ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Проза
Політ Оріяни (новела)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Політ Оріяни (новела)
Дитя народилося лютневої ночі 1915 року в Сагунівці. Матері перед пологами уві сні явилася покійна тітка-італійка і сказала, щоб назвали маля Оріяною. Урешті-решт дівчинку так і нарекли. У Сагунівці вона виросла, ходила з подругами до сільської школи, закохалася у свого Михася, вийшла заміж, працювала, пережила війну.
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».
*
Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».
*
Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію