Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
В. Висоцький: Пісня пропащої людини
і серце з глуздом сторожким – не на ножах,
не забиває дух стрімка їзда
і не холоне кров на віражах.
І вже кохання не хурделить голови,
і нерви більше не натягнуті – хоч рви:
провисли нерви, як мотузки від шмаття,
і не хвилює, хто кого – чи він, чи я.
Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.
Не п’ю холодного – до судорог – питва,
ані подій, ані людей не кваплю рух.
Мій лук закинуто, згнила в нім тятива,
всі стріли зламано – на розпал їх беру.
І не напружуюсь, не рвусь, а якось так…
Не надихає навіть просто факт атак.
Я весь прозорий, мов відчинене вікно,
і непомітний, наче біле полотно.
Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.
Не ниють рани, та вже й шрами не болять –
їх у стерильні забинтовано стрічки.
І не хвилюють, не тривожать, не сверблять
ні мрії, ні питання, ні думки.
Тяжіння не поборюю Землі,
лежу – так більша відстань до петлі.
І серце тіпається, наче не в мені:
пора туди, де тільки «не» і тільки «ні»…
2008
Владимир Высоцкий
Песня конченого человека
Истома ящерицей ползает в костях,
И сердце с трезвой головой не на ножах,
И не захватывает дух на скоростях,
Не холодеет кровь на виражах,
И не прихватывает горло от любви,
И нервы больше не внатяжку: хочешь — рви,
Провисли нервы, как верёвки от белья,
И не волнует, кто кого — он или я.
Я на коне,
толкани —
я с коня.
Только "не",
только "ни"
у меня.
Не пью воды, чтоб стыли зубы, питьевой
И ни событий, ни людей не тороплю,
Мой лук валяется со сгнившей тетивой,
Все стрелы сломаны — я ими печь топлю.
Не напрягаюсь и не рвусь, а как-то так...
Не вдохновляет даже самый факт атак.
Я весь прозрачный, как раскрытое окно,
И неприметный, как льняное полотно.
Я на коне,
толкани —
я с коня.
Только "не",
только "ни"
у меня.
Не ноют раны, да и шрамы не болят, —
На них наложены стерильные бинты!
И не волнуют, не свербят, не теребят
Ни мысли, ни вопросы, ни мечты.
Устал бороться с притяжением земли:
Лежу — так больше расстоянье до петли.
И сердце дёргается, словно не во мне, —
Пора туда, где только "ни" и только "не".
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)