ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
11:54
Відома українська гонщиця, має міжнародний титул «Королева доріг».
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».
Ніч. Зима. В салоні
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».
Ніч. Зима. В салоні
2024.03.19
10:22
Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
2024.03.02
2024.02.14
2024.02.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Кремінь Дмитро /
Рецензія критики
Валерій БОЙЧЕНКО - БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ
Мені здається, що новобранець поетичного полку вже там, у Казанці, був певен, що в його ранці (себто, учительському портфелі) лежить маршальський (шевченківсько-лауреатський жезл! Навіть певен, бо Дмитро Кремінь – поет з народження, врешті, поет від Бога. Працюючи викладачем у Миколаївському педінституті, кореспондентом та заввідділом молодіжної газети, керівником обласної літстудії „Джерела”, він робить головне у своєму житті – творить свої поезії, викарбовує свій власний стиль, виростаючи саме у Миколаєві до рівня кращих поетів та есеїстів України. Саме тут він стає лауреатом літературної премії ім. Василя Чумака, культурологічної – імені Миколи Аркаса, а з 1999 р. – лауреатом найвищої нашої премії – Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка. Того самого року він стає у Миколаєві „Городянином року” в номінації „Культура”. Нині Дмитро Кремінь працює заступником головного редактора обласної газети „Рідне Прибужжя”, професором філології Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв і Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, керує літстудією молодих авторів „Борвій”.
Тією верховиною української поезії, яка відзначена Шевченківською премією, стала шоста збірка Дмитра Кременя „Пектораль”, видана у Миколаєві, в 1997 р. В ній автор – гостро-сучасний поет з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому як в часових візіях від Адама та від Христа – через ольвійські й скіфські та козацько-бароккові епохи – до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів.
У цьому контексті згадується випадок (тепер вже майже легенда), який стався тоді, коли з уламків армії імперської болісно творилася армія, яка мала стати Українською. Тоді в десантній дивізії офіцер-хохол відмовився присягати Українській державі, й офіцер-росіянин, явно розуміючи вирішальність моменту для молодої держави, своєрідно порятував його від того безчестя: він підійшов до хохла і вдарив його по обличчю – явно не рукавичкою, як то було прийнято колись в офіцерському середовищі. Щось подібне, вже поетичним текстом, чинить поет у вірші „Купальська ніч”: „Пропаща ця пора! Та й інших не було... Я розгорну тебе, мов спалений сувій, і в серце ти проб’єшся попелом Клауса... Міняй же український прапор свій на безпрапор’я папуаса”! Відчуваєте, читачу, як сучасний український поет, уже майже фізично розіп’ятий синками-центуріонами, в останній надії на пробудження нашої національної й людської гідності, б’є нас по обличчю білою рукавичкою українського офіцера?!
Є в українській історії імена та образи, які наче втілюють її трагічні акценти, - й вони час від часу, іноді наче мимохідь, несподівано – озвучуються, являються в поезії Дмитра Кременя; як криваві плями на чистому снігу – і половці-печеніги, і спалені собори, і гайдамацькі ножі, а особливо криваві кати російської імперської ідеї – царі Петро та Катерина, Меншиков та Потьомкін, катастрофа при Полтаві та окупантська осатанілість спалення жінок і дітей у Батурині.... „Голови на храмі.... Кричати їм німо в космос понад чужими полками...” Або „Меншиков. Батурин. Чорні жерла тих гармат, що п’яні без вина... І співати мало „Ще не вмерла...” (тут уже відверте звернення в сучасність!). Сучасна ж тут і „кварцяна сволота”, омонище „п’яне” („Б’ють мою Україну...”) викликає з вікової пам’яті нищення Москвою української державності й культури та абсолютно конкретні часові й оціночні вироки:
Постало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
...Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко. Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві.
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.
Поетичні видіння Дмитра Кременя вриваються у звичні, глянцеві образи „міста корабелів” (згадаймо „над лиманом парус белый…”, „белой акации гроздья душистые”) аж зухвалими, видається часом, рядками його поезії „Холера в Миколаєві”. Вірш постає із всеукраїнської нашої долі, фокусуючись раптом на центральній площі міста:
То половці, то печеніги,
Нардеп із лицем холуя...
Кому я писав свої книги?
Прощайте! Будь проклят і я.
Прощайте! – хай інтер-гетерам
Прибуде самців у момент.
А мерам, а віце-прем’єрам
Спасибі за їхній презент.
Що нас обминули – спасибі.
А ми проживем і самі
На гуманітарному хлібі,
На гуманітарній чумі.
Ранковим лікуймося бігом.
Он мерія. Площа. Ілліч.
Навік нас засипало снігом
І зорями в чорну цю ніч!
Я вже не кажу про образ нашого Степу в поезії Дмитра Кременя – він багатогранний і пронизаний історичними ремінісценціями Скіфії та Ольвії, і козацькою героїкою, і запорозькою смертю та жорстокістю прибульців від печенігів до Петра й Катерини... „Серед степу – убитий козак”, а орда тим часом „так і скаче донині, і скаче...”, а зі снігу прозирає „євразійський суворий божок...” Світліші картини – хіба що з часів Ольвії та Скіфії, проте й там постає образ спаленої Трої, троянського підступного коня та троянського вина...
„А ми п’ємо в чужім шатрі вино. На тризні України?” „Коли рідного слова у світі нема, хай навік нас поглине безмежна зима... І вже вийшли на лови стрільці і собаки”. „На цій землі, де ми були чужими, де є чужими на своїй землі...”(згадаймо Шевченкове „на рідній, не своїй землі”!). особливо ж вражає історичними узагальненнями та прозріннями (на жаль, болючими) „Елегія троянського вина” з однойменної книги:
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці.
І тут згадаймо не лише Тараса Шевченка з його гнівними антиімперськими інвективами. А й Івана Котляревського з його навчальною „Енеїдою”. Розгром Запорозької Січі, спланований і здійснений з ініціативи нових окупантів в особі російського князя Потьомкіна, став останньою стадією загибелі української державності. Є думка Валерія Шевчука, що приводом до написання „Енеїди” Іванові Котляревському „був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках ХVІІІ ст.”. І Котляревський виношував ідею відродження козацького війська як основи майбутньої української держави. Його герой – козак Еней – мандрує з побратимами в пошуках місця заснування нового Риму (себто, Української держави), і це йому тоді не вдається. І сьогодні, після проголошення держави Україна, поет мусить визнати: „ще не скоро допливе Еней” до нашого, українського Риму, себто, Української держави – з українською культурою, економікою, політикою, елітою...
Мені легше навіки у землю лягти,
І упасти у сніг, і сконати в снігу,
Ніж клясти мою землю, таку дорогу.
Я клянуся своїм многогрішним ім’ям:
Я топтати цю землю нікому не дам!
Увостаннє цілую її не клену.
Відчуваю свою і біду, і вину,
Що криваве сузір’я в очах моїх є,
Що із княжого черепа ворог мій п’є.
Крізь усі безнадії – рятує душу поета й людини одне:” до мене горнеться Мигія – моя земля, моя земля...” І та любов (варто тут пояснити: вона у всіх народів зветься патріотизмом і всі керівники держав – крім нашої сучасної – знають і розуміють її державотворчу й могутню силу), ота любов у чистому її прояві водить пером поета Дмитра Кременя, коли він пише своє провідницьке „Повернення буй-тура”.
Розсунувши ряди розлючених собак,
Здомашнених вовків, що з крові подуріли,
Це він іде, буй-тур! Не геральдичний знак,
Знак волі дикої іде на самостріли!..
Є у свободи вибір – і на смерть іти,
Коли така ця доля занапащена,
Коли встають з могил і кам’яні хрести,
Супроти смороду хліва – й хлібів зодомашнення...
...........................................................................
Ви чуєте? – і нас позвав на небесі
Буй-тур ієрихонською трубою!
І вже спокійно і впевнено, природно і лаконічно формулює поет нашу сьогоднішню долю і прийдешнє – аби лиш узяти їх до серця й до дії:
Потоп і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі,
Бо іншого у нас немає неба,
Бо іншої нема для нас землі.
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави... А проте
Було в моїм житті твоє волосся...
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!