ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
09:59
Про Павлика Морозова
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
2024.04.20
09:56
Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним м
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Зойка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зойка
Емоції били через край. Ми впізнавали і не впізнавали один одного. Обійми, поцілунки, радісні вигуки, сльози. Це була зустріч випускників через сорок років. Багато з них зустрічались і раніше, але мені не пощастило закінчити з ними школу і тільки зараз мене знайшли і запросили на це свято. Тому до мене була особлива увага. Скільки теплих слів я почула! Вони, як виявилось, пам’ятали про мене навіть такі дрібнички, які я сама вже давно забула. Серед цього шквалу радості, запитань, спогадів, веселого сміху, я випадково ніби наштовхнулась на чийсь уважний погляд.
Осторонь від усіх, самотньо стояла скромно одягнена, якась занедбана худенька жінка зі змарнілим обличчям і дивилась прямо на мене сумними сірими очима, які видались мені дуже знайомими. Я підійшла і запитала її:
– Хто Ви?
Жінка сумно посміхнулась:
– Я – Зоя. Хіба не впізнаєш?
Зойка! Та невже ж це вона? Її дійсно важко було впізнати! І тут все пригадалось.
В нашому 1-А класі навчалась дочка важливої персони – першого секретаря райкому КПРС – тоді всемогутнього володаря району. Звали її Зоя, але всі учні, недолюблюючи, позаочі називали її Зойкою.
Бліда, хвороблива, вона ніколи на сміялась, навіть не посміхалась. Вираз її личка був такий, ніби вона тільки-но скуштувала оцту. Її мама була завучем школи. Вона завжди ходила надзвичайно елегантно одягнена, але з таким же, як у Зої, кислим виразом обличчя.
Зараз я розумію, який то був «тяжкий хрест» для вчителів молодших класів. До школи від Зоїного дому було менше ста метрів, але її завжди за ручку приводила няня – горбатенька, проте дуже гарна обличчям, дівчина Ганна.
Навіть на великій перерві, коли ми весело бігали та бавились на шкільному подвір’ї, вчительки обступали Зою майже з усіх сторін, ніби оберігаючи, щоб бува хтось із бешкетників випадково не зачепив, або, не дай Боже, не штовхнув це тендітне створіння.
Стоячи так, вони голосно вихваляли її гарне дороге вбрання, бліде ніжне личко та акуратні тонкі кіски з чудовими, кожного дня іншими, пишними бантами.
Зойці це подобалось і вона ніколи з нами не бавилась. Коли ж бувало, захопившись своїми жіночими розмовами, вчительки на якийсь час відволікались від її особи, Зойка вередливо кривила губи і починала тихо схлипувати:
– Мені н-у-у-дно!
Тоді перелякані жінки починали хором її втішати, а деякі навіть цілували її в бліді щічки, і дуже скоро Зоя заспокоювалась.
А що вже говорити про оцінки! Зоя не відзначалась особливими здібностями, але всеодно, треба було зробити з неї відмінницю, першу ученицю! Наша вчителька Тетяна Михайлівна дуже старалась: вона невтомно вихваляла на уроках Зойчину охайну зовнішність, її гарний почерк та ще зошити, показуючи нам, як зразок, їх яскраві обкладинки.
Іноді, нудьгуючи на уроках, Зоя діставала з гарного портфелика небачених гутаперчевих ляльок в розкішному вбранні, зі справжнім волоссям, майже живими очима, що кліпали віями та говорили: слово «ма-ма». Тоді всі дівчатка дивились тільки в її бік, а Тетяна Михайлівна, гримала на нас і погрожувала викликати батьків.
За все це ми недолюблювали Зойку, та, придивившись, я помітила, що її сірі очі чомусь завжди були сумними і неначе заплаканими. Мабуть таки, всі ті дитячі скарби, коштовні іграшки, не могли замінити батьківського тепла та уваги, яких вона була майже позбавлена через велику зайнятість її дуже поважних батьків. Мені було її навіть якось підсвідомо шкода.
Тільки одного разу вона мені посміхнулась і навіть розхвилювалась, коли на уроці ручної праці ми робили паперові іграшки. Зоя, за допомогою Тетяни Михайлівни, швиденько вирізала з червоного глянцевого картону кругле яблуко, приліпила до нього зелений паперовий листочок і почала бавитись своїми ляльками, а вчителька показувала його всім нам і вихваляла те яблуко, як найкращу іграшку.
Я намалювала олівцем на картоні гарну дівчинку, розфарбувала їй личко, волосся і вирізала струнку постать ножицями. З синього паперу зробила коротеньку пишну сукню з мереживцем внизу і отвором для голови. Одягла на ляльку. Тонкий стан та маленькі ніжки обгорнула срібною фольгою. Вийшли гарні черевички та пасочок.
Тетяна Михайлівна уважно розглядала наші роботи і мою ляльку показала всьому класу.
На перерві, Зоя підійшла до мене і якось несміливо попросила зробити для неї таку ж ляльку. При цьому, її сірі очі вперше розгорілись, а бліді щічки трохи зарум’янились. Я, звичайно, погодилась, бо часто робила таких ляльок всім подружкам. Вже наступного дня я подарувала Зої ляльку та дві паперові сукні, зелену та рожеву.
Зоя всі уроки милувалась та бавилась тією лялькою, а на останньому уроці передала мені якийсь пакунок.
Розгорнувши папір, я так і завмерла, бо то ж була моя мрія – коробка кольорових олівців, цілих тридцять шість штук, всіх кольорів, навіть відтінків, і майже новеньких!
Тетяна Михайлівна швидко підійшла і, відібравши їх у мене, повернула Зої зі словами:
– Не можна роздавати такі гарні речі. Твоя мама може буде невдоволена!
Зоя зблідла, встала і мовчки вийшла з класу. Вчителька розгублено сіла і теж змовкла. Я крадькома втирала сльози.
Через деякий час, до нашого класу зайшла завуч Лідія Семенівна, за руку із Зоєю. Всі встали і вчителька також.
Лідія Семенівна, голосно привітавшись із нами, взяла з доньчиної парти олівці і подала їх мені:
– Ти талановита дівчинка, малюй для всіх! – сказала вона тихим приємним голосом і погладила мене по голові.
І ось, через багато років, я вдивлялась в Зоїне обличчя. Вираз його не змінився і був таким же кислим, як і раніше. Вона пожалілась мені на своє життя. Чоловік, кар’єрист, одружившись з донькою партійного боса, після смерті тестя, покинув її. Дітей не було. Її вчительської зарплати не вистачало на гарне вбрання, економити та готувати вона не вміла, тому виявилась зовсім безпорадною в цьому житті.
За нашим імпровізованим столом Зоя сіла біля мене і, випивши келих сухого вина, зовсім зігнулась. Дістала із сумки жменю пігулок, запила їх водою.
– Зовсім хвора печінка, -- сказала вона і додала:
– А знаєте, як я завжди вам заздрила!
Всі здивувались і, здається, тільки я її зрозуміла.
Вже прощаючись, вона сказала:
– А знаєш, як довго я берегла ту твою картонну ляльку! Як плакала, коли Ганнуся, випадково спалила її! Я називала ту ляльку твоїм ім’ям.
Я запитала з цікавістю:
– Та чому ж вона була для тебе такою дорогою? В тебе були такі іграшки, які нам і не снились!
Зоя сумно посміхнулась:
–Всі вони були фабричні, холодні, а ту ляльку ти зробила тільки для мене. А ще, знаєш, в мене ніколи не було подруг, та й зараз немає. Можна, я буду тобі писати?
Я дала їй свою адресу, але листа від неї так і не дочекалась.
2011
Осторонь від усіх, самотньо стояла скромно одягнена, якась занедбана худенька жінка зі змарнілим обличчям і дивилась прямо на мене сумними сірими очима, які видались мені дуже знайомими. Я підійшла і запитала її:
– Хто Ви?
Жінка сумно посміхнулась:
– Я – Зоя. Хіба не впізнаєш?
Зойка! Та невже ж це вона? Її дійсно важко було впізнати! І тут все пригадалось.
В нашому 1-А класі навчалась дочка важливої персони – першого секретаря райкому КПРС – тоді всемогутнього володаря району. Звали її Зоя, але всі учні, недолюблюючи, позаочі називали її Зойкою.
Бліда, хвороблива, вона ніколи на сміялась, навіть не посміхалась. Вираз її личка був такий, ніби вона тільки-но скуштувала оцту. Її мама була завучем школи. Вона завжди ходила надзвичайно елегантно одягнена, але з таким же, як у Зої, кислим виразом обличчя.
Зараз я розумію, який то був «тяжкий хрест» для вчителів молодших класів. До школи від Зоїного дому було менше ста метрів, але її завжди за ручку приводила няня – горбатенька, проте дуже гарна обличчям, дівчина Ганна.
Навіть на великій перерві, коли ми весело бігали та бавились на шкільному подвір’ї, вчительки обступали Зою майже з усіх сторін, ніби оберігаючи, щоб бува хтось із бешкетників випадково не зачепив, або, не дай Боже, не штовхнув це тендітне створіння.
Стоячи так, вони голосно вихваляли її гарне дороге вбрання, бліде ніжне личко та акуратні тонкі кіски з чудовими, кожного дня іншими, пишними бантами.
Зойці це подобалось і вона ніколи з нами не бавилась. Коли ж бувало, захопившись своїми жіночими розмовами, вчительки на якийсь час відволікались від її особи, Зойка вередливо кривила губи і починала тихо схлипувати:
– Мені н-у-у-дно!
Тоді перелякані жінки починали хором її втішати, а деякі навіть цілували її в бліді щічки, і дуже скоро Зоя заспокоювалась.
А що вже говорити про оцінки! Зоя не відзначалась особливими здібностями, але всеодно, треба було зробити з неї відмінницю, першу ученицю! Наша вчителька Тетяна Михайлівна дуже старалась: вона невтомно вихваляла на уроках Зойчину охайну зовнішність, її гарний почерк та ще зошити, показуючи нам, як зразок, їх яскраві обкладинки.
Іноді, нудьгуючи на уроках, Зоя діставала з гарного портфелика небачених гутаперчевих ляльок в розкішному вбранні, зі справжнім волоссям, майже живими очима, що кліпали віями та говорили: слово «ма-ма». Тоді всі дівчатка дивились тільки в її бік, а Тетяна Михайлівна, гримала на нас і погрожувала викликати батьків.
За все це ми недолюблювали Зойку, та, придивившись, я помітила, що її сірі очі чомусь завжди були сумними і неначе заплаканими. Мабуть таки, всі ті дитячі скарби, коштовні іграшки, не могли замінити батьківського тепла та уваги, яких вона була майже позбавлена через велику зайнятість її дуже поважних батьків. Мені було її навіть якось підсвідомо шкода.
Тільки одного разу вона мені посміхнулась і навіть розхвилювалась, коли на уроці ручної праці ми робили паперові іграшки. Зоя, за допомогою Тетяни Михайлівни, швиденько вирізала з червоного глянцевого картону кругле яблуко, приліпила до нього зелений паперовий листочок і почала бавитись своїми ляльками, а вчителька показувала його всім нам і вихваляла те яблуко, як найкращу іграшку.
Я намалювала олівцем на картоні гарну дівчинку, розфарбувала їй личко, волосся і вирізала струнку постать ножицями. З синього паперу зробила коротеньку пишну сукню з мереживцем внизу і отвором для голови. Одягла на ляльку. Тонкий стан та маленькі ніжки обгорнула срібною фольгою. Вийшли гарні черевички та пасочок.
Тетяна Михайлівна уважно розглядала наші роботи і мою ляльку показала всьому класу.
На перерві, Зоя підійшла до мене і якось несміливо попросила зробити для неї таку ж ляльку. При цьому, її сірі очі вперше розгорілись, а бліді щічки трохи зарум’янились. Я, звичайно, погодилась, бо часто робила таких ляльок всім подружкам. Вже наступного дня я подарувала Зої ляльку та дві паперові сукні, зелену та рожеву.
Зоя всі уроки милувалась та бавилась тією лялькою, а на останньому уроці передала мені якийсь пакунок.
Розгорнувши папір, я так і завмерла, бо то ж була моя мрія – коробка кольорових олівців, цілих тридцять шість штук, всіх кольорів, навіть відтінків, і майже новеньких!
Тетяна Михайлівна швидко підійшла і, відібравши їх у мене, повернула Зої зі словами:
– Не можна роздавати такі гарні речі. Твоя мама може буде невдоволена!
Зоя зблідла, встала і мовчки вийшла з класу. Вчителька розгублено сіла і теж змовкла. Я крадькома втирала сльози.
Через деякий час, до нашого класу зайшла завуч Лідія Семенівна, за руку із Зоєю. Всі встали і вчителька також.
Лідія Семенівна, голосно привітавшись із нами, взяла з доньчиної парти олівці і подала їх мені:
– Ти талановита дівчинка, малюй для всіх! – сказала вона тихим приємним голосом і погладила мене по голові.
І ось, через багато років, я вдивлялась в Зоїне обличчя. Вираз його не змінився і був таким же кислим, як і раніше. Вона пожалілась мені на своє життя. Чоловік, кар’єрист, одружившись з донькою партійного боса, після смерті тестя, покинув її. Дітей не було. Її вчительської зарплати не вистачало на гарне вбрання, економити та готувати вона не вміла, тому виявилась зовсім безпорадною в цьому житті.
За нашим імпровізованим столом Зоя сіла біля мене і, випивши келих сухого вина, зовсім зігнулась. Дістала із сумки жменю пігулок, запила їх водою.
– Зовсім хвора печінка, -- сказала вона і додала:
– А знаєте, як я завжди вам заздрила!
Всі здивувались і, здається, тільки я її зрозуміла.
Вже прощаючись, вона сказала:
– А знаєш, як довго я берегла ту твою картонну ляльку! Як плакала, коли Ганнуся, випадково спалила її! Я називала ту ляльку твоїм ім’ям.
Я запитала з цікавістю:
– Та чому ж вона була для тебе такою дорогою? В тебе були такі іграшки, які нам і не снились!
Зоя сумно посміхнулась:
–Всі вони були фабричні, холодні, а ту ляльку ти зробила тільки для мене. А ще, знаєш, в мене ніколи не було подруг, та й зараз немає. Можна, я буду тобі писати?
Я дала їй свою адресу, але листа від неї так і не дочекалась.
2011
Найвища оцінка | Костянтин Мордатенко | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | Юрій Поплавський | 5.25 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію