ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2018.02.23 12:33
Каже - птах. Насправді хвора шкапа.
По багну і ніч, і день чалапа.
В нього черваки на кожній гілці,
А у мене феї та жар-птиці.

Олександр Сушко
2018.02.23 10:37
Бабця ще нівроку, молода,
Має кабанця, хазяйновита.
Я б узяв, та є одна біда -
Любить вірші, а не оковиту.

Зранку вже літає в небесах,
Плаче, мабуть пише щось дівоче.
Майталає над столом коса,

Ольга Паучек
2018.02.23 08:51
Замело, завіяло, засніжило,
Заховалось сонечко між хмар,
Захрумтіло інію мереживо,
Заглядає вітер у димар.

Мружаться дерева, позіхаючи,
Загорнувшись у солодкий сон,
Завірюха сіє, ніби граючись,

Ярослав Чорногуз
2018.02.23 00:39
І (ХІІ)

Веди вперед, за межі небокраю
Душа – об`ємна вдалеч і ушир
Усесвіт неохопний обіймає,
Лише уяву їй розворуши.

У ній – печаль, розпука світовая

Сергій Гупало
2018.02.22 21:13
Поетичні друзі, поетичні хвилі
І думки високі, і відверті струни
Біля мене завжди та для серця милі,
Прийдуть і освітять,і сповиють сумом.

Відібрали тихо знаки рівноваги.
Я не нарікаю. Значить, Богу треба.
Оберіг мене він від поетомагій,

Ярослав Чорногуз
2018.02.22 21:09
Хто плює душком на тінь лелеки,
Той, либонь, на розум недалекий.
Бо ляга на того тінь невдахи,
Хто глумився зі святого птаха!

22.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Микола Дудар
2018.02.22 20:24
Британія не за горами -
Велика - зі слів примар,
Махає мені руками:
Не вам цей від Бога дар…
Ну що ж, заб’юся в куточок
Курчам, а краще як лис.
І вириватиму з мочок
Свою волохатість - брись!

Микола Дудар
2018.02.22 20:22
Ех жаль, не зустрічав я Вангу
Я би присів і запитав…

Самотній страх все грає танго
За кожним тактом - «зап’ята»…

Звиняйте, кома - крапка й хвостик
Це ж задля рими, куражу

Гренуіль де Маре
2018.02.22 20:15
Сніги старались як могли,
Та їх було занадто мало -
І сірість, посестра імли,
Розкошувала й панувала.

Дахи сіріли і дими,
Вже й сажі марилось про біле…
Такої сірої зими

Іван Потьомкін
2018.02.22 18:58
– Ну как? – спросил я своего знакомого об очередном туре на первенство Иерусалима. – Проигрыш, – ответил Игорь, но как-то без досады, что случалось ранее. Он прикрыл ладонями глаза и где-то с полминуты молчал. – Такого у меня еще не было... – Покажи

Ярослав Чорногуз
2018.02.22 17:27
Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.
Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Василь Світлий
2018.02.22 16:01
Колись тут був садок і вишні,
Витав над ними дух всевишній,
Співали німфи і птахи:
Живи, Поезіє ! Живи !
Яка, скажи, була капела!
Краси небесної озера.
І тут творилися дива,
І тут Поезія цвіла.

Анонім Я Саландяк
2018.02.22 13:13
дай то Бог – щоб нісенітне)

“...тече довга – довга червона ріка.
Та...”* завжди робилося буденним
переступати мертвих і іти... та ні! ще
немає права на червоне інше -
по берегах тої ріки... ще рано
сіяти червоні буряки

Олександр Сушко
2018.02.22 13:00
У трупа раптом відновився пульс,
Букетами себе назвали мітли:
- Тепер я дятел, а не чорногуз!
Довбати хочу! Жабки остогидли!

Чимало є у живності хвороб,
Та лікувати глупство неможливо:
Застряг в сусідськім тині довгий дзьоб,

Андрій Грановський
2018.02.22 11:30
Пронзительный ветер вдоль набережной кружил,
Пролетая прибрежье столицы до самого Южного моста,
В этот край из мест жлобских многоэтажных жил
Шла фигура в плаще и очках не зная куда.

Фигура имеет прямую осанку, прямой подбородок, и прямолинейность

Юрій Лях
2018.02.22 11:02
По кому подзвін? Чия то міна?
Прошелестіла, розірвалась.
Ні. Не моя. Загусла слина.
Секунда. Друга. Яка тривалість…

У бліндажі, у два «накати»,
Життя рятуєм, така ось штука.
Накрила тілом родюча мати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Іолана Тимочко
2015.03.20

Ольга Значкова
2014.09.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Рецензії

 Ігор Павлюк - 2007-2008
Поет Ігор Павлюк, авторська сторінка - у 2007 році подається на здобуття національної премії ім.Т.Г.Шевченка збірками поезій та поем «Магма» (2005), «Бунт» (2006).

Представлено редакційною колегією журналу «Дзвін», Вченою радою Національного університету «Острозька академія».


у 2006 році Ігор Павлюк подавався на здобуття національної премії ім.Т.Г.Шевченка книжкою "Магма" (2005), - представленою Київською організацією Національної Спілки письменників України.

2006.11.17
Київська організація НСПУ подала книгу відомого українського поета Ігоря Павлюка «Магма» (Львів: Світ, 2005) на здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Ігор Зиновійович ПАВЛЮК – автор 18 книг, серед яких 10 поетичних, 6 наукових, п’єси для дітей та прозової, сотень публікацій у періодиці, упорядник та співупорядник антологій, серед яких – «Пісня над обелісками»: вірші поетів різних національностей, які загинули на війні.
Лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. Василя Симоненка, ім. Бориса Нечерди, ім. Маркіяна Шашкевича, ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», міжнародної літературної премії «Тріумф».
Неодноразово репрезентував Україну на Міжнародних поетичних фестивалях (Грузія, США, Польща, Білорусь, Росія). Був членом журі всеукраїнських поетичних фестивалів, керівником відомої літературної студії «Франкова кузня» Львівського Національного університету ім. Івана Франка.

Народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині 1 січня 1967 року, де виховувався у родині діда й баби – вимушених переселенців із Холмщини, бо мама померла через 10 днів після його народження.
Після закінчення із золотою медаллю Доросинівської середньої школи
вчився у Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, яке залишив на другому курсі, коли почав писати вірші, за що був засланий у забайкальську тайгу будувати автомобільну дорогу із засудженими.
Після звільнення у 1986-1987 рр. — кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.
У 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.
У 1992-1993 рр. працював у релігійній пресі, робив передачі на радіо.
У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.
Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993-2003 рр.), викладачем та старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського Національного університету ім. І. Франка (2003-2004).
З 2004 року і донині Ігор Павлюк – старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ), доцент Національного університету «Острозька академія», де читає спецкурс «Літературна творчість».

Голова творчого Об’єднання київських поетів при Національній Спілці письменників України. Член Приймальної комісії НСПУ.
Член редколегії літ. журналу «Терен» (Луцьк), редколегії політ.-культ. журналу «Універсум» (Львів), зав. відділу поезії літ. журналу «Сова» (Тернопіль).

У передмові до книги лірики і драматизованих поем Ігоря Павлюка «Магма» лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Роман Лубківський зазначає, що в українську літературу прийшов потужний талант: «Він піднявся вище своїх попередників – бубабістів, відмовився від епатування читачів, відкинув еквілібристику, залишив без уваги занудливість «текстовиків». Як справжній новатор, він знайшов і утверджує власне місце в українській поезії, переплавляючи в горнилі душі почуття і враження. У нього є все: і данина нашій традиції, і досвід модерну, могутній запас чуттєвості і прискіпливий погляд реаліста, і віртуозна винахідливість досвідченого філолога. Я відчув справжню новизну, істинний патріотизм, непідробну щирість і шляхетність мислення, тонку й вибагливу метафористику».
Академік Іван Дзюба відзначає у творах поета «багату настроєвість, несподівані асоціації, поетичну енергію і афористичність мови».
Поет Нью-Йорської групи Богдан Рубчак пише про вірші Ігоря Павлюка: «Найкращі з них – це справді високе мистецтво… дуже чутливий лірик і при тому – добрий майстер строфи».
Особливістю творчості Ігоря Павлюка є плідна робота в рідкісному сьогодні жанрі драматизованих поем, які надруковані у поданих книгах і готуються до постановки у театрах України.: «Бут» – про гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка Бута, «Регентка» – про княгиню Ольгу, «Таморус» – про відомого мандрівника українського походження Миклухо-Маклая, «Голод і любов», дійовими особами якої є молоді Іван Мазепа, Петро І та Карл ХІІ.

В особі Ігоря Павлюка своєрідно поєднується науковець-гуманітарій яскраво вираженого розкутого філос.-теор. мислення, відомий дослідник преси та тонкий ліричний поет із нахилом до епічності, прозаїк, драматург, автор творів для дітей, який оновлює романтичну та магічно-реаліст. традицію літератури. Поєднує світогляд як традиц.-класич., так і модерної та постмодерної шкіл у літературі. Для розмаїтої за жанрами та віршованими формами його поезії властива метафорична густота, афористичність, музикальність, фольклорність, емоційна насиченість, інколи публіцистичність, бунтівливість змісту (цикли віршів “Бузковий рай та Індії індіго”, “Провінція”, “Провінція і колонія”, “Село ХХІ. Ретромодерн”). Вона виражає як глобальний нігілізм самокритичної генерації зламу тисячоліть, так і її патріотизм, про який, як і про космос та кохання, Ігор Павлюк пише і сентиментально, й іронічно, і реалістично (поеми “Смерть золотого міту (американський щоденник)”, кн. віршів про кохання “Стихія”, вірш “Відвідання Хортиці”). Поет. драми Ігоря Павлюка (“Бут”, “Регентка”, “Таморус”, “Голод і любов”), вірші (“Про Перуна”, “Христос”, “Телесик”, “Творець і гетьман”, “Дівчинка”, “Баба”), поеми (“Слов’янки”, “Степ”, “Літопис вітрів”) — зразки оригінал. інтелектуал. психол. письма, коріння якого у доістор., праслов’ян.-язичес. та християн.-козац. часах, піснях, казках та легендах. Проза П. (переважно повісті та романи) тяжіє до пошуків нових форм, їй притаманна експресивність стилю, елементи фантастики, етнографізму, поетизація деталей, одухотворення світу природи, універсуму. За психологією мислення та світовідчуттям вона наближена до традиції української поетичної прози, яку П. сам означує терміном «проезія».
Окремі твори Ігоря Павлюка перекладені англ., рос., польс., білорус. мовами.
Чимало його віршів стали піснями, декламуються Народними артистами України, звучать на радіо та на телебаченні.

Нові книги Ігоря Павлюка – «Бунт свяченої води» і «Магма» – вагомий внесок в сучасну українську літературу.
У періодиці опубліковано десятки рецензій відомих критиків, літературознавців, діячів культури, в яких дано високу оцінку творчості Ігоря Павлюка, де наголошується, що без його оригінального голосу вже не можна уявити поезію України.
Воістину, за словами Миколи Вінграновського, «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем».

http://www.poezia.org/ua/personnels/15/reviews/ Рецензії на творчість автора

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2007-01-04 12:41:51
Переглядів сторінки твору 6686
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 3.476 / 5  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 3.476 / 5  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2007-01-04 13:46:14 ]
Якщо в когось є вірші Ігора Павлюка із книги поезій "Магма” (2005) - редакція просить публікувати в коментарях, аналізувати, порівнювати.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-04 19:17:15 ]
Добре. Сьогодні отримав від Ігоря Павлюка авторський примірник "Магми". Найближчими днями його лірика буде представлена на сайті для обговорення та коментарів.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-10 00:26:45 ]
Ярослав Голобородько,
доктор філологічних наук, професор

ХУДОЖНІ КЛЕЙНОДИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА

Коли митець сповідує цінності, що вони очевидно й неприбрано вибиваються з кола поп-ідей, тенденцій, програм, це завжди викликає інтерес. Причому не лише до його творчості, а, можливо, ще більшою мірою до його постаті, позаяк, перефразуючи відомий вислів, можна стверджувати, заявляти, проголошувати: постать чи, радше, масштаб постаті вирішує все.
Масштаб поетичної постаті Ігоря Павлюка предметно й повнокровно виражений у його поважних збірках “Бунт свяченої води” (Львів: СПОЛОМ, 2005) та “Магма” (Львів: Світ, 2005), до яких увійшли ліричні тексти й драматизовані поеми та які своїм обсягом, текстовою наповненістю претендують на статус поетичних томів.
У них Ігор Павлюк постає мислячою і креативною особистістю, яка в добу, коли безмежним у своїй незчисленності арсеналом мас-медіа, політичними гравцями, державними інституціями утверджуються напрями глобального об’єднання, возз’єднання, єднання різних націй, культур, ментальностей, між іншим, з відчутною перспективою уніфікації, коли в українському літературному соціумі поширюється і тиражується аксіологія західної художньо-образної стилістики, до того ж не найвищого, не елітарного ґатунку, коли література втрачає автентичні корені, витоки, річища, отже, постає особистістю, яка в епоху цих складних і суперечливих явищ обстоює національні поетичні й поетикальні цінності.
Й це, безперечно, викликає повагу, оскільки є формою новітнього художньо-етичного й естетичного нонконформізму, про реальне й гіпотетичне існування якого, схоже, в українській аналітичній думці забули, захопившись розбудово-побудовою гіперпрагматичного суспільства, в якому чи не найбільшим мірилом вартості й вартісності стає спроможність підлаштуватися – нині це ефектно називають адаптацією – під його вимоги й правила гри.
Ігор Павлюк – це український поет за природою мислення, фонопису, лексичного депозитарію, образного звучання, ментальної спрямованості, це достеменно національний митець за сутністю й поставою слова, за характером проблематики й лейтмотивів, за органікою ритмостилю й мелодійних малюнків, це український художник за порухами думки, ліризмом манери, епічністю погляду, культурою версифікації, духом світовідчуття.
Поет Ігор Павлюк іде від України – від її слова, кольорів, історії, прикмет, образів, духу – і приходить до неї. Причому його цікавлять, приваблюють, бентежать не тільки національні реалії, у сенсі реалії минулого чи сучасного життя етносу, народу, нації, а передусім патос, колористика, синергетика цих реалій і цього життя. Він глибоко відчуває дух національної аури, геокультуру, геоментальність, геотрадиції українського світовідчуття. Він не те що говорить від імені нації – складається інша партитура стосунків митця з національним єством: немовби національний дух, макрокосм говорить поетовими текстами.
Виразна, рельєфна, наскрізна, непереможна й непереможена українськість поетичних витоків-начал, витоків-струменів Ігоря Павлюка зримо оприявнюється практично в усіх творах, які увійшли до двох репрезентованих збірок, що вони своїм обсягом, своєю потужністю нагадують прозові, а ще точніше, романні явища. Й справа не тільки, та й не стільки в образних висловах на кшталт “чайка на Дніпрових кручах”, “щоб запахло Поліссям”, “полинові хвилі Бугу”, “і тінь вогню, в якому профіль Гонти / зазолотів”, “стану тихим і світлим – ну зовсім Чумацький Шлях”, “він вільним був, як течія Дніпра”, “Чумацьким Шляхом, що веде на Київ”, “в моїй крові, що на Дніпрі розведена”, “і співають пісні, трохи довші за воду Дніпра”, “Козаків імена, ніби назви пташок України, скільки у відчутті-вираженні національного мелосу з усіма його жалями, болем, роздумами, глузливими інвективами, з усією його мінорно-медитаційною та глибинно вибуховою експресією.
Ігор Павлюк постає і ліриком, і лірником, і романтиком, і автором романсів, і драматичним поетом, і поетом-мандрівником, і елегіком, він постає і сатириком, що подає документально, ба навіть натурально влучні картинки життя-буття, і бунтівником, який відчуває та розуміє духовну велич, морально-естетичну силу протесту, й автором сценок, картин, виконаних неначе на пленері української дійсності, й художником, який схильний до загострено соціумних, майже публіцистичних випадів, і мислителем-онтологом, що його непокоять взаємини космосу неба із космосом серця й людської душі.
З особливою щедрістю й повнотою українолюбна, українопристрасна, українозосереджена колористика Ігора Павлюка втілюється у віршах “Піч наша більша була за хату...”, “Творець і гетьман”, “Дощ мені просто на серце йшов...”, “Тихо. Чую дихання калини...”, “Над вікном щербатий Місяць плаче...”, “Українським поетам не можна вмирати рано...”, “Така глибока кров...”, “Як перший сніг – отак мені світає...”, “У хаті селянській свячена вода й самогонка...”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну...”, “Корінному триптиху”, “Снах рідної землі”, “Із циклу “Провінція”, “Із циклу “Провінція і колонія”, циклі-поемі “Степ”, американському щоденнику “Смерть золотого міту” (поїздка друга), драматизованій поемі “Бут” (усі – збірка “Бунт свяченої води”), а також у ліричних текстах “Торішні гнізда цвітом замело...”, “Станси”, “Зі Львова”, “Зорями лікуй мене і морем...”, “Я мав твій хліб і пив твоє вино...”, “Лірник”, “Відвідання батьківської хати Івана Франка”, “Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року”, “Із жил калини капає весна...”, “Віршах одного сердечного ритму”, циклі “Осіння Україна”, драматизованій поемі “Регентка” (усі – збірка “Магма”).
У цих та багатьох інших текстах, бо обидві збірки рясно засіяні найрізноманітнішими структурно-жанровими формами – від стрімкого двострофового вірша до розлогої та широкотечійної, наче степ чи Дніпро, поеми, стилізованої під драму, багатою гамою звучать переливи української класики. У них вгадуються інтонації, що своєю генетикою, своїм нервом, своїми ритмомелодикою та образною статурою викрешують у свідомості поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Олеся, Миколи Чернявського, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Володимира Сосюри, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського. Ігор Павлюк як на підсвідомому, так і на свідомому рівнях орієнтується на здобутки, канони національної класики.
Метафоричний простір Ігоря Павлюка досить строкатий і розмаїтий, об’ємний і варіативний, численний й ексклюзивний. Попри те, що з першого погляду він може видатися не надто складним, цей простір відверто претендує на те, щоб до нього зверталися на Ви, і відзначається рисами, що починаються на Ви, – вишуканістю, вибагливістю, витонченістю. Одне слово, цілком обґрунтовано претендує на естетичну елітарність. У Павлюкових рядках рясно-густо зустрічаються самобутні вислови, що оприявнюють тяжіння до складних образно-поетичних побудов, у яких ключову роль відіграють самоцінні тропи й не менш самоцінна тропіка.
Так, з віршів “Магми” й “Бунту свяченої води” зринають візерунки, що ними може послуговуватися тільки митець, який розуміється на чарівливому смакові доброї естетської образності: “Вином церковним писаний мій лист / Куйовдив неціловане багаття”, “І я також, надлюблений і твій, / Циганським степом вишито хрещений”, “Дорога-промінь в соснах поламалась. / Русява шишка впала в тінь свою”, “І зорі магнітні. І вітер в затопленім храмі. / А зверху весніє – мов пінеться кров’ю блакить”, “І день – як розхристаний піаніст, / І ніч – як рояль німий”, “Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата”, “Мороз малює / Себе у січні / Так фортеп’янно”, “Небо дерев’яне і безкоре. / Вітер пахне хвоєю і сном”, “Заблудле серце грається віками, / Як чорним воском білої свічі”, “Роса кипить на Місяці востаннє. / Холодно-ніжний скоро прийде сніг”, “Візьму цей світ, як гріх беруть на душу, / Як вітер із орлиного гнізда”, “Юне зморщене небо, / Як дзеркало долі стоїть”. Ці й аналогічні рядки немовби зазнали втручання ювеліра й коштовним блиском прикрашають Павлюкові ліричні форми.
Позаметафоричні сцени, малюнки в Ігоря Павлюка прозорі, немов весняна вода, чисті, наче післягрозове небо, ясні, неначе ранковий степ чи вечірні гори. У них виражено ще одне його амплуа – митця, який створює відчуття образності, художності, який сягає тембру поетичності виключно автологічним підбором слів та їхніх значень. Павлюкові поетичні реалії, що вирізьблені без мікрообразів, без суголосся тропів, постають не менш виразними, а, можливо, ще зоровішими, предметнішими, насиченішими рельєфною внутрішньою сутністю, ніж щедрі тропеїчні утворення.
Ігор Павлюк підкреслено закцентовує увагу на власній духовній близькості до свого ліричного персонажа, від імені або крізь призматику зору якого ведеться поетична оповідь. Його ліричний наратор – натура з експресивною та вибуховою свідомістю, схильна до сповідування строкатих і суперечливих чеснот, найяскравішим виявом чого є перехрещення у його неспокійній, збентеженій душі язичницького та християнського начал.
Ліричний персонаж Ігоря Павлюка – не язичник, але в ньому живуть і буяють відлуння поганських обрядів, дійств, ігрищ. Він переживає навіювання поганських міфологій і міфопоетик. Він, за своїм світовідчуттям і світорозумінням, християнин із потужним і розгалуженим поганським корінням, що воно продовжує надійно, міцно, кровно тримати його в обширі слов’янського світу та геопоетики східнослов’янської міфології.
Поганська генеза персонажа-наратора виражена у віршах “Про Перуна”, “Відьми”, “Скіф”, “Знову вдома”, “Я сильний, мов шаман, що спить на шкурі лева...”, багатоликий і яскравий світ язичництва змальовано у драматизованій поемі “Регентка”. Ліричний персонаж не тільки відчуває у собі відгомін поганських ритуалів і поривань, а й декларує його, дорожить ним, зберігає у соціумі власної душі зв’язки-перехрестя з буйним багатством язичницької культури.
У свідомості його персонажа язичницькою сутністю огорнутий, пройнятий ледь не увесь ментальний простір – почуття, думки, мислення. Навіть слова – і ті зберігають свою поганську зарядженість, поставу, енергетику:

Всі слова – язичники. А жертва –
Ця Земля, закутана в політ...
(“Холодно...”)

Язичницькі корені Павлюкового ліричного персонажа не заважають йому відчувати себе християнином, який істинно вірує у Творця та Його усеохопну життєдайність. Причому в інтерпретації Бога, Божеського, Божественного переважає не релігійне, а ціннісне, акмеологічне начало.
Бог для ліричного наратора – це не стільки сама віра, скільки символ віри, сутнісноположне кредо, альфа й омега творіння, скільки вічно живою є творчість, явлена формами-образами природи й живого макросвіту. Герой-наратор Ігоря Павлюка не прагне філософічності, проте досягає її. Він не ставить собі за мету подати панорамну, узагальнюючу картину світу й всесвіту чи, радше, все-світу, але така картина з’являється з його висловів, спостережень, суджень. Він живе цілком земними образами й мисленнєвими проекціями, проте позаземний простір, космічна ноосфера, вселенський масштаб дзвінко відлунюють у його розмислах.
Поетичний зір Ігоря Павлюка сповідує свою, особливу глобальність та глобалізацію – панукраїнську. І зосереджений у площині між українністю (себто того, що стосується України) та українськістю (того, що належить до цінностей українського світу). При цьому поет долучає до національних художньотворчих величин клейноди, ознаки, орнаменталістику світових поетичних традицій. Він увесь – у національному ментально-зоровому просторі, в якому бринять та буяють найрізноманітніші часові, символічні та мовностильові стихії. І тому такими близькими, зрозумілими, такими “своїми” постають у нього атрибути образно-асоціативного мислення, якими послуговувався та послуговується культурний, мислячий світ.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-10 00:28:31 ]
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

ПОЛІТ У ГЛИБИНУ

Він так інтенсивно проживає себе у слові, що, попри строкатість віршів, лишається враження одного тексту.
І тільки дві драматичні чи, за його означенням, драматизовані поеми вносять поправку у це сприйняття.
Воно ж — зумовлене поривчастістю й наступальністю, вторгненням у чорновики й чистовики повсякдення з явним наміром переписати їх по-своєму.
Все, як і належить у пору зрілості при доброму здоров’ї і відчутті повноти життя, де кожен прожитий день не тільки підтверджує торжество законів логіки, а й з легкістю їх спростовує.
Ігор Павлюк із тих поетів, які не поневажують тих законів, а якщо й легковажить ними, то ця легковажність під його пером найчастіше обертається на позитив: поезія кидає рукавичку логіці і замагає.
Так воно і має бути в поета.
Ця лірика — мовби повернення до втраченої мови молодої відкритості, вольового напору, ще не розтраченої енергії.
На тлі занепадницького шамотіння, натужного блазнювання, безплідного іронізму й цинічного стриптизу розуму — декларація як виклик:

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час,
Божки нерозп’яті на всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

Поет нагадує аксіоматичне: життя — боротьба, захоплюється сильними, зізнається: “Я надто життя люблю”.
Подібне таке поодиноке у нашій поезії, а в цільності своїй чи й присутнє, що на нього відразу ж звертаєш увагу.
Чимось павловасильєвським і водночас близьким, лінокостенківським, спорадично озивається це письмо, попри очевидні “некаліграфічності”.
Починаєш поступово перейматися цією вітальністю, готовністю до бунту.
Слово “бунт” з повторюваних. У різному контексті, і не завжди в мажорному. “Давно у церкві сказано “Амінь”, а бунт лиш починається у венах”.
І хоч метафора винесена в назву книги “Бунт свяченої води” не видається переконливою, і занурення за “кров’ю голубою” під знаком запитання — наголос важливий для розуміння.

Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Сказано ніби від імені покоління, а насправді від себе: спротив знеособленню в житті і в творчості.
Але сіль метафори бунту в іншому.

Мало нас, хто знався на корінні...
Вовчу ніжність приховавши десь.
Наші душі небесами тільні.
Наше тіло душно молоде.
Нам боліло щастя підреберне.
Кожне літо — наче юна кров.
Корінь кроні золото наверне,
До основ потягне, до основ.

Український поет знається “на корінні” більше у больовий спосіб: минуле й сьогодення однаково до нього безжалісні. І немає доказів, що час і в третій своїй іпостасі не буде таким самим.

Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.

Тут, як і в багатьох: про своє. Кровоточиве, шрамоване, хронічно недоладне, розпрокляте, і — невідривне від сонця.
Але — важливий тон і підхід.

Батьківщино, пристане остання,
Рідна хатко на одній нозі...
..............................................
Треба бути шабельної вдачі,
Щоб тебе любити і прощать.

Заждалися на поета шабельної вдачі. В імперську епоху шаблю тримали одинаки. Зокрема, рука жінки. Вони виконали своє призначення.
В епоху фатаморганної незалежності — самі плачі, шабля в піхвах. Та й не завжди зрозуміло, проти кого її оголювати. Ворожий стан мінливий і вислизаючий: двоїться, троїться, постає в різних подобах.
Тили ж, як і віддавна, не захищені:

Жили на колінах.
І вижили так.
Не померли.
Ні шляхти немає, ні бунту ж...
Дуелей і то...
Сусіди і зайди нас в карту історії втерли.
Росли горизонтом —
Мов тіні під білим мостом.
Смиренні і злобні,
З волоссям, фарбованим кров’ю,
Поранені в себе,
Сумні, як чорти у раю.
Об’єднані в зграю
Лише материнською мовою...
На жаль, ой, на жаль,
Я себе серед вас пізнаю.

Не прискіпуймося до окремих рядків. Звернімо увагу на останні і не квапмося з висновками. Поет у подальшому все ж сподівається хоч раз “присердечити”, повстання “проти себе, пропащого”, і таки взяти ношу на крила.
Вірш прямолінійний, прямолінійність виправдана — лірика. Гірше зі сподіваннями.

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?

Такі вигуки-запитання в небезпечній близькості від ламентацій. Але останні можна й загнуздати. Захиститися, скажімо, удаваною байдужістю. Удаваною, бо забагато гіркоти.

Україно,
Здрастуйтє і sorry.
Жити лінь і помирати лінь.

Жест самооборони.
У віршах поета про провінцію і колонію, у розмежуванні ним цих понять вчувається уже знайоме, але й там, на якихось витках словесної спіралі, де ледь помітно, а де й демонстративно, вступає в дію індивідуальне.

Провінцію ще можна полюбить.
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!
Колиски тут, могили, ковила...
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча...
Зламана стріла.
Провінція —
Це втома Батьківщини.

У циклі-поемі “Степ” подекуди вловлювані інтонації учителів замагаються зміщенням плану. Автор зводить впритул Будду й Мамая, Велике Небо і Великий Степ, щоб зрештою завершити фатально недосяжним:

А горизонт – як проклята струна...
Ніхто на ній і ноти не зіграє.

У циклі “Село ХХІ. Ретромодерн” поет скаже про те, що знаємо, але пригляньмося, як він це робить.

Тут щастя вимірюють
Кількістю пляшок горілки.
Весілля справляють ще в тому,
У тому дусі...
Якийсь містицизм еротичний,
Такий ще хіба в індусів.
Вітер до вод припадає —
Втопитися хоче. Не може.
У небі вогонь сміється.
Дай йому, Боже, Даждьбоже.
Сльози. Вода свячена.
Зірка і хрест над ними.
І журба внутрівенна
Із дверми голубими.

І далі — про Чумацький Щлях “асфальтово-шовковий”, що “дзвенить, як нерв”, про “щось під серцем винно-винувате”, яке — навік.

Я ж запалю багаття над рікою —
Воно й попустить...
Легко на душі.
Село селом.
Біда собі з бідою.
А ми — собою.
Як і комиші.

Тут можна було б поставити крапку: комиші гнучкі й вічні. Але триптих завершується непередбачуваним і значущим:

А тут
Димом пахне,
Солодким, як чорноземи.
А там — бензином і кров’ю,
Куди ми ідемо.

Здурово. Повчальність рясної цитації: неабиякий поет не говорить абияк про серцевинне.
Попри ризиковану однолінійність (шабельна вдача?), Павлюк хоч і збивається вряди-годи на банальності, але — не на штамп: самостійність і контрольованість беруть гору.
Неприйняття Америки (їй присвячено два цикла) — це реакція з іншої галактики на країну “без дитинства”, де поезія “просто душевний спорт”, де

...кругом — голий бізнес:
порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
де народжений, вдома”,
Ніж тікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.

Формула: “Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог” — психологічно точно передає стан відчуження.
В американському щоденнику, як і в інших віршах цього яскравого за характером сприйняття лірика, вловлюється епічна інтонація. Він і сам це знає за собою.

Вже лірика моя за епосом скучає,
Мов золоту траву мій срібний косить дід.
Комп’ютери й шаблі однаково минають,
Приходять молоді.
Минають молоді.

Елегійність і зміст цього вірша, як відмова від бунту.

Не агітуй мене вже за ніяку владу...
Бо прадіди мої за всякі кров лили.
Уся печаль моя —
Від зір до листопаду,
Від цвіту до золи.

Що ж, і гострі шаблі надщерблюються об незрушні брили українських проблем.
Промовиста ознака книги — афористика, що трохи дивно, як для темпераментного лірика, у якого імпульс, здавалось би, мав передувати логічній мотивації.
Не знаю іншого поета, окрім Ліни Костенко, де налягання смислами носило такий би послідовний характер.
Афоризми від Павлюка.

Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
..........................................
Той, хто до ласки доріс,
Доріс до битви.
..........................................
Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
..........................................
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
..........................................
Життя — весна: зацвів — і відійшов...
..........................................
Не було б у світі смерті й суму —
Не було б причини веселитись...
..........................................
Доріг до пекла багато, до раю ж одна дорога.
І та обірватись може, як на струні струна.

Уже з цього ряду видно, що формули різноякісні. Навіть з урахуванням того, що в контексті вони увиразнюються. Напрошується зіставлення.
Афоризми Ліни Костенко — це чиста лінія строгої епіки і “напівстрогої” ліро-епіки. Там вони підготовлені подієвістю, ситуаційністю, поступовістю доказів, їхнім художнім, логічним і психологічним обґрунтуванням. Максима виростає з тексту, як плід, народженню якого передувала підготовча робота. Падає він вже на окультурений ґрунт читацького сприйняття. У такий спосіб досягається максимальний ефект повторного “проростання”.
У Павлюка афоризм незрідка випереджає цикл підготовчих “весняно-польових” робіт. Принаймні вони не явлені зору або ж явлені частково. Прагнення якнайшвидше “припечатати”, “загнати цвях” призводить до втрат важливих проміжних ланок.
Практика вразлива навіть тоді, коли формула має самодостатню цінність. Їй бракує аури. Виникає сумнів, що вона законна власність, складова тексту, а не стороннє тіло.
Мабуть, з досвідом ця розбіжність звузиться чи й щезне. Зауважмо тільки, що охочих добувати живу воду в такий спосіб — не рясно.

Від світу добре захищають ґрати...
........................................................
В село приїжджати — порізати душу об трави...
........................................................
Де прорвалася оборона,
Там крилатіють наші тіні.
........................................................
Де вчаться літати — усе називається школа,
Де вчаться вмирати — життям називається все.
........................................................
Народ мій спить, а значить, ще росте.

На тлі невдалих чи сумнівних логізмів, як ось: “Чим більше не забуто, тим менше болить волосся”, або “Всі слова — язичники. А жертва — ця Земля, закутана в політ”, — тішить тонка алюзійність інших.

І те, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.
.......................................
Бути Божим —
Значить нічиїм.

Павлюк схильний до анархічності, вона в природі самої лірики. Та навіть у своїй розхристаності — свіжий: “степ — як лист турецькому султану”, “бджоли доять вишню у цвіту”, “дід лежить під берегом, як хліб”, “наш Бог живе у церкві, як в тюрмі”.
Про свій вірш поет каже: “Його підпалиш, але не приручиш”. То правда, вірш не дається до приручення, вислизає саме завдяки хаотичній яскравості.
Зухвальством незатертості мічені навіть невдачі. Це й загальмовує критичне перо: підпалити легше, ніж приборкати.
Автор розполовинюється “між Перуном і Христом”. Співвідношення поразок і перемог у цьому сенсі не ясне. Важливе інше:

У сни приходить щось просте, святе,
Яке люблю і не переростаю.

Притягує енергія інтиму.

Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти,
Строга й ніжна, мов шабля.

Навіть тілесне космізується:

Лежить, і тремтить, і манить
Всесвіт твоєї плоті.

Масштаб частково витриманий і далі:

До нього спішать усякі —
Нахабні, мов криголами.

Ловиш себе на посмішці: несподівано і не без гумору.

Ти знову мене покличеш
Пташиним, сумним плечем.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.

Ще одна павлюківська максима. Але не вона привертає увагу, а пташине, сумне плече. І заступає все інше.

Я мав тебе і я тебе не мав.
Тому спасибі, що колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.

Козирні карти, як правило, приберігають насамкінець. Павлюк часто викидає козирі відразу: “Українським поетам не можна вмирати рано”, “У чужих дзеркалах відбивається наше небо”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну”.
У цій, трансформованій лірикою, реальності вино ще бродить.
Можливо, це ще й від роззосередженості, шукання в різних напрямках: художній і критичній прозі, драматизованому епосі.
Поет, здається, не завжди знає, де доцільніше застосувати свою силу:

То по колу лечу,
То частіше лечу в глибину.

Політ у глибину — це “Полювання”, це ті вірші, де тематична лінія чітко витримана, думка дисциплінована і розвивається у потрібному напрямку. Всі інші літання, зокрема й “по колу” — витрачання енергії не за призначенням. Навіть за високих інтонаційних обертонів. Важко уявити воду, яка тече “по шаблях зіниць собачих”, місяць “з усмішкою вовка” тощо.
Самоприниження таланту: “В танці генів комп’ютерні вальси і крик зорі, що не знала оргазму, бо, може, родила Бога”.
Психологічна неправда: “О, як я перед вами винуватий! Так винуватий — швидше б до небес”.
Ті, що прагнуть “до небес”, мовчать або ж говорять іншим тоном.
Відсутність духу епохи у його мовному еквіваленті. Підміна: замість Павлюка, гетьмана нереєстрового козацтва, промовляє Павлюк-поет: “Ми єдині в любові”, “Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?”, “Тут недавно ще відьми шугали на куцих мітлах, витираючи косами крові сльозинки з листків ожин”, “Ти зайвий на Землі: рабам не треба віршів!”, “Зеконом мене, Боже. Я — перевізник мрій”.
Говорить за Гамалію: “Став піщаним твій голос, зджерелилась кров родів”. За гетьмана реєстрового козацтва Томиленка: “Тут повстання в повстанні постане” (“Бут”, драматизована поема).
Похвальне намагання висловитися якомога незалежніше. Та воно ж і підступно штовхає в залежність від провального несмаку. Навіть з подвійним знаком: “Помиюсь піснями”. Перший — на поверхні: вода надійніша. Другий має стосунок до слуху: “помиюсь” провокує “помиї”.
Це привід нагадати: чого слід остерігатися поету, так це не тих слів і слів не на тому місці. Як і мовних “бліх”. Їх небагато, тим прикріше: “Лиш чайки пливуть у Турції”, “Як ніж у ножнах, я у цьому світі”, “І птахам не потворствує лукаво”.
Це до того, що політ у глибину триває. Баласт крилам не потрібен.
На “десерт” фраза Є.Баратинського: “И как нашел я друга в поколеньи, читателя найду в потомстве я”.
Ігор Павлюк знайшов, здається, друга в поколінні. Кажу про суголосність, перегукування.
Це — Павло Вольвач. Обидва загонисті. Схожі і різні. Добре б зіставити. Шлях відкритий.
м. Київ


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-10 00:31:04 ]
Доброї ночі, пане Володимире!
Звичайно, я надто часто Вас турбую своїми проханнями, але, виконуючи свою-нашу місію, надсилаю статті за творчістю Ігоря Павлюка. Якщо буде така можливість, розмістіть їх на відповідній сторінці автора-пртендента на високу нагороду.
Аби Ви мали впевненість в оригінальності текстів, доводжу, що вони надіслані мені авторами критичних зауважень.
З повагою -
Тарас Кремінь,
Миколаїв


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2007-01-10 01:21:02 ]
Дякую Тарасе, я вже найперші вірші заніс, будемо уважно досліджувати, а також і переймати все найкраще :)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-10 15:05:25 ]
Доброго дня, пане Володимире.
Маю гарну фотографію Ігоря Павлюка. Куди мені її краще надіслати з метою розміщення на авторській сторінці автора?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-11 10:44:12 ]
Нові тексти Ігоря Павлюка з книги "МАГМА"

* * *
Великий Степ.
Приборкання коня.
Велике небо. Місяця підкова.
І золоте тремтливе вороння,
Вітри, і дзвін, і далеч рушникова.
В пекельних смолах райських яблунь мир.
Тут синій птах...
Чи хто його приручить?
Ще літа мед і молоко зими,
І осені тривоги неминучі.
Космічний пил земні приб'ють дощі,
Танцюючі в старій душі вітриська.
Втопитися б у восковій свічі,
Щоб тих, кого нема, побачити ізблизька.
Коханням захлинутися терпким,
Вишневим, полиновим, полиновим...
Великий Степ.
Летять степовики...
Тут треба пісні, але зайве слово.
Тут душі вміють падати з сідла
Червоним небом, ох, червоним небом...
Лиш димові з гарячого ствола
їх щиро треба,
Ох, їх кровно треба...

* * *

Тільки той, кого любиш, може зігріти снігами,
золотими снігами, що срібні колись були.
І дерева-поети обіймуть тебе гілками,
Так обіймуть — самі перетворяться у полин.
А тобі вже не страшно ні жити, ні вмерти
тим більше.
Страшно тліти у тілі, убивши вогонь у крові.
Написати б одного, вірного серцю, вірша,
Хоч кривого, як шабля,
Хоч земного й гіркого, як чоловік.
Щоб запахло Поліссям,
Ні зморщок не стало, ні шрамів.
Горизонт розімкнувся, а потім засяяв, як німб.
Часом так тебе скрутить...
Дев'ять чи сорок грамів
Допоможуть, звичайно,
Побути в болючому сні.
Потім так посміхнешся —
Аж маска злетить із обличчя.
Мов калина по тризубі,
Даль попливе по струні...
Тільки той, кого любиш,
Із тебе тебе покличе,
Золотими снігами
Завіє тебе
У тривожному
Божому сні.

* * *
Торішні гнізда цвітом замело —
Легким — терновим — і важким — вишневим.
Так голосно, так сумно зацвіло
Усе навкруг — і зорі , і дерева.
Багато буде яблук і спокус,
Багато меду на устах і вище.
Хтось у вогонь впаде, хтось у ріку,
У чесний бій, а хтось на торговище:
В терпке чекання з крові та сльози...
Важкого серця зграя не приймає.
Тому під скрипку відскриплять вози
Кудись туди, де нас іще немає.
Де ніжна свічка спалить самоту...
Свічки вночі також цвітуть, як вишні.
Співають пісню, пізню і просту,
Яку колись задумував Всевишній.
Як хрест отой, якого ти несеш, —
Куди — не знаєш, а кому — не бачиш.
Приймеш усе, полюбиш майже все.
І все й усім до вечора пробачиш.
Хоч був дзвінким і гострим був, як скло.
Легким, терновим і важким, вишневим.
Торішні гнізда цвітом замело.
Зозуля плаче.
Любляться дерева.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-11 10:45:17 ]
Пепепрошую: перший варіант текстів подано з деякими неточностями... Зважте на другий.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тарас Кремінь (М.К./М.К.) [ 2007-01-11 17:46:56 ]
* * *
Наше щастя пахло апельсинами.
Наше щастя...
Ось його рецепт:
Склянка рому з небесами синіми
І кохання, й батьківщина, степ...

Стежка, наче мама, заколисує.
Вже й дерева моляться: люблю...
Козаки із головами лисими
Ще не йдуть служити королю.

Ще поети тяжко ощасливлені —
Тим, що долі їх не обійшли
І медами білими, і зливами,
Й винами, що сиві, як полин.

Друзі ще не скурвилися золотом,
Владою, чи зрадницьким сміхцем...
Честь і шерсть збережені ізмолоду.
Щастя уже пахне чебрецем.

Гострий біль зробив нас всіх сильнішими,
Вільними, як вітер перед сном.
Між двома нечуваними тишами
Щастя уже пахне полином.

* * *

Востаннє світало.
Тебе я у жовтні лишив...
Душа не вмирала.
Та щось умирало в душі.

Усе розуміла
Калина сумна, молода.
Молилося тіло —
Як свічка,
Як рання вода.

А доля змагалась.
Волхвам не давалась вона,
Бо щастя не крала.
Любила — як пісню струна.
]
Від себе втікала
В жіноче зітхання громів.
Востаннє світало.
Я вперше навіки любив.

ЗІ ЛЬВОВА
У цьому місті немає доста
Води й пропорцій.
Сидять „на каві"
Іконописці й іконоборці.

Останнє листя, немов із кров'ю,
Ляга на воду.
У цьому місці, у цьому місті
Така свобода,
Що у театрах, на чорних площах
Вам міни корчать.
І дощ, як трави.
Й циганка юна знімає порчу.

У ХХІ-м, де хрест двоїться, —
Одна людина.
Вона щаслива, вона розп'ята
Наполовину.

На зморшках шрами...
І небо чисте, як спирт аптечний.
У цьому місті
На Схід і Захід від себе втеча.

Минуле стало близьким занадто,
Прозорим дуже.

Маленький левчик,
Старенькі очі,
Рудий мій друже...

У цьому місті я став великим,
Я став собою.
На зморшках — шрами...

Я цьому місту
Не здамсь без бою.

* * *

І печаль, і жага, і любов...
Що, як зашпори, з болем відходять...
Ще немає нікого, лиш ти й вороги, вороги —
Наче кров'ю малюнки на тихих освячених водах,
Що розходяться... але не так, як кола, круги...

Та й немає тих кіл, коли падають сльози на вина.
Та й немає кругів, коли котиться зірка у кров.
Ще немає нікого — лиш ти і свята батьківщина.
Та й не треба нікого...
Лиш предки... діти, Дніпро.

Носим спогади ми, як вовчиця сліпих вовченяток.
Адже Сонце любові чим ближче — то тим холодніш.
Мають право вітри білі двері у рай зачиняти.
Має право сльоза докипіти в сердечнім вогні.

Тут мечем не махнеш спересердя —
Наївним, як шабля.
Тут же Доля — не флірт...
Цілий день — біла сіль, білий біль...
Дробить камінь під серцем
Щастя остання крапля,
Ніжна, як рання осінь, —
Пора золотих весіль.

Склом між нами вода.
Від морозу й від часу сріблисто.
Білий танець зими.
Аж не видно тих кіл на сльозі.

І печаль, і жага, і любов —
Товариство моє, товариство...
Тут мечем не махнеш.
Тихо падає сніг на сіль.


* * *
Вже залежав лише від земного тяжіння і часу.
Може, навіть лише від земного тяжіння і тиш.
Не здавався на милість густому вечірньому щастю.
Хоч просилося щастя, як жінка, що хоче зайти.

Роздягатимеш п'янко її — то зніматимеш маску...
Поміняєтесь масками й кинете їх в листопад.
В мезозоях душі, наче тиша, засвітиться казка.
Й попливе в потойбіччя, до синього диму, назад.

Ностальгійна така, мов колишні-колишні монети.
Перспективна така — наче міст водяний над вогнем,
Чи замерзле вино, чи далекі безлюдні планети,
Що чекають мене, адже, може, забули мене.

Від душі відлягло.
Від душі відлягло — і заснуло.
Незабудка-зоря так безжально невидима вдень
Першим променем скло
На долонній ріці полоснула,
Від земного тяжіння звільнила
Коханця пісень.


* * *

Не кожне слово може стати духом.
Не кожним словом може стати плоть.
Нас час приспить.
Накриє завірюха.
Трава віддасть земне своє тепло.

І кожна жінка — трішечки калина —
Сльозу рубінну капне на уста.
Пройде крізь мене
До Отця і Сина,
Во ім'я Духа,
Знятого з хреста.

І кожна пташка —
Трохи боривітер.
І кожна річка —
Трішечки Дніпро.
І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
І трохи шабля зболене перо.

І зовсім щастя — ця любов до всього:
До світла, до Світлани, світлячка...
Не кожне слово хоче стати Богом.
Та кожен Бог —
То Му-зи-ка.

* * *
Берег як берег. Вода як вода.
Небо — зачитане до зірок.
Зустріч із мрією така молода,
Як розіп'ятий пророк.

Візьмеш її руки — вино тремтить.
Невже усьому вінець?
Крапля до краплі, до миті мить:
„Ну, поцілуй мене".

Без пульсу твойого і ритму час
Якийсь нетакий на дні.
Скажи про життя, як у перший раз,
Як йому говорила „ні".

Осінь як осінь. Душа стоїть
Яблуком в горлі мені.
І льодом порізані солов'ї
Гострять об пір'я ніж.

Вмирати — за себе.
Любити за всіх —
Із доторками без слів,
Бо вбивство любові — найбільший гріх
На цій вороній землі.

Візьмеш її в руки — уся тремтить.
І як же така була?
Молитва й пости, гріхи і пости...
Красива і трохи зла.

Тут берег як берег.
Сльоза як сльоза.
Жовтіють листки газет.
У нас немає дороги назад,
Нема дороги вперед.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-12-28 09:32:39 ]
Що ж, цього року, як на мене, шанси Ігора Павлюка значно вищі аніж в минулому. Побачимо.
Цікаво і нову збірку "Бунт" почитати, почути щодо неї якісь відгуки.