ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.І)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.І)
Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, зволожує старечу пам'ять солоною поволокою, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута... Ні, не так. То вона не пам'ятає дня нинішнього, а давнє, ніби вчора було…
Мамку свою не пам'ятала. Маленькою була, як її не стало. Тато оженився удруге, привів мачуху - гарна була, та нелюба. Дивилася недобрим поглядом та шмагала словом лютим за кожен хибний крок. А їх було, як насіяно. Ніби зла доля, що забрала мамку на небо, навмисне підштовхувала на невірні вчинки, слова, ба, навіть думки…
Скільки себе пам'ятала, на господарці роботи завжди було - непочатий край. Батько з досвітків у млині, мати у полі. А вдома кури, гуси, качки, кролі, худоба, свині… Усе те треба було обійти, нагодувати, у печі розпалити, молодших сестер і брата пильнувати, та ще й уроки до школи поробити… Сідала за них, як споночіє. Засинала над книжками, так і не поробивши, як слід. З тим і до школи йшла. Добре ще пам'ять хорошу мала - що схопила на уроці, те в голові й лишалося.
Рочок поза рочок, весна поза весну, та й розцвіла Софія, як вишенька - статна та вродлива. А що була гарна та роботяща, почали задивлятися на неї не те що молоді хлопці, а й жонаті газди та удівці…
Поклав око на Софію один старий парубок. Хотів сватати, та тільки не схотіла вона за нього іти, хоч батько сварив її, та за намовляннями нерідної матері, намагався силувати дівчину, аби вчинила їхню волю - не помогло. Затялася. Батько хоч і сердився на той непослух, та не став наполягати на нерівному шлюбі, пожалів. Адже доньці заледве шістнадцять минуло…
А хлопців файних , що увивалися коло Софії було, хоч греблю гати. Так і роїлися коло дівчини, як мухи коло меду. А вона лиш усміхалася на те, бо серце її мовчало до них. Лише до одного промовляло теплими почуттями несмілими.
Петро був з сім'ї небагатої, але роботящої. Не вирізнявся особливою вродою, лиш серцем добрим і щирим. Середнього зросту та міцної статури, умів гарно грати на сопілці, а ще був охочий і легкий до танцю, як і сама Софія. Отак в танці й зародилося перше почуття - потяглися одне до одного, закохалися. Стрічалися собі любо, тулилися, як ластів'ята, тішилися собі, мріючи про щасливе майбутнє.
Аж з'явився у Петра суперник - високий, міцний, як дуб, з гарною поставою, чорнявий красень Андрій. Веселий, жвавий з дзвінким голосом та дотепними жартами. А як заспіває, то не було йому рівних поміж парубками. Став він до Софії клинці підбивати, та суперника свого тихого і несмілого утискати всіляко, на сміх пускаючи перед дівчиною, та так вдало, та жартуючи, ніби й не навмисне. Підморгував до Софії чорними циганськими очима, а вона шарілася не знати чого і усміхалася, опускаючи очі долу… В танець брав, напівжартома просячи у Петра дозволу. А той, чогось ніяковіючи, не міг перечити. Лише дивився на дівчину сумним задумливим поглядом.
Незчулася Софія, як стало її серце поволі обзиватися до цього насмішника... Петро вступився суперникові з дороги, чи то по доброму, чи, може, де відбулася між ними «чоловіча розмова», тільки зник він з перед Софіїних очей, як дим розтанув… А вона й не жалкувала. В кліп ока заволодів Андрій її розумом, чуттями і серцем. Та ще тілом, бо сталося невдовзі те, чого бояться усі незаміжні дівчата – важкою стала…
Мамку свою не пам'ятала. Маленькою була, як її не стало. Тато оженився удруге, привів мачуху - гарна була, та нелюба. Дивилася недобрим поглядом та шмагала словом лютим за кожен хибний крок. А їх було, як насіяно. Ніби зла доля, що забрала мамку на небо, навмисне підштовхувала на невірні вчинки, слова, ба, навіть думки…
Скільки себе пам'ятала, на господарці роботи завжди було - непочатий край. Батько з досвітків у млині, мати у полі. А вдома кури, гуси, качки, кролі, худоба, свині… Усе те треба було обійти, нагодувати, у печі розпалити, молодших сестер і брата пильнувати, та ще й уроки до школи поробити… Сідала за них, як споночіє. Засинала над книжками, так і не поробивши, як слід. З тим і до школи йшла. Добре ще пам'ять хорошу мала - що схопила на уроці, те в голові й лишалося.
Рочок поза рочок, весна поза весну, та й розцвіла Софія, як вишенька - статна та вродлива. А що була гарна та роботяща, почали задивлятися на неї не те що молоді хлопці, а й жонаті газди та удівці…
Поклав око на Софію один старий парубок. Хотів сватати, та тільки не схотіла вона за нього іти, хоч батько сварив її, та за намовляннями нерідної матері, намагався силувати дівчину, аби вчинила їхню волю - не помогло. Затялася. Батько хоч і сердився на той непослух, та не став наполягати на нерівному шлюбі, пожалів. Адже доньці заледве шістнадцять минуло…
А хлопців файних , що увивалися коло Софії було, хоч греблю гати. Так і роїлися коло дівчини, як мухи коло меду. А вона лиш усміхалася на те, бо серце її мовчало до них. Лише до одного промовляло теплими почуттями несмілими.
Петро був з сім'ї небагатої, але роботящої. Не вирізнявся особливою вродою, лиш серцем добрим і щирим. Середнього зросту та міцної статури, умів гарно грати на сопілці, а ще був охочий і легкий до танцю, як і сама Софія. Отак в танці й зародилося перше почуття - потяглися одне до одного, закохалися. Стрічалися собі любо, тулилися, як ластів'ята, тішилися собі, мріючи про щасливе майбутнє.
Аж з'явився у Петра суперник - високий, міцний, як дуб, з гарною поставою, чорнявий красень Андрій. Веселий, жвавий з дзвінким голосом та дотепними жартами. А як заспіває, то не було йому рівних поміж парубками. Став він до Софії клинці підбивати, та суперника свого тихого і несмілого утискати всіляко, на сміх пускаючи перед дівчиною, та так вдало, та жартуючи, ніби й не навмисне. Підморгував до Софії чорними циганськими очима, а вона шарілася не знати чого і усміхалася, опускаючи очі долу… В танець брав, напівжартома просячи у Петра дозволу. А той, чогось ніяковіючи, не міг перечити. Лише дивився на дівчину сумним задумливим поглядом.
Незчулася Софія, як стало її серце поволі обзиватися до цього насмішника... Петро вступився суперникові з дороги, чи то по доброму, чи, може, де відбулася між ними «чоловіча розмова», тільки зник він з перед Софіїних очей, як дим розтанув… А вона й не жалкувала. В кліп ока заволодів Андрій її розумом, чуттями і серцем. Та ще тілом, бо сталося невдовзі те, чого бояться усі незаміжні дівчата – важкою стала…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію