ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Рецензії
...Земля йому небом
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...Земля йому небом
30 вересня 2011 року пішов у вічність український поет, лауреат республікансь-ких премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнарод-них літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече» Іван Низовий
Сумна звістка з Луганщини про те, що помер Іван Низовий, вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но… згадую дату – 19 серпня цього року Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків – марківчан і білопільців – зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків із вітальним словом…
30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую 1994 рік. Харків. Семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією з Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді й талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами – поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… Я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка?
Три дні семінару у Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього пат-ріота України…
Село Марківка. Рік 2007. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним і районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З. Гузаром, головою районної ради С. Дворником, начальником управління культури і туризму облдерж¬адміністрації В. Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відновило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир», і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю, як зараз: розгублена, не знаю, про що буду говорити і як, хвилююся, ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості…
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році, він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гласності» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двад¬цятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом нестерпно болючі, часом відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– …Я їду, їду в Марківку на свято села… Прошу Господа, аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… Повідом усіх!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
Людмила Калиновська
Сумна звістка з Луганщини про те, що помер Іван Низовий, вразила в самісіньке серце… Адже тільки-но, ось тільки-но… згадую дату – 19 серпня цього року Іван Данилович разом з донькою Лесею завітав-був у свою рідну Марківку на свято села. Хворий та кволий, висмоктаний страшною хворобою, все ж таки приїхав, щоб привітати земляків – марківчан і білопільців – зі святом, дарував нові книжки, намагався жартувати у приватних розмовах, плакав, коли звертався до земляків із вітальним словом…
30 вересня 2011 року Івана Даниловича не стало…
Згадую 1994 рік. Харків. Семінар молодих літераторів зібрав делегації «неоперених жовторотиків» з усієї України. Іван Данилович, тоді ще сповнений сил, творчих надій і задумів, прибув до Харкова з делегацією з Донбасу. А ми, на той час незнані і невідомі, сумська делегація: Людмила Ромен, Володимир Садівничий, Василь Пазинич, інші молоді й талановиті, хто вже з книжечкою виданих віршів, хто з рукописами – поспішили привітати Івана Даниловича від Сумщини… Я пам’ятаю, як заблищали його очі радістю і теплом, коли мене представили як молоду, талановиту поетесу з Білопільщини.
– О, та це ж моя землячка! Вітайте Людмилу Калиновську! – голосно до всіх звернувся Іван Данилович і вже зовсім тихо мовив до мене: – Як там моя люба Марківка?
Три дні семінару у Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку саме у готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися і слухали тільки його, визнаного і знаного на Луганщині і в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього пат-ріота України…
Село Марківка. Рік 2007. Місцевий будинок культури. За півгодини має початися літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Пуста зала… Іван Данилович готується до зустрічі з марківцями, білопільцями, обласним і районним керівництвом: заступником голови облдержадміністрації З. Гузаром, головою районної ради С. Дворником, начальником управління культури і туризму облдерж¬адміністрації В. Деркачем, переглядає рукописи, вірші…
На той час у Білопіллі вже відновило свою роботу Білопільське літературне об’єднання «Вир», і я як його голова була присутня на вечорі… Пам’ятаю, як зараз: розгублена, не знаю, про що буду говорити і як, хвилююся, ніби школярка, намагаюся напам’ять завчити свій власний вірш-присвяту, написаний напередодні зустрічі, розумію, що не можу цього зробити, картаю себе за те, врешті виходжу на сцену… і бачу теплий і підбадьорюючий погляд Низового, що додає впевненості…
Іван Низовий – людина двох тисячоліть. Народжений у 1942 році, він сповна спізнав лихоліття війни, окупації, голоду 1947 і усіляких перебудов: пори «кукурудзяного» генія, пори брежнєвських «холодних» часів і дисидентства, пори горбачовської «гласності» і розвалу колишнього СРСР, пори «гекачепістів» і двад¬цятиріччя Незалежності України… Його твори – частина його життя, його душі, його погляду сучасної людини, патріота, часом нестерпно болючі, часом відверто пронизливі, філософські, добрі і людяні, сповнені любові до України, до своєї батьківщині – Білопільщини, Марківки, Верхосулля, до людей.
З приватної телефонної розмови напередодні Спаса:
– …Я їду, їду в Марківку на свято села… Прошу Господа, аби послав мені здоров’я, треба побувати на кладовищі, поспілкуватися з земляками… Повідом усіх!
…Як невимовно-боляче! Летять-пролітають роки у вирі тривіальностей, за якими – все життя. Іноді немає коли передзвонити і привітати з іменинами або якимись святами своїх знайомих, друзів, рідних, навіть просто поговорити. Ми не знаходимо часу спілкуватися із життям… і жалкуємо за ним тільки тоді, коли ВІЧНІСТЬ забирає від нас найдорожчих і найближчих...
30 вересня 2011 року перестало битися серце українського поета, земляка, людини – Івана Даниловича Низового. Земля йому небом…
Пам’ятаймо!
Людмила Калиновська
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію