ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
14:38
З давніх часів наші предки
використовували різноманітні носії,
на яких можна було б
залишити видбиток,
бо мова носить видбиток усього життя нації.
Та у кожного племя існує свій
- живий носій праслов'янської мови,
які мігрували.
використовували різноманітні носії,
на яких можна було б
залишити видбиток,
бо мова носить видбиток усього життя нації.
Та у кожного племя існує свій
- живий носій праслов'янської мови,
які мігрували.
2024.03.29
14:35
Рівнодення день,
Рівнодення ніч
в рівноважному положенні знаходяться
до годин, до хвилин,
до секунд, точнісінько
завмирають у сезонному зближенні
забезпечено рівність
ночі та дня
Рівнодення ніч
в рівноважному положенні знаходяться
до годин, до хвилин,
до секунд, точнісінько
завмирають у сезонному зближенні
забезпечено рівність
ночі та дня
2024.03.29
14:34
А небо знає
Вся земля горить у війні
Рідну землю Російські вороги знищуюють
Руйнують міста
Світлих дітей вбивають
і ґвалтують та мирних людей вбивають,
калічать і катують
Наче нема Бога на землі
Вся земля горить у війні
Рідну землю Російські вороги знищуюють
Руйнують міста
Світлих дітей вбивають
і ґвалтують та мирних людей вбивають,
калічать і катують
Наче нема Бога на землі
2024.03.29
14:33
Пізної ночі ми з’єдналися знов
І парили ми у бездонному Всесвіті у двох…
Я шаленію, божеволію від тебе…
Розум втрачаю від космічних почуттів,
Які ти даруєш мені у ночі…
Дивлюсь на тебе
І не можу надивитись
Насолоджуюсь твоїми теплими поцілунками
І парили ми у бездонному Всесвіті у двох…
Я шаленію, божеволію від тебе…
Розум втрачаю від космічних почуттів,
Які ти даруєш мені у ночі…
Дивлюсь на тебе
І не можу надивитись
Насолоджуюсь твоїми теплими поцілунками
2024.03.29
14:31
У двох світів Інь та Янь,
Одночасно - два неподільні божества,
Рухлива примарна грань,
Великої межі Інь та Янь.
В цих Інь та Янь є рівновага,
Гармонія світів присутня.
Прагнення брати і віддавати,
І доповнюючи - продовжувати,
Одночасно - два неподільні божества,
Рухлива примарна грань,
Великої межі Інь та Янь.
В цих Інь та Янь є рівновага,
Гармонія світів присутня.
Прагнення брати і віддавати,
І доповнюючи - продовжувати,
2024.03.29
14:30
Високо на горі наш гетьман вельможний
І кошовий отаман стояли.
Їх обирали козаки…
Вони дивилися на краєвид своєї землі
Та на козаків…
Могутні козаки жили там.
Бо козаки воїни величні,
прославлені у віках.
І кошовий отаман стояли.
Їх обирали козаки…
Вони дивилися на краєвид своєї землі
Та на козаків…
Могутні козаки жили там.
Бо козаки воїни величні,
прославлені у віках.
2024.03.29
14:28
Заселені місця племенами
Стали місцем проживання,
І кожне плем’я очолювали різні князі,
Кожний князь судив, водив на бій очолених людей,
Перший був князь у відвазі
І у мудрості своїй,
А коли ставав не здатним до ладу
І боротьби,
Стали місцем проживання,
І кожне плем’я очолювали різні князі,
Кожний князь судив, водив на бій очолених людей,
Перший був князь у відвазі
І у мудрості своїй,
А коли ставав не здатним до ладу
І боротьби,
2024.03.29
14:27
Жили на світі різні племена,
Розкидаючи свої оселі
на різних куточках землі.
Племена оселялися цілим родом
І мали різні імена ці племена:
Різні племена складали свій рід
Наймудріший,
найстаріший вождь цілим родом керував
Розкидаючи свої оселі
на різних куточках землі.
Племена оселялися цілим родом
І мали різні імена ці племена:
Різні племена складали свій рід
Наймудріший,
найстаріший вождь цілим родом керував
2024.03.29
14:25
Сьогодні день святої Трійці
Зібралися три духа:
Бог триєдиний господь, Бог - син і Бог - дух святий вітають
Над Україною в небі,
Допомогти хочуть.
Так святиться вся природа.
Бог - батько творить мир чудовий,
Бог - син спокутує гріхи,
Зібралися три духа:
Бог триєдиний господь, Бог - син і Бог - дух святий вітають
Над Україною в небі,
Допомогти хочуть.
Так святиться вся природа.
Бог - батько творить мир чудовий,
Бог - син спокутує гріхи,
2024.03.29
14:24
Stop telling people
more than need to know
Stop telling people your business.
Some people talk to you
so they can talk about you
Stop explaining yourself
more than need to know
Stop telling people your business.
Some people talk to you
so they can talk about you
Stop explaining yourself
2024.03.29
14:22
Диво - видіння було уві сні, як віщі ночі:
Мені прийшло видіння,
Щось у темряві світилось.
Я спочатку не повірила своїм очам,
Але уві сні з’явилася Свята Марія,
Яка сяяла мов сонце
І очима розмовляє,
Яке диво на Україну чекає
Мені прийшло видіння,
Щось у темряві світилось.
Я спочатку не повірила своїм очам,
Але уві сні з’явилася Свята Марія,
Яка сяяла мов сонце
І очима розмовляє,
Яке диво на Україну чекає
2024.03.29
14:22
One day, someone will
Love you the way you
deserve to be loved
And you won't have to
fight for it.
Your smile, your eyes,
the way you laugh,
Love you the way you
deserve to be loved
And you won't have to
fight for it.
Your smile, your eyes,
the way you laugh,
2024.03.29
14:20
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід уперед
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід назад.
Так я веду гру світів...
Гра і знову крок та мат!
летять на підлогу шахові фігури.
роблю фігурами хід на угад
якщо я зроблю хід уперед
скажіть люди, а що мені буде,
якщо я зроблю хід назад.
Так я веду гру світів...
Гра і знову крок та мат!
летять на підлогу шахові фігури.
роблю фігурами хід на угад
2024.03.29
14:19
У кожної відьми десь заховано серце.
А хто знайде його — підкорить відьму собі.
Якщо ти і відьма, то я стану володарем зла.
Відьмине щастя – з вітрами злитися,
Свободу – птаха, в себе впустити.
Відьмине щастя – до смерті битися
А хто знайде його — підкорить відьму собі.
Якщо ти і відьма, то я стану володарем зла.
Відьмине щастя – з вітрами злитися,
Свободу – птаха, в себе впустити.
Відьмине щастя – до смерті битися
2024.03.29
14:18
Душа вічна, можливо,
вона приходила на землю один раз.
Душа не вмирає. Залишаючи колишнє місцеперебування,
вони живуть в інших місцях, які знову приймають їх
Без випробувань і бід не минає життя людське
і не буває спасіння душі.
вона приходила на землю один раз.
Душа не вмирає. Залишаючи колишнє місцеперебування,
вони живуть в інших місцях, які знову приймають їх
Без випробувань і бід не минає життя людське
і не буває спасіння душі.
2024.03.29
14:16
Я слухаю та дивлюся на тебе щодня
Я слухаю та дивлюся на тебе щоночі
Ти випромінюєш життя в своїх очах,
В твої очі світяться від щастя.
На тебе бути схожою хочу.
Навчи мене воювати,
Щоб могла захищати я
Та бути героєм своєї країни.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я слухаю та дивлюся на тебе щоночі
Ти випромінюєш життя в своїх очах,
В твої очі світяться від щастя.
На тебе бути схожою хочу.
Навчи мене воювати,
Щоб могла захищати я
Та бути героєм своєї країни.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Трійця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Трійця
Три ночі поспіль він снився мені живим. Перший сон виокремив його в стінах краєзнавчого музею: я, завідувач, розповідав групі школярів про мистецькі стилі місцевих художників, коли відчув на собі прискіпливий погляд, відомий мені ще з 2004 року… Тоді, оглянувши нову експозицію, гість моїх останніх снів, що був на той час вельми енергійним у свої сімдесят, озвучив добру сотню запитань і уважно вислухав усі мої відповіді. Дещо з почутого піддав сумніву і вимережив своє бачення мистецтва. Відтак ми емоційно дискутували в музеї щонеділі, скидаючись на два листочки одного дерева, що тріпотять на вітрі: різнило тільки те, що один із них ще міцно тримався за гілку, а іншому, на жаль, вже бачився політ через осінній смуток додолу…
З часом мені відкривалися, відгранювали і навіть дошкуляли незмінні риси постійного відвідувача. Щонайперше – пунктуальність. Для нього не існувало причин, які могли б відтермінувати зустріч. Одного грудневого дня ми повинні були потиснути руки один одному в стінах музею о 12.00. За кілька хвилин до цієї приватної зустрічі мені зателефонувала вчителька, з якою працюємо разом у сільській школі. Надривний, ніби з потойбіччя голос: померла її мати… Просить допомогти завантажити на причіп легковика труну для покійної, придбану в магазині ритуальних послуг. Підхоплююся й біжу, у найближчому провулку наштовхуюся на свого знайомця, Богдана Романовича, а достеменніше на його вкрай здивований, передгрозовий погляд…
- Повернуся за десять хвилин, - вигукую, не зупиняючись.
Власник магазину довго метушиться, пропонуючи труни на вибір, згодом повільно виводить золотисті букви, що зблиснуть на вінках, мов душі згорьованої родини… Злодійкувато тікає година. Оглядаюся на оклик. Поблизу Богдан Романович.
- Ви негідник, - кидає у вічі, - не дотримали слова!
Скипаю.
- Хіба не бачите? Не на посиденьках. Зайдете в музей після сонного часу.
Зрозумівши мій натяк на його звичку спати вдень, добавляє.
- І хам!
- Який не хоче вас бачити! - ставлю крапку в нашій розмові.
Після такої словесної перестрілки не бачимося тижнів два. Сльотавим ранком стукіт у двері музею.
- Заходьте.
Переступив поріг.
- Доброго дня! Визнайте, що ви неправий.
- Ну, Богдане Романовичу, - приховую посмішку, - формально – так, але є ще моральний аспект…
Вдає, що задовільнився почутим і відразу про інше.
- Чув про надходження книг із діаспори. Хотів би ознайомитися.
Переглядає трепетно кожну книгу, щось виписує. Через п’ять годин подає мені кілька аркушів, на яких зазначені назви і сторінки найбільш цікавих творів.
- Прошу пана завідувача, - віддає шану старій манері звертання, - се прочитати в першу чергу і не посилатися на зайнятість, і не натякати, що тепер в такому обсязі читають лишень пенсіонери, звісно, такі, як я.
Пропозицію сприймаю серйозно, із вдячністю, бо маю справу з інтелектуалом, що володіє досконало італійською, французькою, англійською, німецькою, словацькою, чеською, російською, польською та румунською мовами. І, здається, цей перелік надто скромний, бо як тоді пояснити численні переклади мого співрозмовника з китайської, японської тай багатьох інших мов.
Трохи поміркувавши, дістає з-за пазухи листа, написаного ним румунському президентові Траянові Басеску румунською. Слухаю уважно, затамувавши подих, але коли довідуюся з перекладу, що звичайний український пенсіонер наполягає на поверненні Україні Придністров’я, зауважую скептично.
- Чи відгукнеться сановний румун? Якби якась політична сила намагалася…
- Вважаєте мене Дон Кіхотом, - насуплюється.
- Не ображайтеся, - знизую плечима, - але схоже на те.
- Як знати… Як знати… - тисне мені на прощання руку і холодно, і приязно водночас.
У першому з трьох моїх сновидінь Богдан Романович явився в старій військовій пілотці, яку носив за життя, наражаючись на кпини. Вказав на коло вогню – звідти викотилася вогненна куля, довкруг якої рушили великі й дрібні твердині, крилаті й безкрилі істоти, обабіч спалахували сонця, а над кулею – пустка: ні на міліметр нічого вищого від неї. Миттєво утворювалися ідеальні поверхні, стишувалися хвилі, що перед тим здіймалися надто високо. Складалося враження: куля пильнує, щоб у всьому, що рухається, дихає і змінюється, не псувалася філігранна точність. А потім куля знову стала часткою рідного кола… і згасила коло, з неймовірною точністю випередивши дзвін будильника на моєму столі…
- Тут така справа, Богдане Івановичу, - наблизився до мого вуха начальник відділу культури після наради, - скаржиться на вас постійний відвідувач музею, той, ваш тезко. Три рази, каже, не застав на робочому місці. Показував блокнот, де занотовано: субота – чотири, неділя – шість, понеділок – п’ять хвилин очікування… Одне слово – дурня, бо в завідувача, як у тій приказці: одна татара в три шеренги шикуйсь! А все ж… якось владнайте справу.
- Знову спізнюєтеся! – ловлю докір Богдана Романовича, повернувшись від начальника в музей. Заледве стримуюся від різкої відповіді і , опанувавши емоціями, запитую.
- Чого вам?
Простягує журнал.
- На сімнадцятій сторінці відгук про мою книгу, гарний, професійний. Взяв у розповсюджувача почитати і гадаю, чи не придбати – коштує дві гривні п’ятдесят копійок.
Погортавши сторінки, усвідомлюю, що вартість цього об’ємного ілюстрованого журналу не менше двадцяти гривень, а для початку приваблюють покупців…
- Не мучтеся, - видихую, - куплю журнал для музею: будете користуватися.
- За свої? – округлює очі.
- Так.
- Марнотратство!
В наступному сні Богдан Романович вийшов назустріч під громовиці. В руках – клапоть ширми, за спиною – темінь і вигуки натовпу: розіпни! Розіпни!
- Йдемо в лоно темені, кличе, - усі мусять наосліп знайти свій хрест. Зряче дано єдиному – Месії… Дослухайтеся до Нього. Усім потрібно, образившись, полюбити ближнього, адже хтозна, чий тягар важчий…
Прокидаюся і в пам’яті зринає наша остання зустріч. Тоді постійний відвідувач зайшов попрощатися.
- Я невдовзі помру. Знаю це як лікар зі стажем. Якихось три дні, і в обідню пору – прощавай життя!
- Отакої! – зводжуся на ноги, - хіба можна в деталях передбачити власну смерть?
- Не боюся смерті, - продовжує монотонно, - вона – закономірність.
Після тривалої паузи стишена фраза.
- Син не запросив мене на своє весілля, там, бачте, зберуться гості елітного кола.
Тихо зітхаю у відповідь. Думається: хтозна, чий тягар важчий…
- Дайте слово, - просить, прямуючи до дверей, що навідаєтеся на мою могилу, хоча б для того, щоб помовчати, і обов’язково покладіть на могильну плиту тюльпан.
Знічений до краю, зронюю.
- Обіцяю.
Богдана Романовича не стало через три дні. Впав біля рідного дому в обійми полудня та смерті, чий прихід вирахував з тією ж… філігранною точністю…
Третього сну я добре не пам’ятав. Все в ньому миналося, наче в тумані. Сильний вітер, перехрестя доріг, високі дерева, знайома постать покійного, голуб у піднебессі… На відміну від попередніх снів ніякого смислового зв’язку. Завинив перед покійним, не дотримавши обіцянки, - міркувалося. Тому й навідується три ночі…
Гожої днини поспішаю зі школи, щоб мати час помовчати, або ж все-таки сказати Богданові Романовичу щось вагоме серцем… відкинувши призму, через яку дивлюся на світ. Ой! – спохопився, - забув в учительській приготований тюльпан. Повертаюся. Втрачено десяток хвилин. Тепер уже два кілометри галопом. Як на зло, в обличчя сильний вітер, тополі ліворуч вигинаються, мов гімнастки, тюльпан за пазухою притиснувся до серця… Хутчіше б до перехрестя доріг, щоб не прошмигнув автобус. Ривок, ще ривок – ні, не наздогнати втраченого часу! А ось воно, перехрестя! Наступної миті завмираю: з перехрестя – страшний гуркіт! Наблизившись, бачу: з кузова лісовоза, що відкрився на ходу, ринули величезні колоди. Найбільше їх на тому місці, де завше очікую автобус. Вгамовую хвилювання, полегшено зітхаю. Перехрестившись, зводжу очі до неба – високо наді мною, окресливши круг, зливається з піднебессям голуб.
2012р.
З часом мені відкривалися, відгранювали і навіть дошкуляли незмінні риси постійного відвідувача. Щонайперше – пунктуальність. Для нього не існувало причин, які могли б відтермінувати зустріч. Одного грудневого дня ми повинні були потиснути руки один одному в стінах музею о 12.00. За кілька хвилин до цієї приватної зустрічі мені зателефонувала вчителька, з якою працюємо разом у сільській школі. Надривний, ніби з потойбіччя голос: померла її мати… Просить допомогти завантажити на причіп легковика труну для покійної, придбану в магазині ритуальних послуг. Підхоплююся й біжу, у найближчому провулку наштовхуюся на свого знайомця, Богдана Романовича, а достеменніше на його вкрай здивований, передгрозовий погляд…
- Повернуся за десять хвилин, - вигукую, не зупиняючись.
Власник магазину довго метушиться, пропонуючи труни на вибір, згодом повільно виводить золотисті букви, що зблиснуть на вінках, мов душі згорьованої родини… Злодійкувато тікає година. Оглядаюся на оклик. Поблизу Богдан Романович.
- Ви негідник, - кидає у вічі, - не дотримали слова!
Скипаю.
- Хіба не бачите? Не на посиденьках. Зайдете в музей після сонного часу.
Зрозумівши мій натяк на його звичку спати вдень, добавляє.
- І хам!
- Який не хоче вас бачити! - ставлю крапку в нашій розмові.
Після такої словесної перестрілки не бачимося тижнів два. Сльотавим ранком стукіт у двері музею.
- Заходьте.
Переступив поріг.
- Доброго дня! Визнайте, що ви неправий.
- Ну, Богдане Романовичу, - приховую посмішку, - формально – так, але є ще моральний аспект…
Вдає, що задовільнився почутим і відразу про інше.
- Чув про надходження книг із діаспори. Хотів би ознайомитися.
Переглядає трепетно кожну книгу, щось виписує. Через п’ять годин подає мені кілька аркушів, на яких зазначені назви і сторінки найбільш цікавих творів.
- Прошу пана завідувача, - віддає шану старій манері звертання, - се прочитати в першу чергу і не посилатися на зайнятість, і не натякати, що тепер в такому обсязі читають лишень пенсіонери, звісно, такі, як я.
Пропозицію сприймаю серйозно, із вдячністю, бо маю справу з інтелектуалом, що володіє досконало італійською, французькою, англійською, німецькою, словацькою, чеською, російською, польською та румунською мовами. І, здається, цей перелік надто скромний, бо як тоді пояснити численні переклади мого співрозмовника з китайської, японської тай багатьох інших мов.
Трохи поміркувавши, дістає з-за пазухи листа, написаного ним румунському президентові Траянові Басеску румунською. Слухаю уважно, затамувавши подих, але коли довідуюся з перекладу, що звичайний український пенсіонер наполягає на поверненні Україні Придністров’я, зауважую скептично.
- Чи відгукнеться сановний румун? Якби якась політична сила намагалася…
- Вважаєте мене Дон Кіхотом, - насуплюється.
- Не ображайтеся, - знизую плечима, - але схоже на те.
- Як знати… Як знати… - тисне мені на прощання руку і холодно, і приязно водночас.
У першому з трьох моїх сновидінь Богдан Романович явився в старій військовій пілотці, яку носив за життя, наражаючись на кпини. Вказав на коло вогню – звідти викотилася вогненна куля, довкруг якої рушили великі й дрібні твердині, крилаті й безкрилі істоти, обабіч спалахували сонця, а над кулею – пустка: ні на міліметр нічого вищого від неї. Миттєво утворювалися ідеальні поверхні, стишувалися хвилі, що перед тим здіймалися надто високо. Складалося враження: куля пильнує, щоб у всьому, що рухається, дихає і змінюється, не псувалася філігранна точність. А потім куля знову стала часткою рідного кола… і згасила коло, з неймовірною точністю випередивши дзвін будильника на моєму столі…
- Тут така справа, Богдане Івановичу, - наблизився до мого вуха начальник відділу культури після наради, - скаржиться на вас постійний відвідувач музею, той, ваш тезко. Три рази, каже, не застав на робочому місці. Показував блокнот, де занотовано: субота – чотири, неділя – шість, понеділок – п’ять хвилин очікування… Одне слово – дурня, бо в завідувача, як у тій приказці: одна татара в три шеренги шикуйсь! А все ж… якось владнайте справу.
- Знову спізнюєтеся! – ловлю докір Богдана Романовича, повернувшись від начальника в музей. Заледве стримуюся від різкої відповіді і , опанувавши емоціями, запитую.
- Чого вам?
Простягує журнал.
- На сімнадцятій сторінці відгук про мою книгу, гарний, професійний. Взяв у розповсюджувача почитати і гадаю, чи не придбати – коштує дві гривні п’ятдесят копійок.
Погортавши сторінки, усвідомлюю, що вартість цього об’ємного ілюстрованого журналу не менше двадцяти гривень, а для початку приваблюють покупців…
- Не мучтеся, - видихую, - куплю журнал для музею: будете користуватися.
- За свої? – округлює очі.
- Так.
- Марнотратство!
В наступному сні Богдан Романович вийшов назустріч під громовиці. В руках – клапоть ширми, за спиною – темінь і вигуки натовпу: розіпни! Розіпни!
- Йдемо в лоно темені, кличе, - усі мусять наосліп знайти свій хрест. Зряче дано єдиному – Месії… Дослухайтеся до Нього. Усім потрібно, образившись, полюбити ближнього, адже хтозна, чий тягар важчий…
Прокидаюся і в пам’яті зринає наша остання зустріч. Тоді постійний відвідувач зайшов попрощатися.
- Я невдовзі помру. Знаю це як лікар зі стажем. Якихось три дні, і в обідню пору – прощавай життя!
- Отакої! – зводжуся на ноги, - хіба можна в деталях передбачити власну смерть?
- Не боюся смерті, - продовжує монотонно, - вона – закономірність.
Після тривалої паузи стишена фраза.
- Син не запросив мене на своє весілля, там, бачте, зберуться гості елітного кола.
Тихо зітхаю у відповідь. Думається: хтозна, чий тягар важчий…
- Дайте слово, - просить, прямуючи до дверей, що навідаєтеся на мою могилу, хоча б для того, щоб помовчати, і обов’язково покладіть на могильну плиту тюльпан.
Знічений до краю, зронюю.
- Обіцяю.
Богдана Романовича не стало через три дні. Впав біля рідного дому в обійми полудня та смерті, чий прихід вирахував з тією ж… філігранною точністю…
Третього сну я добре не пам’ятав. Все в ньому миналося, наче в тумані. Сильний вітер, перехрестя доріг, високі дерева, знайома постать покійного, голуб у піднебессі… На відміну від попередніх снів ніякого смислового зв’язку. Завинив перед покійним, не дотримавши обіцянки, - міркувалося. Тому й навідується три ночі…
Гожої днини поспішаю зі школи, щоб мати час помовчати, або ж все-таки сказати Богданові Романовичу щось вагоме серцем… відкинувши призму, через яку дивлюся на світ. Ой! – спохопився, - забув в учительській приготований тюльпан. Повертаюся. Втрачено десяток хвилин. Тепер уже два кілометри галопом. Як на зло, в обличчя сильний вітер, тополі ліворуч вигинаються, мов гімнастки, тюльпан за пазухою притиснувся до серця… Хутчіше б до перехрестя доріг, щоб не прошмигнув автобус. Ривок, ще ривок – ні, не наздогнати втраченого часу! А ось воно, перехрестя! Наступної миті завмираю: з перехрестя – страшний гуркіт! Наблизившись, бачу: з кузова лісовоза, що відкрився на ходу, ринули величезні колоди. Найбільше їх на тому місці, де завше очікую автобус. Вгамовую хвилювання, полегшено зітхаю. Перехрестившись, зводжу очі до неба – високо наді мною, окресливши круг, зливається з піднебессям голуб.
2012р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію