Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Кульбабка
У неї ж.
Ти, як усе живе, зів’янеш,
Земнеє.
Не нарікаєш, що лиш мить
Тут сяєш:
Над лісом, лугом на весь світ,
Над гаєм!
Вродилась золотa – аж-аж!
Всяк скаже:
Княгине, робиш ти пейзаж
Пейзажем!
Стають тобою і поля,
І схили
Зелені небом, як земля,
І милі.
Ти сонцю на короткий строк
Сестриця.
Прийми від мене кілька строф…
Іскриться
Воно із неба висоти,
Величне.
Що думаєш, кульбабко, ти
Про вічність?
Милуючи своїм буттям
Нам очі,
Ти осягти своє життя
Теж хочеш.
Я маю довшу мить пройти
Й дорогу.
Та теж іду в ніщо, як ти,
З нічого.
Хто я? Мовчанням хоч своїм
Повідай.
Я випадковий в світі цім.
Без сліду
Колись ми підемо навік
В дорогу.
А пелюстки твоїх повік
Вологі…
Усе покриє скоро ніч
Імлою.
Сестрице, ти пролийсь мені
Сльозою
Та й на папір. О, не спіши
В позасвіт.
Неначе пристрасть у душі
Й причастя –
Твоє вино. Звідкіль спливло
Це й світить?
Скажи, як жити, щоб було
Всім світло?
Переплелися нам путі,
Цілюща.
Ти віриш: місце є в житті,
Де душі
Людей, квіток – усі віки
Зелені,
І поетичні є рядки
Натхненні,
Які б світили, гріли всіх
На світі?
Киваєш, тихо рониш сніг
І… світиш.
26 серпня 2013 року
Павел Кричевский
Одуванчик
Возник из вечности и канешь
В нее же.
На все живое ты увянешь
Похоже.
О том, что ты мгновенье здесь
Не ропщешь,
Свет разливая в луг, и в лес
И в рощу.
Ты золотом рожден, так княжь! -
Ведь даже
Тобой становится пейзаж
Пейзажем.
Тобой становятся поля
И склоны
Немного небом - как земля
Зеленым.
Ты солнцу брат на краткий срок,
И, кстати,
Тогда позволь уж пару строф
О брате.
Тепло там солнцу выше, да и
Сладко ль?
Не знаю как, но у него свои
Догадки
О вечности. И грея бытие
И зренье
Терзая, хочет рассмотреть свое
Мгновенье.
Мой миг подольше твоего
Немного.
И все ж - в ничто из ничего
Дорога.
Кто я? Ответь, своим кроя
Молчаньем
Пустую речь, - ты как и я
Случаен,
И ты в последний раз как я
Впервые.
И веки, – лепестков края, -
Сырые.
То - скорых сумерек истома.
Влаги
Хоть каплей поделись с листом
Бумаги -
Еще успеешь. Не слизать же
Власти
«Не быть!» нас без следа! Свежее
Страсти
Твое вино. И это всплыло
Где-то.
Ответь, как жить, чтоб больше было
Света?
И коль пути пересеклись,
Послушай!
Ты веришь - есть такая жизнь,
Где души
Цветов, людей, растут в века
И знают
Куда, откуда? Есть строка
Такая,
Чтобы светила, грела всех?
Ответишь?..
Киваешь, превращаясь в снег.
И - светишь.
2012
Турово
Контекст : http://poezia.org/ua/id/37894/personnels
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)