Сивий січень фарбує зайцІв...
Посипа мармелад на калині..,
І дрімає в колючій тернині
З кришталем у вальяжній руці..

Горобці..позбігались в гурти
І роскльовують сонця кружало..
Сніг яриться жертовний, мов сало -
І вибілює темні світи..

Засвітив абажур золотий
Сонний Ра..над воротами раю..
Моє серце повільно..світає..
Бо..над обрієм виникла.. Ти..

Днi мої тануть, як вiтер у жовтнi.
Сухо завмер полиновий пустир.
За горизонт розчиняються конi,
Невiдь-iзвiдки забiгши у зiр.

Без перегоничiв, без конокрадiв,
Невiдь-куди на беззвучнiм скаку.
Привиди пам'ятi, привиди правди
На переправi за привид-рiку.

Хоч не здається спустошена вiра,
Гублячи в трави коричневi слiд,
Все забуває жовтневе повiтря -
Днi полиновi, пил вiд копит.
1992

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

Мене порівняли з Шекспіром –
Шекспір ХХI-го віку!
Та в це я не дуже й повірив:
Поетів ж у світі - без ліку.

Мене порівняли із Глібом
Горбовським – ну, знаєте, може?
Та є у моїх віршах хиби -
Який я Горбовський, о, Боже?

Мене порівняли з Шевченком -
"Кобзар" знають всі і довкола,
Та жодної в мене поемки -
Що ж вчитимуть дітки у школах?

Мене переконують хором
І кажуть мені, що я геній,
Що я в поетичному морі -
Немов Євтушенко Євгеній.

Я з Пушкіним запанібрата,
На пиво з поетами ходжу -
Пора гонорари вже брати,
Вступати в письменницьку ложу.

Я вірші пишу на дозвіллі,
Пародії та епіграми -
А скоро придбаю і віллу
На Кіпрі, а, мо', на Багамах.

Дізнаються за океаном
Про вірші мої і сонети -
Осяє всесвітня шана,
Про мене напишуть в газетах...
...
Ну, що ви накоїли, друзі -
Читаючи ваші "коменти",
Втонув я у річці ілюзій,
Віддавшись на мить сентиментам...


18.01.2011

Листя тихо опадає,
Під ногами шурхотить.
А ялина споглядає
Як невпинно час летить.

Я в парку жовтім блукаю
Серед стомлених дерев.
Відпочинку там шукаю,
Де відсутній денний рев.

Метушня мене стомила,
Вічний поспіх вже набрид.
Але ця хвилина мила,
І прекрасний краєвид.

Я іду повільним кроком,
Прислухаюся до вітру,
А в цей час малює осінь.
Я люблю її палітру!

Уплели берізки в коси золотистії стрічки -
Осінь ніби запалила незгасаючі свічки.
І продовжує картину із натхненням малювати
Так піклується про неї, ніби про дитину мати.

Покохав берізку вітер.
Тепер смикає за коси
І для себе в подарунок
Золотисту стрічку просить.

Чехов писал и писал; а у каждого мера
Весен и весей своя, не сегодня сложилась.
Суть не в клубничке. Не нужно совсем адъюльтера.
Боже, полцарства отдал бы за тонкость и живость.

Здравствуй, мой свет невечерний. Живая прохлада.
Легкий воробушек взгляда и краешек речи.
Глядь, и не рада; потом и опять-таки - рада.
Нет, все равно заменить это скучно и нечем.

Так и в рассказе, ей-ей, огонек не затушен
С верой, что непотопляемы грани натуры.
Глянет какой-нибудь Кашин, какой-нибудь Хрюшин.
Дама и дама, - он скажет, - ну, Гуров и Гуров.

Пусть ухмыльнется, но только оставь напоследок
Что-то еще понежнее, а то не заплачем.
Свет невечерний беседок неверен и редок.
Мир этот пристальный был бы напрасен иначе.

