ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе вийде все, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Критика | Аналітика
Люди в країні дощу
Що найбільше дивує – як цей фільм могла пропустити цензура? Багато фільмів – набагато м’якіших і лояльніших до режиму були безапеляційно заборонені і покладені «на поличку». Ну, де, в якому ще фільмі один з героїв просто кричить глядачам: «…Ви можете легко прокинутись і прозріти?! … Я хочу щоб все було справжнє! … Мені набрид загальний трьоп, коли слова нічого не означають!» Епоха справді була «на зламі» - час надій закінчився, відродження потрохи придушили, почався час словоблудства – слова втратили звій зміст, перетворились на безглузду тарабарщину яку повторювали як ритуал, як свідоцтво лояльності до режиму. Комунізм вже ніхто не будував і не збирався будувати, всім давно стало зрозуміло, що це утопія, тільки мало хто наважувався це сказати вголос… Почалась епохи лицемірства – носії ідеології самі не вірили в свої слова, але карали за кожну найменшу «єресь». Це все у фільмі сказано не прямим текстом – але зрозумілим натяком.
Герої фільму – інтелігенти. При цьому інтелігенти не з андеграунду, не з маргінесу і навіть не з тодішньої фронди. Вони, начебто, «на коні», можуть творити офіційно і писати не «в стіл», творити, писати, їздити за кордон і будувати скульптури. Але серед них панує атмосфера глибокого розчарування – в усьому: в суспільстві, в майбутньому, в ідеології, в системі, в людях. Герої прекрасно розуміють, що жити і працювати вони змушені в вузьких рамках. У цих рамках їм не просто тісно, їм незатишно, їм інколи нестерпно. І вибір перед ними невтішний: або пристосовуватись і лицемірити, або випадати з течії буття. Світ стає для них все більш сірим – совок стає все більш потворним просто на очах. Герої стають все більш самотніми і непотрібними – ні собі, ні суспільству. Вони це переживають гостро і болісно. Інтелектуали перетворюються в скрині забиті купою непотрібних знань, правильні і чисті стають огидними святенниками, жадаючі свободи обмежують цю свободу розпустою, друзів радять колекціонувати як речі… У головних героїв розрив, розлучення. Під образом сексуального розриву насправді криється розрив інтелігентів з системою. Система їм стає остаточно чужою. Вони не можуть з нею жити, але і бунтувати для них є поки що неприродно. Відчуття безвиході заповнює героїв. Одні тікають в минуле, де для них ще існував сенс і зміст, інші тікають в себе, ще інші сподіваються на щось істинне – те що ховається за кадром, за видимою стороною життя. Тікають кудись – не усвідомлюючи куди і навіщо.
Совок показаний суспільством самотніх – люди не розуміють один одного і не хочуть розуміти. Замикаються в собі. Говорять діалоги в порожнечу – без будь-якої надії що їх почують. У фільмі є неймовірна і глибоко символічна сцена: герої сидять серед ночі у темному лісі, а над ними ревуть військові літаки. Таким воно і було суспільство епохи «холодної війни» - темрява, постійна загроза апокаліпсису і вогник, біля якого годі зігрітися. Система штовхає героїв до подвійного життя – окремо офіційного і окремо неофіційного. Герої не звикли і не розуміють чому їм потрібно жити так. Один із героїв підкорюється обставинам – стає таким яким його хочуть бачити «владу імущі», інший тікає в невідомість.
Це справді був рік психологічного зламу – масові опозиційні настрої змінились з комуністичних (при владі не такі комуністи, не справжні, а ми хочемо справжнього комунізму, людяного) на антикомуністичні (справжнього комунізму не буває, кожна форма комунізму потворна і жорстока). Але на зламі світоглядів люди почувають себе підвішеними невідомо де – і в цьому їх трагедія, а зовсім не в неможливості знайти свою половину.
Цей фільм рідкісного напрямку – соціалістичного реалізму. Дуже мало хто знімав у рамках напрямку. Навіть якщо вважати, що ту форму державного феодалізму, що була в «Совітському Союзі» можна назвати «соціалізмом». Майже все, що знімалось було не реалізмом і не соціалістичним. У кращому випадку було казкою про білого бичка з абсолютно нереальними персонажами, що живуть у вигаданій неіснуючій країні. Тут же – справжній, непідроблений реалізм.
Фільм інколи переходить у «потік свідомості» і починає нагадувати роман Джеймса Джойса «Уліс» - тільки бідолашний Одіссей чомусь жіночого роду і потрапив не модернову Ірландію, а в совковий захаращений довгобуд. З’являються на екрані ще дві стихії, які теж є своєрідними героями фільму – юрба та радіо. Юрба сірої совкової Москви снує, пливе вулицями під мінливі звуки радіоприймача, ручку якого крутить незримий адепт буття. Радіо в ті часи буди тим самим, чим для нас є мережа «інтернет» – вікном у світ. Навіть більшим – єдиною можливістю почути, що ж насправді відбувається там – за «залізною завісою»: яку музику слухають, про що думають, що люблять і як живуть. Це був світ радіо. Світ звуків і слів. Світ ще не став світом кольорових картинок. Країна постає з екрану не тільки країною невпорядкованої будови, де будують невідомо що і невідомо для чого – перед нами країна дощу від якого нікуди сховатись, бо парасольки далеко не в усіх.
Це, певно, перший «радянський» фільм в якому про війну говорять без зайвої героїзації і романтизму – просто як про страшну трагедію, іноді навіть з чорним гумором. Вперше показано безглуздість тодішніх «виборів» - всі усвідомлюють беззмістовність цього процесу, але все одно беруть в ньому участь – якось механічно, навіть пародійно…
Режисер постає як майстер психологічної гри і крупних планів - ідуть обличчя молодих людей – і надії в їхніх очах немає. Тільки запитання і німий докір.
Багато хто із творців цього фільму та акторів, що в ньому зіграли мали батьків, що були розстріляні 1937 року. Власне цей фільм один із зразків мистецтва дітей розстріляних батьків з їх вічним запитанням: «Хто винен?»
(На світлині – кадр з фільму)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Люди в країні дощу
«Три дні і три ночі провели так воїни, а перед завершенням четвертого дня повелів Мананнан всім піти, так що не лишилося в домі жодного, хто скуштував життя…»
(Давньоірландська скела «Виховання в домі двох чаш»)
Серед фільмів, що безперечно є шедеврами кіномистецтва є фільми, які нагадують дзеркало епохи. Сам час відображався в цих кінофільмах – художніх, зовсім не документальних, але ці фільми зображали час глибше і повніше ніж будь-яка кінодокументалістика. Про це мені подумалось, коли я переглянув фільм «Липневий дощ» режисера Марлена Хуциєва (1966). Фільм безперечно є шедевром і найкращим фільмом цього режисера – вершиною його яскравої творчості. Хоча не всі з такою думкою погодяться – найбільший резонанс в суспільстві викликав (і надовго) фільм Хуциєва «Застава Ілліча» - теж, безперечно, майстерно зроблений фільм, що вплинув на ціле покоління «шістдесятників» і став навіть символом цього феномену і символом свіжоств «відлиги». Але «Липневий дощ» це твір вже зрілого відомого майстра. Спокійний, філософський, зі своєрідною естетикою та кіномовою, наповнений символами та протиріччями. Тут автор більше задає питань, ніж пробує дати на них відповіді. Задавати питання – велике мистецтво. Задавати питання завжди важче ніж відповідати на них. Хоча б тому, що в ті роки кожне запитання було свого роду відповіддю... Цей фільм більше лаяли і критикували і, напевно, недарма режисера Марлена Хуциєва називали «людина липневого дощу»…Що найбільше дивує – як цей фільм могла пропустити цензура? Багато фільмів – набагато м’якіших і лояльніших до режиму були безапеляційно заборонені і покладені «на поличку». Ну, де, в якому ще фільмі один з героїв просто кричить глядачам: «…Ви можете легко прокинутись і прозріти?! … Я хочу щоб все було справжнє! … Мені набрид загальний трьоп, коли слова нічого не означають!» Епоха справді була «на зламі» - час надій закінчився, відродження потрохи придушили, почався час словоблудства – слова втратили звій зміст, перетворились на безглузду тарабарщину яку повторювали як ритуал, як свідоцтво лояльності до режиму. Комунізм вже ніхто не будував і не збирався будувати, всім давно стало зрозуміло, що це утопія, тільки мало хто наважувався це сказати вголос… Почалась епохи лицемірства – носії ідеології самі не вірили в свої слова, але карали за кожну найменшу «єресь». Це все у фільмі сказано не прямим текстом – але зрозумілим натяком.
Герої фільму – інтелігенти. При цьому інтелігенти не з андеграунду, не з маргінесу і навіть не з тодішньої фронди. Вони, начебто, «на коні», можуть творити офіційно і писати не «в стіл», творити, писати, їздити за кордон і будувати скульптури. Але серед них панує атмосфера глибокого розчарування – в усьому: в суспільстві, в майбутньому, в ідеології, в системі, в людях. Герої прекрасно розуміють, що жити і працювати вони змушені в вузьких рамках. У цих рамках їм не просто тісно, їм незатишно, їм інколи нестерпно. І вибір перед ними невтішний: або пристосовуватись і лицемірити, або випадати з течії буття. Світ стає для них все більш сірим – совок стає все більш потворним просто на очах. Герої стають все більш самотніми і непотрібними – ні собі, ні суспільству. Вони це переживають гостро і болісно. Інтелектуали перетворюються в скрині забиті купою непотрібних знань, правильні і чисті стають огидними святенниками, жадаючі свободи обмежують цю свободу розпустою, друзів радять колекціонувати як речі… У головних героїв розрив, розлучення. Під образом сексуального розриву насправді криється розрив інтелігентів з системою. Система їм стає остаточно чужою. Вони не можуть з нею жити, але і бунтувати для них є поки що неприродно. Відчуття безвиході заповнює героїв. Одні тікають в минуле, де для них ще існував сенс і зміст, інші тікають в себе, ще інші сподіваються на щось істинне – те що ховається за кадром, за видимою стороною життя. Тікають кудись – не усвідомлюючи куди і навіщо.
Совок показаний суспільством самотніх – люди не розуміють один одного і не хочуть розуміти. Замикаються в собі. Говорять діалоги в порожнечу – без будь-якої надії що їх почують. У фільмі є неймовірна і глибоко символічна сцена: герої сидять серед ночі у темному лісі, а над ними ревуть військові літаки. Таким воно і було суспільство епохи «холодної війни» - темрява, постійна загроза апокаліпсису і вогник, біля якого годі зігрітися. Система штовхає героїв до подвійного життя – окремо офіційного і окремо неофіційного. Герої не звикли і не розуміють чому їм потрібно жити так. Один із героїв підкорюється обставинам – стає таким яким його хочуть бачити «владу імущі», інший тікає в невідомість.
Це справді був рік психологічного зламу – масові опозиційні настрої змінились з комуністичних (при владі не такі комуністи, не справжні, а ми хочемо справжнього комунізму, людяного) на антикомуністичні (справжнього комунізму не буває, кожна форма комунізму потворна і жорстока). Але на зламі світоглядів люди почувають себе підвішеними невідомо де – і в цьому їх трагедія, а зовсім не в неможливості знайти свою половину.
Цей фільм рідкісного напрямку – соціалістичного реалізму. Дуже мало хто знімав у рамках напрямку. Навіть якщо вважати, що ту форму державного феодалізму, що була в «Совітському Союзі» можна назвати «соціалізмом». Майже все, що знімалось було не реалізмом і не соціалістичним. У кращому випадку було казкою про білого бичка з абсолютно нереальними персонажами, що живуть у вигаданій неіснуючій країні. Тут же – справжній, непідроблений реалізм.
Фільм інколи переходить у «потік свідомості» і починає нагадувати роман Джеймса Джойса «Уліс» - тільки бідолашний Одіссей чомусь жіночого роду і потрапив не модернову Ірландію, а в совковий захаращений довгобуд. З’являються на екрані ще дві стихії, які теж є своєрідними героями фільму – юрба та радіо. Юрба сірої совкової Москви снує, пливе вулицями під мінливі звуки радіоприймача, ручку якого крутить незримий адепт буття. Радіо в ті часи буди тим самим, чим для нас є мережа «інтернет» – вікном у світ. Навіть більшим – єдиною можливістю почути, що ж насправді відбувається там – за «залізною завісою»: яку музику слухають, про що думають, що люблять і як живуть. Це був світ радіо. Світ звуків і слів. Світ ще не став світом кольорових картинок. Країна постає з екрану не тільки країною невпорядкованої будови, де будують невідомо що і невідомо для чого – перед нами країна дощу від якого нікуди сховатись, бо парасольки далеко не в усіх.
Це, певно, перший «радянський» фільм в якому про війну говорять без зайвої героїзації і романтизму – просто як про страшну трагедію, іноді навіть з чорним гумором. Вперше показано безглуздість тодішніх «виборів» - всі усвідомлюють беззмістовність цього процесу, але все одно беруть в ньому участь – якось механічно, навіть пародійно…
Режисер постає як майстер психологічної гри і крупних планів - ідуть обличчя молодих людей – і надії в їхніх очах немає. Тільки запитання і німий докір.
Багато хто із творців цього фільму та акторів, що в ньому зіграли мали батьків, що були розстріляні 1937 року. Власне цей фільм один із зразків мистецтва дітей розстріляних батьків з їх вічним запитанням: «Хто винен?»
(На світлині – кадр з фільму)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію