ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Новини):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Новини):
2018.01.02
2017.03.14
2016.03.25
2015.04.08
2014.03.11
2014.03.10
2013.10.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Новини (Поезія)
Ігор ПАВЛЮК: «...І свобода моя при мені»
Контекст : http://www.litgazeta.com.ua/node/2067
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ігор ПАВЛЮК: «...І свобода моя при мені»
Автор: Лілія ДЕМИДЮК
№13(45) 1.07.2011
12:33 22 липня 2011 року
Ігоре, чи пригадуєш момент, коли вперше усвідомив себе поетом?
Мені вже за сорок. Філософська пора підбивати підсумки, узагальнювати. Хоча психологічно здається, що все ще попереду, що лише розганяюся для польоту... Момент усвідомлення, радше відчуття, себе поетом пам’ятаю. Це було поблизу Санкт-Петербурга, на березі Балтійського моря, де у нас, курсантів військового інженерного училища, були польові маневри. 22 вересня 1985 року. У мене, мов кульова блискавка, влетіла ніжно-ножово нав’язлива музика, яка шукала слів. Я мусив допомагати їй, як, мабуть, повитухи допомагають народженню дитини, бо інакше вона би спопелила мене фізично. Десь із боляче ностальгуючої за лісово-озерною моєю Волинню крові вигулькнув, як чайка із пінних хвиль, перший рядок: «Запрягав я з дідом білі коні...» – і пішло-поїхало-полетіло. Я тремтів від солодкої муки народження душевно-духовної субстанції – вірша, яка подарувала мені сенс і смак життя, яке тоді чомусь здавалося мені межово абсурдним, як істинно віруючому дає молитва: «Два вітри у долю запрягав. По шляхів порепаних долонях...»
Знаю: там живуть нові тривоги,
Сум новий і радощі нові.
Тільки не звернути вже з дороги,
Де живуть легенди світові.
.................................................................
…Будуть нас на неї проводжати,
Зігрівати в сутінках густих
Дихання біленького лошати...
І дитини дзвониковий сміх.
Через кілька років вірш «Коні моєї долі» із такими, наївними на теперішній мій позір, рядками увійшов до першої моєї книжки «Острови юності», виданої 1990 року у Львові. Отож, оця музика в мені була сильнішою за мене, тобто вона стала мною – і я захотів залишити училище і бути поетом. Не відпускали. Заслали в Забайкалля будувати із засудженими дорогу через тайгу... І там поезія мене врятувала... Про це є у моєму першому прозовому романі «Вирощування алмазів», який друкував журнал «Кур’єр Кривбасу» 2004 року. Так що пам’ятаю. Як перший поцілунок...
Що вплинуло на твоє формування як поета?
Перше. Генетика (внутрішня природа) – в моєму роду два поети: один – мамин брат Йосип Георгійович Струцюк, другий – родич із батьківської лінії Антін Павлюк. Друге. Космос (поетичне розташування світил у момент мого народження). Третє. Волинська (зовнішня) природа: ліс, ставки, поля, які разом із дідом і бабою виховували мене.
Ти пишеш також і прозу. Отож, що переважає в твоїй творчості на рівні мислення -– проза чи поезія?
На рівні мислення, раціо, переважає проза. Але моя генетично-спадкова, психоемоційна, спонтанна природа – музично-поетична. Просто я вже волею долі чи долею волі зажився на цьому світі як поет... тягне до суворої прози...
Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
Той хлопчик, який вічно живе у кожному поетові-чоловікові (дивись мою книжку «Чоловіче ворожіння»), вже сивіє – за законами природи. Соціум на це мало впливає, хоча я 2009 року видав книгу соціальної лірики «Україна в диму». Тому одним із героїв (а може, й головним) моєї прозової ще не виданої трилогії (романи «Мезозой», «Вакуум», «Буг») є поет Андрій Наюк зі своїми (моїми) віршами із його ж книги «Розірваний горизонт», яку пізніше, мабуть, варто також видати, як (дізнався пізніше, ніж до самого прийшла така ідея) видані вірші Доктора Живаго (тобто самого Бориса Пастернака) з його однойменного нобелійованого роману.