2009

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

В той вечір не співав, не пив -
Лише на неї я дививсь.
Так можуть діти, так можуть діти.
Та той, котрий із нею був,
Сказав, щоб я її забув,
Сказав, щоб я її забув, -
Мені не світить.

Той, хто раніше з нею був, -
Про гальма взагалі забув,
Я пам'ятаю - я був не п'яний.
Коли ж я вирішив іти,
Вона спитала: «Ти куди?»
Вона сказала: "Не іди,
Ще надто рано!"

Й той, хто раніше з нею був,
Мене, як видно, не забув, -
І якось в осінь, доволі пізню -
Я з другом йду, дивлюсь - стоять, -
Вони стояли мовчки в ряд,
Вони стояли мовчки в ряд -
Їх було вісім.

Зі мною - ніж, подумав: все ж
Мене так просто не візьмеш, -
Тримайтесь, гади! Тримайтесь, гади!
Життя за так вам не віддам,
Ударю спершу вас я сам,
Ударю спершу вас я сам -
І дам вам ради.

Й той, хто раніше з нею був, -
Цю справу круто завернув,
Цілком серйозно і надто грізно.
На карку хтось мені завис, -
Валюха крикнув: «Бережись!»
Валюха крикнув: «Бережись!» -
Та було пізно.

Я відповів за все вперед.
Є й у в'язниці лазарет, -
Я там валявся, я там валявся.
Хірург всього мене латав,
«Тримайся, брат!» - мені казав,
«Тримайся, брат!» - мені казав, -
І я тримався.

Розлука миттю пронеслась,
Вона мене не діждалась,
Та я прощаю, її - прощаю.
І, хоч всі пристрасті вляглись,
Того, хто з нею був колись,
Того, хто з нею був колись, -
Не вибачаю.

І, хоч всі пристрасті вляглись,
Йому, хто з нею був колись,
Йому, хто з нею був колись, -
Я пригадаю!


14.01.2011

Вагітний день у грубім ковпаку
Навшпиньки підбирається до краю...
А Той, що записник буття гортає
Дрімати поволікся в осоку...

Ку-ку.!Ку-ку..Сіреньке пташеня
Блукає серед нот, росою вмитих..
Чорнявий Вечір, в молоках розлитих
Сідлає срібногривого коня..

Дзвенять-летять з безодні мідяки.
Блищать сльозою на трагічних стріхах..
Там зойк..там Смерть..
там біла-біла втіха..-
ЇЇ цілунки - чорні нагідки..

..Вагітний день у грубім ковпаку
Навшпиньки підкрадається.. до краю..
Де у хаосі арій затихає
Загублене зозулею - Ку- ку..

Можна стати на мить небом
З необачно м’яким тілом
Мати біле сукно з вати
Вкрити ватманом світ змін

Під широким шатром пилу
Досі плачуть старі верби
Невідомі слова й дати
Невагомих думок плин

Хочу стати твоїм небом
До колін у вбранні з вати
Зверху видно усі вади
Наших жестів густа тінь.
11.01.2011

Її фігурка мовби доладна статуетка,
Обличчя - фарфорове, зіниці – аметист,
Звабливенька богиня, гаряченька німфетка,
Лоліта, певним чином - так мовили колись.

Гаряче, хоч із криги Лоліта серце мала,
Але то, певно, Герда, скоріше, братик Кай
З Лолітою серцями на хвилю помінялись…
…Тут без півлітри, друзі, усім нам буде край…

А млявий дощ осінній… А зорі так сіяли...
А місячна доріжка все світлом залила...
А у вулкані, в серці знов закипала лава...
Зненацька павутина тоненька ожила...

А ось листок осінній... А, може, із газети...
Заглянув у віконце... Там - шоу, як „За склом”!
Листочок із сонетом... А там - такі сюжети!..
Петрарці і Шекспіру - повнісінький „облом”!

Поки писав я вірша – зима снігами вкрила
І змерзлого листочка забрала із вікна
Та він не розгубився, знайшов собі кумира,
Розбив Лоліті серце - Лоліта знов сумна...

