ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Галина Сливка
2019.12.10 22:27
Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись

Іван Потьомкін
2019.12.10 21:14
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої

Олександр Сушко
2019.12.10 18:56
Рече колега: - Ти - мій кат! - і що?
Жувати все підряд, неначе паця,-
У позолоту вгорнуте ніщо,
Ліричного фразерства прілий пляцик?

Пегасе, з цього раю завертай,
У тебе і у мене інші друзі:
Глибінь, поліфонічна широта

Редакція Майстерень
2019.12.10 15:01
УК_РА_Ї_НА" за символьною своєю частиною безпосередньо тягнеться аж до "РА" - що найдавніше із відомих символьних походжень. "УК_РА_Ї_НА" - символьно це значить "Будову (або ж " ВІД") _ РА _ І _ Отримай (На)" - тобто, найвищий дарунок від Ра.

Сергій Губерначук
2019.12.10 13:25
Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зерня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Н Кап
2019.12.10 12:42
Дозвольте на вухо...
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!

І навіть якщо вам
підсунуть принцесу

Олександр Сушко
2019.12.10 11:30
Ступаючи поміж кривавих цят
Вплітаю світло в музику мінорну.
А річка - без початку і кінця,
По кризі - блюдця чорних ополонок.

Штовхає боривітер у плече,
Аби у вир шубовснув з головою..
У ближній каламуті - втрати щем,

Ігор Деркач
2019.12.10 09:47
Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти

Галина Михайлик
2019.12.10 09:37
Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався

Віктор Кучерук
2019.12.10 08:12
Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді

Микола Соболь
2019.12.10 05:23
Вона любить зорі ясні,
Дерева од інею срібні,
Сніги до перини подібні,
Короткі, насуплені дні.
Милується нині зима
На те, як веселі синички
Під вікна летять з годівнички,
Бо стужа до серця пройма.

Олександр Сушко
2019.12.10 03:56
Правду говоритиму навмисно,
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.

Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину

Ярослав Чорногуз
2019.12.10 00:25
Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.

Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,

Тамара Шкіндер
2019.12.09 21:50
Не поранюсь об сни,
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.

Ярослав Чорногуз
2019.12.09 18:07
Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув

Ігор Деркач
2019.12.09 17:40
Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.

У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ольга Будзан (1961) / Проза

 Бандерівська кров

А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

С. Чарнецький

Ольга Будзан
Зупинка. Яке просте слово, але тільки тепер воно почало набувати для Олексія якогось значення. Зупинка таксі. Зупинка руху. Зупинка серця. Досі він не зупинявся ніколи. Він летів по житті, немов на вороному коні з шаблею, махав нею направо і наліво, розчищав дорогу вперед. Летів відколи вийшов з дитбудинку, вперто намагаючись заволодіти простором навколо себе, заволодіти, як тварина, певною територією і щораз прагнув її розширити. Ненавидів і знищував ворогів, зраджував друзів, кидав коханок і летів… Куди? Чому?
Тепер Олексій сидів у поїзді, що монотонно цокотів колесами, і повертався… повільно… у інше життя, у своє минуле. Як раптово спинився його кінь. Який несподіваний поворот долі. Голова гуділа від думок. Чому це сталося саме з ним? Що хотів сказати йому цей Бог, до якого він ніколи не звертався, навіщо трусонув ним, немов поразив електричним струмом? І чому він сильний, здоровий, впевнений зупинився? Чому не махнув рукою на дурну подію? Тисячу разів чоловік силував себе не думати про неї, забути, іти, себто летіти знову вперед, але вона була впертіша за нього і випливала із пам'яті, штовхала і без того шалене серце. Поворотна у житті подія…
Олексій поїхав тоді Майданом, хоч шлях цей не був з найкоротших. Водій чи випадок керував автомашиною у той час, як він, нічого не підозрюючи, не сподіваючись на підступний намір глузливої долі, роздумував над словами для майбутньої зустрічі. Куди він тоді їхав? Навіть не згадає. Щось завойовувати, знову щось завойовувати. Що ще йому було потрібно для життя, коли було вже все? Чергову іграшку?
--- Дурна революція! Дурна Помаранчева революція! – кипів Олексій від злості, сидячи біля водія, який повільно їхав засміченим Майданом.
То тут, то там прибиральники махали віниками, згортаючи залишене революціонерами сміття: обривки газет, агітаційні листівки, одноразові і неодноразові стаканчики, пляшки та інший непотріб.
--- Це ж треба було стояти тут, мерзнути, щоб після себе залишити тільки безлад, -- сказав голосно. Водій промовчав.
Олексій був, так би мовити, по іншу сторону барикад на тій революції. Він представляв східні регіони і ненавидів цих дурнуватих, як часто любив повторювати, западенців. Що вони хочуть? Справедливості? Грошей? Добробуту? Якась дивна фанатична відданість Україні, клятий націоналізм, --він ніколи цього не зрозуміє. Яка їм різниця, якою мовою розмовляти? Хапаються за ту мову, як потопаючий за соломину. На захід дивляться. Та ж вони і так на заході. «Біднота. Дработа. – не вгавав у думках. -- Хочуть бути панами. Хочуть бути багатими. А того не знають, що для багатства треба працювати». Ось хоча б він… Хіба не міг стати після дитячого будинку злидарем, як інші вихованці? Міг, але не став. А може це і не його заслуга? Може то втрутилася доля? Чи з волі того «диявола», слідчого він купив собі благополуччя? Ні! Про це він ніколи не хотів думати. Що сталося, те сталося. Доля. Його доля – його дружина. Без неї – ніхто. Вона, дочка голови обкому стала його порятунком. Вона закохалася в нього, безрідного сироту і не відступила, коли батьки категорично заперечували. Олексій вдячний їй досі. Він міняє коханок, як шкарпетки, задовольняючи похітливе тіло, але серце залишається вірним дружині ось уже сорок років, стільки ж, скільки зараз його синові. Олексій хотів подумати про сина, який зовсім не мав його владного характеру, а був лібералом, але знову матюкнувся.
--- Дурна революція, -- вкотре сказав з пересердя, коли вітер здійняв клапоть старої газети і жбурнув його на лобове скло автомобіля, просто перед очі Олексія. Той аж відсахнувся і прикрив повіки. Коли знову глянув у вікно, газета все ще там стояла.
--- Чорт.
Водій знову промовчав. «Чогось цей балакун часто мовчить, -- подумав і додав, -- всю революцію мовчить. Треба буде з ним поговорити».
Газета знову здійнялася, відлетіла праворуч і впала на дорогу. У цю секунду щось кольнуло його серце і розум так сильно, що чоловік скрикнув. Водій злегка повернув голову.
--- Стій! Стій! – закричав і, не чекаючи зупинки, рвонув дверцята. Водій ледь встиг загальмувати.
Олексій вискочив з машини і кинувся шукати той клапоть паперу, але вітер знову підносив його і жбурляв поміж колеса проїжджаючого транспорту. Чоловік біг, не звертаючи уваги на рух автомобілів, і коли нарешті впіймав, то аж опустився на коліна.
--- Господи! – Його руки тремтіли.
--- Господи! Господи! – виривалося з його серця одне це слово і більше нічого не міг промовити.
Він тулив газету до грудей і знову дивився, знову тулив і знову підносив до очей.
Водій підійшов спитати, що йому робити.
--- Додому! Назад! Додому!
--- Хтось із знайомих? – спитав шофер, заглядаючи на клаптик пожовклої газети, де була зображена чорно – біла світлина.
--- Мама, -- ледь чутно вимовив.
Вдома зайшов у свій кабінет, замкнув двері і розгорнув на столі зім'яту газету.
--- Мама.
Він довго сидів і дивився на газетну фотографію. Текли сльози. Тремтіли руки. Все тіло почало терпнути. Потім йому стало дуже добре. Не було ні думок, ні смутку. Блаженство.
Олексій не дивився на годинник до непритомності, не глянув і після пробудження. Він був щасливий, а щастя часом не обмежується. Повільно згадував пережиті події. Взяв себе в руки і почав читати невеличку статтю, що містилася біля світлини. У ній повідомлялося, що жінка із села К… принесла в редакцію цієї газети фотографію і розповіла дуже давню історію. Одного осіннього дня року десь 1946 (можливо роком чи й двома пізніше) на її подвір'я забігла розтривожена жінка з двома малими хлопчиками і попросила її (господиню) прихистити дітей. Дуже швидко і боляче попрощавшись з синами, вона побігла у напрямку лісу, а за якийсь час звідти були чутні постріли. Жінка більше не повернулася, а дітей забрали наступного дня два міліціонери. Один із хлопчаків забув у хаті ось цю фотографію, яку і розмістили в газеті. Довгі роки селянка не розповідала нікому цієї історії, але світлину зберігала. Зараз надіялася через газету знайти когось із там зображених, а, можливо, просто допомогти комусь відновити правду.
Чоловік уважно вдивлявся у такі далекі, але рідні обличчя. Нарешті перед ним була ціла фотографія: мама, тато і він з братиком. Щаслива молода сім'я із далекого минулого, ніби зі сну, ожила перед очима здивованого Олексія. Половину цього зображення він зберігав разом із найціннішими документами і вивчив до найдрібніших деталей. Іншу її частину бачив чи не вперше, якщо не зважати на майже більш як піввіку часу, відколи світлину розділили. Газетне зображення було недосконалим, але, незважаючи на погану якість, обличчя матері, дописане фантазією чи уявою Олексія, або, швидше за все, тонкощами людської пам'яті, постало дивовижно живим і прекрасним. Він ладен був молитися на нього, мов на чудотворну ікону. Поява самої пресвятої Богородиці не втішила б чоловіка більше, ніж ця пожовкла фотографія.



Сонце піднімалося все вище, і роса вже тільки десь-не-десь переливалася на траві діамантовими відтінками. Чоловіки сиділи, зробивши коло, і ліниво обговорювали політичні події.
--- Нема на кого надіятися. Нема за кого голосувати, але мусимо вірити, бо зневіра то тяжкий гріх. – говорив один із них.
--- Вже наголосувалися, а що змінилося?
--- Треба справу брати в свої руки.
--- Брали вже…
Один із компанії встав і пішов одвертати корову, що направилася до людських городів.
--- Миколо, одверни там і мою.
--- Щось я дивлюся, дивлюся під он ту гору, -- один із співрозмовників показав палицею в напрямку лісу, -- і так мені здається, що там ніби хтось сидить.
--- Так, так. Я теж це запримітив.
Усі чоловіки повставали з крісел і пооберталися обличчями до півночі.
--- Ая, ая, сидить хтось.
--- Та ні, то певно корч.
--- Ні, не корч. Там корча не було.
--- Миколо, ану пильнуй нашу худобу, ми зараз повернемося.
--- А ви що вже вареників захотіли? – гукає здаля Микола, б'ючи теля, що вперто йде до огорожі.
--- Ні, ми до лісу.
--- По гриби до вареників, -- сміються чоловіки.
--- Не буду я пасти вашу худобу, -- огризається Микола.
--- З нас півлітра, -- гукає один із компанії, що вже йде у напрямку лісу.
--- Ходімо, ходімо, глянемо, що то за мара там сидить.
Четверо чоловіків йдуть повільно. Гора ніби недалеко, але йти нелегко.
--- Дай Боже здоров'я, чоловіче добрий, -- вітаються до незнайомця, який ще недавно видавався їм кущем.
--- Здрастуйте.
--- Бачимо, ви не тутешній?
--- Ваш я.
--- ?
Микола цілу неділю, майже до самого обіду пас всю череду, але чоловіки все не поверталися. Виматюкавшись, він погнав і свої і чужі корови в село, порозганяв їх по домівках і тільки чортихався на запитання жінок, куди поділися їхні благовірні.
--- Як пішли у ліс? Чому?
--- Що ж вони роблять до цього часу в лісі?
Вирішивши, що щось негаразд, дружини, заручившись підтримкою синів, братів та інших родичів чоловічої статі, подалися до лісу. Те, що вони побачили, їх вразило більше, ніж вразило б якесь лихо, до якого жінки вже були морально готові. Їхні чоловіки мирно сиділи на траві під самим лісом у компанії з незнайомцем. Жінки наробили лементу, обзиваючи їх алкоголіками і пройдисвітами. Були б ще й побили, можливо, за пережитий страх, але стрималися, оглядаючись на святу неділю.
Невдовзі всі сиділи разом і продовжували задушевну розмову. Однак її хід змінило несподіване запитання.
--- А Ви з села чи міста будете? – питав один із тих чоловіків, що підійшли, уважно вдивляючись у очі незнайомцеві.
--- З города, - відказав той не підозрюючи, яку хвилю емоцій викличе його відповідь.
--- На городі живете? То Ви певно бомж? – Шельма знав, що таке город, а що город, але зумисне хотів посміятися з іншомовного гостя. Побачивши, що викликав образу у чоловіка, перестав сміятися і взявся пояснювати. – Город – то є земля, а город – це тільки будинки на землі. А поскільки пнуться вони вгору, то й города займають менше, тому й земного менше в них. Ми на землі, що зветься Україна, живемо, а ви живете одне на одному.
--- Ти, Михайле, не мудруй, - прийшов на допомогу зніяковілому Олексієві інший із компанії. – З вовками жити – по вовчому вити. Там інакше не можна.
--- Не можна, то треба заставити. Он у Прибалтиці… - Михайло не без того, що вже випив зранку до вареників і мав настрій повчати і вести розмови про політику. – Революцію ми навіщо робили?
--- Революції для змін замало, - втрутився у політичну дискусію сорокарічний селянин. – Щоб держава процвітала в неї треба вкладати не тільки душу, але й кошти. Грошей і не малих потребує культура в першу чергу, наука, освіта…
--- А сільське господарство хіба ні? Я їхав з Європи додому і бачив, що всі землі зарубіжних країн засаджені і тільки Україна поросла бур'янами.
--- Так то воно так, - погодився попередній співрозмовник, - але в першу чергу країна повинна подбати про молодь, щоб вона не віддалялася від свого рідного, не скакала під чужу музику в прямому і переносному значенні. Чому у нас так мало сучасних українських пісень, хороших українських книг? Що слабо написати? Ні! Просто ніхто з державних діячів не дбає про це, не виділяє кошти, а якщо і підкидають трохи, то цього замало. Російська книжка дешевша за нашу, тому читач купує здебільшого її.
--- Та й бояться наші письменники писати, скажу я вам, - продовжив інший чолов'яга, що скидався на інтелігента. – Якісь вони заангажовані, закомплексовані, мабуть далися взнаки роки строгої цензури. Пишуть про те, що вже перестало хвилювати суспільство. Дозволили секс, то й підхопили це на ура, а правди як не було, так і нема. От вам і революція.
--- Шановне товариство, -- промовив один, підводячись, -- я запрошую всіх до себе. Ходімо в село, бо черево моє скоро таку революцію затіє, що її дух буде довго чутний навколо.
Всі засміялися.
--- Ходіть і Ви, Олексію. Що тут висидимо? Помудруємо разом. Щось придумаємо.
--- Залишився ще один вояка у селі. Його й попитаємо.


Олексій вперше (чи не вперше?) був у цих краях. Дуже уважно придивлявся до всього, але найбільше слухав. Він ловив кожне слово, що його промовляв хтось із співрозмовників, не дуже розумів змісту, але здогадувався. Мовний бар'єр був дуже відчутний. Олексій винуватив себе, що не вчив української. "Я живу на Україні і не розумію цих людей, вони ж мене дуже добре розуміють, хоч моя мова їм чужа. Хіба це правильно?" – докоряв собі. Він приїхав сюди шукати своє коріння, шукати себе самого, того, який був помер і тепер воскрес, був забутий, просто не був, не існував. Він напружував пам'ять, щоб хоч щось пригадати, але марно. Вона (пам'ять) видавала тільки: "Твой папа бандіт і мама бандітка." Ох, як йому кололо це зараз, а тоді, коли він потрапив до дитбудинку, і вихователька вперше сказала йому ці слова, малому здавалося, що бандит – це синонім до слів лицар, борець за справедливість. "Бандит" – кличка, яка супроводжувала його все дитинство. Він не цурався її. "Мій батько -- бандит і я – бандит", -- говорив і повільно, але впевнено ставав на такий шлях. Коли за пограбування магазину (він взяв тоді тільки кілька пляшок горілки) його засудили, почав задумуватися, а оскільки був хлопцем не з дурних, то вирішив --- свобода важливіша за п'яний кайф і кількаденне щастя. Олексій був дуже гарним і у нього закохувалися геть усі дівчата. Один старший товариш сказав йому тоді: "Будь мудрий і будь-яка дівчина тебе захоче, хоч сама королева." І він став мудрим. І королева знайшлася. Дочка голови обкому. Так безрідний хлопець завів сім'ю і був щасливий. Він виріс від простого робітника до керівника заводом, мав друзів, зависників, коханок, але дружина була єдиною жінкою, яку він поважав. Були в його житті шалені пристрасті, та швидкоминуче щастя не могло замінити йому спокійного, розміреного сімейного життя. Він ніколи б не покинув свою дружину, навіть якби став першим мільярдером у країні, а вона б лежала прикута до ліжка важкою хворобою. Чи було це кохання Олексій не знав. Але це – єдине, за що він себе поважав, це те, що зв'язувало його з Богом, з совістю, це єдине, чому він був у житті вірним. Незважаючи на статеві стосунки з багатьма жінками, душа чоловіка належала тільки дружині. Можливо, вона асоціювалася у нього з образом матері, яку він втратив, якої не пам'ятав, якої не зберіг навіть на фотографії. При згадці про маму Олексієві завжди ставало боляче, він старався відганяти сумні думки і, як алкоголік у горілці, шукав порятунку у роботі.
До початку дев'яностих його сім'я була добре забезпечена і розруха в країні здавалася недоречною і непотрібною. Він уже спокійно хотів передати всі справи синові, але переміни, що насувалися, загрожували йому і таким, як він, опинитися на звалищі історії. Олексій цього не хотів. Він з новою силою поринув у боротьбу за існування, за своє місце у просторі життя. Знову прийшлося летіти, сідлати коня і летіти стрімголов швидше і швидше, знищуючи ворогів, зраджуючи друзів, розчищати дорогу вперед, завойовувати територію…
І ось зупинка. Зупинка на майдані. Зупинка таксі. Зупинка руху… і шлях назад, у іншу сторону, на захід…
Олексій гадки не мав, що таке може статися з ним. Він вважав себе східняком, ненавидів западенців, з їхньою фанатичною відданістю Україні. Просунувшись у депутати, обіцяв своєму електорату домогтися статусу другої державної для російської мови. І от на тобі… Так несподівано виявилося, що й сам він западенець і йому стала вкрай потрібна ця малоросійщина. Це гірше, ніж обухом по голові, гірше, як сніг серед літа. І в той же час – це щастя, поки що незрозуміле, але щастя. Він себе знайшов. Він приїхав сюди уточнити деталі.
Олексій сходив з гори у чуже село, до незнайомих людей, до тих людей, які могли, або, швидше за все, й були його родичами. Він ішов землею, якою ходила його мати і його батько, землею, скропленою їхньою кров'ю, землею, якою бігав дитиною. Якби він не боявся видатися людям біснуватим, то роззувся б, розчепив сорочку, ляг би на цю землю і обнімав би її, цілував би. Нарешті перед ним було те, що підсвідомо шукав усе життя і не знаходив.


Олексій прожив на цій чужій – рідній землі цілий тиждень, цілий тиждень спілкувався з чужими – своїми людьми, забувши про бізнес, сім'ю, однопартійців, роботу. Телефон, який перший день не давав йому спокою, відключив і поринув у зовсім інше життя: знайомився, знаходив нових друзів, родичів, дізнавався подробиці свого народження.
Бандерівська кров текла у його жилах, у жилах закоренілого східняка, російськомовного політика – це був шок, але він не відцурався цього. Сьогодні його поведуть до іншого села, села, в якому він народився. Кажуть там ще збереглася хата його батьків. Тривога, радість і смуток охопили серце чоловіка. Хвилювався сильніше, ніж у той день, коли вперше публічно виступав перед народом, публічно брехав, переслідуючи тільки свою корисливу мету – стати депутатом.
Добре, що йшов дощ і селяни мали більше часу возитися з гостем. Чутки про прибульця із східної України поширилися навколишніми селами дуже швидко.
--- Син Василечка приїхав, ви чули?
--- Якого Василечка?
--- Та партизана Миколи Василечка.
--- То він живий?
--- Та живий.
--- Бідна дитина.
--- Та де там бідна дитина. Багач, депутат.
--- У Миколи, здається, двоє дітей було.
--- Двоє. Але другого десь нема. Розгубилися вони тоді, у сорокових…
--- То як він знайшовся?
--- Фотографію зберіг.
--- І за фотографією знайшли?
--- Виходить, що так.
--- От дива.
--- Дива.
Олексій сидів то в одних газдів, які його запросили, то в інших. Навідувалися люди. Особливо багато чоловіків приходили вечорами. Були й такі, що дуже негативно відносилися до партизанів, казали, що ті грабили і вбивали невинних людей. Олексій не міг цього зрозуміти.
--- Не знати, чи то були партизани, -- промовив до Олексія господар, коли один з таких відвідувачів, що розтривожив серце східного гостя, пішов. -- Ястрибки часто перебиралися за партизанів і вбивали вночі людей, щоб паплюжити патріотів. Тяжкі то були часи.
--- Ая, ая. У них спеціальні загони були. Прийде такий оборотень до сільської хати і питає: "А що, газдо, бути зірці у наших краях чи ні?" "Ні, не бути,"—відповідає господар. А на другий день приходить до тої ж хати вже з зіркою на шапці і злорадно втішається: "То бути, кажеш, чи ні?" Отаке було.
Іншого разу почув Олексій вже конкретну розповідь про свого батька.
--- Мій тато були шевцем,- почав старенький чоловік, поправляючи куштур, щоб не впав, коли всівся біля Олексія. Він приїхав аж з третього села, щоб побачити приїжджого, і подякувати, і віддати шану синові славного борця. – Одного разу прийшов до нас якийсь партизан і замовив у батька пошити кожух, нібито для Василечка. Тато пошили. Чоловік забрав. Але якось взимку, у тріскучі морози батько побачили, що дорогою йде Василечко, себто ваш батько, без кожуха. "Що не добрий вийшов кожух, Миколо? Замалий?" -- спитав його. "Який кожух?" – питає Микола. "Та… Ні, ні. То я щось перепутав", -- злякалися мій тато. "Нічого ти не переплутав. Розказуй." Батько розповіли. Василечко знайшов того, так би мовити, рекетира і добре йому всипав. А кожух відібрав і віддав моєму няневі. Добрий був твій тато, герой, патріот, справжній українець. Таких тепер нема.
--- Справедливий він був, ось що!
--- Землю він любив нашу більше за своє життя. За неї поліг, -- слухав Олексій розповіді інших людей.
--- І мати ваша також за Україну воювала. Свята була жінка.
--- Я вам ось що, Олексію, скажу, - почав господар хати, де зупинився гість, побачивши його розгубленість, - то була війна. Нам, мирним людям, важко розуміти ті часи. Як і в будь-якій війні, тягар її лягнув не тільки на тих, хто воював, але й на мирних жителів. Воїни, які поховалися по лісах, потребували харчів. Селяни із навколишніх сіл мусіли їх ними забезпечувати. Сім'ї тоді були великі, дітей родини мали, не як зараз, а по п'ятеро, шестеро і більше, тому біднішому газді важко було віддавати частину продуктів. Появилися незадоволені. – Господар помовчав деякий час, а тоді продовжив.- Ідея, так би мовити, була чудова. Священна була ідея незалежності, але серед її прихильників траплялися вояки, які прагнули скористатися своїм становищем, нажитися на чужому лихові. – І він задумано докінчив, - як і наші політики…, як людина в агонії, яка відчуває близький кінець і намагається вдихнути ще хоч ковток повітря. Через таких горе-патріотів впала тінь на всю повстанську армію, через них багато людей, особливо людей зі сходу країни, які не знали правди, а піддалися радянській агітації, не визнають УПА досі.
"Як далеко добро від зла, день від ночі, схід від заходу, такі ж далекі думки цих людей на події шістдесятирічної давності, -- зробив висновок Олексій, вислуховуючи подробиці про ті далекі важкі часи. – Пробач, Україно, українцям і мені пробач і моїм рідним пробач, якщо завинили перед тобою. Якщо є на них гріх, то з великої любові до тебе. Мій гріх – велика любов до грошей, до багатства."
Олексієві хотілося вгамувати розтривожене серце, впорядкувати розхристані думки і він знову подався до лісу. По дорозі його наздогнала якась жінка.
--- Ви звідки будете? З якої області?
--- З Дніпропетровської.
--- Я там була, -- казала вона, емоційно жестикулюючи руками. – Чи воля випадку чи доля занесла мене на східну Україну. Тоді я вперше відчула на собі це принизливе, образливе слово. Там, такі як ви, називали нас бандерівцями, вкладаючи у нього ненависть і неприховану злобу. Я тоді промовчала. А тепер хочу сказати вам і вашим землякам: "Що ви знаєте про бандерівців? Що ви знаєте про ту війну? Хіба то була ваша війна? Ми належимо до тих людей, справа яких відійшла у минуле ще у далеких сорокових, але про неї не забули. Всі, хто народиться на нашій землі, будуть нести цей хрест, хрест спокути за любов своїх предків до волі, за гріхи їхні, що скоїли вони на цій дорозі до незалежності. Що знаєте ви про ту війну? -- питаю ще раз. – У кожній війні страждає найбільше той народ, який бере у ній участь, та земля, на якій проливається кров. Любов до свободи, страх і помста наситили цю землю разом з кров'ю загиблих. Грішне з праведним змішалося на цій війні, війні, яка розставила рідних братів по різні сторони, відібрала у матері тринадцятирічного сина і зробила героєм…"
Жінка заплакала. Вона почала відставати від Олексія, і він зупинився. Вони стояли одне напроти одного – маленька рухлива селянка і високий флегматичний городянин. Різні, як два світи. Їх об'єднувала тільки Україна.
--- Мій батько не втручався у тодішню політику, не підтримував ні тих, ні інших. Він був просто селянин і робив свою роботу, -- продовжувала розповідати жінка, не відстаючи від Олексія, який після кількахвилинної перерви знову прямував до лісу, а вона йшла на своє поле, що знаходилося далеко від села. – Але його потурбували інші. Ястрибки, перевдягнувшись в оунівську форму, прийшли вночі до нашої хати. Вони наказали зготувати їм харчів і, забравши майже всі продукти, попередили, щоб ми нікому нічого не говорили про їх нічні відвідини. Батько пообіцяв, а вранці ті ж таки ястрибки вже у радянській формі (тато їх не впізнав) знову прийшли до нас і запитали чи не було вночі бандерівців. Тато заперечив. "Ах ти ж бандерівський прислужнику, -- закричали вони на нього, -- дурних з нас робиш?" І вони заарештували батька і кудись повели. Через три дні батько повернувся, але нам нічого не говорив, а десь через місяць помер.
Жінка розтривожилася і знову почала відставати від Олексія. Він уповільнив хід.
--- Війна – це страшно. Не доведіть Україну до війни! Не роздирайте її, не шматуйте! Ніяка ідея не варта пролитої крові, навіть ідея незалежності! – мовила вона урочисто просто. – Знаєте, я інколи думаю, а що було б, якби тоді ми справді здобули незалежність? Ми одержали б тільки частину України, іншу – східну втратили б назавжди. Є на світі сила, яка керує краще, ніж може керувати людський розум. Самостійною Україна стала через півстоліття після тих подій мирно і безкровно. «Вона просто жінка, жінка, яка боїться смерті» - подумав Олексій.
Коли вони піднялися вже досить високо вгору, Олексій озирнувся і побачив село, що виблискувало покрівлями будинків і куполами двох церков, одні якої були новішими і яскравішими в порівнянні з куполами іншої.
Жінка зупинилася.
--- Що ви знаєте про ту війну? Хіба то була ваша війна? – повторила вона свої запитання, звертаючись до когось далекого, повернувшись обличчям до сходу. І навіть не глянувши на Олексія і не попрощавшись, звернула праворуч і пішла до свого поля.
Олексій дивився на маленьку фігурку, що віддалялася, на місце поросле травою, на куполи двох церков, що так символічно характеризували цих людей, їхні погляди на давні і теперішні події. "Два символи України чи дві України? – запитував себе. – Не дай Боже! Не дай Боже!"
Нарешті, зоставшись сам біля лісу, Олексій вирішив зробити те, про що давно мріяв. Він зняв з себе піджак і кинув неподалік, роззув черевики, стягнув шкарпетки. Босими ногами стояв на м'якій траві, а потім опустився на коліна і далі, розчепивши всі ґудзики на сорочці, ляг на землю, розпростерши руки. Він обнімав, обгортав, як йому здавалося, цілу планету, великий глобус і, зануривши обличчя в траву, пив запах рідного дитинства. Десь неподалік гуділи бджоли, вколисуючи стомленого чоловіка монотонним гудінням. І він заснув, розніжений сонцем, приспаний теплим західним вітром. Його мозок звільнився від усіх трудів і кілька годин безмовно відпочивав, не видаючи найменших ознак життя. Він скинув весь тягар минулого і просто деякий час існував, а вже пізніше почав оживати, чи то далекими спогадами, чи дивними сновидіннями.


