ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Назар Назаров /
Проза
Мовчазні мови
Єдиним засобом передачі думки у цих мовах було мовчання, у якому розрізняли різні градації: від трьох ударів серця – до трьох років. Кожна мить цього проміжку відповідала певному відтінку думки. Коли все було сказано і приходив момент, відповідний для того, що хотів висловити мовець, то він зазвичай починав репетувати, наслідуючи папуг чи мавп. Це означало, що вже все сказано і далі слухати його нічого.
Співрозмовники заздалегідь готувалися до розмов: запасалися наїдками, напитками та одягом на довгий час. Збиралися у гарній кам’яниці, зазвичай у кімнаті на високому поверсі з краєвидом на гірські водоспади чи на простору зелену рівнину, покриту осіннім туманом і позначеній лише одним деревом, з якого звисав задумливий змій.
Просторий шовковий одяг вибагливого крою спадав складками, що нагадували відроги гір. За вікном струмів потік. Один зі співрозмовників бив у невеликий гонг, беручи слово, і це означало, що бесіда почалася.
Він починав мовчати, а решта слухали. Щоб висловити якийсь простацький жарт, було достатньо помовчати від п’ятдесяти до ста ударів серця. Потім сам мовець починав реготати, а за ним – і його друзі.
Проте витончені думки вимагали значно більшого часу. Минало кілька днів, а промовець не подавав жодного знаку. Він чекав, поки місяць не постаріє, поки сонце не перейде в інший знак зодіаку, поки вітер не змінить напрямок чи річка не вийде з берегів. Потому він набирав повні груди повітря і голосно, протяжно зітхав.
Присутні чудувалися, обурювалися чи сиділи приголомшені. У декого сльози спадали на складки шовкового рукава, ведучи розмови з водоспадом, що слугував рухливим тлом для пейзажу.
Передання оповідають про людей, що досягли в мовчазній мові нечуваної довершеності. Один полководець з-за південних застав, програвши битву, що розорила все царство, зібрав своїх воєначальників у найкращій залі дому, аби виголосити перед ними промову. Мовчав він довго, і всі чекали від нього небувалого, мудрого до запаморочення вислову. Через кілька місяців раптовий повів вітру ввірвався крізь вікно, запнуте очеретяною циновкою, і полководець упав ниць. Всі почудувалися такому способові завершення розмови, проте усіх приголомшила думка, яку він у такий спосіб висловив. Коли ж до нього підійшли захоплені воєначальники, аби допомогти йому підвестися, то виявилося, що його тіло вже давно захололо.
Коли ще знання мовчазної мови де-не-де жевріло по високогірних монастирях, буддійські монахи збирали у своїх храмових садах камені особливої форми, і пояснювали, що ті від самого початку світу хочуть щось сказати, і нам лише тому їхнє мовчання видається безсенсовим, що нікому з нас не сила їх вислухати до кінця. Якось один з каменів тріснув навпіл від надмірної спеки. Монастирський бібліотекар тут же спробував записати в перекладі на тибетські мову його вислів. Так з’явився трактат на п’ятнадцяти шовкових сувоях «Про що розповів камінь, розколений надвоє».
Велика мовчазна антологія була розташована в окремому палаці одного з тангутських правителів. Так як мовчазні вірші записати було неможливо, то авторів найкращих віршів було примусово зібрано з усієї імперії і ув’язнено в клітках у кожній із зал палацу. Охочі – друзі імператора, придворні, перші літературознавці, з поміж яких і набирали штат тюремників, – могли приходити в будь-яку пору дня, щоб послухати найкращих поетів. А ті їли, пили, спали, але передовсім – мовчали. Обходячи покій за покоєм, відвідувач читав першу антологію і радів, що він ніколи не писав віршів, або писав геть нікудишні. Усі долівки палацу були посипані піском, аби всюди панувала повна тиша. Навіть павичам, що жили у садку внутрішнього дворику, були зроблені спеціальні надрізи, які повністю позбавили їх голосу.
Через кількадесят років поети, відібрані для антології, поступово почали помирати від старості. Все більше покоїв цього зібрання порожніло, відвідувачів усе меншало теж, бо онукам і дітям замкнутих поетів уже було нікого відвідувати. Врешті, одного ранку через сорок років останній із ув’язнених не прокинувся, простягшись на піщаній долівці у вицвілому і зношеному одязі.
Тільки після цього антологія набула завершеного вигляду, вважав імператор. Відтепер лише він мав право заходити до безлюдного палацу і слухати тишу, яка ввібрала в себе найкращі вірші імперії. Одного зимового дня, одягши святкові шати з блакитного шовку, розшиті золотими нитками, імператор зачинився в покоях антології і більше ніколи з неї не виходив.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мовчазні мови
Із циклу "Мови до і після потопу"
Мовчазні мови побутували в ті часи, коли води потопу ледве спали, і довкола панувала така тиша, що говорити вголос міг дозволити собі лише німий.
Єдиним засобом передачі думки у цих мовах було мовчання, у якому розрізняли різні градації: від трьох ударів серця – до трьох років. Кожна мить цього проміжку відповідала певному відтінку думки. Коли все було сказано і приходив момент, відповідний для того, що хотів висловити мовець, то він зазвичай починав репетувати, наслідуючи папуг чи мавп. Це означало, що вже все сказано і далі слухати його нічого.
Співрозмовники заздалегідь готувалися до розмов: запасалися наїдками, напитками та одягом на довгий час. Збиралися у гарній кам’яниці, зазвичай у кімнаті на високому поверсі з краєвидом на гірські водоспади чи на простору зелену рівнину, покриту осіннім туманом і позначеній лише одним деревом, з якого звисав задумливий змій.
Просторий шовковий одяг вибагливого крою спадав складками, що нагадували відроги гір. За вікном струмів потік. Один зі співрозмовників бив у невеликий гонг, беручи слово, і це означало, що бесіда почалася.
Він починав мовчати, а решта слухали. Щоб висловити якийсь простацький жарт, було достатньо помовчати від п’ятдесяти до ста ударів серця. Потім сам мовець починав реготати, а за ним – і його друзі.
Проте витончені думки вимагали значно більшого часу. Минало кілька днів, а промовець не подавав жодного знаку. Він чекав, поки місяць не постаріє, поки сонце не перейде в інший знак зодіаку, поки вітер не змінить напрямок чи річка не вийде з берегів. Потому він набирав повні груди повітря і голосно, протяжно зітхав.
Присутні чудувалися, обурювалися чи сиділи приголомшені. У декого сльози спадали на складки шовкового рукава, ведучи розмови з водоспадом, що слугував рухливим тлом для пейзажу.
Передання оповідають про людей, що досягли в мовчазній мові нечуваної довершеності. Один полководець з-за південних застав, програвши битву, що розорила все царство, зібрав своїх воєначальників у найкращій залі дому, аби виголосити перед ними промову. Мовчав він довго, і всі чекали від нього небувалого, мудрого до запаморочення вислову. Через кілька місяців раптовий повів вітру ввірвався крізь вікно, запнуте очеретяною циновкою, і полководець упав ниць. Всі почудувалися такому способові завершення розмови, проте усіх приголомшила думка, яку він у такий спосіб висловив. Коли ж до нього підійшли захоплені воєначальники, аби допомогти йому підвестися, то виявилося, що його тіло вже давно захололо.
Коли ще знання мовчазної мови де-не-де жевріло по високогірних монастирях, буддійські монахи збирали у своїх храмових садах камені особливої форми, і пояснювали, що ті від самого початку світу хочуть щось сказати, і нам лише тому їхнє мовчання видається безсенсовим, що нікому з нас не сила їх вислухати до кінця. Якось один з каменів тріснув навпіл від надмірної спеки. Монастирський бібліотекар тут же спробував записати в перекладі на тибетські мову його вислів. Так з’явився трактат на п’ятнадцяти шовкових сувоях «Про що розповів камінь, розколений надвоє».
Велика мовчазна антологія була розташована в окремому палаці одного з тангутських правителів. Так як мовчазні вірші записати було неможливо, то авторів найкращих віршів було примусово зібрано з усієї імперії і ув’язнено в клітках у кожній із зал палацу. Охочі – друзі імператора, придворні, перші літературознавці, з поміж яких і набирали штат тюремників, – могли приходити в будь-яку пору дня, щоб послухати найкращих поетів. А ті їли, пили, спали, але передовсім – мовчали. Обходячи покій за покоєм, відвідувач читав першу антологію і радів, що він ніколи не писав віршів, або писав геть нікудишні. Усі долівки палацу були посипані піском, аби всюди панувала повна тиша. Навіть павичам, що жили у садку внутрішнього дворику, були зроблені спеціальні надрізи, які повністю позбавили їх голосу.
Через кількадесят років поети, відібрані для антології, поступово почали помирати від старості. Все більше покоїв цього зібрання порожніло, відвідувачів усе меншало теж, бо онукам і дітям замкнутих поетів уже було нікого відвідувати. Врешті, одного ранку через сорок років останній із ув’язнених не прокинувся, простягшись на піщаній долівці у вицвілому і зношеному одязі.
Тільки після цього антологія набула завершеного вигляду, вважав імператор. Відтепер лише він мав право заходити до безлюдного палацу і слухати тишу, яка ввібрала в себе найкращі вірші імперії. Одного зимового дня, одягши святкові шати з блакитного шовку, розшиті золотими нитками, імператор зачинився в покоях антології і більше ніколи з неї не виходив.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію