ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
УРИВКИ ІЗ МАЙБУТНЬОЇ ПОЕМИ
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
УРИВКИ ІЗ МАЙБУТНЬОЇ ПОЕМИ
* * *
Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.
Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»
Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.
Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..
Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.
Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.
Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.
Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.
А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.
Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.
Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.
Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.
Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...
Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звіру,
Що не звернув з мисливської тропи.
* * *
Іду назад – як Місяць, золотий,
Немов з війни – порожній і злорадий.
Зоря і цвіт спадають з висоти
На річку – мокру нитку Аріадни.
Козацька мати – ніч – мене чека.
Козацька люлька – жінка – наготові.
Чорно-червоний лебідь з рушника,
Як віщий сон, – не завжди кольоровий.
А люлька в мене – з кореня троянд.
А хрест за мною з білого граніту.
І я такий, мов двадцять літ назад.
Але душа втомилася дзвеніти.
Вона мовчить, як сніг, що розтає...
Стає дощем, росою і сльозою.
Приходить щастя...
Спереду – моє,
А на очах спить вітер Мезозою.
Бо світ – то мертвий вітер...
Може й, так...
Поранена вода його колише.
Каміння корінь – світить Зодіак –
І пісню крові зберігає тиша.
Зелена радість пізньої весни
Миліша серцю, аніж рання осінь.
Поети серцем – вічні пацани
З туманом срібним в мідному волоссі.
Життя йде скоро – як чужі літа,
Свої ж бо оптом віддані за вірші.
Іскрилася глибока висота
В душі моїй,
Де ангел і де звір ще
Сварилися-мирилися за все...
А я із них сміявся, як із себе,
Немов телятко, що дві матки ссе
Між райським пеклом і пекельним небом.
Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.
Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»
Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.
Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..
Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.
Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.
Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.
Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.
А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.
Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.
Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.
Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.
Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...
Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звіру,
Що не звернув з мисливської тропи.
* * *
Іду назад – як Місяць, золотий,
Немов з війни – порожній і злорадий.
Зоря і цвіт спадають з висоти
На річку – мокру нитку Аріадни.
Козацька мати – ніч – мене чека.
Козацька люлька – жінка – наготові.
Чорно-червоний лебідь з рушника,
Як віщий сон, – не завжди кольоровий.
А люлька в мене – з кореня троянд.
А хрест за мною з білого граніту.
І я такий, мов двадцять літ назад.
Але душа втомилася дзвеніти.
Вона мовчить, як сніг, що розтає...
Стає дощем, росою і сльозою.
Приходить щастя...
Спереду – моє,
А на очах спить вітер Мезозою.
Бо світ – то мертвий вітер...
Може й, так...
Поранена вода його колише.
Каміння корінь – світить Зодіак –
І пісню крові зберігає тиша.
Зелена радість пізньої весни
Миліша серцю, аніж рання осінь.
Поети серцем – вічні пацани
З туманом срібним в мідному волоссі.
Життя йде скоро – як чужі літа,
Свої ж бо оптом віддані за вірші.
Іскрилася глибока висота
В душі моїй,
Де ангел і де звір ще
Сварилися-мирилися за все...
А я із них сміявся, як із себе,
Немов телятко, що дві матки ссе
Між райським пеклом і пекельним небом.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Євгенія Більченко. Отрывки из будущей поэмы"
• Перейти на сторінку •
"Передмова до книги «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки» (Нью-Йорк: CreateSpace, 2011)"
• Перейти на сторінку •
"Передмова до книги «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки» (Нью-Йорк: CreateSpace, 2011)"
Про публікацію