"Мамо, мамо, -- біжить шестирічний хлопчик, тримаючись за материну спідницю, -- а Богданчик плаче, бо не хоче іти з нами." "Богданчик ще маленький. Він не розуміє", -- відказує мати і бере синочка на руки. "Мамо, мамо, -- не вгаває далі старший, -- а Ви скоро нас заберете від тітоньки?" Жінка мовчить і продовжує йти у напрямку села. Малий намагається отримати відповідь і заглядає, забігши поперед матері, їй у очі. У них сльози. "Лесику, слухай мене, -- говорить жінка, зупиняючись і пригортаючи хлопця до грудей. – Я повернуся! Ми будемо жити разом: ти, Богданчик, тато і я! Але поки що ви залишитеся у тітоньки". Вона виймає із-за пазухи дві фотокартки. Одну дає Лесикові і наказує заховати за сорочку, іншу – Богданчикові сама тулить до тіла і пристібає паском. "Не розгубіться, -- говорить тихо і плаче. – Ніколи не залишай братчика самого! Чуєш мене, Лесику?" "Я не залишу", -- відказує стривожена дитина і продовжує шлях з мамою і братчиком до тітоньки. Вже біля села всі троє оглядаються, бо з-під лісу чути поодинокі постріли. Мати з дітьми забігає до крайньої хати. "Тітонька живе дуже далеко, на іншому кінці села. Лесику, візьмеш братчика і самі підете до неї. А поки що я залишу вас тут". Мати підбігає до незнайомої жінки, що саме вийшла з хати, про щось із нею домовляється і, поцілувавши обох дітей, швидко покидає подвір'я. Лесик міцно тримає Богданчика, який плаче за мамою, за руку і дивиться услід матері. Він не слухає чужої тітоньки, що кличе дітей до хати, а вперто продовжує спостерігати за фігурою матері, яка з кожною хвилиною віддаляється, стає меншою. За якийсь час під лісом лунають постріли. Лесик плаче.
На мить Олексій прокидається, підсвідомо зауважує, що сонце уже повернуло на захід, і знову занурюється у сон. Чужі люди навколо нього з Богданчиком. Кругом чужі люди. Серце хлопчика стискається. Хтось відриває його руку від братової. Олексій голосно плаче уві сні, але не прокидається. Богданчик губить фотографію. Лесик вночі у якійсь дивній кімнаті, взявши ножиці, розрізує свою світлину навпіл. Одну частину подає братчикові. На ній мама і Богданчик. Іншу, де він з батьком ховає собі за пазуху. "Богданчику, дивися не загуби її знову!"—просить і наказує одночасно. "Не буду", -- одказує малий. І знову чужі люди. Братів розлучають. "Лесику! Лесику!"—пищить тоненький голос брата. Олексій прокидається. Біля самого вуха бринить братовим голосом на квітці бджола. Серце чоловіка, розтривожене розлукою, шалено калатає. "Лесику! Лесику!"—звучать у його голові слова зі сну.
--- Богданчику, де ти? – тихо шепоче Олексій, вдивляючись у безмежний простір. – Бог - дан – чи – ку! – кличе знову голосніше і наполегливіше.
Відповідь – тишина. Олексій хоче продовження. Він знову лягає на землю і поринає в сон. Сновидіння коротке, але яскраве. На майдані Незалежності з-під ніг багатотисячної юрби піднімається його мама. Вона пальцем кличе його за собою. Олексій іде. Потім вона манить ще одного чоловіка. Всі троє покидають площу. Олексій знає, що інший - то його брат. Намагається заглянути в обличчя, але Богданчик відвертається.


Повертаючись у село, Олексій знову зустрів ту ж саму жінку. Вона сповнена емоціями і намагається продовжити почату кілька годин тому розмову.
--- Тих.. справжніх... уже нема, -- задумливо повторювала жіночка, дивлячись повз Олексія у бік лісу. – Тих уже нема…Як ви відноситеся до нас? –несподівано запитала, але чоловік не зрозумів, що саме вона мала на увазі. Схоже на те, відповіді й не чекала, а просто сама потребувала виговоритися і тому продовжила, -- я дуже поважаю російський народ. Росіяни щирі, прості у спілкуванні, добродушні, по крайній мірі, такими я їх знала. Ще більше поважаю росіян, які живуть у нас, але залишаються вірними своїй мові і культурі, і в тричі сильніше вдячна тим із них, хто, пересилившись на нашу землю, полюбив її настільки, що поважає її, вивчив і не цурається говорити її мовою! Низький поклін таким людям! Я співчуваю українцям, що волею долі загубилися у чужих краях і змушені відмовлятися від рідного слова, забувати його материнський присмак. Але я ненавиджу тих наших земляків, які, чи то віддаючи дань моді, чи з інших міркувань, цураються української мови, не поважають держави, у якій живуть, вимагають статусу другої державної для російської мови. Для них у мене є одна відповідь – Росія велика! Якби на світі не було такої країни, ми б погодилися з цим статусом, а так… -- і вона красномовно показала рукою на схід і, знову не прощаючись, пішла від Олексія. "Вона не така вже й проста селянка, як видалося спочатку" – подумав чоловік.
--- Наша правда завжди якась однобока, - почав розмову в магазині, куди Олексій зайшов випити бокал пива, той самий худорлявий інтелігент, що вже висловлювався під лісом.
--- Що ви маєте на увазі?
--- Я, знаєте, вчитель. Раніше викладав російську мову та літературу. Зараз маю кілька уроків зарубіжної. Так от, до чого я веду? У поглядах на історію, політику, мораль, якщо хочете, нам завжди притаманні крайнощі. Як Росія була колись другом, так тепер стала ворогом, як бандерівців раніше вважали бандитами, так сьогодні вони перетворилися на героїв. Одних ідолів скидаємо, щоб на їх місце поставити інших, яких, у свою чергу, закидають камінням, образно висловлюючись, ті, що прийдуть після нас. Може я видамся вам білою вороною, але мої погляди ніколи не співпадали з вигуками юрби. Ми вирвали із серця своїх великих земляків, таких як Гоголь, Булгаков, Ахматову, тільки за те, що вони мали необачність творити не українською. Де тут здоровий глузд? Російській мові потрібно, я думаю, надати статус другої державної, щоб повернути Україні втрачені імена, а також не приносити прикрості російськомовному населенню.
--- Прикрості, ти кажеш? – несподівано втрутився чоловік, що зайшов на ту хвилину і почув останню фразу вчителя. – А скільки вони нам завдавали прикрості, знаєш? Звичайно, тобі ж тоді доплачували за російські уроки, то ти за тими грошима й плачеш. Чому, - він звернувся до Олексія, - не доплачують на сході за уроки рідної мови, щоб вчитель з більшим ентузіазмом навчав дітей? Чому українська книжка дорожча за таку ж російську? - І не давши можливості навіть подумати над поставленим питанням, відповів, - бо Росія добрий стратег. Вона працює не на сьогоднішній день, а на майбутнє. Прочитана хороша російська книжка, побачений фільм, почута пісня відізветься переказами бабусі у наступних поколіннях. Я і сам не проти, - звернувся він знову до інтелігента, - статусу другої державної для нашої сестриці, щоб не завдавати прикрості нашим східним братам, якщо вона справді буде другою, а вона ж поволі полізе завойовувати першість. Якщо ми допустимо це, України більше не буде, буде колонія. Пусти собаку під стіл… - сказав і, не закінчивши прислів'я, вийшов з магазину.
--- Звичайно, нашу мову, традиції, тай саму державу треба укріпити, треба піднести її так, щоб народ гордився, - погодився вчитель. – Поки що ми далекі від ідеалів. Ще й ці, сепаратистські погляди, які невідомо звідки випливли, мов гім.. з ополонки, - сказав він дуже грубо, як для інтелігента, - не роблять честі ні вашим, ні нашим політикам. Державу, як дитину, треба зберігати в єдності і цілісності, щоб вона жила. Сепаратисти, немов та мачуха, що заради перемоги, здатна стратити немовля, щоб дістати його частку. І тільки справжня мати відмовиться від дитини, але залишить їй життя. Наші західні націоналісти теж готові роздерти Україну, тільки щоб не поступитися. Вони ладні приєднати Західну Україну до Польщі, до Румунії, до Угорщини, хоч до самого чорта, тільки щоб задовільнити свої дурнуваті амбіції щодо Росії. Повірте мені, росіяни можуть завдати нашій державі менше клопоту, ніж самі українці. Тому я підтримую статус другої державної, - пояснив він свої погляди.
Їхню розмову довгий час слухав ще один відвідувач, який мирно сидів у кутку за іншим столиком та мовчки пив пиво. Коли Олексій піднявся, щоб піти, він також підвівся і вже надворі нерішуче заговорив:
--- Маю я один сумнів. Ви – політик, ви повинні б це знати, хіба що…- тут він нерішуче помовчав, - не захочете признатися.
--- Про що? – здивувався Олексій.
--- Чому народ наш мовчить?
--- Я вас не розумію.
--- Або не хочете розуміти, - трохи із роздратуванням мовив незнайомець. – Якби таку політику проводили керівники інших держав, Польщі, наприклад, чи будь-якої ще, то жодна нація не потерпіла б такого знущання над собою. Ви подумайте, вся країна знає, що її уряд, парламент – злодійські… і мовчить. Чи ви гадаєте, що в наших жилах тече холодна північна кров? – Чоловік аж закричав від люті. – Ні! Ми не байдужі!
--- Звичайно, не байдужі, - погодився Олексій. – Ви ж протестували на Помаранчевій революції.
--- Це ви називаєте протестом? Не смішіть мене. Люди вийшли на Майдан, тому що їм дозволили, вони вийшли, як виходять на арену дикі звірі, щоб зробити трюк, який потрібен дресирувальникові. Показали номер і сховалися до вольєру.
--- Тоді чому ви мовчите?
--- Не знаю. Та є у мене припущення. – Чоловік знову засумнівався чи говорити, але вирішивши, мабуть, що, сказавши "а" , мусить сказати й "б", продовжив. – Я думаю, що нас контролюють. – Він уважно поглянув співрозмовникові в очі.
--- Як?
--- А так, щось розсіюють, якісь хімічні препарати. Вони й роблять людей байдужими.
--- Ви бачили в повітрі літаки?
--- А ви вважаєте мене дурнем? – несподівано образився селянин. – Навіщо їм літаки? Досить буде хімічних добавок у харчові продукти. І ось ми смиренні і покірні.
--- Ні, я так не думаю, - відказав Олексій.
--- А я думаю. – Вони потиснули один одному руку і розійшлися кожен при своїй думці.


Хата Олексієвих батьків, яка за переказами мала стояти у одному із сусідніх сіл, не збереглася. Єдиним, що не зникло, не піддалося руйнуванню часом, була земля, тих кілька сотень, де шістдесят років тому буяло життя, його життя і життя його родини. Олексія зустріла на подвір'ї тридцятирічна жінка, яка уяви не мала, що проживає із сім'єю на чужому обійсті. Жінка розгубилася, коли односельчани пояснили їй, з якої причини завітав до неї шістдесятирічний чоловік зі сходу. Розгубився і Олексій. Вони мовчки стояли один напроти одного – два власники одного клаптика рідної землі і не знаходили слів, щоб вибачитися і відступитися. Земля, по якій він ступав, чи краще сказати, бігав, підстрибував, грався у дитинстві, тепер відчувала дотик ніг іншого хлопчика.
--- Мамусю, цого плийсов дядя? – питало чотирирічне хлоп'я, ховаючись за маминою спиною і нишком зиркаючи на зайшлих людей.
--- Дозвольте, -- нарешті спромігся вимовити Олексій, звертаючись до господині, -- я трошки посиджу отут. – Він показав рукою на траву під старезною яблунею, що зеленіла тільки частиною крони.
--- Це дерево – єдине, що залишилося тут від старих господарів, -- відказала жінка.
--- Я це зрозумів.
Олексій торкався рукою сухих гілок, які п'ятдесят років тому вочевидь буяли життям, гнулися від важких соковитих плодів, спокушаючи його, Лесика та інших сусідських хлопців п'янким запахом та солодкаво-кислим смаком. Ось вони – зразки тих далеких спогадів – ще висять зелені, недозрілі на самому вершечку живої крони, погойдуючись від вітру, ніби посміхаються від того, що забралися так високо, що мало-хто не полінується видертися за ними.
--- Ці яблука дуже смачні, -- сказала господиня до Олексія, вловлюючи його погляд. – Вже давно хотіли зрізати це дерево, але воно кожен рік відпускає нові гілки. Стара яблуня так бореться за життя, що рука не підіймається відібрати його у неї.
--- Хай живе.
"Ця вічна боротьба за існування, боротьба за життя. Вона є підтвердженням того, що спокій не є бажаним і найкращим станом живого, -- відмітив у думці Олексій. – Який автор написав долю цього дерева і мою? Які подібні ми обоє. Моє волосся посивіло так само, як висохла її крона, але старечий розум родить ще живі думки, як це дерево – життєдайні плоди. А продовжує вона існувати завдяки корінню, що вперто штовхає вологу у знесилений від віку стовбур. Скільки разів і я мав померти, як цей витвір рослинного світу, але залишався жити, щоб побачити своє коріння, яке за чиєюсь дивною волею вийшло із землі, із темряви назовні. Ще багато потаємного приховано від мене і пізнаю я його тоді, мабуть, коли сам піду під землю, але дякую Господу за світло минулого, що пробилося у моє життя. Єдине, що хотів би – побачити свого брата, бодай перед смертю", -- роздумував чоловік. Але про брата ніхто в селі нічого не знав і не чув. Він канув у небуття, зник, пропав безвісті, не озивався, не передавав про себе жодної вісточки. «Чи живий ще? - думув Олексій, - чи зведе нас хоч перед смертю доля?»
Була неділя і селяни одразу ж після церкви прийшли сюди, розпалені цікавістю до приїжджого гостя. Людей зібралося так багато, що довелося зносити стільці та лавки від багатьох сусідів. Стало гамірно, мов у вулику. Чоловіки одні поперед одних розповідали Олексієві про його родину, підходили і представлялися його двоюрідні і троюрідні дядьки, стрийки, тітоньки та далекі брати і сестри. Ті, хто не помістився поблизу східного гостя, завели розмову між собою, згадували пережиті події далеких сорокових років. Мужчини висловлювалися стримано, зате жінки дали волю емоціям. Вони плакали, розтривожені призабутими спогадами.
--- Мої батьки не пережили розлуки із рідною домівкою і по дорозі до того клятого Сибіру, чи то від стресу, чи від якої інфекції, померли. Сама я залишилася на світі, як палець, -- оповідала якась жіночка, витираючи очі. – Додому повертатися не можна було, бо там нікого близького не залишилося і мене віддали б до інтернату. Видали мене чужі люди за свою дитину, а потім ми так зріднилися, що я й досі згадую їх, як рідних.
--- А я в тому Сибіру здоров'я стратила. Діти мої у тій мерзлоті поховані…
--- Нас, як туди мали привезти, то місцевим сказали, що бандити приїдуть. Прийшли вони подивитися на тих бандитів, а то виходять старики, жінки та діти. Співчували вони нам, полюбили нас, навіть плакали, коли ми через вісім років додому поверталися.
--- А я в Сибіру народилася, - сказала якась вчителька трохи молодша за Олексія. – Шість років мені було, як сім'я одержала дозвіл повернутися на Батьківщину. Помирати буду, згадуватиму свої перші враження від побаченої рідної землі. Яблука, - вона дивилася очами повними сліз на плоди, що погойдувалися над головою Олексія, - яблука висіли на гілках. В тій холодній пустелі малій дитині навіть у найдивовижнішому сні не могло приснитися таке. Земля, яку я побачила, буяла зеленню і живими плодами. Це був рай! Нам привозили і видавали інколи фрукти, але я гадки не мала, що вони ростуть на деревах.
--- Та таки рай наша земля, це ти добре сказала. – підтримала інша старенька жінка вчительку.- І жити ми повинні би, мов у раю, от тільки чорти тут поселилися і правлять нами.
Почув Олексій, як якась місцева поетеса декламувала вірш, сповнений великої любові до України, хоч на перший погляд здалося, що аона висловлює зовсім протилежну думку:
... За що любити, Україно,
Тебе покинуту всіма?
За те, що в нинішній Європі
Таких країн, як ти, нема?
Аби дочок своїх вродливих
Кидали на поталу псам,
В гареми їхні відправляли.
За що тебе любити нам?
За те, що ти злодіїв, хамів
Виношуєш в нутрі своїм
І молоком плекаєш мами,
Не перекривши кисень їм?
Твої пісні вже відспівались,
Твоя калина відцвіла,
І вишивки порозшивались,
І оголилися тіла.
І ледь жива душа народу
На простогалині тремтить.
Якого ми, до дідька, роду,
Якщо цей рід нам не болить?
Хіба? Тоді чому кидаю
Оці образливі слова?
Якби тебе я не любила,
То ненавиділа б хіба
Всіх нас - байдужих і покірних?
Коли у скруті ти, ми - пас.
О, Україно, Україно,
За що тобі любити нас?
Люди, які слухали її, затихли, але незабаром почали жваво обговорювати сказані слова.
--- Ой порозшивались наші вишивки, то правда.
--- Правда, що злодіїв треба нищити!
--- Давно пора. Я все життя гарую, а що маю? А вони? Звідки стільки мільйонерів у нас взялося?
--- Державу обікрали – от вам і мільйонери.
--- Добровільно ніхто не віддасть награбованого, а відбирати – значить знову воювати, як Ленін.
Всі засміялися. Один чоловік підійшов до Олексія і, заглядаючи йому в очі, промовив:
--- Робіть щось, Олексію! Благаємо Вас! Якщо треба потерпіти, ми потерпимо.
--- Я готовий бульбу пісну їсти, тільки щоб Україну відродити.
--- Аби родила бульба – ми виживемо.
--- Не може бути, щоб не було вже якогось виходу. Ви ж розумні люди – придумайте щось.
Олексієві стало соромно, соромно за себе, за своїх друзів, за владу, яку він представляв. Він пообіцяв цим селянам змінити політику держави, поклявся в душі перед рідною землею, що не пошкодує життя для блага народу, і навіть сам повірив собі вперше за десятки років.


Борис сидів на кріслі у кутку великої кімнати і байдуже спостерігав за дискусією, якщо можна так назвати сварку між поважними людьми, яка точилася ось уже дві години. На його жаргоні це була простісінька розборка і від результату її закінчення залежала його робота. П'ятеро чоловіків перебивали одне одного, не даючи висловитися співрозмовникові. Борис у перші ж півгодини зрозумів, що миру не буде досягнуто, що кожен з учасників перемовин має свою думку і не збирається її міняти. Одного з присутніх, якого називали Олексієм, він бачив вперше. "Галичанин", - подумав у першу хвилину, коли незнайомець заговорив. – "Ні", - зробив висновок через кілька фраз. Тепер Борис знав: "Свій, який зрадив і перейшов до чужих. Він поставив на карту своє життя заради принципу. Його карта бита".
Борис ладен був закрити собі вуха, щоб не чути цієї безглуздої балаканини. "Спектакль, - думав він. - Актори. Чому люди так люблять видумувати вистави і самі грати придумані ролі? Вистави в коханні… Вистави в політиці…Дурня!" Борис ніколи не грав. Він тільки завершував усі драми легким натиском вказівного пальця, закриваючи завісу. У цей момент здавався собі подібним до Бога, якого не визнавав і не вникав у дилему про його існування. Гордіїв вузол можна тільки розрубати, і він рубав. Дорубався уже до того, що залишився сам самісінький у цілому світі, не мав дружини, сім'ї, дітей, друзів, жив, немов самотній вовк, що покинув стаю. Чому свідомо прирік себе на одиноке існування, Борис нікому не зміг би пояснити. Мабуть причиною стало глибоке розчарування в людях. Він надто ідеалізував їх у дитинстві, а потім жорстоко поплатився за наївні ідилії.
Батьки віддали його у дитбудинок, коли хлопцеві виповнилося десять років, сказавши при цьому: "Ти нас розчарував. Погані гени уже бушують у тобі, а що буде далі?" На прощання вони тицьнули йому в руку половину старої фотографії, з якої лагідно посміхалася молода жінка з маленьким сином, і підліток із сльозами на очах і цим загадковим фото поринув у нове багатолюдне життя. Ні, тоді ще серця хлопчика не торкнулася зневіра. Він надіявся, що рідні йому пробачать, кожен день допитувався виховательки, чи став уже кращим, і цілими годинами дивився у вікно на браму, аж поки старший товариш не сказав йому: "Це не твої батьки. Рідні ніколи б тебе не віддали". Тоді він зірвався вперше. Зірвався так, що аж скло з вікна його надії розсипалося на осколки. Ще намагався кілька разів по тому повірити друзям, дівчатам, свято повірити в можливість реалізувати в житті свої мрії, але, чи то мрії були занадто фантастичними, чи життя видалося жорстоким, шлях, по якому він ступав, вів його по нахиленій лінії.
І все таки у темному минулому Бориса була світла пляма. Вона так і називалася - Світлана. Вона появилася у той час, коли чоловік уже боявся будь-якої яскравості, коли очі привикли до темряви, а вуха до тишини. Жінка ходила за ним, мов світла тінь, а він дозволяв тільки інколи обгортати себе білими її руками, а потім знову тікав, ховався у свою нору, у підземелля. Ніч була його стихія. Він повінчався з темнотою. Тільки Світлана і світлина ясніли у чорних лабіринтах жорстокого серця.
--- Ми повинні змінити своє ставлення до власної держави! Досить обманювати людей, бо ж раптом може виявитися, що один із них, селянин чи робітник, приходиться комусь батьком. Що ви знаєте про своє походження? Хто з вас на сто відсотків упевнений, що не виявиться, як я, вихідцем із протилежної сторони барикад? – голосно і пафосно, ніби з трибуни, говорив Олексій. Всі втомлено мовчали. Спорити з ним виявилося безглуздо. Відчувши словесну волю, оратор продовжував, - там, - він повернувся так, щоб глянути на захід, - наша Батьківщина.
--- Твоя Батьківщина, - тихо мовив хтось із слухачів.
--- Серце країни! – продовжив, не звертаючи уваги на кинуті слова. – Всі ми родом з народу. Мало хто з вас розмовляв у дитинстві чужою мовою, але, приїхавши сюди, ви, щоб бути подібними до інших ворон, почали каркати, як вони. Ви боїтеся власного "я", соромитеся рідних. Запроданці! Немає на світі країни, народ якої не любив би своєї мови і своїх людей, тобто самих себе! Досить прислужувати чужоземцям, як зі сходу, так із заходу. Давайте створимо ОРДЕН.
Він наголосив на останньому слові так, що присутні, які мирно сиділи, навіть не реагуючи на потік його слів, підняли голови.
--- Так, так, Орден. Орден Порятунку України. Станьмо першими його членами і борімося за правду проти чужих і своїх ворогів! Зробімо хоч щось для цієї держави, і вона нас не забуде.
--- Вона і так нас не забуде, - сказав один і всі зареготали.
--- Погляньте навколо. Які працьовиті наші люди, а живуть у злиднях. Чому? Бо ми обкрадаємо їх! Скільки у тебе мільйонів? – раптом він повернувся до одного. – А в тебе? Чи може людина заробити такі статки чесною працею? Не може! Ми всі злодії. Ми розбещуємо своїх дітей і внуків, для яких, оправдовуючись перед своєю совістю, ніби то все це дбаємо. Наша так звана "золота молодь" – втрачене покоління, яке не вміє думати і працювати. Вони деградовані, покалічені. Ми зробили їх інвалідами. Давайте опам'ятаємося і, якщо ще не пізно, виправимо помилки. Наші дітки люблять нас за гроші. Ану прийдіть додому і вдайте, що раптом все втратили. Чи залишаться з вами ваші чада? Ніколи. Вони покинуть вас і підуть красти, бо іншого таланту не успадкували. Між вами немає любові, немає Бога. Навіщо людині так багато грошей? Що ви будете з ними робити? У кожного тільки одне життя, а накраденого вами вистачило б на кілька віків безбідного існування. Багатство не приносить щастя, щасливою людина відчуває себе тільки тоді, коли робить щасливими інших. Ще великий філософ Ніцше писав: "Хто нагодує голодного, той власну душу потішить". Де золото партії?! Там буде і ваше! Залиште собі стільки, скільки зможете донести, а решту поверніть народові!
Він трохи помовчав, намагаючись очима знайти стакан води, але ніхто не запропонував йому зволожити спраглі вуста, і Олексій продовжив:
--- Я бачив там людей, для яких Бог і Україна – єдині цінності. Вони поважають своїх батьків, вони звертаються на "ви" не тільки до них, а до всіх людей, старших за себе, бо їхні душі сповнені поваги і любові до ближнього. Чаруюча краса природи поєднується там з чаруючою доброзичливістю і гостинністю її мешканців. Звичайно трапляються винятки. Є серед них злодії і наркомани, ледарі і нахаби, але такі явища там поодинокі. Погані вчинки: п'янство, безбожництво, лінь не поставлені у них на конвеєр, як у нас. У них є чому вчитися. Працьовиті, побожні ці люди можуть бути осередком новоствореної країни.
--- Якої країни?
--- Великої Київської держави, - несподівано сказав Олексій, шокуючи присутніх. – Або, - продовжив далі, - створімо Січ. Не ділімо країну на схід і захід, не шукаймо розбіжностей, а відмовмося від меншого заради більшого, заради спільної мети поступімося амбіціями.Я не уявляю собі, як можна примирити непримеренних опонентів, одні з яких тягнуть країну на захід, інші – на схід, я пропоную залишити її на місці, тільки це місце змінити, змінити так, щоб схід і захід потягнулися до нього. Це я не сам придумав, а тільки запозичив таку тактику у тих заробітчан із західної України, які, заробляючи гроші, на відміну від вас, везуть їх додому, щоб розбудовувати свої домівки і разом з тим країну. Вони Європу наближають до України, а не навпаки, бо так боляче, коли ми премося туди, де нас не хочуть. Я не знаю, яку дати назву великому союзу, що об'єднав би Україну та інші країни, що захочуть увійти до нього, але така країна нам потрібна, щоб не потикатися, не проситися до тих, для кого ми зайві. Я маю на увазі Євросоюз, для прихильників західного способу життя, та Росію – для її прихильників. Наші землі родючі, наші надра багаті, наші люди працьовиті! Чому, запитую я вас, ми живемо гірше? Хіба нам бракує розуму вміло використати цей величезний потенціал, даний нам Богом? І розуму в нас не бракує! Совісті нема, ось що! Ті, від кого залежить благополуччя народу, одні – злодії, інші – запроданці, ще інші – нездари, які не тільки самі не хочуть працювати, але й заважають другим. Я закликаю вас боротися! Не потрібна нам помпезність і шик, слава і винагорода, попрацюймо, можливо, ще деякий час нелегально, таємно хоча б до тих пір, поки інші "дозріють", щоб підтримати нас. Об'єднаймо довкола Києва таку державу, до якої захоче приєднатися навіть сама пані Європа! Глобалізація, яка пожирає світ, знищить нації, а пізніше і самих людей. Не існуватиме ані власної культури, ні економіки, ні політики, ні освіти, ні духовності. Не кидаймося у вир цього монстра, а створімо острівець життя, що переросте у материк.
--- Утопія, - сказав той із присутніх, що сидів поруч Бориса. - Фантазер ти, Олексію. Імперія під назвою СРСР уже в нас була. Тай не така вже й ідилія ця твоя Західна Україна. Там теж люди, як люди, - мовив він словами Булгакова. - Воланд транзитом із Москви в Україні зупинився зі свитою...
Настала довга мовчазна пауза.
--- Великий плюс, що ми це розуміємо, - обізвався Олексій, розриваючи хриплим голосом тишу. – Давайте виженемо бісів із наших душ. Давайте об'єднаємося, щоб створити таку спілку, як Євросоюз, союз незалежних держав, а не імперію подібну до СРСР. Я мрію, щоб світ заздрив нам. І так воно буде! У той час, коли вони їдять свої хімікати, наші селяни вирощують хліб, вживають натуральне молоко і м'ясо. О, вони ще прийдуть до нас з поклоном, як прийшли одинадцять братів до Йосипа…
--- На рай Едемський ти позарився, чоловіче, - мовив той же Борисів сусід. – Та на землі не може бути раю.
--- Якщо тобі так його хочеться, то ми тебе туди відправимо, - кинув інший. Всі засміялися.
--- Не хочете, то справа ваша. Я ж не відступлюся. Я буду воювати з вами і такими, як ви, за справедливість. Я потрачу всі гроші на ваше знищення, на очищення країни від вам подібних. Я готовий створити навіть фашистську організацію, бо бачу, що ніякий ліберальний союз уже не здатен впоратися із безвладдям і корупцією, з марнославством і зрадою. Та чи ж моє ім'я не Олекса? – сказав він з таким притиском, що опоненти ні на секунду не засумнівалися у діях, які послідують за словами. – Чи я не народився у тих самих горах?...
--- Мовчи, шалений, бо якщо ти навіть був би божевільний, то мало хто пробачив би такі слова. Мовчи, шалений!
--- Мій батько загинув за волю України. У моїх жилах тече його кров. І я не пошкодую останньої краплі її для щастя моєї країни.
--- Я випущу з тебе бандерівську кров, - сказав найголовніший з присутніх і непомітно кивнув головою, глянувши на Бориса.


Борис чомусь нервував. Легкий мандраж ішов усім тілом. Вперше за багато років вивчену до досконалості роботу він не мав бажання виконувати. Чому? Може тому, що шеф забажав незвичного виконання вироку? Борис любив стріляти. Одна влучно випущена куля і кінець, на який не дивився, а повертався і йшов геть. У цих випадках він не відчував себе катом, а месником. Тепер обставини змінилися. Йому наказано випустити у жертви кров із вен, щоб нещасний мав час подумати, а може й передумати. "Дідька лисого він передумає, - бурмотів Борис, ступаючи людним тротуаром і весь час наштовхуючись на когось із перехожих. – Якби я вистрелив, дурна кров однаково витекла б з нього. Чорт би його забрав!" – гаркнув так голосно останню фразу, що дівчина, яка ішла напроти, відскочила вбік, а сам він не знав, кого мав побрати нечистий: шефа чи Олексія.
--- Вибачте, то я не вам, - чомусь оправдався перед нею.
Борис знову наткнувся на перехожих, хотів обійти, але ті, мов навмисно завадили йому. Нарешті, відриваючись від настирливих думок, глянув на жінку, що стояла перед ним. Циганка тримала у руках колоду карт і перебирала їх пальцями.
--- Зупинися, чоловіче, - були перші нею мовлені до нього слова, коли їх погляди зустрілися.
--- Чого б це? – здивувався.
--- Ти ступив на дорогу смерті.
--- Дурня!
Вона взяла його за праву руку і повернула долонею догори.
--- Дві лінії, які багато років тому розійшлися, сьогодні зійдуться докупи, щоб назавжди обірвати свій шлях. Постав на долоню монету і стара циганка зможе на деякий час затримати неминучий фатум. – Вона дивилася у його неспокійні очі, починаючи ворожіння, але Борис відштовхнув її, буркнувши: "Які лінії? Який фатум? Що знаєш ти про життя, дурна циганко?" - і пішов від неї наміченою дорогою.
Потрапити до квартири Олексія Борисові не було складно. Він сказав крізь двері від кого прийшов і йому відчинили. Господиня саме виходила з дому. Борис знав, що йшла вона не випадково. хтось подбав про її відсутність завчасно. Коли господар пішов на кухню приготувати гостеві чарку, той не мешкаючи, без зусиль заломив йому руки за спиною, а через кілька секунд припнув до батареї опалення міліцейськими наручниками. Шокований, Олексій мовчав.
--- Ти все зрозумів? – запитав Борис.
--- Так.
--- У тебе є шанс. Відступися і мені не прийдеться цього робити.
--- Не можу. Сказати не означає зробити. Я залишуся все одно при своєму і ти, або хтось інший, прийдете знову.
--- Прийдемо.
--- Тоді яка мені різниця, коли померти?
--- Час, дурню, час. Час для життя, для насолод.
--- То відпусти мене.
--- Е ні, голубчику. Ти наглієш на очах, - і Борис одним рухом перерізав Олексієві руку на зап'ясті приготовленим лезом. Кров потекла по пальцях і капала на підлогу.
--- Вени я ще не перерізав. Думай, чоловіче.
--- Нема про що думати.
--- Тоді вибач. – Борис махнув лезом по тому ж місці руки тільки значно сильніше. Він відійшов від Олексія, сів на стілець біля столу і мовчки дивився, як, пульсуючи, витікала із жертви червона тепла кров.
Обличчя страдника спочатку зайнялося багрянцем, а потім повільно почало бліднути.
--- Вистрели в мене, - попросив Олексій.
--- Не можу.
--- Чому?
--- Наказ.
--- Я хочу загинути, як воїн, як мій батько. Від кулі.
--- Не можу, - повторив Борис.
--- Хто ти, покірний холую? Здається, я вже тебе десь бачив. – Він напружував пам'ять. Цей погляд темних очей був йому звідкись відомий. - Ти непомітний, сірий виконавець чужої волі. Таких, як ти, не пам'ятає ні історія, ні країна, а ні окремі люди. Чи є на світі особа, яка згадає про тебе по твоїй смерті? Навіщо тобі ця робота? Для задоволення чи за гроші ти так сумлінно її виконуєш?
--- Покайся, і мені не прийдеться цього робити.
--- Ти не розумієш. Я не один. Нас багато. Поки що ми поодинокі, розрізнені, у наших душах ще тільки тліє любов до України, але прийде час і вона спалахне, як факел, і тоді…
--- "Із іскри полум'я займеться", - процитував Борис. - Десь я уже це чув. А ти й справді дурень. Наївний патріот. Ти навіть не уявляєш до якого рівня злиденності потрібно довести народ, щоб він повстав. Поки у людини є власність хоч будь-яка, невеличка, вона триматиметься за неї. Сказано: легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому лишитися свого маєтку. Ти думаєш, політикам невідомо де межа зубожіння? Історія навчила.
--- Я не прихильник кровопролиття.
"Це вже напевно, - подумав Борис, - дивлячись на твоє теперішнє становище".
--- Я мав на увазі, що нас, патріотів багато, що ми відвоюємо справедливість, порядок і таким, як твої хазяї, буде соромно.
Чим емоційніше Олексій висловлювався, тим сильніше хлюпотіла кров із його руки. Вона розливалася по підлозі, і він уже сидів у червоній калюжі. Через кілька хвилин Олексій тихо благав свого ката:
--- Відпусти мене. Не бери гріх на душу. Будеш каятися і дуже скоро.
Його обличчя стало смертельно блідим, очі погасли, дихання прискорилося. Борис не хотів дивитися на останні муки страдника, піднявся з крісла і пішов до кімнати.
--- Покличеш, коли передумаєш. Тільки дивися, щоб не було пізно, - сказав уже на порозі.
Кімната була велика, акуратно прибрана, відчувалося, що над її обстановкою попрацював хороший дизайнер. Борис кинув шапку на стіл, а сам всівся у шкіряне крісло. Йому було зле. Вивертало від побаченого і вперше він не втримався від огиди до самого себе. Швидко пройшов у ванну і випустив в унітаз усе, що з'їв сьогодні, а може ще й вчора. Борис вирішив піти геть. "Нехай йому чорт з такою роботою, - чортихався і плювався чоловік. – Піду! – вийшов з ванни і подався до кімнати, щоб забрати шапку. – Цьому дурневі і так кінець". Він взяв чорну трикотажну шапочку, що стояла на стопці паперу. При цьому верхня газета посунулася і у цю мить Борис побачив пів старої пожовклої фотографії, на якій були зображені дві особи: чоловік літ тридцяти і хлопчик шести років. Борис схопив це фото і застиг від здивування. Під ним стояв клапоть пожовклої газети із зображенням цілої світлини. Чоловік, жінка і двоє хлопчиків дивилися із півстолітнього минулого просто в душу шокованого Бориса. Він застогнав.
--- Бог-дан-чи-ку! – почув у цей момент передсмертний крик прикутого до страти.
Кров хлинула Борисові до голови. Він випустив з рук фотографію і кинувся до кухні. Олексій сидів у калюжі власної крові, відкинувши голову, прикривши повіки. Борис опустився на коліна, вхопив його за скривавлену руку, затиснув рану і, гарячково шепочучи: "Братику! Братику!", почав шукати ключі від наручників. Тремтячими руками розмикав залізні замки і, коли вони нарешті звільнили полоненого, підхопив його за плечі. "Братику, братику, - стогнав Борис і тулив ще недавно ненависного йому чоловіка до грудей. – Пробач, братику!" "Богданчику" – ледь чутно промовляли уста помираючого, а очі востаннє відкрилися і глянули на Бориса. "Ти?" – ледь чутно прошептали бліді губи.
Борис заніс його до кімнати, поклав на ліжко, але Олексій вже не подавав жодних признак життя. "Боже! Боже! – кричав Борис, піднімаючи очі догори і шукаючи ікони. – Врятуй його! Врятуй, Господи! Що мені робити, Господи? Треба викликати швидку допомогу! – пульсували шалено думки. – Треба зробити переливання крові. Негайно! Моя підійде. Мусить підійти. Він мій брат!" І все таки Борис розумів, що Олексієві вже нічого не допоможе. Із уст зірвався звук не схожий на жодне слово, звук відчаю, болю, безсилля. Тіло його брата лежало на ліжку біле, як простирадло, без жодних ознак життя. Борис гладив голову покійника і плакав.
Перед очима пливли роки його минулого. Дитбудинок, тюрма, втеча, переслідування, зміна імені. Він видавав себе не тим, ким був насправді. І тільки душа знала правду і відзивалася на ніжне українське ім'я "Богдан". Пам'ятав, як кожного разу миттєво реагував на нього, коли випадково чув у натовпі чи де інде. І тільки половина фотографії, захована глибоко в серці, "під купою мотлоху", могла виказати змінений імідж, але ніхто не намагався її знайти. "Я грішник із святої землі. Мої гріхи вбили мого брата… і мене".
Через деякий час Богдан (відтепер і до смерті це буде його ім'я) встав, підняв фотографію з підлоги, підійшов до столу і почав розглядати стару газету. "Може я помилився. Може це не мій брат", - ще закрадався бажаний сумнів. Чоловік не хотів вірити, що сам спричинив смерть людини, яка була у цілому світі йому найріднішою. Його брат, втрачений у дитинстві, повернувся, щоб померти у нього на руках. Богдан прочитав газетну статтю і серце шалено закалатало.
--- Я повернуся, - сказав, дивлячись на мертве тіло. – Я скоро до тебе прийду.
З цими словами рушив до дверей. На його руках висихала братова кров. Він не йшов, а майже біг дорогою, якою ще недавно ступав, ідучи на злочин. Тепер він бажав помсти. Люди оглядалися на нього, сахалися скривавленого перехожого, тікали, мов од диявола. Знову наштовхнувся на ту ж циганку. Схопив її червоними від крові руками і, дивлячись туманними очима у її чорні зіниці, хотів спитати: "Чому не зупинила мене?", але подумавши, що вона все ж зупиняла його, тільки потряс і вимовив: "Ех!"
Він увірвався до кабінету шефа, відкинув охоронця, який став був на його шляху, і миттєво встромив ніж начальнику в груди. Той захрипів, охоронець накинувся на Богдана і штиркнув його ножем. Зав'язалася кривава бійка. Міліціонери, викликані перехожими, якраз підійшли, але, глянувши на бійню, вийшли у коридор. "Хай їм! Самі розберуться. Чортяки!"
Помста для Богдана стала фатальною. Шеф, оговтавшись від глибокої, але не смертельної, рани, кинувся допомагати охоронцеві, і вони нанесли кривднику незліченну кількість ножових поранень. Богдан почав відступати і вийшов у коридор. Внизу побачив міліціонерів.
--- Не підходь, - закричав до них. – Всіх поріжу.
Він пішов сходами догори, піднявся на останній поверх і по пожежній драбині виліз на дах будинку, залишаючи за собою кривавий слід. "Як прокляття, за мною завжди кроваві сліди", - подумав він. Свіже передвечорове повітря дихнуло на його гаряче пошматоване тіло і Богданові стало легко і приємно. Внизу метушилися у повсякденних клопотах городяни. Там, напроти, під стіною будинку він запримітив її, Світлану. Вона завжди ходила за ним білою тінню, прийшла й зараз. А може її нема? Може це тільки світло уяви мерехтить на чорній стіні?
--- Люди! – крикнув він до них згори. – Вас обманюють! Не вірте брехливим політикам! Жоден з них не дбає про вас, ні про державу!
Перехожі оглядалися на всі сторони, намагаючись зрозуміти звідки долинає голос. Нарешті вони підняли голови до неба і побачили чоловіка, який простягаючи руки, звертався до кожного з них. Люди зупинялися, сходилися докупи і мовчазно запитували одне одного про дивну подію, що розгорталася у них перед очима.
Богдан не був оратором, не вмів висловити того, що хотів у цей час сказати і тому почав декламувати те, що пам'ятав з дитинства:
--- Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов'їну. – Голос звучав уривчасто, кожен рядок вірша чоловік пригадував повільно, але пам'ять його не підвела.
--- Голос з неба! Ви чуєте голос з неба? – шепотіли люди між собою.
--- Він стоїть, як Ісус на Голгофі!
--- Хто це?
--- Це символ!
--- То знак!
Рвонув вітер несподівано сильно і сипнув у натовп краплями дощу і крові з пораненого.
--- Бог сам освятив вас моєю кров'ю! Тепер у ваших жилах тече бандерівська кров! – збираючи останні сили, прокричав Богдан. Йому ставало дедалі важче. Він опустився на коліна. – Люди, не вірте політикам! – закликав ще і ще раз. – Самі дбайте одні про одних! Любіть одне одного, бо ви однієї крові!
Богдан ляг. Розум помутився. Він хотів ще щось сказати, але не міг. Та через кілька хвилин, зібравши останні сили, несподівано заспівав рядок з пісні, яку чув тільки один раз на вулиці у виконанні якогось самодіяльного хору, що приїхав із Західної України і давав концерт до річниці УПА: "Ой у лузі червона калина похилилася…" і почув, як поодинокі голоси з різних кінців дороги підхопили: "Чогось наша славна Україна зажурилася" і вже наступної миті громовий голос багатотисячної юрби лунав у його голові: "А ми тую червону калину підіймемо! А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!" Спів ставав дедалі гучнішим, бо натовп щохвилини наближався стройовим маршем. І ось серед цього людського моря Богдан побачив попереду свого батька і матір. Вони у тому ж одязі, що на газетній фотографії, посміхаються до нього. Богдан теж посміхається у відповідь. Поміж батьками помічає раптом малого Лесика. Братчик росте на очах і ось уже стоїть перед ним шістдесятирічний Олексій, простягає руки. Богдан поривається до нього, але якась сила чи безсилля не дозволяє рушити з місця. Чоловік кусає губи від болю, піднімається, розставляє руки і йде в обійми до брата.

ЕПІЛОГ
Коли вранці городяни вийшли на вулицю, розбитого напередодні мертвого тіла незнайомого чоловіка під шестиповерховим будинком вже не було. Разом із ним зникли і сліди крові, що були розбризкані довкола. На місці його смерті стояла тільки невеличка купка червоних ягід калини. Хто поставив їх сюди? Навіщо?
Першою підійшла до того місця якась дівчина, взяла китягу спілих ягід і заклала собі у волосся, прищепивши шпилькою. Коли вона повернулася і пройшла поміж людьми, всі зачудувалися, збентежилися. Дівчина була схожа на святу.
По калину підходили інші громадяни. Одні несли грона в руках, інші пристібали до одягу. Калину розібрали, але на наступний ранок на тому ж місці з'явилася знову купка червоних китиць більша за попередню.
То тут, то там по місту ходили люди заквітчані полум'яними калиновими гілочками. Вони не сходилися на мітинги, не створювали партій, не висували кумирів. Вони просто жили між іншими людьми, але кожен городянин знав, що ці – "мічені калиною" – доброзичливі, порядні, чесні, до них можна було звернутися за допомогою, а головне – ці люди любили Україну. На пройдисвітах і модниках, які хотіли видавати себе за щирих патріотів, калина не трималася, або ж її ягоди пускали сік і плямували одяг і руки негідників.
Коли навесні калина закінчилася, на головах у жінок та на сорочках у чоловіків забіліли маленькі гілочки розквітлої вишні, пізніше – кілька листочків з липовим цвітом, або жива стрічка плакучої верби.

Одного пізнього вечора шестеро захмелілих юнаків, що сиділи під під'їздом, побачили самотню дівчину, яка припізнившись, поспішала, мабуть, додому. Двоє з них піднялися, щоб перестріти її зовсім не з добрими намірами, але третій мовив до них:
--- Не чіпай!
--- Ти чого?
--- Не бачиш? – і він приложив руку до голови, даючи зрозуміти, що у неї у косах калина. – Не бачиш?
--- Ну і що ? – не вгавали забіяки.
--- Не можна!
--- Чому?
--- То якась партія, - відповів четвертий.
--- Ну і що?
--- А те, що їх чіпати не можна.
--- Мафія, - проказав таємниче п'ятий. – Зачепиш таку і буде тобі, як тому німецькому солдату, що зґвалтував італійську дівчину.
--- Народ повстане! – завершив шостий.
--- Слава Україні! – крикнув навздогін дівчині один із п'яних молодиків з явно вираженою насмішкою і одвертою неприязню в голосі.
Дівчина повернулася і, проігнорувавши образу і зневагу, надзвичайно просто і щиро відповіла:
--- Навіки слава!






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2012-10-08 15:18:08
Переглядів сторінки твору 1108
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.865 / 5.31)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.604 / 5.18)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.796
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2016.05.30 11:39
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ольга Будзан (Л.П./Л.П.) [ 2012-10-19 11:24:59 ]
Та напишіть щось. Невже твір нікого нічим не зачепив?

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Сидорів (Л.П./М.К.) [ 2012-10-19 11:51:19 ]
Не все у порядку з розділовими знаками.
Перелічувати місця їхнього розташування довго.
Не все у порядку і з відмінками.
Деякі речення невиправдано громіздкі. У них можна було б використовувати і дієприслівникові звороти.
Теза про мову якась провокаційна, бо мовне питання не торкалось Майдану. Навпаки, на Майдані, проходили і братання.
Майдан був відповіддю на масштабні фальсифікації тодішнього провладного адмінресурсу.

А я прочитав незначну частину Вашого твору.
То чи варто його читати далі, якщо у ньому існують численні помилки і авторські вимисли (читай - неправда)?

Про оцінювання немає чого казати.

Без критики,
Г.С.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ольга Будзан (Л.П./Л.П.) [ 2012-10-21 16:25:57 ]
Ох, ці філологи з їхніми розділовими знаками. При нагоді їх можна виправити. Мене завжди цікавив зміст твору. Великий мінус, що Ви почали читати і не закінчили. "Клеопатру" Хаггарда (для прикладу) залишити на половині неможливо. Щодо "вимислу", то на це автор художнього твору має право. Сюжетна лінія, якщо не бути скромною, вималювана дуже гарна. Шкода, що Ви недочитали. Ідейно правильні твори у нас уже існували в радянський період. Я їх не могла читати. Моя мама вирощувала в той час хліб. Я думаю, що вона робила для України більше, ніж ті, хто цей хліб їв. Заради добробуту українські радянські письменники поступалися найголовнішим - любов,ю читачів. Мій твір не відображає поглядів жодної з нині існуючих партій. Зата так думає більша частина мого народу. Народу незаангажованого політичними гаслами. Щодо Майдану, то ми стояли там не тільки через фальсифікацію. Ми стояли там за Україну! А Україна - це мова, земля, свобода...