ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.VІІІ заключна)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.VІІІ заключна)
Життя текло собі розміреним плином.
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А як вертав з роботи, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що-м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочку, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…
По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвір"я, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…
Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося зі здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч’ його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…
Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти, пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…
… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А як вертав з роботи, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що-м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочку, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…
По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвір"я, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…
Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося зі здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч’ його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…
Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти, пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…
… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію