Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
пародія « Медвежі танці »
Іван Франко
поезія “X. Школа поета ( За Ібсеном)”
"Чи знаєш ти, брате, як учать
Медведя танцювати?
На бляху на залізную
Веде його вожатий,
Під тою бляхою огонь
Розпалює помалу,
А скрипкою збуджа в душі
Любов до ідеалу.
Медвідь реве, а скрипка гра,
Та ось знизу пригріло,
На задні лапи зводить він
Своє могутнє тіло.
А скрипка скучно гра та й гра,
Регочеться, то плаче,
І бляха дужче гріє, й він
Дрібніше, швидше скаче.
Сей танець пам'ятає вже
До смерті бідолаха,
В одно зіллявся скрипки тон
І розпалЕна бляха.
Зіллялись нерозривно так,
Що скрипку як почує,
То зараз в лапах запече -
І зараз він танцює.
Та не один медвідь отак!
З ним, брате мій, посполу
І кождий з нас, поет-співак,
Таку проходить школу.
Веде його іронія
З дзвінками та скрипками,
Стать на залізний тік життя
М'якенькими лапками.
Грижа розпалює вогонь,
Любов на скрипці грає,
І скаче, бідний, і співа,
Хоч з болю умирає.
І хоч не вмре, то так в душі
Зіллються нерозривно
Вражіня ті - любов і біль, -
Що дивно, справді дивно!
І як лише почує він
Святі слова любовні,
То зараз будяться в душі
Терпіння невимовні.
Горить під ним залізний тік,
Горять небесні стропи,
І піднімається бідак
На віршовії стопи.
Іронія на скрипці гра,
Жура кістками стука,
Поет танцює і рида -
І се зоветься штука."
Пародія
Життя навчить, воно таке –
Розпечене, як бляха…
То тягне ввись, а то – в піке,
Мордує, бідолаха!
Медведя шкода – що звинив?
(Дісталось на горіхи)
Навчили для циганських “жнив”
Для сміху і для втіхи.
І все життя не забува –
Танцює, як заграють!
І у людей таке бува –
Своїх “медведів” мають.
Ті десь навчилися самі,
Чи вміли ще з колиски,
І так прикидують “в умі”,
Щоб до корита писком.
І хто за танець що їм дасть,
Підсуне ближче миску,
І як уникнути нещасть,
І мати більше зиску.
А там, дивись, уже і сам
На скрипці стане грати…
О слава, слава небесам –
Ти пританцьовуй, брате!
Своє, відомо, не чуже,
Своє до тіла ближче,
Дивись – кишені повні вже,
А в інших – вітер свище…
І зовсім в лапах не пече –
Освоєна наука,
Ніхто із кругу не втече –
Ось, брате, в чому штука…
Розмножилась “медвежа рать” –
Нахраписті, всесильні…
На задніх файно танцювать,
Та і передні вільні!
Ото життя – у всій красі!
Є хліб й кавалок сала!
Ну що “затóпали” усі?
Ще скрипка не заграла!
05.08.2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)