Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Звоните мне, когда захочется (Перевод из Андрея Наюка)
Я буду нежным, словно снег.
К соленой пасеке Пророчицы
Я возвращаюсь ото всех.
Мой первый путь – как небо звёздное.
Второй – закончится крестом.
А третий – сеян ветра зёрнами.
Печалей – стихотворный том.
Они смеются, оголтелые,
И в чёрной дрожи бьётся плоть.
А я оставлю свету белому
Рябины сказочной тепло.
Под когтем вынесут журавлики
Мою отчизну в теплый край.
Издалека пою куражливо
То ли «прости», то ли «прощай»…
Тоску оставлю терпко-кислую,
Немного шуток и грехов.
И променяю гору Лысую
Я на объятья поездов.
Кому-то вечно будет мариться
Любовь моя в глухих громах.
Лишь сердцу биться и не каяться…
А в прошлом корчится зима.
А позади – просторы стелятся,
И кровь, свободная, как дух.
Я буду нежным – как метелица,
В эдемско-адовом саду.
ОРИГИНАЛ
Дзвоніть мені, коли захочеться.
Я буду ніжним, наче сніг.
Солона пасіка Пророчиці
Мене чекає з трьох доріг.
Дорога перша – небо зоряне.
Дорога друга – під хрестом.
А третя, третя – вітром зорана
Моя печаль – як віршів том.
Вони сміються, сивоцвітові –
І чорна дрож проймає плоть.
А я зоставлю цьому світові
Казок ожинове тепло.
Під кігтем винесуть журавлики
Мою вітчизну в теплий край.
Співати вічно буду здалека
Чи то «прости», чи то «прощай»...
А я зоставлю голуби свої
І трохи жартів та гріхів.
З гори дрімучої і Лисої
Піду в обійми поїздів.
Комусь навіки буде снитися
Любов моя в сумних громах.
Лиш серцю битися і битися...
Позаду ж – ядерна зима.
Позаду – море і метелики,
І кров, розгойдана, мов дух.
Я буду ніжним – як метелиця
В пекельно-райському саду.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)