Олівець легко ковзав по паперу, залишаючи ледь помітні лінії... Короткі, довгі, звивисті, паралельні й навкісні, вони утворювали зрозумілу й завершену композицію для пензля, що, уже через мить, так само легко, мав довершити задум художника... Ось проступили пухкі сліпучо-білі буруни хмар, схожі скоріше на... хм, на що ж вони схожі?.. Певно, що – так... На гори тільки-но знятої овечої вовни на фермі якогось техаського фермера...
Кілька легеньких штрихів блакитної фарби і... У глибокому, синьому небі, немов легкі вітрильники, попливли ... „Гори овечої вовни...” – усміхнулася сама до себе. Хмари, хмарки, хмаринки... Звідси, із землі, вони здаються щільними й м’якими. А насправді?!.. Не так і важливо це знати їй, студентці художнього коледжу. „Нехай про це турбуються фізики, хіміки, а мені, так і зовсім байдуже, головне – хмарки повинні бути як живі.., ну, як ті, що їх сприймає наше око”...
У майстерні, так вона називала свою однокімнатну квартиру, було майже порожньо. Кілька стільців, стіл, диван, велике вікно і зручне підвіконня, на яке вона завжди вмощувалася й визирала на світ, такий незрозумілий і дивний. У прихожій висіло велике дзеркало – пам’ять про бабусю – зроблене колись на замовлення з червоного дерева. Майстер, певно, попрацював від душі – уява не страждала на хиби чи неточності – це була витончена копія вирваного з дна річки стебла лілії. Кілька листків схожих на серце, розкрита квітка...
Кілька років тому вона малювала його для вступного іспиту в коледж... Уявне дзеркало душі... Тут можна було побачити все: і плин часу, і буденність, і очі, і втрачену надію в них, і своєрідний протест проти цього шаленого, шаленого, шаленого світу... І листя й квітку на рамі було зроблено таким чином, що по її низу утворювалось щось схоже на полички, тому тут завжди можна було знайти або косметику, або прикраси, які час від часу довершували її костюм.
Трохи вище на стіні, сиротою вивершувалося невеличке бра, що слугувало в кімнатці й за люстру, і за нічник...
...Світла! Їй титанічно хотілося світла!
Але такого сліпучого, щоб можна було б скласти долоньку козирком і довго-предовго дивитися на нього відкритим поглядом. Ще одним із найпотаємніших її бажань було бажання побачити гори. Тільки так, – вона знала це напевно, – можуть здійснитися усі її бажання. Їй не вистачало у житті трьох звичайних речей – Простору, Світла і чистого Повітря... Там, у горах, вона охоче б поспілкувалася з незайманою тишею і природними звуками, бо все механічне й штучне уже обридло й нервувало... Там могли б здійснитися усі її забаганки.
Раптовий дзвінок у двері порушив кордони її спокою. Дзвонили впевнено і до того ж умовним інтервалом – короткий, довгий. Так, ніби хтось сигналізував: „Це – я...”
– Якого дідька! – проговорила вголос із жалем, кидаючи з рук олівець, і, відриваючись від приємних думок, – дзвонили уперто й нав’язливо. – Тільки цього бракувало...
Незакінчений малюнок прикрила на мольберті полотном і пішла відчиняти.
– Ось і добре. А я думала, що тебе немає вдома... Що робиш? Дуже зайнята? – прямо із дверей скоромовкою заговорила гостя.
– Я теж тебе вітаю! А тобі, оце, чого не сидиться вдома, та ще ж і погода надворі...
Рвучкий вітер гнав по небу сірі осінні хмари, калюжі брижилися від холоду, на склі час від часу з’являлися навкісні патьоки від дощу, що уже розпочинав свою затяжну осінню симфонію.
– Бігла мимо, думаю, дай-но зайду. Цигарка є ? Зараз розповім... – клацнула запальничкою, смачно затяглася, - Слухай, у мене до тебе справа.
– Давай, тільки швидко, бо я дійсно зайнята, і, взагалі... – вона не хотіла, щоб Лерка побачила її роботу саме тепер, коли вона ще не закінчена.

...Лерка була з тих приятельок, що особливо настирливо нав’язують свою дружбу. Не маючи за душею нічого, окрім прагматизму і тверезої думки на всі ті речі, із чого починається у людині людське, Лерка намагалася доповнити свою суть за рахунок інших, їй було байдуже як, тому, будь-що для неї було прийнятним – знайомства особисті чи через когось, розмови про літературу та мистецтво, про які вона, швидше, чула, ніж знала й розумілася сама... Дехто з однокурсників називав її не інакше як психологічним вампіром і не раз застерігав про це Калину...

– Калинко, будь ласка, сходи зі мною до художнього салону, бо мені самій якось незручно йти, та й тебе ж там знають, поспілкуєшся, а заодно і мені допоможеш – треба вибрати щось цікавеньке на подарунок... – Лерка затягнулася ще раз і роздивлялася вже, куди можна було викинути недопалок. Не знайшовши попільнички, кинула просто під модний черевичок і розтерла по підлозі, потім встала і повільно підійшла до столу. – О, ти подивись, та у тебе тут ціла колекція... Заходилася швидко гортати ескізний альбом. – Загалом, є й непогані, я тобі скажу, ось, наприклад, оцей... – Вона показала малюнок, де було зображено захід сонця. Калина подумки лайнулася: „Загалом... Не погані... Щоб ти ще ото й розбиралася...”
– Ну, Калиночко, ну, будь ласка, – нудно-тягучим голосом гугнявила подруга, знаючи Калинин характер...
...Років із дванадцяти Калина Загорська через специфічну професію батьків – і тато, і мама були постійно в археологічних експедиціях – дуже часто залишалася хазяйнувати вдома сама. Вона ходила до школи, готувала собі обіди, відвідувала хвору бабусю. Сусіди часто навідували Калинку з бажанням щось допомогти дівчинці. Але маленька господарочка завжди чемно говорила: „Дякую, я – сама.” Її, самодостатню, самостійну і не по дитячому розсудливу, не приваблювали гамірні шкільні, а пізніше й студентські компанії...
Вона жила, ніби у окремому, створеному собою ж, світі... І взагалі, її дивували однолітки. Повна деградація почуттів. Крім своєї особи, їх ніщо більше не цікавило. Можливо, це було спричинено особливим укладом життя містечка, можливо, відсутністю суто духовного виховання, можливо, ще чимось, вона, поки що, не могла зрозуміти це напевно. Не вкладалося в голові, як так могло статися, адже минулого століття у містечку існував не тільки художній салон, – працював театр, величезна бібліотека, свого часу тут жили і творили видатні літератори й драматурги, художники й музиканти. Зрозуміло, пройшло багато часу, але ж мали б залишитись корені тієї інтелігенції, мала б залишитися по них добра пам’ять людська, і – продовжувачі, або, як прийнято говорити у таких випадках, ті, хто мав би берегти й приумножувати добрі традиції...
Трохи пізніше вона, нарешті, зрозуміла причину такого занепаду. Зазвичай, талановитих людей, які потрапляють у вир творчого, але жебрацького життя, методично винищують ті, хто взагалі не розуміється на мистецтві. Їх винищують морально. Їх замовчують і не поважають, не зважають на ті проблеми, що з перших днів напосідають на їхні душі і не дають можливості творчо й натхненно працювати. Єдино можливий вихід із такого становища – утеча. Фізично чи морально – будь-як, головне – утекти. У когось вона асоціювалася з безпробудним пияцтвом; хтось, у повному розумінні цього слова, тікав – виїжджав в інші міста, а то й за кордон; хтось робив вигляд, що він такий же, як і інші, „до корней волос” схожий на тих, кого у минулому називали просто міщанами; врешті-решт, усіх чекало одне – повне неприйняття, замовчування, заздрощі, іншими словами: психологічна війна, що, зазвичай, закінчувалася для людей мистецтва трагічно...
Студентка художнього коледжу Калина Загорська переїхала до цієї квартири з однієї, вельми сумної і, як біль гіркої, причини – померла її бабуся Ада.
За часів, не таких уже і далеких, сім’ю інтелігентів-дворян було оголошено „ворогами народу” і заслано у далекий Сибір. Потім – реабілітація й повернення на батьківщину, де бабусі, уже самотній старенькій жінці, вділили однокімнатну квартирку і призначили пенсію. Батьки розповідали, що сімейство Загорських усе своє життя належало до творчого бомонду цього старовинного містечка... Сімейні реліквії: фото, бібліотеку, картини дідуся Петра Загорського, Калинині батьки, як професійні історики, передали до етнографічного музею, що ледь-ледь „животів” при відділі освіти, на згадку про бабусю лишили одну-єдину річ – велике старовинне дзеркало.
...Раз по раз хтось із дівчат із її класу намагався з нею заприятелювати, якщо це комусь і вдавалося, то ненадовго. Обов’язково траплялися якісь непорозуміння, і тоді дружбі приходив кінець, а відтак, Калина була не в захваті від кожного запропонованого їй приятелювання... Її вабили книжки, малювання, до деякої міри, співи, музика. Пізнавати щось нове для неї завжди було радістю. Вона дуже любила читати древніх і сучасних філософів, істориків, цікавилася працями відомих психологів, обожнювала класичну та сучасну поезію, а ще дуже любила малювати свої думки й почуття. А найулюбленішим її заняттям було – залишитись на самоті і помріяти десь на березі річки про своє, як їй здавалося, далеке майбутнє. Так, ну, звичайно, вона обов’язково буде відомою людиною, або співачкою, або музикантом. А, може, й художником, так як дідусь. Тоді вони, однолітки, будуть мріяти про один тільки її автограф, не те, щоб тільки заприятелювати і безкінечно говорити про усілякі дурниці: про кохання, про модні сукні та золоті прикраси...
Так було колись, у далекому-далекому дитинстві. Нажаль, не завжди з гидкого каченяти виростає красивий лебідь, так фантастично й просто трапляється тільки в казках для маленьких дівчаток. І вона, Калина Загорська, дівчина звичайної зовнішності, знала про це. Єдине, що вирізняло її з усіх – напрочуд великі сірі очі...

...І де вона взялася ця Лерка... Іти до художнього салону, та ще й зараз... У таку негоду, та ще й... сьогодні: зазвичай у цей день, ось уже два роки поспіль, вони зустрічалися там з Ігорем. „Врешті-решт, потрібно ж колись навчитися говорити: „Ні!”... – вона дивилась на Лерку і міркувала як найкраще відмовитись, але зовсім не знаходила варіантів.
– Знаєш, Леро, у мене нема абсолютно ніякого бажання йти до салону, у мене не має часу, я зайнята, вибач, – твердо, карбуючи кожне слово, сказала Калина.
– Це твоя остаточна відповідь? – манірно крутнула плечиком, здивована такою незвичайною поведінкою приятельки гостя. - А ти знаєш, хто там чекає на тебе? Хоча, якщо він тебе більше не цікавить... Твоя справа...
Калина глянула на Лерку, намагаючись прочитати в її очах правду... Але та, крутнувшись на підборах, уже прямувала до дверей.
– Бувай! – почулося десь аж на сходах.
– Хм... Бувай...
...Він?! Калина підійшла до незакінченого домашнього завдання і різким рухом скинула додолу полотно... Уже майже по закінченому малюнку нашвидкуруч зробила кілька штрихів... З-поміж хмар на неї проглянуло обличчя чоловіка – прямий ніс, тонкі губи, зачесане на гору, сивувате, пряме волосся. І очі... Вони дивилися прямо на неї іронічним поглядом і ніби питали: „Ну, що ж ти? Злякалася..?”
„І зовсім ні! – подумки відповіла вона, – зовсім ні!”
Чомусь пригадалися Ігореві слова під час їхньої останньої зустрічі: „Я не хочу тебе бачити, ти... ти якась не справжня.., ти – божевільна!”. Власне, посварилися вони через дрібницю: Калина затрималася у коледжі, бо у її викладача, професора Мірошникова, був саме день народження й студенти вирішили привітати його на кафедрі. Усі пристали на те, що найкращим подарунком для нього буде її картина, а оскільки автор особисто має дарувати свою роботу, вона мала залишитися і сказати кілька слів не тільки від групи, а й від себе. Звичайно, довелося залишитися...
– Пане професоре, дозвольте мені від імені усіх нас поздоровити Вас із днем народження і подарувати оце... – вона пам’ятає, як Вадим Григорович потиснув і поцілував їй руку, подякував усім за таку несподіванку, і як, розгорнувши пакунок, подивився, спочатку на картину, а потім на неї, довгим, зацікавленим поглядом...
Вона вже тоді зрозуміла, що безтямно закохана у цього немолодого, але підтягнутого, спортивної статури, чоловіка. З першого курсу він почав виділяти її талант із поміж інших, опікувався її роботами, цікавився творчими задумами на майбутнє... Вона ж почувалася щасливою – уперше її помітили, вперше в житті цікавилися її думкою і не обривали зневажливим: „Ви не можете мислити так, як великі...” А як натхненно він читав лекції! Дві години пролітали так швидко, що вона встигала зробити лише вдих, а видих, судорожний і неприродний, доводилось робити тільки тоді, коли нестерпний дзвоник буденно й голосно сповіщав про кінець пари...
Після того як було випите традиційне шампанське й усі, щасливі й задоволені, розійшлися кожен у своїх справах, вона, замість того, щоб поспішити на побачення з Ігорем, пішла у зворотному від свого будинку напрямку. Просто пішла, без усякої мети. Блукаючи вулицями старого міста, змерзла і, щоб зігрітися, зайшла випити кави до якоїсь кав’ярні. І знову зустріла Його...
Вадим Мірошников був не сам, а з колегами по коледжу. Ліворуч, за столиком, сиділа його асистентка й учениця, симпатична Ніночка (так ласкаво називали її між собою студенти), Не соромлячись товариства, вона шепотіла Вадиму щось на вухо, майже торкаючись його губами. Мірошников слухав її і якось незвично й інтимно усміхався, відповідаючи Ніночці у такий самий спосіб...
На мить їхні з Мірошниковим очі зустрілися, він підхопився зі стільця і почав робити Калині знаки - підійти до столика, але вона злякано кинулася до дверей і за мить була вже на вулиці...
Вона зовсім не сподівалася побачити професора у компанії надто екстравагантної і зовсім не схожої на нього Ніночки. Тому-то і повернулася додому у страшенно поганому настрої. Як на те, біля свого будинку зустріла Ігоря, який і досі чекав на неї з букетом квітів... Навіть, не привітавшись і не вислухавши її, Ігор кинув квіти у багнюку, витер об них ноги і, майже не стримуючи себе, наговорив їй такого... „Ти – божевільна!” – ці слова і досі звучать їй у вухах...
Малювати уже не хотілося, натомість, розболілася голова, пекла образа на Лерку, що своїм візитом нагадала їй цю історію...
...Ігор був вельми цікавим, як людина, але, як зрозуміла вона трохи пізніше, надто самозакоханим і страшенно неврівноваженим. Кожне її слово про когось з однокурсників чи однокласників зустрічалося ним вороже й на крик. Що ж стосується професора, про якого дівчина інколи натхненно прохоплювалася словом, то і взагалі – нема про що й говорити. Ігор, як ошпарений, починав сварити її за легковажну поведінку, до того ж, знаходив такі слова, що... краще й не згадувати. Згодом, щоб звести до мінімуму подібні „розбори”, вона перестала говорити про свої знайомства, а відтак зосередила свою увагу на малюванні і на ньому, Ігореві. Вони зустрічалися вже років зо два із хвостиком. Квіти, дорогі ресторани, квитки на престижні виставки відомих художників, музикантів, іноді Ігор запрошував її на свої бізнесові зустрічі. Тоді вона почувалася, як це кажуть: „бесплатным приложением”... Кохання?.. Напевно, то була звичайна закоханість, бо Калина відчувала щось таке, що утримувало її від надто відвертих з Ігорем розмов... Усе, що було між ними, їй подобалося, але... За великим рахунком, вона не дуже й прагнула заміжжя, їй було до вподоби її одинакування і самостійність, їй подобалась її самодостатність, подобалося займатися малюванням і на самоті перебирати, мов індійський Будда чотки, свої думки...
І ось, на тобі, вона, як дівчинка, закохалася у свого викладача. До того ж, сталося все це несподівано, навіть для неї самої, і вона вперше, уже по-дорослому, враз зрозуміла, що оце і є воно, оте справжнє кохання...
Умостившись на підвіконні та прихилившись головою до холодного скла, вона спостерігала за тим, як, обминаючи калюжі, люди поспішали до своїх домівок. Починалася осінь, довга, холодна, незатишна й самотня пора року...
„Що, подружко, важко отак самотою? Знаю: важко. Нема з ким поговорити і кому поплакатися про свої нещастя, бо усі відгороджуються від тебе парасольками й плащами. А ти що ж думала, поспішаючи до людей, – що з ними легко, що тебе усі люблять, таку дощову й холодну, похмуру й непередбачувану, таку самотню..? Що ж... І мені важко. А Він навіть не здогадується про це...”
Раптом її блукаючий погляд вихопив із вервечки паркованих машин знайомого, кольору сталі, „мерса”. Дверцята відчинилися і вона побачила Лерку. Та, не поспішаючи, вийшла з авто, нахилилася до водія і, манірно відставивши ніжку, поцілувала його, потім змахнула рукою щось на зразок „бай-бай” і вскочила у двері свого будинку. Крізь скло промайнуло знайоме обличчя – Ігор... Ось тобі й на... Хм, а ще подруга називається, так ось хто був отой – „Він”... „Втішаєш, подружко? Ну й на здоров’я, воно тобі ой як іще знадобиться, хоча...” Не поспіхом, можливо навіть розгублено – її, зазвичай, завжди шокували такі події, тоді зневіра, мов змія, дуже боляче, хоч і не смертельно, жалила її душу – витягла з пачки останню цигарку, клацнула запальничкою...
Саме з цієї хвилини вона заборонила собі, навіть подумки, згадувати про Ігоря. Маленька кривда, нанесена їй особисто, кожного разу виростала в її душі у одну, величезну й важку хмару, ніби афронти усіх жінок світу поєднувалися докупи і... Вона ж, Калина Загорська, викреслювала з пам’яті все і всіх...
Задзвонив телефон. Байдуже обернулася на звук і вирішила, що не відповідатиме. В ту саму мить клацнув автовідповідач і почувся знайомий голос: „Калинко, якщо ти вдома, візьми слухавку, будь ласка, вибач мені, здається, я – повний дурень, я образив тебе... Я знаю, що образив, знаю, але... Я не можу без тебе, чуєш..? Мені дійсно тебе не вистачає... Якщо ти простила мені, давай завтра, як завжди, о п’ятій у салоні, добре?”
„Завтра... Як легко у тебе все, Горику... Як легко й просто... Одна справа – сьогодні, і зовсім інша – завтра... А як же ображене єство, а як же душа, яку так гидко й прозаїчно спаплюжили й зрадили...”
Десь глибоко-глибоко у душі пекла важка, до астматичної задухи, образа. Думки, одна за одною, пролітали мов осінній листопад за вікном, по обличчю, залишаючи вологі доріжки, котилися сльози...

...Професор Мірошников повернувся додому не сам. Ніночка втомлено бухнулася у крісло й сказала:
– Хочу спати! Вадиме Григоровичу, я хочу спати... Чуєте, шановний пане професоре? Я хочу спати... і тільки з Вами! Любчику, – замуркотіла кішечкою, – йди до мене, – вона простягла до Вадима руки.
– А може не треба, Ніночко? Давай просто відпочинемо і все – він пройшов у кімнату, заходився роздягатися, потім, щось згадавши, підійшов до столу. На столі лежала картина, яку йому подарували студенти його курсу...
...Загорська. Цікава дівчина. Такі талановиті студенти трапляються не часто. Якесь неземне створіння. Великі сірі очі, майже завжди якась поволока в них... А картина? „Дзеркало душі...” Коли в тебе, дівчинко, така душа, як оце, на картині...
– ...то... Як же тобі самотньо, сонечко, − продовжив думку вже вголос.
– Вадимчику, що ти там про сонечко говорив? – повернув до дійсності приємний голос Ніночки, – Ну, що ж ти, йди до мене, йди коханий. Я ж чекаю на тебе...
Вадим підняв голову і глянув на Ніночку. Вона стояла біля одвірка зовсім оголена і простягала до нього руки... Свідомість, дещо затуманена після випитого, миттєво зреагувала на звабливі форми, він повільно встав, підійшов до дівчини, жадібно припав до її грудей губами, підхопив на руки і поніс у спальню...
Перше, на що звернув увагу, як прокинувся, – тиша. Годинник показував о пів на восьму, – Господи Ісусе...
Сон... Який дивний сон наснився йому...
...Він – на березі річки. А навкруги, скільки сягає погляд, – лілії... Враз він відчуває бажання малювати ці лілії, пірнає на дно, вириває їх: одне, два, три стебла разом із квітками, виходить на берег, намагається покласти їх поруч із мольбертом.., але лілії згорають у його руках і вивершуються купками попелу на піщаному березі... Це так нестерпно, безглуздо й дико – велетенські купи попелу вкривають пісок і перетворюються на височенні монолітні гори, які сягають хмар... Раптом, на найвищій з них з’являється незвичайної краси дівчина з великими сірими очима. Вона глузує з нього, вона сміється так голосно, що вершини гір починають рушитися і важко, із гуркотінням, падають у річку...
Він злякано дивиться на дзеркало води. Лілії, Господи, квіти! Уламки гір розчавлюють їх, і по воді розходяться криваво-червоні круги...
Раптом її погляд розширяється – вона кудись дивиться, він просліджує її погляд – найбільша брила зривається й котиться в річку – саме на те місце, де пломеніє найкрасивіша, із короною, лілія...
„Господи, це ж її душа, а ті інші лілії – душі тих, кого я ненавмисне згубив... Калина...”, – різонуло у пам’ять ім’я дівчини, що тільки-но глузувала з нього...
„Калино! Калинко-о-о” – простогнав він, згадавши останню зустріч із нею у кафе, і в холодному поту... прокинувся.
...Ніночка, певно, тільки-но пішла, ба запах її парфумів ще й досі стояв у кімнаті невидимою, солодко-запашною хмаринкою. Нудний головний біль нагадував про вчорашній день, а сьогодні... „Сон, Господи, який страшний сон..." – знову згадав страхіття минулої ночі.
„Калинко! Калиночко, я ж кохаю тебе, кохаю з першого дня, як ти з’явилася у коледжі. Я їду до тебе, зараз, почекай п’ять хвилин, почекай...”
Швидко підхопився з ліжка, згадав ще... Сьогодні дуже важлива нарада у коледжі – відбирали найкращі роботи його студентів для виставки у художньому салоні. На виставці будуть присутні гості з Італійської школи живопису. Хто знає, можливо комусь із студентів пощастить захистити свої роботи й отримати гранд на навчання в Італії... Та як же він міг забути про це!
Мить – і холодні струмені студеної води уже обпікали сильне треноване тіло, у голові проясніло, і він уже подумки готував слова привітання для делегації, а ще через мить, – ловив на трасі таксі...

...У художньому салоні було велелюдно. Присутні у виставковій залі неголосно розмовляли між собою, обговорюючи подію, що траплялася у містечку раз на п’ять років. Лише студенти, як головні герої дня, вели себе врочисто й стримано: хтось розповідав анекдот про Сальвадора Далі, а слухачі корчилися від сміху, намагаючись робити це тихо. Раз-по-раз, коли до їхнього гурту хтось приєднувався, чулося голосне: „О, хто прийшов! Майбутній Рембрандт.., та ні – сам Рафаель...” Усі чекали на появу поважної делегації.
Мірошников підійшов до студентського гурту і голосно сказав:
– Доброго дня усім!
– Добрий день! – гуртом проскандували студенти.
– Чи ж усі зібралися? – запитав стурбовано і з надією. – Чому я не бачу серед вас Загорської? Хтось бачив її сьогодні?
– Ще ні.., не-не ба-га-чили, – заїкаючись, відповів розгублено Сашко Матвєєв, – від учора – то-то-ч-но не бачили. До речі ска-з-га-а ти, тут нема ні її самої, ні її ро-ро-боти...
– Давай швиденько, я приніс оце... – Вадим Григорович дістав із кейса картину, яку розглядав ще п’ять хвилин тому. – Тільки швидко й акуратно, через п’ять хвилин тут будуть гості. – і вже до студентів – Ну, як, готові?
– Завжди готові, – вибухнули сміхом майбутні художники.
– Тоді, – змахнувши рукою, – „Уперед”, – і, не чекаючи відповіді, розчинився серед блукаючих, від картини до картини, і нудьгуючих „любителів мистецтва”, сподіваючись зустріти ту, яку чекав усе життя...
...За кілька годин стали відомі результати конкурсу. Схвальні відгуки про свої роботи отримали усі студенти, але беззаперечне італійське „так”, отримала робота Калини Загорської...
...Телефон дзвонив майже дві доби не вгаваючи, автовідповідач, захлинався молодечими голосами зі словами привітання доти, аж поки не закінчилась плівка у магнітофоні...
Коли дільничний міліціонер у супроводі понятих і професора Мірошникова відкрив двері, перше, що кинулося в очі як зайшли, це – повний безлад, так, ніби у квартирі наспіх збирали найнеобхідніші речі. Посеред розтрощених і розкиданих речей, в центрі кімнати, на мольберті – картина. На полотні, залитому не то фарбою, не то чимось схожим на кров, було зображено сивоволосого чоловіка з ледь помітною іронічною посмішкою на обличчі... На фоні розбитого дзеркала, із рамою у вигляді точної копії, вирваного з річкового дна, стебла лілії, воно світилося якимось особливим світлом, так, ніби це було не обличчя, а саме кохання. Річка, витікаючи з рами, виносила на своїх хвилях геть усе з порожньої, намальованої кольором буденності, квартири: великого настінного годинника, пензлі, аркушики з ескізами, маленьку дівчинку з великими сірими очима... Десь удалині, з-поза надтріснутої рами з червоного дерева, у вікні, теж намальованому, розгорався весняний ранок: у синьо-глибокому небі височіли, ніби гори, білі пухкі хмаринки...
„Дзеркало душі – 2” – чітким каліграфічним почерком проступало у куточку картини крізь свіжий, навскісний, криваво-червоний напис – „Постскриптум”...
...Пройшло кілька років. Пригоду з таємничим зникненням дівчини у містечку просто забули. Лише раз на рік, в один і той же день, нові господарі квартири знаходили під дверима розкішний букет квітів із листівкою на ім’я незнайомої Калини Загорської...