ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.20
07:21
Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
2024.04.20
06:52
Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
2024.04.20
05:27
Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
Ще те...
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ще те...
Стара церковка древнього села.
Хрести важкі, від часу безіменні.
На озері – там, знизу, крик весла,
Немов крила:
Мої танцюють гени.
Давно танцюють.
Музика – мов кров.
І шепіт трав, і вічний крик ворони,
Яка згубила в ніч легке перо.
Пишу ним корінне щось і коронне.
Тут нетутешні біль і благодать.
Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
Тут предки мої сном небесним сплять.
Де був їх дім – тепер тополя крайня.
А їхні кості по сибірах десь,
Між нафтою і газом, і зорею.
Бог всім Суддя.
Вони мені – святе.
Я землю цю тому зову своєю.
Це золота околиця моя.
І я хотів би тут заснути також.
Моєму тілу нині сорок п’ять.
Душа ж мільйонний раз іде в атаку.
Бо все життя – печаль і боротьба.
Між ними радість – як іскринка щастя.
А інше все – стурбована труба,
Яку минути жодному не вдасться.
Комусь, як рай, пекельний самогон,
Комусь вода, безрибна, бо свячена.
Інтимне срібло предківських ікон,
Що вічністю відсвічує у венах.
А в предках рідних – коні і земля,
Яких вони любили, розуміли
У час цвітінь, відльоту журавля,
Коли сніги, як море й ліс, шуміли.
Була війна.
Було у них усе...
В ОУН-УПА вони пішли за волю.
Боліло жити.
Був і смак, і сенс,
І дім, і дума,
І димок пістоля.
Горілка, хліб, глибока пісня душ,
І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
І зоряних смертей холодний душ,
І зоряних народжень тепла злива.
У ній і я – краплиночка зорі,
Колючий нерв, де музика і Муза...
Цей світ сьогодні серцем захворів,
Драглистий і отруйний, мов медуза.
То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
Мене вітають предки і прощають
Мою всевишню грішність молоду,
А розуміють стежку у Почаїв.
Я ж блискавки притягую й печаль,
Мішені та ікони не малюю,
Хоч їх одна освітлює печаль,
Озвучує те ж саме алілуя.
Глибокі горя, радості терпкі.
Вологе світло цвинтарно-поганське.
Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...
Тягнув я чачу з раковин морських
І говорив, що думав, – адже вільний...
Мені під ранок снилися вовки,
Один з яких підранок, другий – сильний.
Їх вовчий бог для чогось поєднав
На цій дорозі, де асфальт і терен...
Колючодрота золота струна,
Яка веде не з нашої ще ери.
По ній іду.
На грудях срібний хрест.
В душі чорти і ангели, і... зорі.
Хто я такий, земляни, врешті-решт
В оцій-от завірюсі непрозорій?
Як голий в лісі, космосом бреду.
Епічно тут, лірично, драматично.
А скоро тут зостанеться лиш дух.
Все так відносно.
Все отак невічно.
Тому мені не треба глибини.
Красиве мерехтіння.
П’яна піна.
Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
Життя пізнати суть гемоглобінну.
Горілка.
Хліб.
На тризні сидимо.
Ідемо за покійником повільно.
Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
Зоря – вогонь.
Тепер же – хрест натільний.
Лиш глупе серце б’ється, як звіря
Об цицьку мами мокрими очима.
Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
Упевнено, болюче і незримо.
А сніг і листя падають... хто як...
Тече сльоза – немов стежина Бога.
Усе вмирає.
Навіть Зодіак.
Тому така смішна моя тривога.
Хрести важкі, від часу безіменні.
На озері – там, знизу, крик весла,
Немов крила:
Мої танцюють гени.
Давно танцюють.
Музика – мов кров.
І шепіт трав, і вічний крик ворони,
Яка згубила в ніч легке перо.
Пишу ним корінне щось і коронне.
Тут нетутешні біль і благодать.
Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
Тут предки мої сном небесним сплять.
Де був їх дім – тепер тополя крайня.
А їхні кості по сибірах десь,
Між нафтою і газом, і зорею.
Бог всім Суддя.
Вони мені – святе.
Я землю цю тому зову своєю.
Це золота околиця моя.
І я хотів би тут заснути також.
Моєму тілу нині сорок п’ять.
Душа ж мільйонний раз іде в атаку.
Бо все життя – печаль і боротьба.
Між ними радість – як іскринка щастя.
А інше все – стурбована труба,
Яку минути жодному не вдасться.
Комусь, як рай, пекельний самогон,
Комусь вода, безрибна, бо свячена.
Інтимне срібло предківських ікон,
Що вічністю відсвічує у венах.
А в предках рідних – коні і земля,
Яких вони любили, розуміли
У час цвітінь, відльоту журавля,
Коли сніги, як море й ліс, шуміли.
Була війна.
Було у них усе...
В ОУН-УПА вони пішли за волю.
Боліло жити.
Був і смак, і сенс,
І дім, і дума,
І димок пістоля.
Горілка, хліб, глибока пісня душ,
І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
І зоряних смертей холодний душ,
І зоряних народжень тепла злива.
У ній і я – краплиночка зорі,
Колючий нерв, де музика і Муза...
Цей світ сьогодні серцем захворів,
Драглистий і отруйний, мов медуза.
То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
Мене вітають предки і прощають
Мою всевишню грішність молоду,
А розуміють стежку у Почаїв.
Я ж блискавки притягую й печаль,
Мішені та ікони не малюю,
Хоч їх одна освітлює печаль,
Озвучує те ж саме алілуя.
Глибокі горя, радості терпкі.
Вологе світло цвинтарно-поганське.
Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...
Тягнув я чачу з раковин морських
І говорив, що думав, – адже вільний...
Мені під ранок снилися вовки,
Один з яких підранок, другий – сильний.
Їх вовчий бог для чогось поєднав
На цій дорозі, де асфальт і терен...
Колючодрота золота струна,
Яка веде не з нашої ще ери.
По ній іду.
На грудях срібний хрест.
В душі чорти і ангели, і... зорі.
Хто я такий, земляни, врешті-решт
В оцій-от завірюсі непрозорій?
Як голий в лісі, космосом бреду.
Епічно тут, лірично, драматично.
А скоро тут зостанеться лиш дух.
Все так відносно.
Все отак невічно.
Тому мені не треба глибини.
Красиве мерехтіння.
П’яна піна.
Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
Життя пізнати суть гемоглобінну.
Горілка.
Хліб.
На тризні сидимо.
Ідемо за покійником повільно.
Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
Зоря – вогонь.
Тепер же – хрест натільний.
Лиш глупе серце б’ється, як звіря
Об цицьку мами мокрими очима.
Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
Упевнено, болюче і незримо.
А сніг і листя падають... хто як...
Тече сльоза – немов стежина Бога.
Усе вмирає.
Навіть Зодіак.
Тому така смішна моя тривога.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : http://poezia.org/ua/id/38141/Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію