ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Федів
2019.07.19 16:19
Що я шукаю у небі вночі? Вогні…
Це сіяють його діаманти,
Аби шлях не губити у повній імлі
Не забути за свої таланти.
Я у небі чекаю єдину зорю,
Що палатиме тільки для мене,
Перемогу дарує у чеснім бою,
Піднімає на крила у небо.

Сергій Губерначук
2019.07.19 15:10
Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом

Світлана Майя Залізняк
2019.07.19 12:06
Знову палити крила
вийшли шереги зла.
Пахне дешеве мило.
Танці диких... ла...ла.

Скаче цапок зелений.
Гном мухомори - в чай.
Топче бичок Єлену.

Олександр Сушко
2019.07.19 11:28
https://www.facebook.com/100002932615183/videos/2465856030188793/?permPage=1

Ігор Деркач
2019.07.19 10:42
Ще ідемо Союзом у нікуди.
І вибір є, а доля не така.
Сосо подох, але його талмуди
і досі на озброєнні совка.

***
Усі – за Вову! Маємо надію,
що завоює Чудь Наполеон...

Тетяна Левицька
2019.07.19 08:53
Сіяла маки, а виросла гичка.
З дому тікала в небесну блакить.
Бризнула з губ соковита суничка -
сукня зіпсована, серце щемить!
Біла-білюсінька із крепдешину
атласна шлярочка за пояском.
В лісі збирала солодку малину,
а заблукала в полях за селом.

Микола Соболь
2019.07.19 08:40
Бачите смужку? – єднання небес із землею
Там сонце велике світанку тихенько радіє.
Вроду ранкову і тишу сповиту зорею
Зродить ілюзія космосу в чисту надію.
Розгойдує вітер Аврори нечесані коси
І божа корівка спиває з листочка росу…
О, скільки поезії

Олена Побийголод
2019.07.19 06:49
Із Костянтина Бальмонта

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -

Козак Дума
2019.07.19 06:29
Прожили п’ятнадцять років
з Василем Наталка –
примелькались, але ж діти…
Розлучатись жалко!
До психолога звернулись,
закінчивши з ринком.
Той сказав, – Вивчать анамнез
розпочнемо з жінки.

Вікторія Торон
2019.07.19 03:39
Нема з ким вести діалог,
мінятись скарбом із кишень,
локомотивами тривог
гриміти в парі кожен день
і чути – легшає вантаж,
просвітки- спалахи – між ним,
і десь з’являється кураж
перед майбутнім грозовим.

Ярослав Чорногуз
2019.07.19 02:44
Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!

Олександр Сушко
2019.07.18 21:33
Обізвався на ясені
Сич старий: - Будь біді!
Ой, сини мої, красені,-
Ви ж такі молоді!

У руках фотокарточка,
Кожен хлопець - козак.
Запечалився батечко,

Ігор Деркач
2019.07.18 18:53
Існує все і водночас.
Буває,
що і така ідея нас
єднає.

І помічаємо у мить
єдину
і те, що радує і злить

Світлана Майя Залізняк
2019.07.18 17:16
Я сипала мак із голівки сухої...
Долоня дитяча і трішки спітніла.
Узбіччя... безлюддя...
кололася хвоя...
А сонце сідало... плескалися віли...

Одна підпливла... "Чи не хочеш у коло?
Люляєм-лоскочем... пірнаємо... нумо...".

Сергій Губерначук
2019.07.18 15:08
Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між квіток.

Лариса Братко
2019.07.18 09:51
Я знаю,
Ты меня там встретишь.
Возьмешь за руку,
Поведешь туда,
Где не бывает злобы и насилья,
Где не начавшись кончилась война,
Где разлюбившие не мстят друг другу,
Где эгоизм не разрушает дом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Загублене відлуння" (2004)

 Українська трагедія
Вже старий і сивий, жорстоко "умудрений" життям, дивуюся: та як же вдалося моєму роду-народу вижити, зберегти свій дух і мову в отій сатанинській веремії, що зветься історією?! Опісля "боголюбщини" та "ординщини" наші пращури перейшли ще й через "переяславську зраду", через "паліївщину" і "коліївщину", не кажучи вже про криваво-огненні погроми козацької Січі та гетьманського Батурина, смертовбивство під Крутами і Базаром... Революційно-заколотницьке двадцяте століття стало найгромовішим акордом української трагедії: три війни – імперіалістична, громадянська та сталінсько-гітлерівська, і три голодомори, сплановані більшовицькою Москвою, – двадцять другого, тридцять третього і сорок сьомого років! І – висновок: ми єдиний європейський народ, який не лишень не мав приросту населення, але й катастрофічно втрачав його, поступаючись своїм меншим (більшим!), молодшим ("старшим"?) сусідам-братам...
Моя дорога бабуся упокоїлась на Луганщині, на цвинтарі села Штормового. Я зрідка приїжджаю сюди, подумки бесідую з нею, згадую давнє, призабуте. Корінна селянка з Сумщини, Уляна Олексіївна Великород, переїхала в придінцево-приайдарський край вже в досить похилому віці й померла від глибокої старості. А на її (і на моїй) батьківщині, неподалік від Сум догнивають у землі кісточки її чоловіка Гната і п'ятьох малолітніх синочків... Вони померли у тридцять третьому, від голоду, хоч комуністи й не визнають цього. Там же, на Сумщині – й загублені могили мого дядька Івана, останнього бабусиного сина-кавалериста, та моєї мами Насті, єдиної дочки бабусиної... їх забрала війна, як і мого батька-комуніста Данила. За переказами, моє рідне село Марківка, разом з численними колись хуторами, втратила у голодоморах і війнах вісімдесят відсотків населення. Моє коріння геть вирвано з рідної прадідівської землі! Отож Луганщина, де лежить моя бабуся-мама, де я прожив аж сорок років свого сирітського життя, виявляється, стала й справді моєю другою батьківщиною. Я і сам тут помру, і поховають мене, може поряд з бабусею. В гіркій і трагічній чорноземі придінцево-приайдарського краю, де свого часу також лютували голодомором і більшовицькі репресії. Де і зараз нам, правічним українцям, не дуже затишно живеться, не дуже сито їсться та п'ється. Мені, наприклад, "дружньо" пропонують забиратися на мою "бандерівсько-ющенківську" Сумщину місцеві (і не дуже місцеві, бо прийшли сюди звідусюд) "регіонщики". І серед них – мої ще недавні почарківці: "великий руський поет" Вовчик із Богом і людьми забутого шахтарського селища, і "бізнесмен-п'яничка" Валєрік, що походить із найглибшої сибірської глибинки. Зась їм, нікуди я не поїду з Луганська, хоч тут "ніколи не було голодомору", хоч тут "не било, нєт і нє будєт українского язика"!
Сорок сьомий рік я добре пам'ятаю. Він став піком повоєнної голодівки. А взагалі ж ми голодували і до нього, і після нього. Слабші, в основному діти, помирали від недоїдання, сильніші тікали "на Донбас, на шахти", аби якось вижити і порятувати рідню. Хтось із них гинув і в Донбасі – від непосильної роботи, від шахтних обвалів... Інші – виживали, і в рідне село вже не поверталися – не було до кого. Як і мені оце – рідня вимерла, могили знищені... "Не було голоду, – кричали і кричать комуністи й вітренківські прогресивні соціалісти. – Слідів ж ніяких, доказів – катма..."
Але пам'ять, хоча й замулюється з часом, досі не зникла: старші люди розказують, як вимирали розкуркулені хутори і села на моїй Білопільщині, на вже моїх Новоайдарщині, Біловодщині, Сватівщині... Вже правнуки і праправнуки заморених голодом марківчан і білокуракинців, троїчан і міловчан записують трагічні свідчення тих, що дивом вижили в тому пеклі...
За останні роки у Києві та багатьох обласних центрах, де офіційно визнано всі голодомори і репресії, організовані радянською владою, побачили світ десятки ґрунтовних документальних видань, так званих "чорних книг України". Разом вони складають досі не бачену в світі книгу, назва якої – "Українська трагедія". І що є, поряд з нею, знаменитий драйзерівський роман "Американська трагедія", і чого варта, порівняно з нею, політична книга-агітка "Югославська трагедія" – апогей ворожнечі радянської системи з балканським "вождизмом" Йосипа Броз-Тіто?!
В сорок сьомому я, п'ятирічний круглий сирота, опікуваний однією лише бабусею Уляною, бо радянська влада свідомо прирекла мене на загибель, харчувався травою і листям, деревною корою і половою, хом'ячками та їжачками. Не раз отруювався, та – вижив. Усім смертям на зло. Аби сьогодні свідчити: голодомор в Україні був! Штучний, спланований у сталінській Москві. Спрямований проти українського народу, оскільки цей народ, мій народ, як для царів-імператорів, так і для Леніна-Сталіна-Хрущова та іже з ними, був "мазепинським", "махновсько-петлюрівським", "бандерівським" поріддям, "підлим ворогом" Москви і "старшого брата". Ату їх, недорізаних Сірків, Богунів, Наливайків, зелених коновальців і мельників! І нехай славляться вовіки кати наші меншикови-текелії-муравйови-антонови!
І в тому ж таки сорок сьомому році мої ровесники із села Штормового, де спочила в землі моя бабуся, сироти і напівсироти Коробки, Їжаки, Ручкіни і
Масловські паслися в пасльоні, їли жолуді та кислички, аби вижити, вирости, посивіти і – засвідчити: голод у Штормовому був! Був голод у всіх сільськогосподарських районах Луганщини й прилеглих до неї українських етнічних територій! Так великий Сталін мстився "хахлам" за їхню непокірність, за "куркульський сепаратизм". За нашу, ще давньоруську, "тризубість" і за вже сьогоднішню "помаранчевість". За те, що ми й досі, всі, як один, не переписалися на Калашникових, Стрельникових, Старунових, а якщо й переписалися (або нас переписали без нашого відома та добровільної згоди), то не стали "перевертнями" і "яничарами", зберігши під "радянською" одежею свою козацько-куркульську сутність, свою святу, українську душу.
Кати нашого роду-племені перемерли, ми їх засудили і прокляли. Та живуть ще і благоденствують на трагічній українській землі правнуки катів і "яблучка від яблуньки" вірних прислужників-приспішників тих людоморів і душогубів. Вони й нині творять свою чорну справу – виморюють залишки свідомого українства на Донбасі всіма доступними їм засобами. Це і недоїдання через бідність, це і хронічні хвороби через неспроможність лікуватися, це, зрештою, і тотальна "регіоналізація" краю, позбавлення його рідної справік мови, козацького волевиявлення (любо – не любо!), перспектив соціальних, духовних, політичних.
Без їжі – нема живої істоти. Без мови – нема народу. Без народу – немає держави. А без народної держави-колиски і цілий світ не має права на повноцінне існування!
Повторення ж "Української трагедії" – гріх супроти Господа-Бога, і... кінець світу, "Армагеддон"... Це кажу я – дитя війни і голодомору, син куркульської доньки Насті і комуніста Данила. Рівноправний (хоч і безправний) громадянин "помаранчевої" Марківки на Сумщині й синьо-білого Луганська, Український поет Іван Низовий, "заштурханий" в окремо взятому "регіоні" "великим расєйським поетом" Вовчиком і дрімучим сибіряком Валєріком.

м. Луганськ
Бахмутський шлях №1/2 2006


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-06-07 18:52:53
Переглядів сторінки твору 1496
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.064 / 6.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.774
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми Голодомор
Автор востаннє на сайті 2019.05.12 21:19
Автор у цю хвилину відсутній