Під його ногами скрипів сніг. Перший грудневий сніг. Він дратував і означав лише одно: три місяці зими попереду, три місяці нудного, бездрайвового існування, коли не радує ніщо: ані погода за вікном, ані тепле тіло поруч у ліжку, ані своє власне нікчемне існування.
Хтось з великих сказав: якщо в житті немає задоволення, то повинен бути хоча б сенс. Він думав інакше. Якщо в житті немає сенсу (а сенсу точно немає!), то повинно бути хоча б мінімальне задоволення.
Гнати на мотоциклі на повній швидкості по нічному місту й хапати легенями приємну нічну серпневу прохолоду, мчати повз поодиноких світлофорів, що кліпають услід жовтими очима, їхати назустріч зорепадам, давити на газ, вперед - назустріч свому єдиному інстинкту свободи: інстинкту самогубця. Ось в цьому, мабуть, і є сенс життя.
Навіщо він одружився? Навіщо взагалі люди одружуються? Декотрі одружуються тільки тому, що не знають себе, не чують голосу своїх справжніх бажань. Принаймні це була його історія…
Олеся була Царівною. Це не жарт, вона була справжня Царівна. Вона носила манюсіньку заколочку з каменями Сваровськи у вигляді корони, і навіть не соромилася при зустрічі із знайомими казати: «Я- Царівна» і загадково так посміхатися. І люди посміхалися їй у відповідь. «Гарний жарт. Гарна дівчина.», - думали собі вони. Він також спочатку повівся на це: на її поважну ходу, на блискучий зовнішній вигляд, на блакитну кров, що просвічувавла крізь білосніжну шкіру і так зворушливо тріпотіла пульсом в ніжній шиї, що несла горделиво підняту голівку. А коли він вперше в житті цілував дівочі уста, її уста, йому здавалося, що він потрапив у казку: такими солодкими здавалися йому ті рідкісні миті їх побачень. Ні, вони були навіть не солодкі, а солоні, мов море, мов зелене безкрає море, що огортало їх двох своїми теплими хвилями. Щоліта, кілька років поспіль, вони зустрічалися тут, в цьому селищі на березі моря, де жила вона і куди приїжджав він відпочивати. Перші поцілунки, перші обійми, перший секс – з нею все було вперше, все було казково й неповторно. Вони не встигали набридати одне одному й свято канікул для нього завжди закінчувалося неочікувано, так, що лишалися тільки спогади й щемний післясмак солоних поцілунків й дешевого домашнього кримського вина.
А потім вони якось раптово подорослішали. Й Олесині жарти стали дорослими.
Як там у Пушкіна? «Якби я була цариця, — Третя мовила сестриця, — Я б родила для царя
Молодця-богатиря». Олеся казала так само й сумно дивилася у вічі. Жека зрозумів, що він повинен зробити якийсь крок, що він повинен бути порядною людиною, інакше її очі будуть дедалі ставати все сумнішими, а одного дня станеться так, що вона піде, не дочекавшись рішучого кроку з його боку. Шукати мужнього й відповідального. Невже він не зможе бути таким? Невже розчарує кохану? «Ні! Це не про мене.» - сказав собі Жека. Він купив обручку, став на праве коліно й сказав жадані для неї слова: «Будь моєю дружиною!»
Сказати то він сказав. Ну дійсно, всі дівки хочуть заміж, і царівни не виняток. І декотрі царівни стають простими жіночками-курочками. Варять борщі. Народжують дітей. Навесні сідають на дієту. Взимку печуть торти. Мріють поїхати в Париж, але влітку їздять сімєю у Бердянськ і радіють з того. Жека думав, що і в них буде так, принаймні борщі, торти і Бердянськ його цілком влаштовували. Про дітей він поки-що не думав.
Але все пішло не так. Спочатку почали впиратися батьки й не схотіли прописувати у квартирі окупантку. «Але ж я не зможу працевлаштуватися!» - заперечувала Олеся й була не права. Її залюбки взяв у свою фірму один француз, звичайно без трудової, але що це була за робота: за її ескізами на маленькій фабриці шили карнавальні костюми на експорт. Сотні прекрасних нарядів з її фантазій було втілено в життя, сотні француженок вдягали їх на свята. Різноманітні курси дизайну й уроки французької задля порозуміння з шефом – за кошт фірми. І за все це щоденне свято вона отримувала ще й не такі погані гроші. Принаймні свою забаганку: орендувати квартиру й не жити з батьками, вона оплачувала зі свого гаманця. Але забаганка була не єдина. Вона ввесь час чогось вимагала: нову дублянку, сукеночку, чудові сережки у формі метеликів, обов’язково золоті… «А я хочу мотоцикл, і мовчу!» - з образою інколи не змовчував він. «Зароби і купуй» - спокійно посміхалася Олеся. І вона навіть не питалася його думки, коли купувала собі чергові сережки у формі метеликів чи дубляночку. Я заробляю, я витрачаю - і ніякого поняття про спільний сімейний бюджет чи турботу про його інтереси.
Потім її взагалі переклинило. Вона почала щебетати про дітей, які вони класні і як вона хоче народити маленьку дитиночку, щоб у неї були блакитні оченята як у її коханого Женьки.
Ну дійсно, що поганого у дітях. Що такого? Він не був проти дітей, десь там, не поруч, не в його житті і не зараз. Якщо подумати, вони прикольні, прикольно посміхаються беззубими ротиками й прикольно лопочуть. Але вони ще й вередують безкінечними ночами, хворіють, плачуть, займають собою увесь особистий простір і… прощавай свобода. А він ще не пожив для себе, ще не було в його житті так: мчати на мотоциклі уперед, безкраї поля – повз, вітер у вухах, щастя у грудях… Ще не було так! Які можуть бути діти? Які можуть бути діти на зйомній хаті, лічиш гривні в кишені, не знаєш, яке буде завтра? Вона дурепа.
«Ну давай купимо собаку… - задумливо запропонував компроміс він, - Якщо тобі дійсно так самотньо. Я ж розумію, ти приїхала з іншого міста сюди, а тут у тебе навіть подружок немає…»
Олеся подумала, що він правий: вони дійсно не готові поки що мати дитину. Кохання – ще не привід народжувати дітей без певного, забезпеченого майбутнього. Притулилася міцніше до коханого, усім своїм тілом подалася до нього, з думкою про те, який він у неї розумний: «Я - емоціо, а він - раціо. Ми просто не завжди розуміємо одне одного».
А Такса була класна! Маленьке цуценя махало хвостиком назустріч Женьці, стрибало на руки із завзятим гавкотінням. І він знаходив певне задоволення в тому, щоб тримати на руках те маленьке чорне звірятко. Годувати його, гуляти з ним. Квартира немовби ожила, вдома завжди було весело, бо там була Кузя. Кузя була дівчинкою, сукою, але її норов був веселим і грайливим, немов в домового Кузі з однойменного мультика, то й дісталося собаці таке ім’я.
Але Кузя була маленька, а Олеся з Женькою всі дні пропадали на роботі, тож повертаючись увечері додому часто бачили посеред килима коричневу кучу з характерним амбре. Починали сваритися, хто прибиратиме то і не розуміли, що собака – все рівно що дитина, потребує уваги й догляду. Їй треба правильно харчуватися й робити вчасно щеплення. Вона повинна бігати на свіжому повітрі і спілкуватися з друзями. Їй потрібні вітаміни і мікроелементи, а найголовніше – потрібна любов.
О шостій ранку дзвенів будильник й закликав до Женьчиної совісті: треба вставати, й не через годину, а прямо зараз. Треба вставати й іти гуляти з Кузею. Олеся розверталася до нього попою, накривалася з головою і це означало лише одне: не її черга вставати і йти на вулицю. Не її черга була вчора й не її буде завтра. Олеську взагалі важко вишкрябати вранці з ліжка. А при чому тут він? Це її собака і задля неї, задля того, щоб вона не нудьгувала вони її купили, а тепер він віддувайся, біжи на вулицю у будь-яку погоду, навіть у дощ гуляти з таксою. А вона спить. Відтопирила п’яту точку й спить…
«Навесні конкурс молодих дизайнерів одягу у Києві. Жозе каже, що я обов’язково повинна поїхати. Треба представити п’ять робіт, але я встигну зробити все. Ми поїдемо і будемо кращі там. Жозе вірить у мій талант!» - натхненно ділилася з коханим новиною Олеся. Женька не розділяв її захоплень: «І Жозе поїде також?» «Так. Звичайно він поїде, йому цікаво побувати на конкурсі такого рівня в нашій країні, до того ж, це ж усе за його кошт – і готель, і роботи мої, і проживання. Конкурсантам нічого ж ніхто не оплачує. Все за свій кошт.» «І навіщо це йому, я не розумію? Ти малюєш для нього ескізи, й малюй. Нащо йому розвивати твій талант й вірити у тебе?» «Ти ревнуєш чи що?» «Ні, не ревную, лише не хочу щоб якийсь француз мав мою жінку по київських готелях. Й усього.» «Не ображай мене. Поїхали з нами! Жозе не проти.» «Який великодушний жест. – скривився у недобрій посмішці чоловік, - Що я там буду робити? Й тобі нічого.» - безапеляційно закінчив розмову Жека.
Здається, з цього почала ширитися прірва між ними. Олеся час від часу ставала все сумнішою й задумливішою. У її душі оселилося й з того часу не полишало відчуття гаяння часу. «Яке мене майбутнє чекає? – питалася вона у Кузі так, ніби собака могла відповісти. - Ким буду я через п’ять, через десять років поруч з ним? Невдахою, яка відмовилася від мрій заради нього? Бездітною сварливою невдахою – ось ким буду я.» Її не полишало відчуття ошуканості, таке, ніби її обікрали. Це дійсно було так, адже скарб її кохання перетворився на образу й розчарування.
Ніби на підтвердження того, що шанс буває тільки раз, Жозе звернув свою діяльність в Україні – такий бізнес більше був невигідний, й поїхав додому. Люди, що працювали на нього, й сама Олеся, лишилися без роботи. Вона знала, що конкурс молодих дизайнерів буде цього року знов, і наступного року і потім ще. Але тепер це вже був не реальний шанс, а просто мрія. Бо на тканини й фурнітуру для створення моделей прет-а-порте, на дорогу до Києва й житло під час конкурсу вона повинна буде сплачувати зі свого гаманця, який був тепер порожнім.
«Ти що, не могла картоплі насмажити до мого приходу?» - обурювався Женька, бачачи що нема чого пожерти, а він втомлений, й Кузя не вигуляна. А Олеська ввесь день вдома, не спромоглася не те що купити їжі, а просто насмажити картоплі. Це не вміщалося в голові.
Олеся лежала ввесь день на ліжку, тупо гортаючи глянець і тицяючи наманікюреними пальцями в кнопки пульта.
«Він ще сміє на мене кричати!» - не вірила своїм вухам Олеся. Її очі наповнювалися сльозами й ридання стрясали її тендітні плечі. «Вічно в цих жінок передменструальний синдром!» - здихав Женька, брав повідка й ішов гуляти з Кузею. Після прогулянки бачив все ще надуті губки жінки і розумів, що треба набрати повні груди повітря і йти чистити картоплю.
День у день історія повторювалася. «Нахріна все це мені потрібно! - не розумів сам себе Женька. - Я заробляю, я плачу за квартиру, я купую продукти, вона лежить на дивані й ридає, мені доводиться готувати їжу, гуляти з її собакою, а вночі немає навіть того, на що я розраховував при одруженні. Вона втомилася. Все! Від чого? Від лежаннячка? А я не втомився? З мене досить!» - думав він але не наважувався сказати те, що вже висіло в наелектризованому повітрі.
Одного дня він прийшов додому увечері і не побачив знайому картину. Картина, що постала перед ним, була воістину монументальна. На підлозі валялася купа різноманітних тканин, стрічок, ґудзиків. Серед цього різнобарв’я по підлозі з величезними ножицями повзала його жінка й щось кроїла. Її очі горіли ентузіазмом. Кузя весело виляла хвостом, стрибала поруч, думаючи що це нова цікава гра. «Нарешті!» - подумав Женька і на мить йому здалося, що все не так і погано, але здогадка отруїла мить задоволення від щасливого личка дружини. «Де ти взяла гроші на все це лахміття?» «Це не лахміття, а ексклюзивні тканини!» - заперечила Олеся. «Тим більш.» - не вгамовувався Жека. Він заглянув у завітний конверт і ледь не зомлів: вона пожертвувала його мотоциклом заради химерного конкурсу. «Як ти могла?» - запитав у неї, але відповідь, що він почув її, приголомшила його, навіть на якийсь час убила.
Вона вилила на нього чан бруду. Виявляється вона талановита, майже геній. Невизнаний звичайно. А він хотів зробити з неї домохазяйку, це через нього вона минулого року не поїхала на конкурс і має право виправити то за його кошт. Все рівно вона з ним жити не буде бо він нікчема, не мужик. Вона так мріяла про дитинку, але навіть це він не зміг їй дати – крапельку сперми. Він не може забезпечити кохану жінку, не може заробити грошей аби вдягнути її як слід. Він навіть у ліжку ніякий. Якщо він хоче знати, то вона з ним жодного разу не кінчила. «А що то було? – не в тему згадалися її солодкі стогни – Хоча плювати тепер!» - розвернувся й пішов, голосно грюкнувши дверима.
Майже рік він ходив сірий, аж чорний. Ввесь час поривався піти до неї спитати, як живе. Скучав за Кузею, але то була її собака, яке він мав право прийти тепер до неї й просити собі Кузю. Він взагалі не міг дозволити собі прийти до неї: він же нікчема й не мужик і все рівно вона з ним жити не буде. Ці слова він гарно засвоїв, навіщо ж тепер принижуватися.
Олеся довго не вірила сама собі: він полишив її в чужому місті саму самісіньку, без жодної копійчини на існування. Не прийшов і не спитався, не як колишній чоловік, а просто як людина: як ти живеш, чи потрібно тобі що-небудь. Чи не здохла ти з голоду кінець-кінцем?
Не дочекаєшся! Додому повертатися соромно: вийшла заміж, горда й гарна поїхала з рідного містечка, а тепер, піджавши хвоста повертатися? Ні, вона всім доведе, що варта носити корону. Вона тепер не царівна – цариця!
Вона дала оголошення, що шиє на дому. Спочатку клієнток було не так багато, але дешева ціна і гарна репутація зробили своє діло: народ повалив. Довелося багато працювати. То нічого, було лише одно «але» - Кузя потребувала уваги, гавкотіла, коли приходили люди, плуталася поміж ногами: Олеся вирішила відвезти таксу до мами. Так собака отримала нову хазяйку.
«Принаймні для неї все скінчилося хепі-ендом»- подумала Олеся. – «Тепер у Кузі буде смачна їжа, свіже морське повітря цілодобово й добра хазяйка.» Олеся з радістю приїздила до батьківської оселі і все ще не наважувалася сказати мамі з татом гірку правду про фінал їхнього з Жекою кохання. Мама життя прожила – її не обдуриш, Женька не з’являється в їхньому містечку не тому, що завалений роботою, а тому, що вони з її дитиною вже не пара. Але якщо донька не хоче говорити про те – її справа, значить боляче. Колись скаже. «А ти знаєш, Сашка про тебе питав…» - немовби випадково згадала вона. Олеся посміхнулася, згадуючи своє перше дитяче кохання: «Як він?» «Ну, він тепер крутяк, ти знаєш, має тут будівельний бізнес… Лише з особистим життям поки що не склалося. Мабуть, чекає на тебе!» - підморгнула дочці. «Мамо, облиш!» - Олеся не хотіла й думати про нові стосунки, а Саша був для неї тепер лише другом дитинства.
Вона і сама незчулася як усе «закрутилося»: Саша був гарний і галантний, ставився до неї як до справжньої королівни, засипав її подарунками й міг би подарувати заколочу із справжніх брюліків. Якби вона схотіла. Але їй стало обручки. Він подарував їй також світ. Олеся приймала ті дорогоцінні дарунки з вдячністю, але все ще боялася кохати.
«Я маю працювати!» - казала собі і їхала в місто, де її по суті вже нічого не тримало, окрім сумних спогадів та місцевих модниць. Але тепер, біля швейної машинки стояв ноутбук з виходом в мережу «Інтернет» і час від часу її роботу переривали звукові повідомлення Skype. Інколи вони вмикали вебки й просто дивилися у вічі одне одному, цілували рідкокристалічну поверхню моніторів, сумуючи за справжніми обіймами.
Але по справжньому вона зрозуміла, що любить, лише коли почула від нього: «Я хочу від тебе дитинку, маленьку дівчинку із синіми очима, схожу на тебе…» Ці слова співпали з глобальною перебудовою в її організмі, який відчув зародження нового життя й кинув усі сили на облаштування затишної осели для того маленького жителя в її животику. Простіше кажучи, вона була вагітна. Вона зрозуміла, що наступні дев’ять місяців буде виношувати не тільки цю дитинку, але й свою любов до цього чоловіка, який вилікував її поранене серце. Вона не знала, хто в неї народиться: хлопчик чи дівчинка, але відчувала себе богоматір’ю. Таким священним її тіло тепер видавалося їй. Олеся вже не казала, що вона цариця і коли люди казали їй про те, яка вона гарна, помічаючи її внутрішню красу, вона скромно посміхалася: «Ну що ви кажете, я - звичайна!» Тільки тепер, кохаючи і будучи коханою, жінка стала справжньою царицею і навіть не помітила це.
… Сніжинки опускалися на обличчя Євгена і танули. Залишалися вогкі сліди і з боку могло здатися, що то сльози. Але він не плакав. Сьогодні йому сказали друзі, які все ще підтримували зв'язок з його колишньою дружиною в інтернеті, що вона народила дівчинку. Три п’ятсот. П’ятдесят два сантиметри. Назвали Софійкою. Він повторював про себе ті параметри і прислухався до відчуттів: чи зачіпає ця новина його? Він був спокійний. Він бажав колишній дружині щастя. Йому було трохи сумно і знов хотілося відчути солоний присмак її губ і сп’яніння чи то від домашнього кримського вина чи то від кохання. Але він розумів, що то звичайний сум тридцятирічної людини за своєю юністю, яка була так нещодавно, але вже не повториться ніколи. Олеся й була: його юність. А хто ж не любить свою юність?
Він знав чого хоче насправді: жити в ладу з собою, приймати себе і дивитися на себе власними, а не чужими розчарованими очима. Ділити ліжко з приємною жінкою, яка не буде розчарована тобою, тому що зараз не очарована. І вірити в те, що можливо, коли-небудь вони обоє зрозуміють, що таке їх життя – і є справжня любов. Він хотів, аби зима була недовгою, а весна ранньою і теплою. Аби він міг сісти на свій мотоцикл й відчути свободу: вітер у вухах, щастя у грудях і безкінечний шлях попереду…