаю, голова облради Олексій Кайда на запитання чи то заувагу журналіста, що велику суму грошей облраді закладають на видання якогось словника чи енциклопедії, — одне слово, йшлося про фінансування книжкового проекту — слушно зауважив, що економічна криза мине за рік-другий, а духовна розтягнеться на десятиліття. Добре було б ці слова підкріпити матеріально.
— Де можна знайти ваш часопис?
— У Тернопільській обласній організації НСПУ, Чорткові, письменницьких організаціях інших обласних центрів. Гадаю, що найближчим часом домовимося з обласним керівництвом Торгпреси про реалізацію журналу через кіоски в усіх районах нашої області. У Львові хочеться відкрити сайт “Золотої пекторалі” до середини травня, коли у Чорткові відбуватиметься Всеукраїнська книжкова толока, яку організовує наш часопис.
— Творчість яких авторів “живе” на сторінках “Золотої пекторалі” й чиї літературні твори викликають найбільшу зацікавленість?
— У редколегії журналу — знані українські письменники, серед них п’ять Шевченківських лауреатів: Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник, а також представники красного письменства — Євген Баран, Ігор Павлюк, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Петро Сорока, Богдан Бастюк, Борис Щавурський, Ярослав Павуляк, Олександр Гордон, Йосип Свіжак (відповідальний секретар), Нестор Чир. Авторитет і довіра до журналу читачів і авторів у головного редактора на першому місці. Друкує журнал твори Марії Матіос, Тараса Федюка, Володимира Єшкілєва, багатьох інших талановитих авторів.
“Золота пектораль” — не провінційний журнал ні за рівнем, ні за наповненістю. Він зібрав найкраще, що є в Україні, хоч не орієнтується на певний напрям, течію. Автуру обираємо з тих, хто може запропонувати твір, цікавий широкому колу читачів.
— У нашому краї відомі й книжки (упорядником і редактором яких є Ви) про долі учасників бойових дій в Афганістані.
— Так, також я ініціатор спорудження у Чорткові меморіалу пам’яті полеглим на афганській війні землякам. Сподіваюся, що ми зможемо завершити його восени цього року. Ще в Афганістані я пообіцяв собі, що як повернуся додому із того пекла, то побудую церкву на прославу Пресвятої Богородиці й пам’ятник полеглим “афганцям”. Районна організація УСВА (голова М. Заблоцький) докладає великих зусиль, аби найближчим часом у Чорткові були відкриті й освячені каплиця та скульптурне зображення Богородиці, яка покриває пораненого солдата — воїна-“афганця”. Солодким щемом наповнюється серце від думки, що баня каплиці буде вкрита тією бляхою, що і собор Зарваницької Матері Божої, яку пожертвував о. Володимир Фірман, економ Тернопільської єпархії, настоятель Зарваницького храму, зрозумівши мої бажання. Свого часу я написав нарис “До стіп Зарваницької Матері Божої”, який вже кілька разів перевидавався окремою книжкою і його з радістю читають усі прочани. До речі, мій старший брат о. Василь Погорецький — священик, доктор теологічних наук, ведучий рубрики “Духовні обереги” у журналі “Золота пектораль”.
— Які у Вас творчі плани? Чим хотілося б подивувати своїх прихильників та українського читача?
— Готуюся до Всеукраїнської книжкової толоки, яка відбудеться на території Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського, готую чергове число журналу і нову поетичну збірку, яку презентуватиму на книжковій толоці, працюю над прозовою книжкою тощо. Але на все свій час, тож деяких таємниць не розкриватиму.
Спілкувалася
Тетяна БУДАР
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію