Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Вічне…сподівання (усміханка)
Галина Михайлик, Вічна казка,http://maysterni.com/publication.php?id=95540
Подрузі на 30-ліття
Сьогодні Осінь - з Вереснем у парі,-
іще з-під листя - натяки стежин , -
прощальні па до забуття кружляють
під полум’яну музику жоржин.
Їх в неї троє: Вересень мрійливий -
так ніжно гра на струнах павучків….
І красень Жовтень, що розкішний килим
величним жестом простеля до ніг.
Тепло і ласку, розкіш багряниці
вона приймає, та спішить туди,
де Листопад із таїни криниці
їй зачерпне студеної води…
Вона прийшла – невільниця любові,
Їй далі просто нікуди іти.
А Він – поодаль, іній в кожнім слові,
Він – для Зими кує скляні мости…
Коли ж затягне штори сірий вечір
і сон дощем постука у вікно,
Він раптом обійме її за плечі,
впаде додолу жовте кімоно…
О, лицарю! Розтали твої лати,
розсипалась кольчуга мов пісок…
У вічність відлітають наші дати –
листочками життєвих сторінок….
*****
Мирослав Артимович
http://maysterni.com/publication.php?id=95562
Вона сьогодні з першеньким у парі
збирає листя, ловить павучків,
а потім продає їх на базарі
з жоржинами і листям – пів-на-пів.
Їх в неї – троє… Кожного шанує…
Один мрійливий, звісно, бо - поет.
А другий ні, той – килим подарує.
Вона приймає. Тільки тет-а-тет.
Коли ж за ними вистигне дорога,
до третього спішить бігом – туди,
де тайно, з осторогою небога
нап’ється «Трускавецької» води.
Нелегко їй, невільниці любові,
метатись між коханцями трьома.
Вони всі різні: іній, жар у слові,
а як до діла - жодного нема.
Вона уже і штори поміняла,
і декольте відкрила в кімоно.
А хтось із них наважиться, бувало,
і начебто підніметься «воно»,
та тільки обіймé її за плечі,
немов зима скує його всього.
Здається – ось, нарешті, чудний вечір…
Але…впаде додолу… і чого?
О лицарі! І де ще вас шукати?
В кольчугах, а ще краще без кольчуг…
Залиште дома пуританські лати.
Постукайте. Відчинено. Я жду…
26.09.2013
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)