Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Даманському прикордоннику
Присвячую своєму двоюрідному
дідові, Володимиру Микитовичу Рабовичу, що загинув 02.03.1969 року.
Тане білий сніг на Батьківщині.
Плаче березень? Ні. Плаче мати.
Прикордонник її син солдатом
У землі Сибіру, в домовині.
Перший «плі» – в атаку гордо й сміло
Захищати острівні кордони.
І не через славу чи погони,
В сніг навік покласти душу й тіло.
На Даманську, в шістьдесят девятів,
В перші дні весни на Україні,
ЇЇ Вовку катували кляті,
Різали зірки йому на спині.
За радянську владу, і за віру
Що не був козак наш бусурменом.
Молодий спортсмен у вісімнадцять
Залишився юним та зеленим.
Лиш затвором автомата клацнув.
В другій групі він за командира,
Його відділ – друзів одиннадцять,
Не стерпіли хлопці бузувірів,
Нападу китайських провокацій.
А Микита, батько, у шпиталі
Розшукав понівечене тіло
Свого сина, що в Іманські далі
Йшов служити за свою країну…
Що за мука батьку не діждатись,
Що за горе мамі – пережити
Свого сина, що помер так рано,
У снігах китайцями убитий.
Лиш світлина сина у конверті:
Вовка-прикордонник і вівчарка.
І суха статистика про смерті,
І горілки з хлібом повна чарка.
Врешті, острів з назвою «Даманський»
У дев’яності перейшов Китаю.
І за що три сотні безневинних
Згинуло солдат? Сам Бог не знає.
Молодий спортсмен у вісімнадцять.
В другій групі – він за командира.
Його відділ – друзів одиннадцять.
Зберігали честь свого мундира.
Острів Даманський, Червонознаменний Тихоокеанський прикордонний округ – ось координати того місця, де починається відлік трагічних днів та годин дідового брата. Він, Рабович Володимир Микитович, 1948 року народження, сержант, українець, призваний Алтайським районним військовим комісеріатом Хакаської автономної області захищати кордони своєї країни. Як розповідала моя бабуся Уля, що хлопцеві залишалось до звільнення всього кілька тижнів, як розпочались бойові дії на острові Даманськ. Із 2-го по 15-те березня 1969 року тривали сутички радянських солдат та знахабнілих китайців. 1 березня Володимир написав лист рідним, а 2-го березня солдата розтріляли....
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)