Осінь золоту літо бабине
Сонячним теплом своїм звабило,
Вкрило коси їй, мов хустинкою,
Срібнотканою павутинкою.
Осінь золота, вмита росами,
Надухмянена сінокосами,
Загравала із літом бабиним,
І, фліртуючи, жартувала з ним:
То поколе його ожинами,
То всміхнеться йому жоржинами,
А то, часом, насупить брівоньки,
І проллється дощем на нивоньки.
Літо бабине ніжно шепче їй:
— Я люблю тебе, ти дощем не лий. —
А вона з ним лиш мило грається
Та від любощів ухиляється.
Літо сонячно розсміялося:
— Ось ти, осене, і догралася! —
Дні погідні за плечі кинуло
І у теплі краї полинуло.
Осінь скривджено кривить губоньки:
— Не кидàй мене, літо любеньке —
Я без тебе стаю холодною
І сльотливою, і нудотною...

...Так бува і у справах сердечних,
Коли жарти стають недоречні -
Фліртування таке, понад міру,
Викликає лише недовіру…

2006

Захворіла осінь, знов грипує,
Жаром листя пихкає навколо,
Кволо посміхається: ах, люди,
Вітер заганяє у стодолу…

Цілу зиму буду тихо спати,
Розгрібати сіно у дрімоті,
Цілувати,ніжно обіймати
Літо-спогад, літо-щастя
буду…

А весною вигляну у шпарку,
Порадію сонячному блиску
І засну так солодко, як варто
Всім в чеканні зустрічі, що близько

Захворіла осінь, щось бурмочить,
Збилось листя, вже не має жару,
Усмішка змінилася на сльози.
Не красуня. І без макіяжу…

26.09.2013

А небо-дах чому на нас не пада?
Його тримає сосен колонада.
А небо-птах чому на нас не пада?
Його лякає сосен канонада.

* * *

У сні зеленому сосні зима наснилась,
та у бору робота не спинилась.
Де маслюки, маленькі віслюки,
чи докери біля сосни найвищої
усю добу із глицею тюки
по вертикалі, але переміщують!

* * *

А восени найважчі небеса
І на душі безрадісно і млосно.
Ще сила кленів і дубів згаса.
Як можна сонце втримать ніжним соснам?
І гірчаки, лисички, маслюки
Рости почали весело і стрімко.
Крихкі хоч, невеличкі і слабкі,
Моральна хоч, але сосні підтримка.

* * *

Ми пішли і залишили в лісі
Перегуків сім, а може, вісім.
Й запитання: а бліда поганка
Мухомору жінка, чи коханка?

2010

Засумував гарбуз у гарнізоні.
Та у бої посада не пуска.
І вирушають учні гарбузові –
І вусиків, і вудини війська!

2012-2013

Я – слуга краси і чистоти.
Щоб не важко я служив, не сумно.
Щоб і восени міг зацвісти –
В мою душу з тротуару, клумби

Хай потоком погляди помчать,
Настрою негожому убивчі
І чарівно-лагідні – дівчат,
І жагучо-милі – чорнобривців.

Хай, та на заваді камінці –
На асфальті виразки гранітні.
Щоб від них потоку по весні
Не гриміти в серці, не грубіти.

Не було незручності від них,
Кралечок, підошвам і підборам –
Те, не зле, каміння у квітник
Хутко я з асфальту зафутболив.

І з пелюстки я нагнав джмеля.
Стрепенувся хтось отам і ойкнув!
Ой! То чорнобривцю влучив я
Не в чуприну, не в брову – а в око!

2012-2013

земля міняє капелюха
із чорного на кольоровий
натягує собі на вуха
і залітають в очі сови

волоссям пропливають щуки
згус ліс насуплено й барвисто
а по дашку гуляють круки
душа летить на їхню пристань

вона шукає порятунку
і соломинку зачепитись
а птахам крукається лунко
вони бозна чим нині ситі

хай ніс Говерлою зігнутий
його видовжують трембіти
веснянками розквітла рута
а сонце в підборіддя світить

щокою йдуть гірські потоки
до губ джерельних сон впадає
земля смакує щось високе
напевно журавлину зграю

а я невисохла росинка
тремчу від вітру попід носом
а піді мною павутинка
що зачекалася на осінь

гойдай мене до третіх півнів
колисонько забута смерті
ти між люльок не маєш рівних
таких чутливих і відвертих

земля скидала капелюха
перед росинкою що зникла
а павутинку вітер слухав
як та давно до втрати звикла

28 Серпня 2013

На хвості сорочім хутко
Рознеслася лісом чутка:
Скоро зійдуться в двобої
На новім футбольнім полі
Бистроногі сірі зайці
І вовчиська-сіроманці.

Не нахваляться вовцюри:
- От у нас мускулатура!
Подивіться, звірі-братця,
Перш, ніж братися змагаться.
Хочуть грати куцохвості?
З того курям смішно просто!
Кожен з вас нехай побачить
10:0 – рахунок матчу!

Зайці ж часу не марнують –
М’язи, як один, тренують.
На зарядку рано-вранці
Кожен день виходять зайці
І стрибають вище вух.
Що то є – командний дух!

Вже до матчу все готове.
За суддю – ведмідь суворий.
Вболівальників багато
Назбігалось, як на свято.
Пролунав свисток до гри.
Ну ж бо, друзі, почали!

Ой, який футбол пішов!
Аж диміло з підошов!
І не зчулись глядачі –
У воротах два м’ячі.
Але що це, що за диво?
Та це зайці їх забили!

Як вовки не намагались,
Але так й не відігрались.
Нелегке було змагання.
Ось хвилина і остання.
10:0 скінчилась гра ця!!!
Але лиш... на користь зайців.
Тож вовки не помилялись –
Кури довго ще сміялись.
2012

Так швидко я промчався коло соняхів.
Так, що не встиг пізнати їхню суть:
чи Сонце є для соняшників конюхом,
а чи вони весь день його пасуть?

08.2009

*
Помідори доспіли,
і мій голос дозрів –
в помаранчеві спини
досить сонячних стріл.
Помідори доспіли,
і мій опус дозрів –
в помаранчеві співи
досить сонячних слів.

*
Щось з помідорами роби,
Бо ті плоди такі вже стиглі,
Що скоро лопнуть їх лоби
Від сонячних пекучих щиглів!

*
Горіли помідори мозолЯми,
Які натерли, або ще натруть.
А ще вони медалями сіяли,
Що нам дадуть за героїчний труд.

*
В помідори падали зірки,
А не в огірки та баклажани.
В час оцей, від сподівань дзвінкий,
І собі, і зорям побажали:
Щоб січневу знищили печаль
І серпневим настроєм залили,
Коли сік у срібну склянку мчав,
Золотисті зоряні зернини!

08.2009

Синичка соняшник обстежить,
Окине оком кавуни,
Якщо депресія чи нежить,
Припише ванни трав’яні.

І огляд яблуні вестиме,
Здіагностує кожну віть.
Бо злочин це недопустимий –
У серпень сонячний хворіть!

08.2011

А в умивальнику – павук!
Не бійся рук моїх, павуче,
Я не бажаю тобі мук,
Я не зроблю тобі болюче.

Скоріше палець вибирай
І гайда – під крило городу,
Де не зруйнує водограй
Твою сумну павучу вроду.

2009

Тихіше ви, нащо так гулко стукать
В нічому не повинну землю милу?
Хіба від цього відкотилась туга
Чи змовкнув смуток? Я вас розумію:

З небес блакитно-білого кварталу
Потрапити в городу чорне гетто.
Це ж можна розум втратить від удару.
Та яблука гучніше стали гепать.

2010

Осі вгодив я : витягнув з води,
щоб не згубили босу холоди.
Осі вгодив я: витягнув з води,
щоб не згубили осінь холоди.

Нехай на сонці висохне оса,
нехай над серцем осінню гаса.
Нехай на сонці висохне оса,
нехай на серці осінь не згаса!

2009

Чи наяву, а чи ві сні
лежала під парканом чина*
і посміхалася мені
рожево-ніжними очима.

Та мало місця на землі,
і на паркан полізла чина,
і посміхнулася мені
злочинно-ніжними очима.

2011

* чина - рослина родини бобових з рожевими квітами-очима

Пересохлий персик я пиляв
не по ногу, а – по чорні перса,
довго-довго, бо слабким гіллям
в небо синє-сильне він уперся.

І коли руками він упав
до свого, ще дужого підніжжя,
то небес скарбниця голуба
стала і темніша, і бідніша

2009

Бажаю абрикосам на асфальті,
яких не встигли кинути в смітник,-
"Ви, наче зорі, швидко так згасайте.
Ви, наче зорі, довго так світіть!"

07.2009

Липень злив: на підозрілість хворий:
шорти замінив на галіфе.
Край дороги жартівник Цикорій
додавав у попіл голубе.

Настрій вогником ще кліпав невеликим.
Відчай розгорявся і міцнів:
це ж такий сумний, плаксивий Липень
ні плодів не виростить, ні слів.

Хоч автобус переліт прискорить,
шкаралупку смутку не пробить.
Край дороги садівник Цикорій
продавав за посмішки блакить.

То ж і настрій не пропав святковий,
і словам дозріти, і дивам:
край дороги чарівник Цикорій
небеса казкові роздавав!

06-07.2013

Довго я радів новині,
Що в зоопарк поїду нині.

Дуже там звірят багато
Й веде туди мене тато.

Немов вибух: світло й тінь -
Пробігла зебра, а не кінь.

Випроставшись в гордий стан,
Робить слон з води фонтан.

Дрібнесенькі мавпенятка
Людей стали розважати.

А великий орангутанг
В рот поклав собі банан.

Тут й верблюд з двома горбами,
І лисички із вовками.

А тут хижа атмосфера:
Гепард тигр і пантера.

Рись і хижий дикий кіт.
Погляд має він як лід.

У в великій загорожі
Лев сидить весь на сторожі.

І олень жує кумис
Видно думає про ліс.

Ну а тут пташок багато,
Хоче сич собі поспати.

Сокіл, яструб і орел
Мріють покинути вольєр

В екзотаріум крокую
Бувати там дуже люблю я.

Плазуни й всякі комахи
Наганяють море страху.

Обійшовши всі вольєри
Враження як від прем'єри.

Тож провівши в гарно час
Ми прийдемо сюди ще багато раз.

Джмеля зачарувала дика мальва,
роси сльозинка на рожевій щічці, -
краса її проста у ніжнім смутку,
беззахисно цнотлива в одкровенні.

Щовечора він прилітав до неї –
цей джміль-джигун, що звабив стільки квітів,
спиваючи нектар півоній пишних,
троянд розкішних, гордовитих лілій…

Було у тім коханні щось космічне,
прозоре, чисте, як далека пісня,
на відстані призахідного сонця,
принишкло-подивованого вітру…

…..

А літо – як життя! Коротке і прекрасне!
А на закриллях мрій – поезії пилок,
нектар жаги розпелюсткованого щастя…
Веселка долі – істини ковток …

07-08.06.2000 (2013)

грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів
краплі
відчаю ази
льолі паростків алюру
зодягаються у пил
мов бджола
в пилок тичинок
то несе відро кропил
в крепі чорному хмарина
висне вітроносна таль
хвилі тягне за пороги
кров змиває красноталь
у потоці листоногім
тінь зливається дерев
ув одну до серця лійку
йде гортанню і дере
від правіку до крайвіку
згустком спогадів п’янких
що стають дедалі чисті
де на відстані руки
небо ковзає у листі
а усміхнена печаль
спить кульбабою на цівці
і ворони не кричать
мов оранда по горілці
знає все своє нутро
має все для себе місце
і ні пухом ні пером
розлітаються злі вісті
а під проводом ламким
променистого конвою
в бога бавляться думки
і гойдаються травою
снів мелодія тече
омиває втома спрагу
світло в пошуках очей
танець душ на вістрі шпаги
все воно тепер бліде
мокне
хрипом облітає
дійство вижите з грудей
розчиняється
ковтаю
грай гримучої грози
край кремезних кракелюрів

31 Травня, 2013

Весняний ранок розсипає роси

І на кларнетах знову грає дощ.

Між трав згубилися зимові сльози,

Вони – ніщо, весна – це щось!

І небо вже скидає темну шаль.

Воно вже знову ніжне і блакитне

Й лютнева неприборкана печаль

Ховається у серединках перших квітів.

Й вербові котики – провісники весни,

Маленькі й гарні, ніби пташенятка,

Вже відганяють всі зимові сни

Й мені дарують сонця віршенятка.

Й навіть клени, ті, що за вікном

Такі щасливі, горді і крилаті.

Весна вже стелить трав’яним сукном

Земну поверхню. Первоцвітом стати

Весняна муза – голосна сопілка

Розбурхає лавину почуттів

І із пташиних крил зірветься кілька

Малих пір’їнок – весняних віршів.

Сюди вже не летять комах рої –
Алея восени осиротіла.
Пішли на плаху сакури мої,
Зарано листя їх відшелестіло.

Хай скажуть, що старенькі вже були,
Що молоді дерева посадили.
Мов райський сад, торік іще цвіли,
Але і тим комусь не догодили.

Мукачеве. Магнолія цвіте,
Цілує сонце котики вербові.
Немає сакур – місто вже не те,
Мов серце, що лишилось без любові…

Квітень 2012. (2013)

Я – проросток. Я щойно розправив
Сім'ядоль два зелених крила
І ловлю ними сонце ласкаве,
І в мені дух землі ожива.

Хоч трима стебелина тендітна –
Все одно я лечу до небес.
Мати-земле, яка ти привітна!
Світе ясний, ти чудо з чудес!

Онде хмара вже сонце закрила,
Чорна й темна, як мати-земля, –
Лопотять крапелинки на крила,
Сік земний у мені веселять.

Я – проросток, маленька рослина,
Та росту я до сонця з ріллі.
Не стопчи, босоногий хлопчино!
Ми з тобою оба – ще малі.

23.01.2001

Чому буває так? Чому так вийшло?
Ніхто того не знає до пуття...
Красиву, молоду, яскраву, пишну,-
Хтось викинув троянду на сміття.

Вона цвіла, така п’янка та рання,
Немов у ній всі чари світ зібрав,
І прагнула усім єством кохання,
А від кохання - щастя і добра.

До неї звідусіль тягнулись руки,
Та їх вона колола без жалю.
Аж поки, ніби пісні дивні звуки,
Не пролунало бажане «люблю».

Сховала колючки і посміхнулась,
Коханню віддалась без вороття,
Але рука підступна не здригнулась,
Зламала і жбурнула на сміття.

А я сховаю квітку ту від віхол,
Зігрію і додому віднесу.
Троянди не ламайте задля втіхи,
Нехай дарують світові красу.

Ходи до мене, Зимо,
обіймімось,

слухняно закарбує об’єктив,

хоч нині хижо й зимно,
не сварімось,

так любо в галереї твоїх див,

так мудро ти приходиш,
лад наводиш,

світ затуляєш кригою і сном

і сто ночей ти стогнеш
і ворожиш,

щоб нам зривати золото серпом.

Ходи, красуне сива,
глянь щасливо,

ти в моді і пошані нині є,

ти діва,
не дивись на весну криво,

ходи, давай проп’єм твоє кольє!

Весна приходила до Зимоньки на каву.
Тепер Зима у неї загостила.
І каже: « Подруго, ти вибачай ласкаво,
але кудись іти мені несила:

оце щодення, розподілене рутинно,
це чітко парцельоване дозвілля,
а хочеться, і край, аби пощохвилинно
душі та тілу - зоряне весілля!..»

« Ти ж бачила, Зимо, - лелеки прилетіли,
на поклик серця, ув оселі рідні,
а надовкола ще – усе холодне, біле…
- Тепла, - благають, - сонця! – пта́хи бідні.

Іди у ті краї, де діти просять снігу,
де втомлені від спеки та посухи,
на хвильку їх потіш у звичнім життєбігу
духмяним чаєм… одягни в кожухи…»

Затісно в цім бутті? Та на його палітрі -
є місце всім: і для зими з весною,
для літа й осені… На зустрічі та квіти,
на усмішки, цілунки... Защільною

тканина часу є? Усім його замало?
І хтось когось постійно здоганя?…
Зима пішла... пора!.. Прощатися не стала…
Бо ж не спинити після ночі дня…

2008 (2013)

Раз, було, на камарилью
Налетіла ескадрилья
Й розбомбила ескадрилья
Зловорожу камарилью.
От немає камарильї
І немає ескадрильї.
Курка смажиться на грилі,
В кухаря пушок на рилі,
В дроворуба – спина в милі,
А в бунгало в ліжку – милі.
Слухають, як там, на грилі,
Птиця смажиться без крилів
Та чатують – ескадрильї
Чи ж не линуть звуки в стилі
Ярославни, що в Путивлі –
Не завадили б ідилії!
Провідник-бо ескадрильї –
Чоловік любаски. В пил її
Би розніс, мов камарилью
Славний ватаг ескадрильї
Коби знав, коханці милії
Де лежать, спалив на грилі б їх!
Ох, далеко камарилья,
Та чигає ескадрилья…

Лютий липню брат, звичайно.
Липи в сніг липкий погрузли.
Цвіту плавають медузи
В чашці липового чаю.

Лікувального напою
Увіллю в єство замерзле,
Піде тілом літа пензель
Підпомогою швидкою.

Забринять рої бджолині,
Днів пахких заграє лютня…
У медовім чаї лютий,
Наче липень в небі синім.

18.02.13

Триста літ воно мені треба,
Ці дерева, кущі й корчі!
Коли шкуру з живого, з тебе
Луплять аж, кричи-не кричи.

Хто я є – ж не казковий витязь,
Щоб терпів стільки мір і мук?
Зачекайте, приїде Вітас
Та увімкне свій ультразвук!

Ось тоді вам полічить ребра
Невловимий нічний корсар…
Триста літ воно мені треба,
Я ж не ворон – сліпий косар!

Розпанахує навпіл небо,
Рожевіє кривавий шлейф.
Це ж чиє виняткове кредо –
Дати іскру на дюзи флейт?

Стане серце – бебехнусь в жито.
Вибачайте – бував і злим.
Триста літ мені не прожити,
А хотілось би, дідько з ним!

приходив біль далекий і рудий
приходили налякані зайчатка
моя кора втомилася кричати
моє гілля не квітло в холоди

кому ж оте коріння та трава
коли й сльоза гірким просякла глумом?
і хто до світку шелестів і думав
хто так і не спромігся на слова?

то мій політ – рука – кора – крило
не вірите але й кора застогне
в піску зими в піску того безсоння
де навіть подих снігом замело

і я стояла й вітер кружеляв
лісник мене вже міряв на колиску
я вже була остання в світі пісня
під мене засинало немовля

З Лохвиці до Бережан
Якось летів кажан,
Він бо хоч не літак,
Та політать мастак.

Біля Погребища
Ловко піймав хруща,
А біля Теплика –
Злапав метелика.

Низом же все дими –
З Балти до Кодими,
Далі ж усе поля –
Аж до Костополя.

Обіч Красилова
В нього вже сил нема:
"Чи ж до Волочиська
Хоч доволочуся?"

Вже біля Бобринця
Бачить – пригода ця
Втомлива й де кінець?
Й нащо цей Бобринець,

Карма на нім яка?
Краще вже Знам'янка…
Та й повернув домів –
Добре літати вмів

Наш мандрівний кажан.
Шкода, що Бережан
Все ж не добувсь, бідак.
Хай, адже кажуть так:

"Ліпше кажан в руці..."
Ліпше – до Лохвиці!

(Але ж які бажані
Й жадані Бережани!)

З розмитого латаття хмар,
аж до самісінького днища,
де все на Божий палець вище,
а нижче – іншого нема,

розпавутинилася рань –
в тенетах сонця сни і висі,
мов зерна макові на висів,
чекають на своє "пора".

В криничнім небі дощ приліг,
цебро порожнє – лоно мантри,
а сни – невиношені мандри,
окутані теплом землі,

тримають куряву доріг
незбитою важким копитом.
Іще нема чому боліти
і падати куди зорі.

17 Січня, 2013

В інституті благородних левиць
Годували як слід учениць.
Знали – будуть вони неголодними,
То й лишатимуться благородними!

ХРУЩОККУ
(давній виростогубовий стиль віршування - двовірші про хрущів, подано заявку про занесення Хрущокку до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО)

Тішився, аж вищав,
Чувши політ хруща.

Вишня – кубло дощів,
Струсиш – мільйон хрущів!

Пнуться з роси й води
Повні хрущів сади!

Виростогубів бог
Любить хрущів, їй-бо!

Марний ти, зголоднів?
Скоро хрущеві дні!

Саме творив хруща,
Тож і віщав з куща.

Тлуста істота ця –
Краща з творінь Творця!

Травень, тепло і хрущ –
Мрії зимових пущ.

Що є жадання щем?
Лет нічний за хрущем.

Нащо мені сто літ?
Дайте хрущевий літ!

Де вони, труднощі,
Поки летять хрущі?

Де воно, щастя, де,
Там, де садок гуде!

Повен судок лящів,
Повен садок хрущів!

Щастя це, щастя, ща… –
Чути політ хруща!

Знову гудуть хрущі –
Розкоші й радощі.

Смужками черевце…
Ох і смачнюще це!

Виростогуб і хрущ
В храмі, що зветься кущ.

Травень – хрущевий дим,
Решта, то спогади.

Цей неповторний гул
Слід би забити в Google!

Хрущ за хрущем – в траву,
Отже я ще живу!

Дощ на горищі – шелест
Крилець хрущів травневих,
В сіні листок підбілу,
В ринві співає струмінь.
В мисці внизу – квасоля,
Біла, ряба і чорна,
Й росяна павутинка
Шибку навскісно крає.
Збоку вінок цибулі,
Мовби чиєсь намисто,
Кинуте легковажно
В мить палахкого злюбу…

в три погибелі
від загибелі
траекторія
течія
невагомого
невідомого
чорноокого
бога Янь

мандруватиме
світ лататиме
слів не знатиме
тільки з Інь
визволятиме
оголятиме
аж до атома
хвору тінь

коріандрами
мандри з мантрами
материнками
в місто тлі
оминаючи
розмурашену
жандармерію
на стеблі

і здуваючись
парасольками
з розкульбаблених
маківок
розсіватиме
долі дольками
осушатиме
росам крок

утікатиме
завмиратиме
під метеликом
бігла Інь
покохаються
квіт із квіткою
поле висинить
до колін

фарби сходяться
і розходяться
незабудками
й чебрецем
вітром дихають
вітер слухають
тчуть зі спокою
джерельце

що дзюрчатиме
світ не знатиме
він занадто вже
не в собі
полем-полечком
доля-долечка
приземляється
в серце
бій

7 Листопада, 2012

Зрима, пряма і груба
Доля виростогуба.
Місяць йому за сонце,
Сутінь йому – світань.
Знявся – і в небо, руба;
Зорі і він – як румба.
Можеш – лети, не гайся,
Хочеш – піди і стань!

Стань будівничим храму
Ночі. Задоста краму –
Вишні і баня неба,
В стилі, либонь, ампір.
Стомлені неофіти
Плакатимуть, як діти,
Й жоден із них не вгледить,
Що їхній бог – вампір.

Підуть у тан дівиці
Й кожна в своїй лівиці
Здійме над головою
Гілочку сон-трави.
Щоби крило вампіра,
Рване, мов паща звіра,
Не зачепило стиха
Їхньої голови.

Куди зникають метелики
Вербові, кленові та липові?
Кого поспитати, кому пожалітися:
Одарині, Іванові чи Пилипові?

Куди зникають метелики,
У небо чи в сни уривчасті?
Груша ронить листок засушений,
Мов крило кажана, перетинчастий.

Куди зникають метелики?
Я б і сам туди зникнув-завіявся.
Знаєте, як у небі часами порожньо…
Буде краще?
Бо я ще
Надіюся…

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

...заламує руки,
рвучись то за пруг,
то в зеніт –
самотній тополі
з розпуки хитається світ…

06.08.2012

Увечері
Хрущі
Декламують
Шевченка й Антонича
Розігрують драми
Біля ліхтарів
Стукають у шибки
Кличуть глядачів
На початок
Свого виступу

Адже їхні гастролі
Тривають
Лише місяць

01-02. 05. 2012

Скинуть бы тряпки в жару на каком-нибудь плёсе,
Тело расслабить, шутя, руки-ноги размять.
Словно вернуться к исходному времени просит,
Будто зовёт нас речная, озёрная гладь.

Не был бы я обычайной наземною глыбой,
Я бы, конечно, тогда нагишом, босиком
Тоже по омутам плавал задумчивой рыбой,
То же и я бы ворочал спинным плавником.

Рыбы на суше весь век не горбатятся, чтобы
Произвести без усилий две дюжины славных рыбят.
Словно изделия высшей серебряной пробы,
На поворотах неспешных крутыми боками блестят.

Губы не красят и не удлиняют ресницы;
Разве с наживкой хитры обмануть рыбака.
Даже во сне, там, где рыбам по-своему спится,
Рыбы плывут, а за ними плывут облака.

Люди на тихих готовят сетями облаву,
В рай плавниковый забросить спешат динамит
И разгромить, растащить это счастье. Наславу
Рыбы молчат, потому что вода говорит.


2012

Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить...
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим.

Перса серпанком прикрила:
- Солодко… Дякую, доле…
…Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.

2012

щось неправильно ми зрозуміли
Златочко -
маємо тебе за шкідника садів і лісів
і в парках тебе винищуємо
вузькотіла
ти і дуб могутній подужаєш…
але ж
ніхто і ніщо у цім світі не зайвий…
рухлива
чом зупинилась
синя соснова Златочко -
мене почула?
й зблиснула металом холодним
байдужа і досконала
*
2012

Сонце літнє в цім році ласкаве -
Десь на заході хилиться в ліс -
Мов актор після моновистави -
Упірнає у шати куліс.

Спершу жовті, тоді багряніють,
Ген загравою обрій – блись-блись,
Потім - смужки брунатні, мов змії
Понад нею навкруг розповзлись.

Далі - прядиво біле над ними -
Непомітно проявить себе.
А опісля мій погляд підніме
Вже склепіння небес голубе.

День відходить потроху в минуле,
Розвіва його вітер, мов стяг.
У завісу сяйну загорнулась
Дивовижна веселка життя.

17.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Я – пантера, грації манери,
Кігті в спину – і без реверансів...
Будь ти мужем, а чи кавалером.....
Та нема у жертви жодних шансів...

Лігво моє – затишне гніздище,
Тут відвертість джунглів побутує.
Чутно як вітрище он там свище...
Я гостинність щиру подарую.

Гостем будь моїм сьогодні, завше...
Намурличу манни повну діжку,
Та без фальші, попрошу, без фальші!
Не буди у генах дику кішку...

«Мур-гар-гар».... Які тонкі ці межі...
«Мур-мяу-мяу»... Ходи і обніми...
«Р-ау-ау-ау», - а зараз... обережно!
Серед садоласк не пропади...

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

что дарили небеса
свято
что качалось на весах
снято

задыхаясь до утра
высью
ветер долго умирал
в листьях

и была его постель
клёном
и была ему капель
звоном

подошёл тогда рассвет
тихо
поминальный белый свет
вспыхнул

и горела свет-свеча
в ливне
зазвучала вновь печаль
гимном

что кричали журавли
вжалось
в ком и горсточку земли
в жалость

вот сценарий словно лист
тонкий
не хватает лишь на жизнь
плёнки

безразличная игра
в небыль
бесконечная пора
в небо

12 Апреля, 2012

нынче небо – серое
остывает верою
чувствами высокими
мыслями глубокими
сыростью питается
вырасти пытается
вырваться хоть чуточку
на одну минуточку
с бездны глаз прикованных
в жажду – быть срисованным
радугой и птицами
детскими ресницами
сладостью усталости
от дорог и шалостей

нынче небо – плотное
сыто-беззаботное
низменно-крылечное
неизменно-вечное
комната не щурится
дремлет свет и улица
доживает в копоти
и рекламной похоти
на весне помешаны
воздух стих и женщины
видность заколенная
видимость отменная
льдины жизни тронуты
ждут на счастье омуты

нынче небо – влажное
вряд-ли-пилотажное
молнией прошитое
громом перебитое
в лёгких наполняется
в сердце долго мается
блюз бежит и нотится
а сбежит – воротится
беглыми росточками
запятыми-точками
миро-ощущением
в солнечном сплетении
крылья грусти-мельницы
чуть задев шевелятся

нынче небо – страстное
на любовь согласное
дни под ним разбросаны
и одежду осени
отдавать не хочется
журавлиным ключницам
стать дорогой учится
ночь – моя попутчица
и бросает в строчку мне
звёздочки клубочками
размотать бы Божий мир
но мороз по коже и
дети-мысли – вороны
выклевали стороны

23 Марта, 2012

Левиця. Чуєте? Левиця!
За мною чорна заздрість ходить,
а кров мою спиває – злиться.
А я видушую погоду
для настрою, дерусь по пиці.
Хто ще відважиться дивитись
не вбік? Моє ім’я із криці.
Левиця... у шипливій киці.
Нехай мій рев комусь насниться,
страшніший комариних армій.
Навипуск – пазурі-голчиці,
клубочок нервів і бездарність,
що розривається по нитці.
Мовчи переді мною, псино!
Не стій же поруч – не годиться.
Душа росте в левиці нині –
трубою хвіст. Хай вішепиться…

24 Січня 2012