ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Сливчук (1966) /
Рецензії
ПОЕЗІЯ, ЯК ВРАНІШНІ СНІГИ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПОЕЗІЯ, ЯК ВРАНІШНІ СНІГИ
( Рибар Тетяна. Знеболення снігами: Поезії,- М.: Карпатська вежа,2011. -96 с.)
Нещодавно вийшла найновіша збірка поезій поетеси із Мукачева Тетяни Рибар «Знеболення снігами». Авторка віддзеркалює в нових поезіях «світ наявний і світ уявний». Чи не в кожному творі простежується «правдивий» ліризм, широчінь образів. Поетеса глибоко розкриває стосунки людини з Творцем. І робить це без фальші, відверто. Саме тут і відчувається життєвий і творчий досвід поетеси:
…Тамуй в утробі дух той злободенний,
що засіває попелом стежки.
Осанна, Господу, прикутому важким
любові тягарем д’нам невід’ємно.
Витончено, по-філософськи через літературного героя звертається пані Тетяна до Всевишнього:
…Молитвою омитися дозволь
від ран душевних і від скверни, Боже…
Або в іншій поезії читаємо:
…і хтось кричить тобі услід: дивись не упади
й ти просиш: Господи тримай мене і поведи!
Так сильно і відверто може сказати людина котра вірила і вірить у силу Господню, котра буде вірити. Така віра в поєднанні з любов’ю, допомагає героям поезії Тетяни Рибар і зрештою самій авторці. Юні роки життя і творчості припадають на непрості радянські часи. Коли люди втрачали не тільки віру в себе. А наша авторка не перестала вірити і не перестає:
…ми повертаємось в день осмислення й цвітіння
нас розпізнає Бог й до рук вкладе хреста…
Магія віри навіть у просте добро пронизана творами цієї збірки. Авторка не перестає наголошувати, що за ніччю настає день, за заходом, буде схід. Саме в ту ситу сьогоденність, ситу різними гріхами нас грішних, поетеса знов підкреслює, зокрема у вірші: «Ми південні» :
Обрій західний, в далечінь
Переллється у схід колись.
Віра в поезіях є останнім поштовхом до порятунку, віра у себе насамперед:
…знов прищепиться віра у себе, на живий,
на найтонший зріз…
Поезія із цієї збірки трьохвимірна. В ній розкрито неперервний зв’язок, що існує не одне тисячоліття : Творець – Природа – Людина. Світ природи в якому перебуває літературний герой нашої авторки – простий, відкритий, але водночас до кінця нерозгаданий, безмежний. Співпереживаємо з поетесою, відчуваючи, що душа відкрита. Душа зболена, але з вірою:
…Коле п’яти золота стерня,
Коле душу зболену поету…
Простежується єдність людини з природою незалежно від пори року. І символізує це навіть сама назва – «Знеболення снігами».Її земля знеболюється снігами. Оновленою зустрічається з веснами. А весни її «заквітчані рушниками» і розігріті піснями птахів. Заквітчані рушники найяскравішими кольорами – це підтвердження глибокого патріотизму, любові до рідного, до українського. Але природа, реальність в окремих частинах зрозуміла і відчутна лише авторці. Поетеса відчуває реальність не спотвореною, а сніги в неї з «космічним присмаком». Це її природа, яка не розривна з Творцем. Єдність людини з людиною, стосунки між нами грішними, показано так, як це може передати жінка, жінка-митець. Зроблено це своєрідно:
…я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці…
З глибокою образністю передано єдність небесних сил, рідної землі й людини:
…я у небо впаду навзнак
і земля прилипає на плечі.
Головний персонаж Тетяниної поезії – людина, жінка, яка живе в цьому світі, яка любить його водночас протистоїть світу. Символічно в поезії те, що в образі снігу, зими, авторка показує очищення душі людської, очищення землі. Зима не може тривати вічно. Десь переболить, десь розігріється, весна приносить зміни. І добре, що завершальний вірш із збірки робить своєрідний висновок, додаючи оптимізму, залишаючи ще більше те для роздумів читачеві.
Вірші такі виховують людину, допомагають іти з вірою по житті, не впасти у непростий час, не втратити віру в добро у себе. В поезії багатообразність, філософія думки, милозвучність мови. Інколи «треба прочитати» те, що читається поміж рядків. Цією збіркою авторка робить ще один впевнений крок в літературу і не тільки місцевого масштабу, робить хороший внесок в розвиток української літератури. Така книга повинна виходити більшими накладами. Але це ще не пізно виправити.
Богдан Сливчук
6.02.2012
Нещодавно вийшла найновіша збірка поезій поетеси із Мукачева Тетяни Рибар «Знеболення снігами». Авторка віддзеркалює в нових поезіях «світ наявний і світ уявний». Чи не в кожному творі простежується «правдивий» ліризм, широчінь образів. Поетеса глибоко розкриває стосунки людини з Творцем. І робить це без фальші, відверто. Саме тут і відчувається життєвий і творчий досвід поетеси:
…Тамуй в утробі дух той злободенний,
що засіває попелом стежки.
Осанна, Господу, прикутому важким
любові тягарем д’нам невід’ємно.
Витончено, по-філософськи через літературного героя звертається пані Тетяна до Всевишнього:
…Молитвою омитися дозволь
від ран душевних і від скверни, Боже…
Або в іншій поезії читаємо:
…і хтось кричить тобі услід: дивись не упади
й ти просиш: Господи тримай мене і поведи!
Так сильно і відверто може сказати людина котра вірила і вірить у силу Господню, котра буде вірити. Така віра в поєднанні з любов’ю, допомагає героям поезії Тетяни Рибар і зрештою самій авторці. Юні роки життя і творчості припадають на непрості радянські часи. Коли люди втрачали не тільки віру в себе. А наша авторка не перестала вірити і не перестає:
…ми повертаємось в день осмислення й цвітіння
нас розпізнає Бог й до рук вкладе хреста…
Магія віри навіть у просте добро пронизана творами цієї збірки. Авторка не перестає наголошувати, що за ніччю настає день, за заходом, буде схід. Саме в ту ситу сьогоденність, ситу різними гріхами нас грішних, поетеса знов підкреслює, зокрема у вірші: «Ми південні» :
Обрій західний, в далечінь
Переллється у схід колись.
Віра в поезіях є останнім поштовхом до порятунку, віра у себе насамперед:
…знов прищепиться віра у себе, на живий,
на найтонший зріз…
Поезія із цієї збірки трьохвимірна. В ній розкрито неперервний зв’язок, що існує не одне тисячоліття : Творець – Природа – Людина. Світ природи в якому перебуває літературний герой нашої авторки – простий, відкритий, але водночас до кінця нерозгаданий, безмежний. Співпереживаємо з поетесою, відчуваючи, що душа відкрита. Душа зболена, але з вірою:
…Коле п’яти золота стерня,
Коле душу зболену поету…
Простежується єдність людини з природою незалежно від пори року. І символізує це навіть сама назва – «Знеболення снігами».Її земля знеболюється снігами. Оновленою зустрічається з веснами. А весни її «заквітчані рушниками» і розігріті піснями птахів. Заквітчані рушники найяскравішими кольорами – це підтвердження глибокого патріотизму, любові до рідного, до українського. Але природа, реальність в окремих частинах зрозуміла і відчутна лише авторці. Поетеса відчуває реальність не спотвореною, а сніги в неї з «космічним присмаком». Це її природа, яка не розривна з Творцем. Єдність людини з людиною, стосунки між нами грішними, показано так, як це може передати жінка, жінка-митець. Зроблено це своєрідно:
…я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці…
З глибокою образністю передано єдність небесних сил, рідної землі й людини:
…я у небо впаду навзнак
і земля прилипає на плечі.
Головний персонаж Тетяниної поезії – людина, жінка, яка живе в цьому світі, яка любить його водночас протистоїть світу. Символічно в поезії те, що в образі снігу, зими, авторка показує очищення душі людської, очищення землі. Зима не може тривати вічно. Десь переболить, десь розігріється, весна приносить зміни. І добре, що завершальний вірш із збірки робить своєрідний висновок, додаючи оптимізму, залишаючи ще більше те для роздумів читачеві.
Вірші такі виховують людину, допомагають іти з вірою по житті, не впасти у непростий час, не втратити віру в добро у себе. В поезії багатообразність, філософія думки, милозвучність мови. Інколи «треба прочитати» те, що читається поміж рядків. Цією збіркою авторка робить ще один впевнений крок в літературу і не тільки місцевого масштабу, робить хороший внесок в розвиток української літератури. Така книга повинна виходити більшими накладами. Але це ще не пізно виправити.
Богдан Сливчук
6.02.2012
МОЯ ПЕРША РЕЦЕНЗІЯ
Надруковано :"ТРИБУНА" 11.02.2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію