ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Викрадення
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Викрадення
Вони обійшли навколо труни. Придивлялися. Замовник – прискіпливо, майстер – з відчуттям гордості за свої мозолисті золоті руки. Помовчали, вдихаючи запах сосни й пилюку, яка не встигла осісти.
- Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
- Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
- О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
- Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
- Дядьку, дай закурить.
- А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
- Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
- Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
- Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
Звідкись вигулькнуло хлопченя.
- І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
- Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
- А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
- Ловися, машино, велика й маленька.
А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
- Мерзне, мерзне, хвосте!
Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
- У містечко. Доїду?
Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
- Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
- Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
- В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
- Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
- Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
- Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
- Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
- Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…
2014р.
- Годиться, - вайлуватий, з азіатським типом обличчя молодик, зять покійного, кивнув на стіл у кутку майстерні - можна й випити.
Чаркували без поспіху, але кожна чарка – по вінця. Не бракувало й закуски, щоправда, торкалися її заледве – більше смакували спогади про того, хто мав приміряти майстрове творіння.
- Добрий був чоловік, - мозолисті золоті ворухнули столом, - прохвесіонал, хвайний директор школи.
- О так! – зятеві сподобалася похвала співбесідника, - чесний, хоч і дивакуватий…
Майстра, підігрітого оковитою, обійняли спогади.
- Чолов’яги місцеві розказують, як поїхав із ними Іван Петрович, царство йому небесне, на заробітки під час відпустки. Тож він і там педагогом себе відчував. Трапилося: чистив у приватника стайню на Київщині. Гною – достобіса, запахи та все таке інше, а тут сомпляк на ровері за спиною.
- Дядьку, дай закурить.
- А ти… ти знаєш, хлопче, кого прохаєш, - випрямився наш Петрович, я – директор школи!
- Тьху! – малий знизив плечима, - в говні колупається й каже, що він директор школи.
Із вічливості й зять, і оповідач затулили посмішки долонями, проте оповідачеві спала на гадку ще одна популярна в містечку історія, ноги якої виросли з педради… Розглядали питання про ведення класних журналів. Директор «прасував» молодих учителів за недбалість, зачитував занотовані в чернетку методичні огріхи, добавляючи зблисків емоціям, і зовсім роздратувався, коли перевів погляд на досвідчених колег.
- Степане Васильовичу, – вигукнув, - два місяці не записані уроки історії в журналі десятого класу! Майте совість!
Степан Васильвич, спокійний, як удав у джунглях, виповз із своїх роздумів про особисте.
- Перепрошую. Мушу зауважити: історію в десятому читаєте ви, пане директоре!
На цьому зі спогадами окошилося. Завантажили труну на причіп легковика і зять, поспішаючи, вирулив з подвір’я підприємства на польову дорогу – подалі від очей даішників.
Майстер допив рештки, витер губи рукавом і заповзявся довершити інші замовлення. Потрохи сутеніло в очах і надворі. Пора додому.
Стільки траплялося тих мандрівок під хмелем від місця роботи до рідної хати – годі й згадати. Тільки б ноги тримали й очі не брехали!
Рушив, насвистуючи «ти казала в понеділок…». А що скаже нині, занюхавши перегар? – подумав, - а нехай лементує шлюбна – звиклося.
Звідкись вигулькнуло хлопченя.
- І воно з цигаркою! Кидай, малечо, курити, - тупнув, - бо скажу вчительці!
- Не сказес, - малеча пихнула димом із беззубого рота, - я сце до сколи не хозю.
- А хай йому… - махнув рукою й навпрямки до автотраси.
Засніжило. Похолодало. Жестикулював на узбіччі.
- Ловися, машино, велика й маленька.
А машини, ніби риби оті в ополонці, не тішили ловця.
- Мерзне, мерзне, хвосте!
Ай справді відчував себе хвостом, не здатним що-небудь вдіяти. Тому й побіг відчайдушно на скрегіт гальм до дверцят BMW.
- У містечко. Доїду?
Рвонули з виском. Миготіли дерева, огорожі й будинки. Широкі плечі, здоровеча голова шофера скидалися на гору – ніякої реакції на майстрове благання зупинитися. Ось уже центр містечка. Поворот праворуч, поворот ліворуч – і містечко позаду.
- Ой Іване Петровичу, - заячав майстер подумки, - піду за тобою услід в потойбіччя!.. Викраде клятий бандит і … Тобі, директоре, легше, ти вже там, а з мене вирізатимуть органи для продажу. Ой леле! Чи не так пропала в сусідньому селі жінка торік? Вчепитися бандиту за горло! Нехай розіб’ються на швидкості… Все ж краще!
Назустріч потужне світло – «Камаз». На смузі викрадача купи каміння, вивезеного дорожниками. Пригальмував, розминаючись із «Камазом».
- Порятунок! – майстер відчинив дверцята й викотився на дорогу. Вмить підвівся й побіг. Ні, це радше можна назвати летом – над пеньками й колодами, ямами й калюжами – спочатку лісосмугою, згодом полями й луками.
- В миліцію не варто, - міркував, - чи не з бандитами за одне? Такого по телевізору надивишся!
Знесилений, упав на поріг домівки опівночі, докликався дружини, благав укріпити двері та вікна металічними прутами й полінами. Обнявшись, подружжя довго тремтіло в кутку кімнати.
Зранку постійний біль у ребрах привів майстра на поліклініку. Флюорограф наказав почекати, а сам довго вовтузився з віп-персоною місцевого значення, новим начальником ДАІ, принаймні, так шепталися медсестри. Нарешті віп-персона прочинила двері в коридор.
- Викрадач! – майстер притиснувся до стіни, - без сумніву! Запам’ятав гада назавжди! Негіднику, - вибухнув люттю, - не втечеш від покарання!
- Ми знайомі? – очі віп-персони так округлилися, що з їхньою допомогою доречно було б вивчати геометрію.
- Пригадай сьогоднішню ніч, - майстрові болючі ребра додали йому злості й відваги, - що творив? Прихопив людину, щоб викрасти?
- Ху! – звинувачений полегшено зітхнув, - знайшовся пасажир, якого я загубив. Загалом не дуже тямлю, де тебе підбирав, і де ти, чоловіче, подівся – перебрав шнапсу, будь здоров! – обеззброїв майстра відвертістю, - перепало мені не менше: довипробовував нову тачку до рова, тепер потрібен ремонт і їй, і мені, - і якось дуже по-дружньому майстрові на вухо, - будьмо знайомі!
- Будьмо, - на обличчі майстра вибарвилася подоба посмішки, - тут у швагра права забрали…
2014р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію