ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Вірші
/
"Тобі моє серце" (1980)
ДЕВ’ЯТЕ ТРАВНЯ
Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.
Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДЕВ’ЯТЕ ТРАВНЯ
Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.
Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію