ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздоллю римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздоллю римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Маршрутка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Маршрутка
Зазвичай, не їжджу громадським транспортом - Бог дав щастя чи кару мати власний... Однак, трапляються випадки, коли мус користатися саме ним. У один із таких днів мій ранок почався з того, що, втрафивши на потрібний маршрут (номери і все, що пов'язано з цифрами, вкрай не хоче триматися в моїй пам'яті), рушила я до роботи.
Чи то видався такий час, чи то є цілком звична практика для постійних клієнтів маршруток, а була вона на момент поповнення новими пасажирами у числі зо мною ущент заповнена, незважаючи на те, що автобус дістався лише третьої зупинки від початку маршруту – спальний район, ніц не вдієш… Отож, тісно було настільки, що заледве затиснувши своє тіло до салону, мусила хапатися за поруччя, аби втримати рівновагу. І, будучи настирливо відштовхуваною тими, хто вже ледве вміщувався у автобусі, таки залишитися усередині.
Маршрутка рушила, а я мірно заколисалася, погойдуючись у такт коливанню транспортного засобу, ледве втримуючись за трохи зависокі для мого куцого зросту, але такі рятівні поручні над головою та опираючись об підлогу одною ногою - друга собі метлялася у повітрі десь над сходинками...
Мої пасажиро_сусіди зосереджено сопіли, кожен у роздумах про щось своє. Так добрались ми дружно до наступної зупинки.
Ясна річ - ніхто не виходив. Усі чемно стояли в очікуванні продовження руху. А водій, відчиниви двері, ліниво спостерігав, як нова чимала хвиля бажаючих не спізнитись до праці-науки, жваво тиснулась досередини, попихаючи тих, хто стояв на шляху їхнього щастя. Себто місця у маршрутці. Мене піднесли трохи вище. І я, що було змоги, почала вишукувати бодай хиткої опори для ні. На сей раз обидвох, тулячи їх, втискуючи, помежи купку таких самих топтальників чужих мештів і псувальників жіночих панчіх... Аж поки видряпалась на якусь сходинку-подіум просто над головою добряги-водія. А що такою була не одна, то знову вхопилася за перекладину-поруччя десь у себе над головою.
Автобус рушив.
Водій-віртуоз розганяв свого залізного звіра з упевненістю Шумахера, коли вдало, а коли не дуже, обминаючи вирви на дорозі, асфальт з якої таки направду стопився разом із снігом. Я гойдалася над головою водія, мов павутина на доброму вітрі, раз-по-раз запитуючи себе - чому всі мовчать? Чому жодна пасажирська душа не протестує проти такої, воістину карколомної подорожі і забору купи живих тіл від зупинки до зупинки?
Відповідь напрошувалася сама собою:
"Ану спитайся вголос у водія, навіщо він навантажив такою кількістю людино_тіл свій робочий пересувний засіб? То він тобі скаже! А разом з ним обізвуться, дістануть голос і ті, хто зараз німує поряд з тобою - їдеш? - їдь і мовчи! а ні - шуруй пішки, як така мудра - ногам зарядка, а нам, поспішаючим - місце і кисень!"
Наступна зупинка.
Всі стоять.
Озриаюся, незграбно витягуючи шию, аби пересвідчитись, що автобус справді здатний вмістити в своєму безрозмірному(?) череві тих, хто настирливо тиснеться знадвору до салону.
Ой, матінко!..
Таки втискаються!
Мені сниться?
Зиркаю на водія – незворушно ремигає жуйку, терпляче дочікуючи посадки останнього бажаючого не спізнитися…
Очі ковзають по зосереджених обличчях моїх сусідів.
Всім добре!
На цей раз моїм обличчям пробігає вже дурнувата нервова усмішка – добре то добре! А дихати таки нічим!
Зиркаю на побілілі пальці, які, що є моци ціпко вп’ялися в поруччя над тім’ячком.
Не дарма ж Дарвін казав, що людина родич мавпі - чим я зараз не макака на ліані? Тільки хвоста не вистачає для кращої чіпкості, бо амплітуда коливання таки хороша.
Та все в нормі! – заспокоюю себе. – Ніхто ж не скаржиться.
Ох і розманіжилась ти, дівчино, - балакаю з собою подумки, веду внутрішній діалог із своїм зворохобленим «я».
Але ж це ненормально – волає воно мені у відповідь. – Подивись, подивись уважно: скільки душо_тіл годен вмістити цей чудо_автобус за техпаспортом? – правильно, сорок п’ять, а скільки вмістив? – утричі більше? Ото ж бо!
Моє сумління гризе підозра, що це ще не решта… І що б ви собі гадали? Мої підозри підтверджуються одразу ж на наступній зупинці – виходять двоє, заходять п’ятеро!
О чудо із чудес!
Читаю напис приклеєний, очевидно водієм, над панеллю приладів маршрутки:
«ЗІ СКАРГАМИ І ПРОПОЗИЦІЯМИ
ЗВЕРТАТИСЬ У МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ТРАНСПОРТУ
ЗА ТЕЛЕФОНАМИ:
ХХ-ХХ-ХХ, ХХ-ХХ-ХХ»
Уявляю собі, як телефонуючи до цієї поважної установи, чую втомлений голос молодої кралі, що змушена фіксувати скарги-зауваження, відірвавшись перед тим від набагато важливішої і пильнішої роботи – а ви гадали, що перефарбовування нігтів чи перенанесення макіяжу уп’яте легка справа? Дзуськи!
Якщо Петро Петрович чи Василь Миколайович несподівано увійде до кабінету і побачить її несвіжий вигляд – вважай пропала надія на похід до престижного дорогого ресторану увечері п’ятниці.
А вона, що намарне стільки часу йому очицями стріляла, обрамленими пухнастими накладними віями, аби погляд був незабутньо-вражаючим?
А якщо ота дурепа з сусіднього кабінету своїми невміру пухкими напомадженими і складеними кокардою губками звабить Петра Петровича швидше?! Он як старається – шкірить до нього два ряди своїх ретельно відбілених білосніжних голлівудських коронок.
А її вічно глибокозяюче декольте?!
Та хіба ж кралі з відділу скарг і пропозицій зараз до якогось там дурнуватого дзвінка з розповідями невротички про не в міру переповнений маршрутний автобус?
Ну добре, добре…
Запише вона мою скарго-пропозицію.
Так, так, обов’язково передасть на розгляд під час засідання ради про вирішення покращення ситуації на автошляхах міста…
Ями і ямочки під колесами автобуса розколісують амплітуду мого макакоподібного колисання під стелею транспортного засобу.
Уявна картинка розвіюється разом із відчиненням дверей автобуса і я, що є сили, витискаю своє тіло, разом з потоком інших розігрітих тіл, до прочиненого отвору з пащі авто_монстра на волю, на повітря...
Ох, яка ж усе таки благодать - тверда, хай і нерівна опора під ногами і простір з ковтком в міру загазованого міського повітря!
А спізнилася ж зовсім не не на багато, дещицю часу, якісь там нещасні двадцять хвилин…
Життя прекрасне!:)
2013р.
Чи то видався такий час, чи то є цілком звична практика для постійних клієнтів маршруток, а була вона на момент поповнення новими пасажирами у числі зо мною ущент заповнена, незважаючи на те, що автобус дістався лише третьої зупинки від початку маршруту – спальний район, ніц не вдієш… Отож, тісно було настільки, що заледве затиснувши своє тіло до салону, мусила хапатися за поруччя, аби втримати рівновагу. І, будучи настирливо відштовхуваною тими, хто вже ледве вміщувався у автобусі, таки залишитися усередині.
Маршрутка рушила, а я мірно заколисалася, погойдуючись у такт коливанню транспортного засобу, ледве втримуючись за трохи зависокі для мого куцого зросту, але такі рятівні поручні над головою та опираючись об підлогу одною ногою - друга собі метлялася у повітрі десь над сходинками...
Мої пасажиро_сусіди зосереджено сопіли, кожен у роздумах про щось своє. Так добрались ми дружно до наступної зупинки.
Ясна річ - ніхто не виходив. Усі чемно стояли в очікуванні продовження руху. А водій, відчиниви двері, ліниво спостерігав, як нова чимала хвиля бажаючих не спізнитись до праці-науки, жваво тиснулась досередини, попихаючи тих, хто стояв на шляху їхнього щастя. Себто місця у маршрутці. Мене піднесли трохи вище. І я, що було змоги, почала вишукувати бодай хиткої опори для ні. На сей раз обидвох, тулячи їх, втискуючи, помежи купку таких самих топтальників чужих мештів і псувальників жіночих панчіх... Аж поки видряпалась на якусь сходинку-подіум просто над головою добряги-водія. А що такою була не одна, то знову вхопилася за перекладину-поруччя десь у себе над головою.
Автобус рушив.
Водій-віртуоз розганяв свого залізного звіра з упевненістю Шумахера, коли вдало, а коли не дуже, обминаючи вирви на дорозі, асфальт з якої таки направду стопився разом із снігом. Я гойдалася над головою водія, мов павутина на доброму вітрі, раз-по-раз запитуючи себе - чому всі мовчать? Чому жодна пасажирська душа не протестує проти такої, воістину карколомної подорожі і забору купи живих тіл від зупинки до зупинки?
Відповідь напрошувалася сама собою:
"Ану спитайся вголос у водія, навіщо він навантажив такою кількістю людино_тіл свій робочий пересувний засіб? То він тобі скаже! А разом з ним обізвуться, дістануть голос і ті, хто зараз німує поряд з тобою - їдеш? - їдь і мовчи! а ні - шуруй пішки, як така мудра - ногам зарядка, а нам, поспішаючим - місце і кисень!"
Наступна зупинка.
Всі стоять.
Озриаюся, незграбно витягуючи шию, аби пересвідчитись, що автобус справді здатний вмістити в своєму безрозмірному(?) череві тих, хто настирливо тиснеться знадвору до салону.
Ой, матінко!..
Таки втискаються!
Мені сниться?
Зиркаю на водія – незворушно ремигає жуйку, терпляче дочікуючи посадки останнього бажаючого не спізнитися…
Очі ковзають по зосереджених обличчях моїх сусідів.
Всім добре!
На цей раз моїм обличчям пробігає вже дурнувата нервова усмішка – добре то добре! А дихати таки нічим!
Зиркаю на побілілі пальці, які, що є моци ціпко вп’ялися в поруччя над тім’ячком.
Не дарма ж Дарвін казав, що людина родич мавпі - чим я зараз не макака на ліані? Тільки хвоста не вистачає для кращої чіпкості, бо амплітуда коливання таки хороша.
Та все в нормі! – заспокоюю себе. – Ніхто ж не скаржиться.
Ох і розманіжилась ти, дівчино, - балакаю з собою подумки, веду внутрішній діалог із своїм зворохобленим «я».
Але ж це ненормально – волає воно мені у відповідь. – Подивись, подивись уважно: скільки душо_тіл годен вмістити цей чудо_автобус за техпаспортом? – правильно, сорок п’ять, а скільки вмістив? – утричі більше? Ото ж бо!
Моє сумління гризе підозра, що це ще не решта… І що б ви собі гадали? Мої підозри підтверджуються одразу ж на наступній зупинці – виходять двоє, заходять п’ятеро!
О чудо із чудес!
Читаю напис приклеєний, очевидно водієм, над панеллю приладів маршрутки:
«ЗІ СКАРГАМИ І ПРОПОЗИЦІЯМИ
ЗВЕРТАТИСЬ У МІСЬКИЙ ВІДДІЛ ТРАНСПОРТУ
ЗА ТЕЛЕФОНАМИ:
ХХ-ХХ-ХХ, ХХ-ХХ-ХХ»
Уявляю собі, як телефонуючи до цієї поважної установи, чую втомлений голос молодої кралі, що змушена фіксувати скарги-зауваження, відірвавшись перед тим від набагато важливішої і пильнішої роботи – а ви гадали, що перефарбовування нігтів чи перенанесення макіяжу уп’яте легка справа? Дзуськи!
Якщо Петро Петрович чи Василь Миколайович несподівано увійде до кабінету і побачить її несвіжий вигляд – вважай пропала надія на похід до престижного дорогого ресторану увечері п’ятниці.
А вона, що намарне стільки часу йому очицями стріляла, обрамленими пухнастими накладними віями, аби погляд був незабутньо-вражаючим?
А якщо ота дурепа з сусіднього кабінету своїми невміру пухкими напомадженими і складеними кокардою губками звабить Петра Петровича швидше?! Он як старається – шкірить до нього два ряди своїх ретельно відбілених білосніжних голлівудських коронок.
А її вічно глибокозяюче декольте?!
Та хіба ж кралі з відділу скарг і пропозицій зараз до якогось там дурнуватого дзвінка з розповідями невротички про не в міру переповнений маршрутний автобус?
Ну добре, добре…
Запише вона мою скарго-пропозицію.
Так, так, обов’язково передасть на розгляд під час засідання ради про вирішення покращення ситуації на автошляхах міста…
Ями і ямочки під колесами автобуса розколісують амплітуду мого макакоподібного колисання під стелею транспортного засобу.
Уявна картинка розвіюється разом із відчиненням дверей автобуса і я, що є сили, витискаю своє тіло, разом з потоком інших розігрітих тіл, до прочиненого отвору з пащі авто_монстра на волю, на повітря...
Ох, яка ж усе таки благодать - тверда, хай і нерівна опора під ногами і простір з ковтком в міру загазованого міського повітря!
А спізнилася ж зовсім не не на багато, дещицю часу, якісь там нещасні двадцять хвилин…
Життя прекрасне!:)
2013р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію