Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Стала редко писать. Из Св.Луцковой
заколдованной всаднице твой поцелуй не помог.
А опушками тиши блуждает стреноженный папоротник
И лелеет цветок. Но ему безразличен итог
наших жизненных вех, с инкрустацией - черными вишнями,
наших тайных надежд - тонкострунных на слух веретен.
У него есть свой дом (голосами он птичьими вышитый)
и простой оберег от беды - полотняный катрен.
Околотки – не кара, а кара - дороги проторены,
где ходить не за труд, где не топит мечту полынья
из сомнений. Меня только звезды, что были подарены,
во всенощный полет, будто буквицы, кличут, но я
стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать. А
вдохновений извозчик как есть всё хранит для меня:
в чаще слова - его, без узды цветоносный мой папоротник,
на словесных лугах - скакуна с гривой цвета огня.
2012
Світлана Луцкова
"Стала зрідка писати"
http://maysterni.com/publication.php?id=80507&allcomments=1
Стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати, -
Зачаровану вершницю твій поцілунок не спас.
А узліссями тиші блукає стриножена папороть
і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас
і до наших життів, інкрустованих чорними вишнями,
і до наших бажань - тонкострунних зітхань веретен?
Є у неї свій дім, голосами пташиними вишитий
і простий оберіг від жалю - полотняний катрен.
Манівці - не покара. Покара - дороги второвані,
де ходити не важко, де сумнів не жалить уяв.
А мене лише крихітні зорі, тобою даровані,
у польоти нічні, наче буквиці, кличуть, та я
стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати.
Перевізник натхнення усе, як було, залиша:
у гущавині слова - її, неприборкану папороть,
на словесних просторах - його, вогнегриве лоша.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)