Я розповів вам казку. Ви що, не зрозуміли?
Та то дурниці, діти, і не таке бува…
Послухали - і годі. Тепер пора до діла.
А я - до тіла краще. Все інше – трин-трава.


12.01.2011

Осень. Отработка. Начало века.
Думает студентка - ну заей зая!
По физиологии человека
Девушка опять ничего не знает.

Мысль ее, непуганная зубрежкой,
По ребру незнанья скользит невинно.
Тут бы что-то нявкнула даже кошка,
Что-нибудь бы брякнул и Буратино.

Походя отмечу, что дама ловко
Светит макияжем - аж закачаться.
Это ж на белила и подрисовку
Девушка потратила больше часа.

Вот куда ушло золотое время!
Лучше бы конспект штурмовала, ибо...
Впрочем, и она оказалась в теме!
В некотором смысле - разумный выбор.

Нет, я не скажу ей: садитесь ближе.
Что мне эта древняя ипотека?!
Но в ее раскраске невольно вижу
Ключ к физиологии человека.

2009

Татьяне Зыковой


Забытый в полузахолустьи
Стоит, как будто ни о ком,
Ни счастью преданный, ни грусти,
Высокий двухэтажный дом.

Немолод дом и деревянен,
О нем известно наперед:
Сквозь щели у закрытых ставен
Никто в нем никого не ждет.

Вокруг него такие кущи,
Тучнеет среднерусский злак.
Нет, дом, пожалуй, незапущен -
Запущен в нем один чердак.

На чердаке и ночью жарко,
И пыль, и стружка, и печаль,
И с видом свертка и подарка
В нем обретается рояль,

Что многих бед ежеминутней,
От паутины изнемог.
И вот, порой за этот "Блютнер",
За этот "Беккер" сходит Бог.

Зачем же не в глуши Дакоты?
Бог весть! Кто знает, почему
Засим Господь бросает ноты
В оброненную полутьму?!

Навек сраженный антуражем,
Рояль дрожит - и жив, и горд.
Аккорд сменяется пассажем,
Вновь наплывая на аккорд.

В безвидной тьме клокочет магма,
Мерцает лилии очин.
Оркестный мир привычно загнан
В потоке звуковых лавин.

Но каждый звук отдельно дорог,
Как все, как лучшее вино,
Сквозь запах ссохшихся распорок
Что влито и воплощено...

2009

Гриби, грибочки, грибинята -
Великі і маленькі, як малята.
Сидять немов курчата біля квочки -
Виглядають з під великого пеньочка.

Більші повиставляли жовті шляпки,
Маленькі виглядають наче крапки.
Рясна компанія завзята -
Гриби, грибочки, грибинята...

18,20.10.2010 Ліс біля "Селекції"

Намалюю на вікні чарівну сніжинку.
Оживуть немов у сні – льоду намистинки.
Закружляє і злетить десь у сіре небо;
затанцює, заблищить променем блаженним!

Полетить на поле, потім понад лісом;
прямо по стежині промайне узліссям.
Білі всі полотна оживить – засяють,
під промінням сонця, інею вуалі.

Сплять укриті снігом, і тепло їм сниться –
В лісі це дерева, поміж них синиці.
В королівстві снігу майорять, літають
і сніжинка з ними в мареві зникає…

Ввечері сніжинка під поривом вітру
поверне до міста – Покружляє звісно!
З снігом і морозом сипле подарунки;
розмалює вікна дивним візерунком!

Підніметься в небо, зіркою засяє.
Святий вечір – скоро свято наступає!

06.01.2011, Біла Церква

Я знов приміряю північ
У сірих твоїх навпроти,
Де небо – давно за Грінвіч
Із зоренатягнутим дротом.
І чую, як дихають стіни
У грудях блаженним звуком,
А ти, підібгавши коліна,
У мене вплітаєш руки.
І молиться Прага Богу
По-нашому на балконі,
Закутавшись в ковдру, як в тогу,
Ми рідні такі сьогодні…
Як вчора, як завтра, як потім...
Бо порівно навіть сонні.
Ми - ціле одне без сотих
І жодних шенген-кордонів,
Бо серце в твоє врослося
Без дозволів і бумажок,
Словами «ти мій холосий»
«..і ти моя тільки назавжди…»
Пробач, що не маю права
Щодня тобі сни писати…
У вухо уткнувшись справа,
Затиснувши щастя в лапах…
Пробач, що приходиться бігти
З солоними часто очима
Що душу шкребуть, як кігті
і горло – дорожнім димом…
пробач... що втікаю знову
під серця коліс...бах..бах…
в валізі з твоєю любов’ю…
й цілунками на губах...

..холодна вись прозорими очима
Вже не торкає світанкових снів.
Сонети,наче крила, за плечима..
Трагічних зір.. потоптані вогні..

Багрянять сутінь келихи пролиті..
Жебрущий Бог біля церквиці вкляк..,
І просить у прочан.. когось любити..
І мідяками серце похмеля..

Виля стегном Владарка таємнича-
Мантачить косу об небесний німб.,
І миє Небо зоряне обличчя
В її зіниць мінливій бистрині..

постукає вперто рукою в трухляві хиткі одвірки

той гість що ніколи не прийде що очі його дві дірки



це певне його я щоночі з постелі у мороці чую нечітко

і глохну зі страху коли на порозі танцює дрібну чечітку



утеча даремна – бо від підлоги рипкої і аж до горища

блукає кімнатами протягом і невдоволено хижо свище



на сходах терпляче сидить і з голоду ніжку гризе балясині

і пальці холодні з досади кусає облізлі мертвецькі і сині



якщо ворухнуся одразу почує і зірветься миттю на ноги

і марно просити волати чекати від когось тоді допомоги



злякаюся власного хрусту побачу зубами погризені кості

і я вже щоночі ходитиму сам до людей одиноких у гості



як роблять віддавна усі кровожерні підступні і злі душогуби

точитиму я об одвірки трухляві свої і розхитані зуби



стоятиму довго плекатиму мрії до свіжої плоті ласі

і вірші писатиму кігтем по шкірі на свіжому людському м’ясі

Ввімкни вогні,
Налий в келих вино,
Озвись в ефірі щирим привітанням.
Всміхнись мені,
Осудницям на зло,
Роди надію
І замов бажання.
Чумацький шлях
На землю опаде,
Убере мрію у пухнасту шубу.
Наснюся в снах -
І то тобі буде
Чи не найкращим подарунком, люба

Годинники завмерли у містах
Перед тріумфом новорічних дзвонів,
Проворно підганяє у лісах
Звіряток на ялинку вітер сонних.

Он Дід Мороз дарунки уклада,
Пегас охоче сам запрігся в сани,
І Муза шубу й шапку огляда -
Вона в цю ніч Снігуронькою стане.

Найкращі вірші, нариси, казки,
Картинки, візеруночки, малюнки
Самі у сани скачуть залюбки,
Щоб радістю оздобити дарунки.

Що принесуть нам новорічні дні?
Сніжинки звеселяють від прострацій,
Мороз малює вправно на вікні
Химери неземних цивілізацій.


ЩИРО ВІТАЮ ВСІХ З НОВОРІЧНИМИ СВЯТАМИ!!!

а я не люблю мохіто, гуляю по хаті гола,
вмикаю о першій ночі і слухаю радіолу,
сусіди кричать крізь двері, ногами гупають в стінку,
але мені - „по цимбалах”, а матері їхній - ковіньку,
і ба́йдуже абсолютно, кого я і чим дратую,
покличу до себе друзів, нехай і вони почують,
що я не люблю діамантів і я не гламурна сучка,
люблю шоколади „Світоч”, аби не дійти до ручки,
а вимащу дьогтем тіло, впаду гола в біле пір’я,
лежатиму так я довго, тоді побіжу надвір я,
за мною помчать санітари, сорочку одягнуть, банти,
і в інопланетну тарілку поса́дять - до сивих атлантів


31.12.2010

Солодкий мій грибочок – рости, кажу, рости!
Дістанешся до неба – і розведеш мости.
І від цілунків ніжних – бубня́віючи, прій.
Там, де росте грибочок, не виросте пирій.


28.12.2010

Не хапай вже за руки,
Все втекло, ти зламав.
І обрубані роки
По секундам складав.
Не кидай в мої крила
Ці безглузді прикраси.
Я була,я любила
Та померла одразу…

Я втомилася бути сильною…
пильною…
схильною…
до вбивств!

Я хочу трішки слабкості…
важкості…
святості… колись…

-Де ти зараз, моя невірна?
Ходять потяги в край забутий.
Горда совість лежить на спині.
Догорає свіча бажань.

Біля прірви життя – покірно,
Посивіло зітхає грудень.
Де ти зараз, моя єдина?
Як живеш в суєті блукань?

-Наші долі занадто поряд.
Два будинки стоять напроти.
За дверима тремтять сніжинки.
То зникають, то липнуть знов.

Біля прірви життя – твій погляд.
Твій далекий, як спогад, дотик.
Я твоя непокірна жінка.
Я остання твоя любов.
25.12.2010

Є багато сайтів в Інтернеті -
Та немає відгуків на вірш
Ні від Лесі, Вані, навіть Петі -
Жодного немає до цих пір.

Не було раніше Інтернету
І поету - хоч сідай і плач!
Українців скільки на планеті!
Є у мене хоч один читач?..

Вип’ю я - і ну плювати в стелю!
Жоден з них мого часу не варт!
А тоді - на гонки у пустелю
На верблюдах. Приготуйся! Старт!


24.12.2010

Ворожить небо..кавою залите..
На білизні подушки спить коса..
В твоїх зіницях..над заснулим
світом
Палають і сміються небеса.
Роса іскрить на віях лип
замерзлих.
Усе проходить й гасне..
все мина..
Твоє серденько тулиться до мене,
І біля мого серця засина.
Луна..стихає в музиці зірковій..
Дзень- зень..Підкови гублять в
споришах
Мої казкові легкокрилі коні
Стриножені на скошених віршах.
Лоша.! Лошатко..вистрибнуло з
рими..
І..топче зорі, що вітряк збива.
Ніч відліта на крилах серафимів..
І губить заціловані... слова...

Скажи, хіба ти чоловік?..
Та підійди іще на крок!
Дивись, на носі Новий рік,
А стіл порожній - тарілок

Нема з виделками ніде.
На, ось, бери, поїж салат.
Куди ти, милий мій, ідеш?
Ану, горілочку постав!

О, ти її почав давно?
Ну, наливай тоді й мені!
А завтра - сходимо в кіно.
Ти глянь - залишилось на дні!

22.12.2010

Вже чорні пазурі акацій
В холодне небо потяглись…
Несе Зима на срібній таці
Скарби, розгублені.. колись..

Хурделиці – старі повії
Шикують в білих кожушках –
У запорошених лугах
Гойдають сонечко на віях.,

Та в будуари з кришталів
Гукають морозенків юних..
Там білий вальс..там білі струни..
Там усміх сонної землі..

Подарую тобі в Новий рік
Я смарагди весняного лугу,
Де берізка, тремтлива від туги,
Березневих чекатиме рік.

Подарую тобі в Новий рік
Я рубінове сонце у хаті -
Від моєї чудової статі
І від погляду із-під повік.

Подарую тобі в Новий рік
Я багрянець осіннього листя,
І сама - калиновим намистом -
Червоніючи звабою щік.

Подарую тепер (не колись)
Срібло зим, заметіль, хуртовини,
Що вдягають у хутро ялини
І сніжинки – в наметовий блиск.

Подарую тобі в Новий рік
Жар-тепло від гарячого тіла -
Хай душа твоя, геть розімліла,
Аж тоді замуркоче, мов кіт...


17.12.2010

Ти повертаєшся до мене в червні.
А я від спраги змучилась й слабка.
Коли б ти знав мій гріх,
нанизую мов перли
Слова до скроні,
я така пуста.
Коли б ти бачив
Скільки впало вишень,
на скошену траву,
І раптом цвіт воскрес.
Я покидала Всесвіт,
зір тілесний шепіт,
символіка, як музика…
загадка без кінця….


12/04/2010

Холодні постаті з’являлись у житті.
Ходили мовчки думки невеселі.
Я чула кроки знов чужі,
Та листопад закрив самотні двері.
А ти все відкривав,
Штовхав ногами,
Висмикував по ниточці життя.
А я жила…
Мені хотілось меду.
І пива теплого, і дотику плеча.

12/03/2010

Мій сад просив вернутися до тебе,
Тих паростків майбутнього життя.
«Вже одцвіла», - спокійно говорила,
Вже рана зажила… і я не та.
А сад все бурмотів : «Вернись до нього,
Загинеш, дівчинко, бо скоро йде зима»
А я цвіла… і покидала землю
І сад лишила, спрагла відійшла…

30/03/2010

Це все кохання , яке розростається так , ніби не має межі,
наче і правда , роблячи свій персональний вибір , викреслиш з нього розум і
впишеш адресу всіх відьом , всю рецептуру домашніх таких ворожінь,
які так і залишаться на тобі , як на дитинстві морозиво.
Це все жіноче , руде , безнадійність безпеки дорожнього руху,
наче по тілу автобусом пересувається з правої в ліву руку,
наче згортаєшся і розгортаєшся , граєш настільно.
Це все настільки.

2010

Безмовності... Моїх осінніх днів
багатослів"я - здиблене вітрами,
ще позолотить жовтолистим крамом
дорогу тим, хто голову схилив...

Безмовності... Моїх їдких ночей
замислення - журливе, мов отрута...
Тих сумнівів так-сяк не перебути,
вони ятрять... І - ще, і ще, і ще...

Безмовності... Моїх ясних світань
недоговореність-недомовчання -
у протидії вичахлі прочани,
що одностайно стискують гортань...

Безмовності - безжалісно, нещадно
даруй мені... А в тиші - Словом стань...

2010р

Ми в опозиції до влади,
Хоч є і вірші про любов,
І не питаємо поради
Від неї вкотре знов і знов.

Навіщо битися у груди,
Кричати всім: ”Я – патріот!”,
А потім за срібняк Іуди
Продати землю чи завод,

І з ними акції фабричні
За пачку доларів, рублів,
Тоді і вулиці столичні
Тим, що торгують „на розлив”?

Бо патріот не той, що прапор
Собі на лацкані вчепив,
І не котрий кричить у рупор
Та обіцяє диво з див.

Той патріот, хто в час тривожний
Візьметься зразу за граблі
І хто загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі.

Той патріот, хто пам’ятає
Про Батьківщину, де б не був,
Хто мову рідну добре знає
І дітям каже: „Не забудь!”

І хто бездумно не калічить
Цю мову суржиком щораз…
...
Та виставляти, мо', не личить,
Патріотизм свій напоказ?


08.12.2010

Неначе коні у полоні
Твої такі тремкі долоні.

Чи не пустити їх на волю?
Нехай пізнають кращу долю,

І попасуться, небораки,
На полонинах, у байраках

І вечір й нічку аж до рання,
А заодно здійснять бажання.

Навіщо їм такі тортури?
Давай зруйнуємо-но мури.

А ти прямуй до мене вперто -
На відстані двох міліметрів

Передавай тепло партнеру,
Мов у доісторичну еру.

І не соромся, прошу щиро -
Сідлай коня сміливо, Іро!

І я, мов огир, зразу стану
І відвезу тебе в нірвану.


07.12.2010

Спокійний будь і чистий серцем
Коли навколо всі живуть в страстях
Будь впевнений у собі і при цьому
Почуй як скаже правду - хоч би й враг

Чекать умій упевнено і твердо,
До наклепів уваги не звертай
На гнів ніякого не дай одвіту
Словечок надто гарних уникай

Помріявши не стань рабом фантазій,
У думах памятай: не мисль - мета.
У перемозі і в поразці
Сумирний будь - вони є суєта

Витримуй те, як сказане тобою
Буде покручено немудрим на біду,
Чи як усе що за життя ти коїв
Зруйнується, ти ж знову все будуй.

Збери всі виграші свої у кучу
І ризикуй в житті задля мети
Програй, і починай все од початку
Не смій згадать за програш свій

Примушуй серце, мязи, нерви, жили
Служить коли, здавалось, вже не є
Ні крови, ні любові ані сили,
Крім Духу що наказує - Вперед!

Із натовпом ти розмовляй в чеснотах
Як з рівним говори до королів
І ні на кого не тримай образи
Шануйсь але не створюй ворогів

Наповнюй змістом кожну мить життя
А ту, що не пробачать - поготів.
Що там казать, це й так твоя земля
Ти ж сину, будь Людиною на ній!
2010

Оригінал

If by Rudyard Kipling

IF you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream - and not make dreams your master;
If you can think - and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'

If you can talk with crowds and keep your virtue,
' Or walk with Kings - nor lose the common touch,
if neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And - which is more - you'll be a Man, my son!
1910

На струнах білих награє Зима..
То реквієм. Напружені тополі
Вальсують біля брами Неба.. голі..
Та в теплий рай перепусток...нема..

Люцифери затюкані й сумні
Крізь сито Божі сльози розсівають -
У саван Україну одягають -
В безгрішний сніг ..

Убога хатка замерза над Пслом
Укрившись кожушком рудої стріхи.
Вузенька стежечка. Криниця-втіха..
Різницький серп над скошеним селом..

Пройшли жнива..

У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

Я не чую зітхань осінніх
Тисне груди грудневий біль
Рафінадні твої прозріння
Грудка тиші на смак, як сіль

Цілу ніч ходять сни навшпиньки
Наші шибки з вітражним склом
Колять пальці шипи і шпильки
Кальки слів за пустим столом

Без пропорцій свята і будні
Бурий колір старих шпалер
Ну, привіт, галасливий грудень
Я навіки твоя тепер.
28.11.10

Мені залишишся ти другом -
Я не твоя тепер кохана.
Ми не зустрінемось удруге -
Та і нема на це бажання.

Тобі так краще?.. Я – не проти...
Шукаєш іншої?.. Будь ласка.
Не допоможуть привороти -
На жаль, скінчилась наша казка.

Та не дури мене - не варто:
Запрацювався на роботі...
Її, казали, звати Марта -
Вона весела й безтурботна.
...
О, мій коханий друже-зрадник,
Невже вернутись закортіло?..
Ну, вибач, тут я безпорадна,
Бо віддала тендітне тіло

Кохати іншому - і мушу
Йому коритися у спальні
Та дарувати навіть душу -
І віртуально і реально.

А ти іди, мій милий друже,
І не вертайся вже ніколи -
Та не засмучуйся тим дуже:
Життя – це гра, а ми – актори.


29.11.2010

як довго по тій дорозі нам йшлося а чи кохалось
як довго тремтіли жили і пульсувало в скронях
ми так непомітно якось з тобою рідніші стали
і виріс крізь наші думи важкий пелехатий сонях

вітри напинають білизну, розвішану на причалах -
дворах, де на призьбах завше побачиш старих дідів
діди - вони вічні, нам гарно з тобою мовчалось
давай навчимо так любити майбутніх наших синів

вітри тереблю у жменях, розгадую сни спроквола
ми з того століття, любий, не згадуй про це мені
ми стали з тобою схожі, як та і оця дорога
як соняхи жовті, двоє, що виросли при вікні
29.11.10

Слова досконалі –
Як думи дозрілі,
Як стигле колосся,
Як яблука спілі.
Уквітчані в мрію,
Рум’янцем налиті,
Слова досконалі –
Любов’ю сповиті.

Слова досконалі –
В тремтінні зірниці,
В духмяності меду,
З смаком паляниці,
У помаху смутку,
З криниці печалі,
Слова досконалі –
З далекої далі.

Слова досконалі –
Уста це пророчі,
Це – крик у пустелі,
Це – дзвін серед ночі,
Це – гість незвичайний,
Це – звістка здалека.
Вселяють надію –
Торкнутися неба.

2009

Дрібний як кульки пінопласту
Ти по бруківці скачеш смішно...
Та це - всього лиш обіцянка
Тим радостям що серце втішать:

Ти - гілки в сувіях пухнастих
Ти - кучугури на узбіччі
Ти - шкло задихане морозом
Ти - іскри що висять в повітрі

Ти - надпис на прозорій кризі
Ти - візерунки і сніжинки
Ти - чистий прохолодний подих
Ти - хрумкіт під ногами ніжний

2010

Батькові

Кріпак вертається до пана?
Така ця драма окаянна,
Коли довкола – гріху слід.
А ми бредем волами часу,
Позаочі – либонь кіраси,
А у жінок – під серцем плід.
Хто дожене наш час і долю,
Невже ми двадцять літ у полі?
Чорнозем продали давно.
Нас вітер часу – глодом, боєм,
А ми пнемося лиш до гною,
Глибоким зашморгом – тавро.
Врятуй нас, Господи, від смерті,
Не дай нам, зрадникам, померти,
За обрієм – до скону зим?
...Обабіч стіни. Там – майдани,
Куди батьки нас проводжали,
Свободу закликать в бою.
Ми помирали та не щезли,
То краще б ми росою скресли, –
Чи волю віддали свою.
...Померти ладна рідна мати,
Коли з-під брів – дітей армади,
Своєю кров’ю поколінь:
Не дай нам, Господи, віднині
Зректися волі, України,
Востаннє вірте нам.
Амінь.
2010

Як забажаєш, стану на коліна,
Й проситиму по-лицарськи руки,
А хочеш, буду я незмінно,
Вночі твій спокій стерегти

Легеньким вітром-водоспадом,
У волоссі заплутаюсь тихо,
Щоб минали тебе печалі,
Стороною обходило лихо

Прилечу я листочком пожовклим,
До зачиненого вікна.
Бо жінок несказанно багато,
Ти ж на світі всього одна

5 ноября 2010

..над рудими покосами
тихо вийшла із осені
ноженятами босими
столочила весь гай

рученятами веслами
губенятами змерзлими
шепотіла до милого
ти цілуй ти кохай

захмелілу коханочку
не пускав аж до раночку
молодик зацілований
із небесних дібров

напівголі осиноньки
їм на стежечку сипали
серебро
серебро
серебро...

Летять німі маленькі янголятка.
Не вміли вони «мама» говорить!
Не бачили і світ, який їх стратив.
Сумні, й життя їх знищене у мить.

Вони, одні, нікому не знайомі –
Самотні бродять по світах.
Один на всіх у них є спомин
Відтворений в думках і почуттях:

«…Мамо! Так страшно! Не йди, зупинися!
Навіщо все це? В чому вина?
Прости мене в тому, якщо провинився!..
Боляче сильно… мить… вже нема…

Мамо, я ангел… дивись я літаю!
Чому ти не чуєш, не помічаєш.
Я біля тебе, я поряд з тобою.
Куди ти ідеш! Що сталось зі мною?»

Летять німі маленькі янголятка.
Самотні бродять по світах…

14.11.2010