Ліна Костенко писала: «ще не було епохи для поетів». Це підтверджує думку, що поети завжди наче з іншого світу…
Погоджуюся з Ліною Василівною. І не треба забувати, що «поетів ніколи не був мільйон».
А теперішній духовний стан суспільства, а значить, і літпроцесу, я би означив словами зі свого вірша «Христос»:
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Хтось – як, скажімо, Дмитро Павличко, Іван Драч, Павло Мовчан, Віктор Терен, Володимир Цибулько, пішов у велику політику... Без коментарів. Хтось, як Юрій Лазірко, Марія Шунь, Василь Махно, Володимир Олейко, Тарас Девдюк, Анна Багряна, емігрував... Інші поети знайшли свій шматок хліба і себе (сподіваюсь) як редактори при видавництвах чи навіть як їхні власники (Борис Щавурський, Ганна Осадко, Іван Андрусяк, Мар’яна Савка, Іван Малкович, Анна Малігон), як викладачі вишів (Олег Соловей, Галина Крук). Дехто заробляє насущний у журналістиці: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, мій щирий друг Віктор Вербич із Луцька. Ще хтось на «творчих (але чи вільних?) хлібах» (ІБТ, Олесь Гордон, Роман Скиба)...
Якось худо-бідно (дехто, правда, з вельможними, «небожительськими», депутатськими пенсіями) виживають письменники-пенсіонери. Їм ще й так, кажуть, пощастило: старість нашого покоління взагалі може бути безпенсійною... Загалом про це окрема розмова. Мабуть, хтось уже пише про це Книгу. І відчуваю (а творчість – це насамперед пе-ред-чут-тя), що через років тридцять художньо-реалістична картина сучасся постане доволі сумною, навіть кумедно-трагічною. Адже політична влада знову серйозно зацікавилася літературою. «І нема на то ради»... Юрко Андрухович цілується з Юлією Тимошенко, «слуги народу» скидаються на премію Василеві Шкляру... Президент запрошує «на каву» Марію Матіос... Боюся лише, щоби не виходило з митцями так, як покаянно говорить Флорентієць у драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»:
Коли цькували – я протистояв.
Лише коли наблизили – піддався.
Справжній поет знову може набути епохальної форми, але вже іншого, тоталітарного, змісту, доки інфіковані лібералізмом наші деякі «інженери людських душ» уже починають роздавати заморським добродійникам не лише наші національні інформаційно-мистецькі, а й фізично-географічні території. «Что ж ты, царская морда, казенные земли разбазариваешь! Эдак никаких волостей не напасешся!»
Колись ти казав, що рано чи пізно науковець вбиває у людині поета. У тобі живуть і поет, і науковець. Чи не затісно їм у твоєму житті?
В матеріально-раціональному бутті завжди тісно. Але якщо сприймати літературу і науку як ірраціональні, сакральні субстанції, то все чудово поєднується. Коли на початку 90-х років мені видали у престижному республіканському видавництві «Каменяр» першу книжку віршів і дали 1650 карбованців гонорару (великі гроші для студента другого курсу), – я вирішив, що тепер буду лише поетом. Але коли ці гроші почали катастрофічно інфлювати у той час, а за наступні – «Нетутешній вітер», «Скляна корчма» і ще за 25 своїх книжок я вже не отримував гонорару... Правда, і своїх кровних «груників», як називав наші гроші Микола Вінграновський, не вкладав. Лише «Алергію на вічність», за «доляри», зароблені в Америці, де я працював «монахом» у пивбарі, гонорово видав. Тобто хоч-не-хоч, а треба було чимось заробляти на себе й сім’ю. Дві доньки все-таки... Я вибрав науку – найоптимальнішу, як мені здавалося, сферу, робота в якій дозволяла б мені зоставатися самим собою, тобто поетом, і не вмерти голим-босим з голоду. Хоча не бачив серед знайомих мені тоді науковців-гуманітаріїв жодного достойного поета. Тому й приречено вирішив, що й сам скоро зачерствію і зануджуся... Але даремно боявся: золотий перетин, здається, знайшов. Навіть докторську дисертацію захистив. Але попри все і вся, знову ж таки, відчуваю себе насамперед поетом. І свобода моя при мені...
Як ставишся до постмодерну в українській літературі і чи близький тобі цей стильовий напрям?
Постмодерн для мене, фігурально висловлюючись, – дідова колгоспна куфайка, одягнена поверх смокінга... або суп із усього, що в господині під руки потрапить. Тобто це не стиль. Це антистиль. Це деструкція. Мікс зі стилів і субстилів. Хоча, наприклад, вишиванка з бабусиної скрині і джинси на дівчатах мені імпонують... Ставлюся до філософії, психології та ідеології постмодерну (хоча ніхто не знає, що це таке у чистому мистецькому вияві: дешевий епатаж? вітринний манекен творчої імпотенції – снобізм?) з відразою чи жалем – як до хворої істоти, субстанції. Хоча елементи постмодерну використовую. Зокрема у своїй прозі і навіть у нещодавно поставленому на сцені Львівського муніципального театру своєму «Вертепі». В головному ж я – за провітрену тугоплавку органічність у всьому. За готичність духу. Квазібарокова пудрено-лакована еклектика постмодернізму, яка відгонить міщанством, лубковістю, кітчем, – це антиестетика смерті: у природі, в мистецтві, в суспільстві, окремому організмі... Деструкція. Навіть не хаос. Із хаосу народжується гармонія. Деструкція ж нерепродуктивна.
Ти активно спілкуєшся з молодими літераторами. Можеш окреслити основні тенденції розвитку молодої літератури? Чи справді з’являється щось нове, а чи тільки повторення давнього?
Нове з’являється, як давно забуте старе, – наше, з національними елементами, або ж явно чи латентно змавповане з інших літератур. Чи стане нове великим – от у чому пИтання, відповідь на яке може дати лише його Величність Час. І не треба намагатися виконувати за нього його роботу: ці понти ведуть до старіння душі і «томління духа». Тому, скажімо, знаю сімдесятилітніх письменників, які психологічно молодші за двадцятилітніх.
Міг би назвати імена молодих письменників, яких вважаю талановитими, але це справа надто делікатна, інтимна. Тих, кого люблю, поважаю, поважно люблю, і самі про це знають, а тим, кого не назву, – буде образливо. Хоча можу назвати хоча би кількох із тих, молодших, кому писав передмови і хто уважно писав про мене: Олеся Мудрак, Юхим Дишкант, Оксана Пухонська, Юлія Фульмес, Тетяна Яков’юк, Вікторія Каневська, Олена Поживіл, Вікторія Осташ, Катерина Єгорушкіна, покійна Рута Вітер, Ганна Лук’яненко, Світлана Антонишин, Дмитро Дроздовський, Петро Іванишин, Олександр Стусенко...
Окреслювати ж сучасний літературний процес і тим більше прогнозувати його – можна, але це справа радше інформативно-фіксаційна, біо-бібліографічна, конструкційна, але не конструктивна, адже подібна до процесу штучного, хімічно-технологічного творення міфу, релігії, самого життя з випадкової молекули білка, воскресіння ще й не розп’ятого Христа, який для мене – найбільший Поет світу...
Чи достатньо інтенсивний зараз діалог між автором та читачем і що, на твою думку, потрібно в сучасному літературному процесі для хорошого діалогу між письменником та читачами?
Читачів зараз, хоч як це смішно, стільки ж, як авторів. Читачів поезії – приблизно три тисячі. Хтось читає поетичні книжки, хтось літературно-мистецькі журнали. Їх, хоч як би жалілися апологети «европейських» теорій і практик, ниньки чимало. Велика частина реципієнтів, кажучи «по-вчоному», зараз у новому андеґраунді-віртуалі, тобто в Інтернеті. Там є поетичні сайти, як-от «Поетичні майстерні», «Поезія. орг», наприклад, де поети різних шкіл, рівнів, віку, статі, партій тощо можуть спілкуватися між собою і з читачами скільки душа забажає. Свою Інтернет-версію має, скажімо, та ж «Українська літературна газета». Є аудіосайти, мережа магазинів «Є» та інших, не кажучи вже про доволі інтенсивні поетичні фестивалі, організації зустрічей із авторами... Тобто за бажання можна дістати, купити, викачати з Інтернету будь-який поетичний продукт із його автором, авторами разом. Піратство тут заохочене самими поетами, авторами «текстів».
Діалог, вважаю, достатньо інтенсивний. Лише лінивий сидить зараз неопоетизований між пафосом, фарсом, іронією часу розпаду імперій. Але ж якісна довговічність (справжність) літератури визначає не інтенсивність, піарність, а щось інше. І таїна ця великою є...
Чи багато у твоїй творчості несказаного? Чи є така важлива письменницька ідея, яку ще тільки мрієш втілити?
Хочу, щоби більше було несказАнного... (Усміхається). Є, звичайно, і не здійснені ще суто творчі ідеї, як тепер модно казати, – проекти, і продюсерські. Але дозволь (за всієї відкритості своєї натури, за що себе часто жорстко караю) зоставити їх у таємниці аж до самого втілення. Адже сказаного чимало. Зосталося зробити те, що сказав. Отоді – честь. Щоби не було передчасного високого трагізму, як у мого поета з вірша «Телесик», який, нарибалившись і налітавшись на гусці, у старості сидить на горбатій могилі Баби Яги:
У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.
Ми ж із Музою ще на Пегасі.
Завершуємо нову повість «Реквієм до Сонця».
Поруч пролітають пихаті боїнги, наші розгублені відьми на секондхендівських мітлах, вирійні зварійовані лелеки з боку чи то Чорнобилю, чи Фукусіми. Під нами студенти смажать яєчню на вічному вогні...
Ось із чого доводиться тепер пісню і казку складати.
Чи це те «сміття», про яке писала Марина Цвєтаєва?..
Вчимося любити і ставати світлом попри все і вся.
Ще раз три крапки.
№13(45) 1.07.2011
12:33 22 липня 2011 року
Ігоре, чи пригадуєш момент, коли вперше усвідомив себе поетом?
Мені вже за сорок. Філософська пора підбивати підсумки, узагальнювати. Хоча психологічно здається, що все ще попереду, що лише розганяюся для польоту... Момент усвідомлення, радше відчуття, себе поетом пам’ятаю. Це було поблизу Санкт-Петербурга, на березі Балтійського моря, де у нас, курсантів військового інженерного училища, були польові маневри. 22 вересня 1985 року. У мене, мов кульова блискавка, влетіла ніжно-ножово нав’язлива музика, яка шукала слів. Я мусив допомагати їй, як, мабуть, повитухи допомагають народженню дитини, бо інакше вона би спопелила мене фізично. Десь із боляче ностальгуючої за лісово-озерною моєю Волинню крові вигулькнув, як чайка із пінних хвиль, перший рядок: «Запрягав я з дідом білі коні...» – і пішло-поїхало-полетіло. Я тремтів від солодкої муки народження душевно-духовної субстанції – вірша, яка подарувала мені сенс і смак життя, яке тоді чомусь здавалося мені межово абсурдним, як істинно віруючому дає молитва: «Два вітри у долю запрягав. По шляхів порепаних долонях...»
Знаю: там живуть нові тривоги,
Сум новий і радощі нові.
Тільки не звернути вже з дороги,
Де живуть легенди світові.
.................................................................
…Будуть нас на неї проводжати,
Зігрівати в сутінках густих
Дихання біленького лошати...
І дитини дзвониковий сміх.
Через кілька років вірш «Коні моєї долі» із такими, наївними на теперішній мій позір, рядками увійшов до першої моєї книжки «Острови юності», виданої 1990 року у Львові. Отож, оця музика в мені була сильнішою за мене, тобто вона стала мною – і я захотів залишити училище і бути поетом. Не відпускали. Заслали в Забайкалля будувати із засудженими дорогу через тайгу... І там поезія мене врятувала... Про це є у моєму першому прозовому романі «Вирощування алмазів», який друкував журнал «Кур’єр Кривбасу» 2004 року. Так що пам’ятаю. Як перший поцілунок...
Що вплинуло на твоє формування як поета?
Перше. Генетика (внутрішня природа) – в моєму роду два поети: один – мамин брат Йосип Георгійович Струцюк, другий – родич із батьківської лінії Антін Павлюк. Друге. Космос (поетичне розташування світил у момент мого народження). Третє. Волинська (зовнішня) природа: ліс, ставки, поля, які разом із дідом і бабою виховували мене.
Ти пишеш також і прозу. Отож, що переважає в твоїй творчості на рівні мислення -– проза чи поезія?
На рівні мислення, раціо, переважає проза. Але моя генетично-спадкова, психоемоційна, спонтанна природа – музично-поетична. Просто я вже волею долі чи долею волі зажився на цьому світі як поет... тягне до суворої прози...
Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
Той хлопчик, який вічно живе у кожному поетові-чоловікові (дивись мою книжку «Чоловіче ворожіння»), вже сивіє – за законами природи. Соціум на це мало впливає, хоча я 2009 року видав книгу соціальної лірики «Україна в диму». Тому одним із героїв (а може, й головним) моєї прозової ще не виданої трилогії (романи «Мезозой», «Вакуум», «Буг») є поет Андрій Наюк зі своїми (моїми) віршами із його ж книги «Розірваний горизонт», яку пізніше, мабуть, варто також видати, як (дізнався пізніше, ніж до самого прийшла така ідея) видані вірші Доктора Живаго (тобто самого Бориса Пастернака) з його однойменного нобелійованого роману.
Ліна Костенко писала: «ще не було епохи для поетів». Це підтверджує думку, що поети завжди наче з іншого світу…
Погоджуюся з Ліною Василівною. І не треба забувати, що «поетів ніколи не був мільйон».
А теперішній духовний стан суспільства, а значить, і літпроцесу, я би означив словами зі свого вірша «Христос»:
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Хтось – як, скажімо, Дмитро Павличко, Іван Драч, Павло Мовчан, Віктор Терен, Володимир Цибулько, пішов у велику політику... Без коментарів. Хтось, як Юрій Лазірко, Марія Шунь, Василь Махно, Володимир Олейко, Тарас Девдюк, Анна Багряна, емігрував... Інші поети знайшли свій шматок хліба і себе (сподіваюсь) як редактори при видавництвах чи навіть як їхні власники (Борис Щавурський, Ганна Осадко, Іван Андрусяк, Мар’яна Савка, Іван Малкович, Анна Малігон), як викладачі вишів (Олег Соловей, Галина Крук). Дехто заробляє насущний у журналістиці: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, мій щирий друг Віктор Вербич із Луцька. Ще хтось на «творчих (але чи вільних?) хлібах» (ІБТ, Олесь Гордон, Роман Скиба)...
Якось худо-бідно (дехто, правда, з вельможними, «небожительськими», депутатськими пенсіями) виживають письменники-пенсіонери. Їм ще й так, кажуть, пощастило: старість нашого покоління взагалі може бути безпенсійною... Загалом про це окрема розмова. Мабуть, хтось уже пише про це Книгу. І відчуваю (а творчість – це насамперед пе-ред-чут-тя), що через років тридцять художньо-реалістична картина сучасся постане доволі сумною, навіть кумедно-трагічною. Адже політична влада знову серйозно зацікавилася літературою. «І нема на то ради»... Юрко Андрухович цілується з Юлією Тимошенко, «слуги народу» скидаються на премію Василеві Шкляру... Президент запрошує «на каву» Марію Матіос... Боюся лише, щоби не виходило з митцями так, як покаянно говорить Флорентієць у драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»:
Коли цькували – я протистояв.
Лише коли наблизили – піддався.
Справжній поет знову може набути епохальної форми, але вже іншого, тоталітарного, змісту, доки інфіковані лібералізмом наші деякі «інженери людських душ» уже починають роздавати заморським добродійникам не лише наші національні інформаційно-мистецькі, а й фізично-географічні території. «Что ж ты, царская морда, казенные земли разбазариваешь! Эдак никаких волостей не напасешся!»
Колись ти казав, що рано чи пізно науковець вбиває у людині поета. У тобі живуть і поет, і науковець. Чи не затісно їм у твоєму житті?
В матеріально-раціональному бутті завжди тісно. Але якщо сприймати літературу і науку як ірраціональні, сакральні субстанції, то все чудово поєднується. Коли на початку 90-х років мені видали у престижному республіканському видавництві «Каменяр» першу книжку віршів і дали 1650 карбованців гонорару (великі гроші для студента другого курсу), – я вирішив, що тепер буду лише поетом. Але коли ці гроші почали катастрофічно інфлювати у той час, а за наступні – «Нетутешній вітер», «Скляна корчма» і ще за 25 своїх книжок я вже не отримував гонорару... Правда, і своїх кровних «груників», як називав наші гроші Микола Вінграновський, не вкладав. Лише «Алергію на вічність», за «доляри», зароблені в Америці, де я працював «монахом» у пивбарі, гонорово видав. Тобто хоч-не-хоч, а треба було чимось заробляти на себе й сім’ю. Дві доньки все-таки... Я вибрав науку – найоптимальнішу, як мені здавалося, сферу, робота в якій дозволяла б мені зоставатися самим собою, тобто поетом, і не вмерти голим-босим з голоду. Хоча не бачив серед знайомих мені тоді науковців-гуманітаріїв жодного достойного поета. Тому й приречено вирішив, що й сам скоро зачерствію і зануджуся... Але даремно боявся: золотий перетин, здається, знайшов. Навіть докторську дисертацію захистив. Але попри все і вся, знову ж таки, відчуваю себе насамперед поетом. І свобода моя при мені...
Як ставишся до постмодерну в українській літературі і чи близький тобі цей стильовий напрям?
Постмодерн для мене, фігурально висловлюючись, – дідова колгоспна куфайка, одягнена поверх смокінга... або суп із усього, що в господині під руки потрапить. Тобто це не стиль. Це антистиль. Це деструкція. Мікс зі стилів і субстилів. Хоча, наприклад, вишиванка з бабусиної скрині і джинси на дівчатах мені імпонують... Ставлюся до філософії, психології та ідеології постмодерну (хоча ніхто не знає, що це таке у чистому мистецькому вияві: дешевий епатаж? вітринний манекен творчої імпотенції – снобізм?) з відразою чи жалем – як до хворої істоти, субстанції. Хоча елементи постмодерну використовую. Зокрема у своїй прозі і навіть у нещодавно поставленому на сцені Львівського муніципального театру своєму «Вертепі». В головному ж я – за провітрену тугоплавку органічність у всьому. За готичність духу. Квазібарокова пудрено-лакована еклектика постмодернізму, яка відгонить міщанством, лубковістю, кітчем, – це антиестетика смерті: у природі, в мистецтві, в суспільстві, окремому організмі... Деструкція. Навіть не хаос. Із хаосу народжується гармонія. Деструкція ж нерепродуктивна.
Ти активно спілкуєшся з молодими літераторами. Можеш окреслити основні тенденції розвитку молодої літератури? Чи справді з’являється щось нове, а чи тільки повторення давнього?
Нове з’являється, як давно забуте старе, – наше, з національними елементами, або ж явно чи латентно змавповане з інших літератур. Чи стане нове великим – от у чому пИтання, відповідь на яке може дати лише його Величність Час. І не треба намагатися виконувати за нього його роботу: ці понти ведуть до старіння душі і «томління духа». Тому, скажімо, знаю сімдесятилітніх письменників, які психологічно молодші за двадцятилітніх.
Міг би назвати імена молодих письменників, яких вважаю талановитими, але це справа надто делікатна, інтимна. Тих, кого люблю, поважаю, поважно люблю, і самі про це знають, а тим, кого не назву, – буде образливо. Хоча можу назвати хоча би кількох із тих, молодших, кому писав передмови і хто уважно писав про мене: Олеся Мудрак, Юхим Дишкант, Оксана Пухонська, Юлія Фульмес, Тетяна Яков’юк, Вікторія Каневська, Олена Поживіл, Вікторія Осташ, Катерина Єгорушкіна, покійна Рута Вітер, Ганна Лук’яненко, Світлана Антонишин, Дмитро Дроздовський, Петро Іванишин, Олександр Стусенко...
Окреслювати ж сучасний літературний процес і тим більше прогнозувати його – можна, але це справа радше інформативно-фіксаційна, біо-бібліографічна, конструкційна, але не конструктивна, адже подібна до процесу штучного, хімічно-технологічного творення міфу, релігії, самого життя з випадкової молекули білка, воскресіння ще й не розп’ятого Христа, який для мене – найбільший Поет світу...
Чи достатньо інтенсивний зараз діалог між автором та читачем і що, на твою думку, потрібно в сучасному літературному процесі для хорошого діалогу між письменником та читачами?
Читачів зараз, хоч як це смішно, стільки ж, як авторів. Читачів поезії – приблизно три тисячі. Хтось читає поетичні книжки, хтось літературно-мистецькі журнали. Їх, хоч як би жалілися апологети «европейських» теорій і практик, ниньки чимало. Велика частина реципієнтів, кажучи «по-вчоному», зараз у новому андеґраунді-віртуалі, тобто в Інтернеті. Там є поетичні сайти, як-от «Поетичні майстерні», «Поезія. орг», наприклад, де поети різних шкіл, рівнів, віку, статі, партій тощо можуть спілкуватися між собою і з читачами скільки душа забажає. Свою Інтернет-версію має, скажімо, та ж «Українська літературна газета». Є аудіосайти, мережа магазинів «Є» та інших, не кажучи вже про доволі інтенсивні поетичні фестивалі, організації зустрічей із авторами... Тобто за бажання можна дістати, купити, викачати з Інтернету будь-який поетичний продукт із його автором, авторами разом. Піратство тут заохочене самими поетами, авторами «текстів».
Діалог, вважаю, достатньо інтенсивний. Лише лінивий сидить зараз неопоетизований між пафосом, фарсом, іронією часу розпаду імперій. Але ж якісна довговічність (справжність) літератури визначає не інтенсивність, піарність, а щось інше. І таїна ця великою є...
Чи багато у твоїй творчості несказаного? Чи є така важлива письменницька ідея, яку ще тільки мрієш втілити?
Хочу, щоби більше було несказАнного... (Усміхається). Є, звичайно, і не здійснені ще суто творчі ідеї, як тепер модно казати, – проекти, і продюсерські. Але дозволь (за всієї відкритості своєї натури, за що себе часто жорстко караю) зоставити їх у таємниці аж до самого втілення. Адже сказаного чимало. Зосталося зробити те, що сказав. Отоді – честь. Щоби не було передчасного високого трагізму, як у мого поета з вірша «Телесик», який, нарибалившись і налітавшись на гусці, у старості сидить на горбатій могилі Баби Яги:
У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.
Ми ж із Музою ще на Пегасі.
Завершуємо нову повість «Реквієм до Сонця».
Поруч пролітають пихаті боїнги, наші розгублені відьми на секондхендівських мітлах, вирійні зварійовані лелеки з боку чи то Чорнобилю, чи Фукусіми. Під нами студенти смажать яєчню на вічному вогні...
Ось із чого доводиться тепер пісню і казку складати.
Чи це те «сміття», про яке писала Марина Цвєтаєва?..
Вчимося любити і ставати світлом попри все і вся.
Ще раз три крапки.
Контекст : http://www.litgazeta.com.ua/node/2067
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію