ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Альфреда Хаусмана
Із Альфреда Хаусмана
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Альфреда Хаусмана
* * *
Де хвиль неозорих біг,
Пісок жовтий рівно ліг.
Й там граються в літні дні
Адама сини сумні.
Дитя йде шукать сюди
Вчорашніх споруд сліди;
Й імен двох лишити знак
Спішить на берег юнак.
Що ж тут зобразить мені
На гладкій піску стіні?
Яку б залишити річ,
Перш ніж запанує ніч?
Влить радість в слова чи біль,
Щоб встояли проти хвиль?
Які збудувать вали,
Щоб довше, ніж я, жили?
Що краще – Троя чи Рим,
Щоб зносити шторм і грім?
Чи власне ім’я – хай на рік –
Лишити, йдучи навік?
Дарма: вже біля руки,
Вилизуючи піски,
Звільняючи від намист
Ще не збудованих міст,
Зажерливий хвиль потік,
Й змиває він все – й навік.
ЗЕМЛЯ БІСКАЮ
Слухайте на суші й морі
Вірш про мене і печаль,
Дивлячись з землі Біскаю
У морських просторів даль;
Дивлячись з землі Біскаю
В небокрай на схилі дня,
На ледь видне узбережжя,
Де печаль, смеркання й я.
Як в огні палає захід,
Схід же вкрив туман густий --
Випливає з вод багряних
Там кораблик золотий.
Золоті вітрила й щогла,
Реїв золоті ряди;
Золотий на ньому вимпел
Сяє золотом з води.
О, мене, прошу, мій друже,
На кораблик той візьми
Й попливем у край смеркання,
В царство спокою й пітьми;
Від похмурих графств подалі,
Ніч в обійми прийме нас;
Допомога і спасіння
Там, де захід щойно згас.
Й ось він вже заходить в гавань
І вже бачиш заодно:
Штурман в сяйві золотому
Золоте трима стерно.
Блиск востаннє вже осяяв
Смугу обрію вузьку;
Й цей блукалець океану
В суші даль і в даль морську,
Що прибув з країв смеркання,
Слав мольбу свою людську:
"Поможи мені й печалі
Ти, хто в тузі на піску."
Я ж не вимовив ні слова
Й головою лиш хитав:
Син землі й син океану --
Враз німим з нас кожен став.
Я й печаль остались з ніччю,
Й попливли печаль і він
В присмерк від землі Біскаю
За сіянням навздогін.
* * *
Минуло п'ять літ, як сказав я: "Кінець!
Вже нікуди йти -- то ж віднині ти мрець.
Не явиш, о небо, напасть вже нову!"
Явило, й багато -- а я все живу.
Й сьогодні не вмру -- то чи ж варто тужить? --
Бо довгі роки мені жить ще та жить,
Щоб звідать ще гірші скорботи й журу;
Й від старості -- не від страждань я помру.
Коли Бог здійнявсь над землею, мов птах,
Й полинув під неба безмежного дах --
Шукав він опору надійну й міцну
Для нього, й з таких перебрав не одну:
Тверда -- від удару ламається сталь,
Базальт -- теж крихкий -- не годиться для паль;
І навіть, весь в барвах веселки, алмаз
У блискавок тиглі зруйнується враз.
І що ж за опору він небу знайшов,
Якій не потрібні ні цвях, ані шов,
Й так легко тримає далеке й близьке? --
То серце людське, то серце людське.
Де хвиль неозорих біг,
Пісок жовтий рівно ліг.
Й там граються в літні дні
Адама сини сумні.
Дитя йде шукать сюди
Вчорашніх споруд сліди;
Й імен двох лишити знак
Спішить на берег юнак.
Що ж тут зобразить мені
На гладкій піску стіні?
Яку б залишити річ,
Перш ніж запанує ніч?
Влить радість в слова чи біль,
Щоб встояли проти хвиль?
Які збудувать вали,
Щоб довше, ніж я, жили?
Що краще – Троя чи Рим,
Щоб зносити шторм і грім?
Чи власне ім’я – хай на рік –
Лишити, йдучи навік?
Дарма: вже біля руки,
Вилизуючи піски,
Звільняючи від намист
Ще не збудованих міст,
Зажерливий хвиль потік,
Й змиває він все – й навік.
ЗЕМЛЯ БІСКАЮ
Слухайте на суші й морі
Вірш про мене і печаль,
Дивлячись з землі Біскаю
У морських просторів даль;
Дивлячись з землі Біскаю
В небокрай на схилі дня,
На ледь видне узбережжя,
Де печаль, смеркання й я.
Як в огні палає захід,
Схід же вкрив туман густий --
Випливає з вод багряних
Там кораблик золотий.
Золоті вітрила й щогла,
Реїв золоті ряди;
Золотий на ньому вимпел
Сяє золотом з води.
О, мене, прошу, мій друже,
На кораблик той візьми
Й попливем у край смеркання,
В царство спокою й пітьми;
Від похмурих графств подалі,
Ніч в обійми прийме нас;
Допомога і спасіння
Там, де захід щойно згас.
Й ось він вже заходить в гавань
І вже бачиш заодно:
Штурман в сяйві золотому
Золоте трима стерно.
Блиск востаннє вже осяяв
Смугу обрію вузьку;
Й цей блукалець океану
В суші даль і в даль морську,
Що прибув з країв смеркання,
Слав мольбу свою людську:
"Поможи мені й печалі
Ти, хто в тузі на піску."
Я ж не вимовив ні слова
Й головою лиш хитав:
Син землі й син океану --
Враз німим з нас кожен став.
Я й печаль остались з ніччю,
Й попливли печаль і він
В присмерк від землі Біскаю
За сіянням навздогін.
* * *
Минуло п'ять літ, як сказав я: "Кінець!
Вже нікуди йти -- то ж віднині ти мрець.
Не явиш, о небо, напасть вже нову!"
Явило, й багато -- а я все живу.
Й сьогодні не вмру -- то чи ж варто тужить? --
Бо довгі роки мені жить ще та жить,
Щоб звідать ще гірші скорботи й журу;
Й від старості -- не від страждань я помру.
Коли Бог здійнявсь над землею, мов птах,
Й полинув під неба безмежного дах --
Шукав він опору надійну й міцну
Для нього, й з таких перебрав не одну:
Тверда -- від удару ламається сталь,
Базальт -- теж крихкий -- не годиться для паль;
І навіть, весь в барвах веселки, алмаз
У блискавок тиглі зруйнується враз.
І що ж за опору він небу знайшов,
Якій не потрібні ні цвях, ані шов,
Й так легко тримає далеке й близьке? --
То серце людське, то серце людське.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію