…Увечері вони зустрілися на зупинці маршрутки і через 20 хвилин уже прямували до її чотирнадцятиповерхівки. По дорозі він прихопив ще пляшку шампанського.
Квартира Соломії містилася на п’ятому поверсі, тож піднялися ліфтом. У цьому помешканні він раніше бував декілька разів, правда – завжди разом з колегами по гурту. Сьогодні ж уперше опинився тут сам-на-сам зі своєю симпатією. Квартира велика, трикімнатна, з гарно облаштованою кухнею.
Святослав вручив Соломії подарунок від Миколая, який відразу, за винятком Черепашки, що зайняла своє місце на дивані у вітальні, прикрасив стіл. Соломія, у відповідь, – розуміється, теж від Миколая, – вручила своєму гостеві фірмову кулькову ручку, побажавши використовувати її лише для творчих нотаток.
Вони сіли за стіл: він – під вікном, вона – навпроти нього. Святослав відкоркував пляшку з шампанським, налив у келихи, і з нагоди свята та зустрічі обоє випили по ковтку цього золотистого мускатного напою. Розмовляли і про плани гурту, і про особисті творчі наміри, і про новини на роботі, перейшовши врешті-решт і до своїх взаємин. Вона і далі зверталася до нього на «ви», а це вже порушувало паритет у їхніх стосунках. Святослав запропонував випити «на брудершафт», щоб усунути незручність у спілкуванні. Підійшов до Соломії, вони переплели руки з келихами, пригубили їх і поцілувалися. Вона зашарілася, ніби цілувалася вперше у житті. Поцілунок був майже невинним, однак Святославові здалося, що він відчув легенький дотик її язичка, можливо, випадковий. Не квапив подій, сів на своє місце, і вони бесідували далі. Соломія не переставала «викати», тож другий «брудершафт» неминуче назрівав. Тепер поцілунок вийшов затяжним і звабним, вона відповіла йому пристрасно і безборонно. Святослав відчув її готовність до розвитку любощів, проте хотів продовжити хвилини романтичної прелюдії. Цілувалися вони з келихами в руках, без обіймів.
Прелюдія наближалася до апогею.
Невгамовна експресія почуттів зняла усі перепони до їх близькості: після чергового ковтка шампанського вони поставили келихи на стіл, і злилися в довгому еротичному поцілунку. Її зволожені вуста впивалися у його губи з усією силою молодої жіночої пристрасті, її пружний язичок наполегливо шукав язика свого партнера. Вона горнулась до нього жагуче, всім тілом, з готовністю віддатися йому тут же на кухні і цієї ж миті. Він відчував опуклість її живота і пружність грудей, його руки пестили її плечі, стан, стегна. Відповідав на її цілунки не менш запально, вкладаючи в них усе зачарування сплеском її почуттів до нього і своє захоплення нею.
Захмеліла від шампанського, сповнена рішучості Соломія взялася поквапливо розв’язувати на ньому краватку, спонукаючи до активніших дій і його. Однак Святослав делікатно зупинив її, тихо зронивши:
– Заспокойся… Я не готовий…
Він прочитав у її очах німе здивування, і після миттєвого заціпеніння вона запитала:
– …Що ти маєш на увазі?
– Я без… «запобіжних засобів …» – промовив, і це була правда.
–…А мені вони не потрібні.., – несподівано вибила козир з його рук.

…З того моменту, відколи Святослав отримав запрошення «на чай», він неабияк захвилювався: фабула їх стосунків набувала іншого звучання. Припускав, що ці запросини можуть закінчитися не лише чаєм, але не вважав, що події наберуть таких обертів…

І ось тепер два «я» розривали його душу: одне – штовхало іти до кінця, друге – стримувало від неочікувано швидкого розвитку взаємин. Перше утверджувало його в упевненості, що він, незважаючи на свій – вже не юний – вік, здатний ви́кликати взаємність у молодої ще жінки та запалити в її душі поетичний зорепад. Друге – загострювало відчуття «чужої території» і бентежило докорами сумління, хоча дружина своєю інертністю давала йому мовчазну згоду на повну свободу дій. Але саме напередодні вона повернулася з села (зимові місяці Надія, переважно, проводила у Львові), і це друге «я» настільки переважало, що явно програмувало його на невдачу у продовженні флірту. Він відчував, як «воно» наче увімкнуло в його свідомості якийсь запобіжник від можливих активних дій, пригнічуючи його чоловіче его. Тому уявляв собі цю зустріч радше як миле залицяння, вважаючи, насамперед, що сама Соломія не наважиться на аж такий крок.

«…А мені вони не потрібні…», – не знав, як виплутатися з цієї безглуздої ситуації, бо й направду був вражений її рішучістю. Промимрив езопівською мовою щось на зразок бажання зберегти якнайдовше ліричність їхніх стосунків, щоб викласти їх згодом у поетичних рядках. Він бачив, що Соломія розчарована, проте намагалася відкрито цього не показувати. Хоча йому і лестило те, що він зумів так швидко причарувати цю милу жінку, все ж губився в поясненнях її надмірної активності: не видавалася легковажною.

…Розійшлися, начебто, без образ. Йому здалося, що їй самій ніяково і від своєї готовності іти «на все», і через те, що як жінка не змогла «запалити» його. Принаймні, на ранок надіслала СМС-повідомлення зі строфою однієї з ліричних поезій Ліни Костенко. Він відповів їй декількома власними віршованими рядками, заохочуючи до подальшого діалогу.
Через декілька днів вона знову запросила його до себе.
Закінчувався робочий тиждень. В інституті затримуватись не було потреби і Святослав пообіцяв прийти скоріше. По обіді Соломія повідомила, що впоралася з усіма дрібними клопотами і чекає його.
Через півгодини вийшов з інституту, у найближчому магазині купив фруктів та її улюблених цукерків. Маршрутки в цей час, зазвичай, переповнені, – все ж, насилу втиснувся в одну з них і невдовзі вже стояв біля будинку Соломії. Зателефонував їй, щоб відчинила двері: остерігалася сусідів і попередила – заходячи у квартиру, поводитися тихо, як мишка.
Зустріла привітно. Відзначив із задоволенням, що готувалася: сама – гарно, по-святковому одягнена, на кухонному столі – закуски, напої. На його здивований погляд, пожартувала, що чоловіка після роботи спочатку треба нагодувати і аж потім вимагати від нього всього іншого. Він, зворушений такою увагою, поцілував її, сів за стіл, і вони взялися до обіду чи то до вечері. Налив у келихи червоного вина – швидше для ритуалу, ніж для захмеління. З апетитом їв приготовлене нею, бо таки зголоднів, а страви виявилися напрочуд смачними. Потім, на її запрошення, перейшли у вітальню. Взяли з собою келихи і десерт, розмістилися у зручному фотелі. Він був зачудований створеною нею обстановкою зустрічі: з модерного програвача линули заспокійливі мелодії та милозвучні пісні, на столі, полицях і підлозі – розставлені декоративні різнобарвні свічки. Вона запалила їх. М’який сутінок за вікном додавав до цього – у посвіті свіч – антуражу якогось піднесеного ліричного настрою. Соломія захотіла танцювати. Вони повільно рухалися в такт мелодії, міцно притиснуті одне до одного. Цілувалися. Коли ними, вже збудженими, оволоділа нестримна хіть, попросила його на хвилинку замружитися. Взяла за руку і повела за собою. Коли ж дозволила розплющити очі, побачив, що стоять у спальні, перед великим двоспальним ліжком, з якого завбачливо зняте покривало і яке відсвічує білосніжною постіллю з декоративною трояндою посередині.
– Вибирай місце, я зараз повернуся, – сказала і зникла.
Безмір почуттів вирувало у Святославовій душі, ним заволоділа така хвиля ніжності до цієї жінки, захоплення нею, її прагненням надати їх взаєминам казкової романтичності, що він, здавалося, відчував упевненість у собі. Швидко роздягнувся – і пірнув під ковдру. За хвильку зайшла Соломія – лише в коротенькому напівпрозорому халатику. Без вагань лягла поруч, обняла його, і він відчув, як розчиняється в її обіймах. Його руки мандрували вздовж її спини, до талії і нижче – до сідниць, половинки яких розділяла вузенька смужка мереживних трусиків; шкіра в неї була гладенькою і ніжною на дотик. Перевернув її на спину, пестив тугі груди, цілував їх, збуджуючи пипочки, вони від дотику язика бубнявіли, мов бростини, реагуючи на його ласку. Він відчув, як у відповідь, і його плоть теж поволі збуджується, тужавіє, тому, окрилений, і далі «розпалював» її. Рука ковзнула з розгарячілих від пестощів грудей на м’який живіт , пальці на мить затримались на луночці пупка і опустились нижче. Ліг на неї, відчувши її всю під собою – розпалену і збуджену до нестями, в очікуванні найжаданішого – злиття в єдине тіло. Вже коли до шаленства залишався останній крок… спрацював «запобіжник», який нагадав про себе ще минулого разу, на кухні. Святослав намагався якось виправдатися, запевняв, що через декілька хвилин буде знов у формі, але час спливав, і стало зрозуміло – на сьогодні гру закінчено. Він почувався розбитим, не так від свого «запрограмованого» безсилля, як від усвідомлення того, що не вдовольнив палкого бажання доведеної ним же до грані екстазу жінки. Соломія, щоправда, не «добивала» його, жартуючи: «Які ж то мужчини вразливі сотворіння…», – і висловила сподівання на кращі часи…

Додому повертався пішки. Він жив у районі Стрийського парку, в особняку, за півгодини ходи від Соломіїного будинку, одначе на маршрутку не сідав. Порошив легенький сніжок, було безвітряно і тихо, природа готувалася до зміни старого року на новий, а всередині Святослава вирувала буря: він сердився і на природу, і на себе, і на Соломію, котра не змогла збудити в ньому повноцінної хіті, і навіть… на дружину, що своєю віртуальною присутністю так міцно тримала його у своїй облозі.
Півночі взагалі не спав, заснув аж під ранок, снилися йому всілякі нісенітниці.
Прокинувся з думкою вибачитися перед Соломією. Встав, привів себе до порядку, одягнувся, вийшов на подвір’я. Захотілося розвіятися, проїхатися кудись – просто так, задля заспокоєння. Відчинив гараж і вже з машини зателефонував Соломії. Довго щось пояснював на своє оправдання, вона спокійно сприймала його слова, підбадьорювала, утішала, що розуміє. Він був настільки зворушений її стриманою реакцією на вчорашню подію, аж сам повірив щиро, що все владнається.
Субота минула в домашніх клопотах.
Увечері, перед сном, стоячи під душем, вигортав з пам’яті події останніх днів і піймав себе на думці про симптоми любовних невдач зі Соломією, які його не в жарт стривожили.
Пригадав, як колись – останніми роками подружжя, ще до його фактичного розриву, – відчув щось подібне під час любощів з дружиною. Не міг зрозуміти, чи це вже літа даються взнаки, чи причиною осічки була байдужість дружини. За довгі роки спільного життя він вивчив її поведінку в ліжку до найменших подробиць, знав і міг передбачити її реакцію на свої дії. Вона зазвичай не відмовляла в його домаганнях і якось кволо реагувала на них, скоріше – з обов’язку. Але єдине в такі хвилини дратувало, а інколи – просто аж бісило його: ініціатором любощів завжди мав бути він. Вона могла тижнями вночі лежати нерухомо біля нього. І жодного разу першою не простягала руки, не обіймала, не пестила. Варто було йому тільки почати «розігрівати» її, як вона, знехотя, «оживала». Хоча він добре знав про властиву їй безініціативність, особливо останніми роками, не хотів із цим миритися. Вона пояснювала це своїм внутрішнім станом і браком лідерських задатків у сексі. Така її млявість не раз навертала його до думки пошукати активності в іншої партнерки. Йому бракувало відчуття впевненості у тому, що його жадають.
Тоді він конче хотів реабілітуватися у своїх же очах як мужчина, – хоча вже не в розквіті, але ще й не в занепаді сил. Однак у наступній спробі дружина, вірна собі, спокійно посапувала біля нього. Святослав уявив собі її не сонну, а колишню – молоду, жагучу й активну, й одразу ж відчув шалену хіть. Тому, не роздумуючи, наполегливо вдався до пестощів, дружина, як завжди, відреагувала у напівсні, і Святослав у полоні спогадів активно почав любовну гру. Він відчував цілковиту впевненість у собі, він перебував «на своїй території», знайомій йому до дрібниць, він вкладав у цю гру і свою жагу, і азарт гравця, що не хоче програвати, і злість на себе, з одночасним оправданням за несподівану недавню осічку… «Що ж, друже, є ще порох в порохівниці», – втішно відзначив про себе після успішного фінішу.
Окрилений, спробував схилити дружину до відвертої розмови про їх взаємини під час любощів, власне – про її інертність. Проте вона якось жорстко відповіла, що в такому віці секс для неї – не головне, і якщо його такі стосунки не задовольняють, то це його проблема. «Що ж, тоді я на свій розсуд і вирішуватиму її», – подумав про себе…
Ці спогади заспокоїли його. Він зрозумів, що мусить позбутися синдрому невпевненості, бо Соломія, на відміну від його інертної дружини, своїми пестощами давала відчути, що жадає його душею і тілом. Власне, це і спричинило подальший розвиток флірту.
На тому Святослав і заснув…

Згодом, на «черговій каві», аналізуючи свою поведінку під час їх (точніше – його) перших інтимних невдач, Святослав відкрився Соломії, що прогнозував такий результат. Вона це сприйняла боляче: не могла зрозуміти мотивів такої поведінки. Хоча їхнє рандеву закінчилося, начебто, без недомовок, наступного дня Святослав відчув скованість у стосунках, яка вимагала нової зустрічі.
Між ними, від початку їхнього залицяння, якось невимушено, повелося, що Соломія щодня близько одинадцятої (його час пити каву) надсилала СМС-повідомлення з побажанням смачної кави. Однак, цього разу дівчата з відділу, як і належиться, подали каву, але телефон мовчав. Він, ще не знаючи про причину мовчання, нагадав про себе: «…А кава зовсім не смачна, не чорна й не гірка…», на що майже відразу отримав неприємну відповідь: «…Мабуть, така ж несправжня, як і лицар…». Не хотів, щоб флірт закінчувався таким мінорним акордом. Запропонував зустрітися – вона без особливого ентузіазму, але таки погодилася.
Назва кав’ярні, на яку випадково натрапили, вселяла надію: все ж таки – "Квіти на руїнах", а не навпаки.
Початок розмови підтвердив її образу на нього не так за невдалий фінал їх останньої зустрічі, як за його зізнання у тому, що він свідомо передбачав такий результат. «Для чого ж ти тоді приходив? – її запитання звучало цілком логічно і справедливо. – Хотів мене образити, принизити?» – ці слова з болем злетіли з її вуст і впилися стилетом у його серце. Йому конче треба було заспокоїти її, розвіяти сумніви у щирості своїх почуттів до неї. Вона ж так пристрасно, беззастережно відкрилася перед ним, довірилася йому повністю, сподіваючись на таку ж відповідь і від нього. Він, зрештою, отримав від неї навіть більше, ніж очікував, тож мусив уладнати цей прикрий інцидент.
Інтуїція, котра його практично не зраджувала, підказувала Святославові, що ця зустріч не буде останньою. Очевидно, розбити глека жоден з них не прагнув, бо те, що єднало їх, видавалося сильнішим від тимчасово напружених стосунків. У плині розмови на ще не фатальних руїнах їх взаємин поволі проростали квіти порозуміння. І назва кав’ярні виправдала мету цієї зустрічі: руйнівного фіналу їх новорічної казки вдалося уникнути…

…Старий рік поспішав використати свої лічені дні для завершення належних йому справ, перш ніж передати патерицю управління часом Року новому. Католицьке Різдво уже запалило свої свічі, і Львів, як осередок численної польської громади, теж поринув у вир новорічно-різдвяного дійства. На площі перед оперним театром, на радість дітворі та й усім львів’янам, спалахнула вогнями ялинка. Погода гармоніювала з передсвятковим (для українців) та святковим (для поляків) мажорним настроєм: пухнаста снігова пороша напередодні та легенький морозець останніх днів перетворили дерева у казкові витвори природи.

А казка й справді писалася. Романтичний зв’язок її авторів, а одночасно – й персонажів, надавав такого ж забарвлення і її поетичному звучанню. Ідею ліричного відтворення їх фліртування Святослав підкинув Соломії на одній із вечірок. Злегка захмелілий від вина і від присутності своєї пасії, що сиділа поруч, він зімпровізував два рядки тривірша, даючи можливість завершити строфу їй. Вона миттєво відповіла. Тоді Святослав запропонував їй – у вільний час – обопільно, і надалі імпровізуючи, писати новорічну віршовану казку для дорослих. Звісно, Соломія, зберігаючи реноме «творчої натури», не могла відмовити, погодившись зробити перший крок.
Невдовзі він отримав початкові строфи народжуваного віршованого діалогу, в якому на сцену виходять їх герої.
У відповідь Святослав озвучив своє продовження, у якому вони (герої) житимуть у рідному місті і творитимуть свою казку, канвою якої слугуватимуть захопливі стосунки самих авторів:

«…Він і Вона... У древніх мурах міста...
Півсонні леви поглядають скоса.
У погляді їх іскорка заблисла:
кого ж то першим Купідон підкосить?..»

Отже, ролі розподілені, місце події визначено, жанр вибрано: «…ВІН І ВОНА У ДРЕВНЬОМУ МІСТІ ЛЕВА…» (казка)…

А в реальному житті між авторами казки набирав обертів правдивий, своєрідний за своїм непридуманим сценарієм, флірт, який – за логікою класичних любовних інтриг – мав би давно закінчитися, як невдалий.



Далі буде.