ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
2024.04.17
21:42
У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
2024.04.17
14:19
А це не раша почала війну
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
2024.04.17
09:42
Основне завдання курсу —
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
2024.04.17
08:45
А-ж гілля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
2024.04.17
07:58
Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
2024.04.17
06:34
У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
2024.04.17
06:27
Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
2024.04.17
05:37
Затьмарить час чийсь світлий образ
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
2024.04.17
00:24
Аж раптом – ніч. На згарищі вітрів
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію