ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
2024.04.16
23:09
Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
2024.04.16
22:33
Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
2024.04.16
20:19
Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
2024.04.16
20:03
Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
2024.04.16
09:56
З листка на листочок стрибають краплини.
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
2024.04.16
05:52
На Парнасі відучора гуд
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
2024.04.16
05:42
Галки жовтороті
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Зелененька /
Рецензії
«Така печаль, що й ангели не плачуть…»: лірична візія Світлани Антонишин
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Така печаль, що й ангели не плачуть…»: лірична візія Світлани Антонишин
Збірка лірики Світлани Антонишин «Закон самозбереження душі» справді має вигляд чітко структурованого закону, радше – ліричного канону. Вочевидь, не випадково епіграф до книги саме з віршів Лесі Українки:
Як крицею зроблюсь у тім вогні,
Скажіть: «Нова людина народилась!» [1, c.3]
Щиро вражена кольоровим світоладом вірша. Дозволю собі декілька читацьких та літературно-критичних міркувань. Удало римовані, ритмізовані й неритмізовані композиції, що ввійшли до книги, як намистини до намиста (нема жодної зайвої!), потверджують гуманістичний світогляд авторки, засвідчують неповторне бачення світу й гармонії, разом із тим дають нове бачення образів і символів, до яких ми звикли у повсякденні, вони справді здатні опоетизувати побутове мислення сучасного українця [2, c.60].
Перед нами у дохристиянській (українській, а також і в античній) та християнській (яке вдале, майже повсюдне переплетення!) інтерпретації постають образи «колиски горіхової», а також «обпатрані дні», «хворі хроніки», «червоні гори», і час, у якому «ячать ключі». Уявляємо «скибку весни», «життя равлика», «годинника-нездару», «ткача - восьмилапого, з крапкою на спині», бачимо, як «чмихнув клен, обтрусивши дощинки».
У текстах поетки вражають саме образи, не виплекана традиційна строфіка чи майстерність неримованих версифікацій медитаційного характеру [2]. І вже майже неможливо буде уявити собі сучасну українську лірику без світлої, сказати б, мудрої печалі ліричної героїні Світлани Антонишин:
Дзвенить пташине горло в небесах.
Така печаль, що й ангели не плачуть.
На тині павутина зависа…
Вже літо в баби?.. Павучок незряче
вчепився за надію і мовчить:
а раптом порятується від долі?
…На пальці в Парки золотіє нить.
На полотні тремтять дерева голі… [1, c.16]
Не циклічність вірша, не ряснота асонансів, не прозора фоніка й використання екзотичних форм (зокрема, мова про рубаї), не багата національна лексика приваблюють читача у віршах чергової книги Світлани Антонишин (а я сподіваюся прочитати ще не одну), а щирість і позірна експресивність викладу; не менторство, не декларативність, а чиста прозорість, народна мудрість, насичена внутрішнім міфом:
І наснилось: в небі квітка сива,
наче відьма із чаклунського свічада.
Квітка в небі ридма голосила
щось про зляканих людей і мертву правду [1, c.19]
Як не погодитися з наскрізною риторичністю її рядків у поезії «Палала сосна…» із циклу «Тіні з узбіччя»:
Я довго росла,
доки сонце мене полюбило [1, c.55]
Як не помітити тимчасовість і минущість усього, що по-філософськи осмислено в поезії «На ірреальних берегах»:
Бо душа… Вона і так у ризах.
Золотих чи темних…
Хто як бачить…
В мертвих днів сльоза - і та ледача… [1, c.54]
Та найбільше, на мою думку, подивує поезія «Тій, що озирається…». Скільки в ній тонкого, обережного розуміння світу, що властиве винятковій кількості митців-медіумів епохи! Авторка веде діалог зі світом на паритетних засадах, намагаючись зробити його майже межовим, а то і просто нечутним для людей, доступним лише втаємниченим. Але ліричній героїні медитативної, філософської лірики Світлани Антонишин, вочевидь, бажається, аби втаємниченим був чи не кожний на землі. Тому так багато ідіоматичної риторики у текстах, що приємно дивує, змушує замислитися, як от у згаданій поезії «Тій, що озирається…»: "І кому та сльоза / на березових клаптиках світла?" [1, c.73]
Як крицею зроблюсь у тім вогні,
Скажіть: «Нова людина народилась!» [1, c.3]
Щиро вражена кольоровим світоладом вірша. Дозволю собі декілька читацьких та літературно-критичних міркувань. Удало римовані, ритмізовані й неритмізовані композиції, що ввійшли до книги, як намистини до намиста (нема жодної зайвої!), потверджують гуманістичний світогляд авторки, засвідчують неповторне бачення світу й гармонії, разом із тим дають нове бачення образів і символів, до яких ми звикли у повсякденні, вони справді здатні опоетизувати побутове мислення сучасного українця [2, c.60].
Перед нами у дохристиянській (українській, а також і в античній) та християнській (яке вдале, майже повсюдне переплетення!) інтерпретації постають образи «колиски горіхової», а також «обпатрані дні», «хворі хроніки», «червоні гори», і час, у якому «ячать ключі». Уявляємо «скибку весни», «життя равлика», «годинника-нездару», «ткача - восьмилапого, з крапкою на спині», бачимо, як «чмихнув клен, обтрусивши дощинки».
У текстах поетки вражають саме образи, не виплекана традиційна строфіка чи майстерність неримованих версифікацій медитаційного характеру [2]. І вже майже неможливо буде уявити собі сучасну українську лірику без світлої, сказати б, мудрої печалі ліричної героїні Світлани Антонишин:
Дзвенить пташине горло в небесах.
Така печаль, що й ангели не плачуть.
На тині павутина зависа…
Вже літо в баби?.. Павучок незряче
вчепився за надію і мовчить:
а раптом порятується від долі?
…На пальці в Парки золотіє нить.
На полотні тремтять дерева голі… [1, c.16]
Не циклічність вірша, не ряснота асонансів, не прозора фоніка й використання екзотичних форм (зокрема, мова про рубаї), не багата національна лексика приваблюють читача у віршах чергової книги Світлани Антонишин (а я сподіваюся прочитати ще не одну), а щирість і позірна експресивність викладу; не менторство, не декларативність, а чиста прозорість, народна мудрість, насичена внутрішнім міфом:
І наснилось: в небі квітка сива,
наче відьма із чаклунського свічада.
Квітка в небі ридма голосила
щось про зляканих людей і мертву правду [1, c.19]
Як не погодитися з наскрізною риторичністю її рядків у поезії «Палала сосна…» із циклу «Тіні з узбіччя»:
Я довго росла,
доки сонце мене полюбило [1, c.55]
Як не помітити тимчасовість і минущість усього, що по-філософськи осмислено в поезії «На ірреальних берегах»:
Бо душа… Вона і так у ризах.
Золотих чи темних…
Хто як бачить…
В мертвих днів сльоза - і та ледача… [1, c.54]
Та найбільше, на мою думку, подивує поезія «Тій, що озирається…». Скільки в ній тонкого, обережного розуміння світу, що властиве винятковій кількості митців-медіумів епохи! Авторка веде діалог зі світом на паритетних засадах, намагаючись зробити його майже межовим, а то і просто нечутним для людей, доступним лише втаємниченим. Але ліричній героїні медитативної, філософської лірики Світлани Антонишин, вочевидь, бажається, аби втаємниченим був чи не кожний на землі. Тому так багато ідіоматичної риторики у текстах, що приємно дивує, змушує замислитися, як от у згаданій поезії «Тій, що озирається…»: "І кому та сльоза / на березових клаптиках світла?" [1, c.73]
Список використаних джерел:
1. Антонишин С.В. Закон самозбереження душі: поезія. Львів: СПОЛОМ, 2010. 92с.
2. Зелененька І.А. Ліричні закони Світлани Антонишин / І. А. Зелененька // Формарт: альманах найсучасніших літературно-мистецьких текстів і перекладів. Львів: «Простір-М». 2012, №1. С.60.
Ця книжечка потрапила мені до рук, власне, випадково. Зі Світланою не знайома. Лікар, подолянин, котрий допомагав одужати талановитій галичанці, приніс мені збірку для того, щоби я розповіла своїм студентам про такого штибу літературне явище. Звісно, ця ніжна авторка повинна бути знаною.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію