ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.05.20 14:48
Перший крок у вічність, зиму, тишу...
Перший видих в сум і самоту.
Я сьогодні трішечки вже інший,
Менше світла, більше сірих дум.

З юності ступив у сиву старість,
А з клепсидри сиплеться пісок.
Над минулим пройденим печалюсь,

Олександр Сушко
2019.05.20 05:21
Та годі вже плиту ялозить!
Її годину тому тер.
Ходім кохатися у лози,
У ліжку щось воно не те.

Риплять замучені пружини,
Не пір'я - пил у подушках.
Удвох під кущиком калини

Володимир Бойко
2019.05.19 18:07
Молоти язиком отак не кожен втрапить,
Оскаженіло, аж до хрипоти.
«Безбашенний» совок, ядрьоний «русскій лапоть»,
Лише в Донбасі міг таким зрости.

В паРаші б виступав – в сортірі б замочили,
Якби патякав що наперекір.
А тут – гуляй, Васьок, валуй,

Адель Станіславська
2019.05.19 17:03
Вечір до ночі хилиться.
Дощ... Опівнічний час...
З ним опадають китиці
Цвіту, що тихо згас...

Ніч майова... Відквітнули
Буйні дзвінкі сади
Полудень ось залітує,

Ігор Деркач
2019.05.19 08:52
             І
Уже й не знаю, із якого краю
дарується оказія така –
явитися на Банковій гультяю
на інаугурацію Сушка.

Даруйте, але я не уявляю
подію дня без мого п’ятака,

Віктор Кучерук
2019.05.19 08:34
Вчепився дощ у сіру хмару
І поночіло на землі,
І грім протяжливо ударив,
Вслід сяйву блискавки в імлі.
Води нестримної краплини,
В одне єднаючи тіла, -
Мутили бачену картину
За тьмяним світлом шпарки скла...

Ванда Савранська
2019.05.19 08:21
Бузок, ви скажете, не диво,
Та поєднання – дивина:
Гранітні скелі,
Рось грайлива,
Бузок,
кохання
і весна…

Ванда Савранська
2019.05.19 08:14
В запашну весну занурююсь
поволі я,
В аромати трав, нарцисів
і бузку.
Ось і сакури розквітли,
і магнолія –
І містечко прийняло
красу таку!

Тетяна Левицька
2019.05.19 07:57
Життя складається з осколків вітражів.
Іду по них на пальцях обережно.
Якби ж то я змогла, і ти також зумів
перевернути світ мого безмежжя.

Іти вперед, не озираючись назад,
де залишилися румовищ вежі,
і дикий виноград, і безпритульний сад,

Микола Дудар
2019.05.18 19:56
Пекельний дощ вже кілька діб...
Хмаринний гнів - буденна святість
А на печі сторічний дід
Щасливий що у своїй хаті…
І не біда, на самоті
Плететься краще павутиння
Ще невідомо хто спотів
Чи він, чи сховане у скрині…

Надія Тарасюк
2019.05.18 19:51
Химерний автобус на віддалі зонтика.
Автобус…
Химерний…
У сонця на тлі.
Де тихим таким, ледь схвильованим дотиком
Сміялась тут я, і цілунок твій тлів…
Химерний автобус без кінця
І без простору,

Ярослав Чорногуз
2019.05.18 15:33
А небо знов таке сумне,
Укрите сірою габою.
І огортає враз мене
Вселенська туга – за тобою.

Вистрілює Амура лук,
Стріла у серці, у моєму.
Кривавлять рану сто розлук

Світлана Майя Залізняк
2019.05.18 14:43
Трохи правди в оман заміс
не завадить,
але ж не хоче...
Друг чи недруг мені приніс
опаперене проти ночі.

...вихваляли...
казали: ню...

Вероніка Новікова
2019.05.18 11:31
І хотіла би все сказати, але мовчу.
Ця весна, ти зважай, не кожному по плечу.
Де спадає з очей не морок, але ріка,
Там моя у твою впадає, як рід, рука.

Я сказала би: будь до мене, опісля теж.
Всі, хто мають піти — підуть. Але ти поклич.
Десь у мар

Олександр Сушко
2019.05.18 11:13
В душі любові сяє чистий промінь
Веселкою в квітучому саду.
Гармонія та лад живуть у домі,
Хоча писалось інше на роду.

Лихої долі вилито причастя,
За спиною ніхто вже не кляне.
Вгніздилася у серці пташка щастя

Любов Бенедишин
2019.05.18 09:28
Усміхаюсь, а серце плаче,
вечори – в самоті й журбі.
Я кохаю тебе.
Це значить –
я бажаю добра тобі.
Тож, відрадо моя травнева,
слів не треба і стріч не треба.
І даремні мої печалі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Загублене відлуння" (2004)

 Українська трагедія
Вже старий і сивий, жорстоко "умудрений" життям, дивуюся: та як же вдалося моєму роду-народу вижити, зберегти свій дух і мову в отій сатанинській веремії, що зветься історією?! Опісля "боголюбщини" та "ординщини" наші пращури перейшли ще й через "переяславську зраду", через "паліївщину" і "коліївщину", не кажучи вже про криваво-огненні погроми козацької Січі та гетьманського Батурина, смертовбивство під Крутами і Базаром... Революційно-заколотницьке двадцяте століття стало найгромовішим акордом української трагедії: три війни – імперіалістична, громадянська та сталінсько-гітлерівська, і три голодомори, сплановані більшовицькою Москвою, – двадцять другого, тридцять третього і сорок сьомого років! І – висновок: ми єдиний європейський народ, який не лишень не мав приросту населення, але й катастрофічно втрачав його, поступаючись своїм меншим (більшим!), молодшим ("старшим"?) сусідам-братам...
Моя дорога бабуся упокоїлась на Луганщині, на цвинтарі села Штормового. Я зрідка приїжджаю сюди, подумки бесідую з нею, згадую давнє, призабуте. Корінна селянка з Сумщини, Уляна Олексіївна Великород, переїхала в придінцево-приайдарський край вже в досить похилому віці й померла від глибокої старості. А на її (і на моїй) батьківщині, неподалік від Сум догнивають у землі кісточки її чоловіка Гната і п'ятьох малолітніх синочків... Вони померли у тридцять третьому, від голоду, хоч комуністи й не визнають цього. Там же, на Сумщині – й загублені могили мого дядька Івана, останнього бабусиного сина-кавалериста, та моєї мами Насті, єдиної дочки бабусиної... їх забрала війна, як і мого батька-комуніста Данила. За переказами, моє рідне село Марківка, разом з численними колись хуторами, втратила у голодоморах і війнах вісімдесят відсотків населення. Моє коріння геть вирвано з рідної прадідівської землі! Отож Луганщина, де лежить моя бабуся-мама, де я прожив аж сорок років свого сирітського життя, виявляється, стала й справді моєю другою батьківщиною. Я і сам тут помру, і поховають мене, може поряд з бабусею. В гіркій і трагічній чорноземі придінцево-приайдарського краю, де свого часу також лютували голодомором і більшовицькі репресії. Де і зараз нам, правічним українцям, не дуже затишно живеться, не дуже сито їсться та п'ється. Мені, наприклад, "дружньо" пропонують забиратися на мою "бандерівсько-ющенківську" Сумщину місцеві (і не дуже місцеві, бо прийшли сюди звідусюд) "регіонщики". І серед них – мої ще недавні почарківці: "великий руський поет" Вовчик із Богом і людьми забутого шахтарського селища, і "бізнесмен-п'яничка" Валєрік, що походить із найглибшої сибірської глибинки. Зась їм, нікуди я не поїду з Луганська, хоч тут "ніколи не було голодомору", хоч тут "не било, нєт і нє будєт українского язика"!
Сорок сьомий рік я добре пам'ятаю. Він став піком повоєнної голодівки. А взагалі ж ми голодували і до нього, і після нього. Слабші, в основному діти, помирали від недоїдання, сильніші тікали "на Донбас, на шахти", аби якось вижити і порятувати рідню. Хтось із них гинув і в Донбасі – від непосильної роботи, від шахтних обвалів... Інші – виживали, і в рідне село вже не поверталися – не було до кого. Як і мені оце – рідня вимерла, могили знищені... "Не було голоду, – кричали і кричать комуністи й вітренківські прогресивні соціалісти. – Слідів ж ніяких, доказів – катма..."
Але пам'ять, хоча й замулюється з часом, досі не зникла: старші люди розказують, як вимирали розкуркулені хутори і села на моїй Білопільщині, на вже моїх Новоайдарщині, Біловодщині, Сватівщині... Вже правнуки і праправнуки заморених голодом марківчан і білокуракинців, троїчан і міловчан записують трагічні свідчення тих, що дивом вижили в тому пеклі...
За останні роки у Києві та багатьох обласних центрах, де офіційно визнано всі голодомори і репресії, організовані радянською владою, побачили світ десятки ґрунтовних документальних видань, так званих "чорних книг України". Разом вони складають досі не бачену в світі книгу, назва якої – "Українська трагедія". І що є, поряд з нею, знаменитий драйзерівський роман "Американська трагедія", і чого варта, порівняно з нею, політична книга-агітка "Югославська трагедія" – апогей ворожнечі радянської системи з балканським "вождизмом" Йосипа Броз-Тіто?!
В сорок сьомому я, п'ятирічний круглий сирота, опікуваний однією лише бабусею Уляною, бо радянська влада свідомо прирекла мене на загибель, харчувався травою і листям, деревною корою і половою, хом'ячками та їжачками. Не раз отруювався, та – вижив. Усім смертям на зло. Аби сьогодні свідчити: голодомор в Україні був! Штучний, спланований у сталінській Москві. Спрямований проти українського народу, оскільки цей народ, мій народ, як для царів-імператорів, так і для Леніна-Сталіна-Хрущова та іже з ними, був "мазепинським", "махновсько-петлюрівським", "бандерівським" поріддям, "підлим ворогом" Москви і "старшого брата". Ату їх, недорізаних Сірків, Богунів, Наливайків, зелених коновальців і мельників! І нехай славляться вовіки кати наші меншикови-текелії-муравйови-антонови!
І в тому ж таки сорок сьомому році мої ровесники із села Штормового, де спочила в землі моя бабуся, сироти і напівсироти Коробки, Їжаки, Ручкіни і
Масловські паслися в пасльоні, їли жолуді та кислички, аби вижити, вирости, посивіти і – засвідчити: голод у Штормовому був! Був голод у всіх сільськогосподарських районах Луганщини й прилеглих до неї українських етнічних територій! Так великий Сталін мстився "хахлам" за їхню непокірність, за "куркульський сепаратизм". За нашу, ще давньоруську, "тризубість" і за вже сьогоднішню "помаранчевість". За те, що ми й досі, всі, як один, не переписалися на Калашникових, Стрельникових, Старунових, а якщо й переписалися (або нас переписали без нашого відома та добровільної згоди), то не стали "перевертнями" і "яничарами", зберігши під "радянською" одежею свою козацько-куркульську сутність, свою святу, українську душу.
Кати нашого роду-племені перемерли, ми їх засудили і прокляли. Та живуть ще і благоденствують на трагічній українській землі правнуки катів і "яблучка від яблуньки" вірних прислужників-приспішників тих людоморів і душогубів. Вони й нині творять свою чорну справу – виморюють залишки свідомого українства на Донбасі всіма доступними їм засобами. Це і недоїдання через бідність, це і хронічні хвороби через неспроможність лікуватися, це, зрештою, і тотальна "регіоналізація" краю, позбавлення його рідної справік мови, козацького волевиявлення (любо – не любо!), перспектив соціальних, духовних, політичних.
Без їжі – нема живої істоти. Без мови – нема народу. Без народу – немає держави. А без народної держави-колиски і цілий світ не має права на повноцінне існування!
Повторення ж "Української трагедії" – гріх супроти Господа-Бога, і... кінець світу, "Армагеддон"... Це кажу я – дитя війни і голодомору, син куркульської доньки Насті і комуніста Данила. Рівноправний (хоч і безправний) громадянин "помаранчевої" Марківки на Сумщині й синьо-білого Луганська, Український поет Іван Низовий, "заштурханий" в окремо взятому "регіоні" "великим расєйським поетом" Вовчиком і дрімучим сибіряком Валєріком.

м. Луганськ
Бахмутський шлях №1/2 2006


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-06-07 18:52:53
Переглядів сторінки твору 1455
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.064 / 6.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.774
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Голодомор
Автор востаннє на сайті 2019.05.12 21:19
Автор у цю хвилину відсутній