Урядовці країн ! Послухайте це:
Що слово Єгови* вам принесе.
Могутні правителі пишних країв
Позбулися влади і честі царів.

Чому ? Бо забули вони , що
Є всього навсього тільки людьми
Чому ? Бо не визнали влади Творця
В зухвалому рішенні йшли до кінця.

Тому Бог Єгова їх усмиряв:
Одного травою , як вола , годував.
Інший - мав справу з морською водою
Був «богом» . Не зміг захиститись собою!

Один проти нього повівся зухвало -
Зарізали п’яного (в ту ж ніч) – імперія впала.
Ще інший немудрий зневажив словами
Єгову зрівняв з мертвими «богами».

У табір ворожий йде ангел від нього -
На ранок живими нема ні одного…

Чи треба ще доказів ? Бог - не людина.
Для нього царі всіх країн , як краплина . З відра.
Як порох на шальках , якого не важать…

Отож , помудрійте , царі , миру шукайте
Із своїм Творцем і не зволікайте !


*Єгова – (з євр. дієслова «гаваг» - ставати) означає «Той , хто
спричиняє ставатися чомусь. Імя Бога , Автора Біблії .

А до неба повзе золочена каштанів кора,
Наче кара слова ці , рядочки пошкрябані криво,
А каштани обтрушують добру вагітність із себе,
І кипить в їхніх душах природа розтопленим сиром.
І зшиває мене жовтим листям роздвоєних ран.

Ти мене до стіни притискаєш, немов до екрану,
Многолюдне відллуння, яке називається «жизнь»,
Розлітається зошит публічно – Словаччина- Сербія…
І скресають в очах твоїх мовчки кленові ножі.
Ляже спати кохана, що прожито, те не повернуто.

-А вони всі живуть, чуєш, Господи любий, живуть!
Навесні садять бульбу, між сміхом лузають горіхи.
Кожен раз пробачаю, на осінь – сумна каламуть
Затікає , як сповідь, у наше помічене лігво,
І уже не заснути. Й пір'їнки його не торкнуть!

А краса облітає. На мене, на тебе, на вас,
Може,строгим дощем, що на сльози паломницькі схожі,
І гніздяться тумани, бинтами заплутавши суть,
Співи: " Аве Марія…" - засовують шпагу в порожність.
Відшкрібають від серця крамольну молочність отрут.

Людинонько, чому грішиш так часто?
Чому на манівці твоя дорога?
Молитись спонукає нас нещастя,
А в радості не згадуєм про Бога.

Гріх завжди починається із думки,
Слизька дорога – із кривої стежки.
І лиш пройшовши крізь сумління муки,
Змиваєш бруду і огиди рештки.

Гріхи не залишаються німими.
Образиш раз – пораниш на століття.
Породиш зло – і стануть люди злими.
Посієш світло – і воно розквітне.

твоя свобода – вибір з-поміж двох
(добра і зла) шляхів (світів енергій…)
і муляє вона мов той горох
попід колíньми. вдосталь (поза чергою)
перлини сумнівів – не свиням – все тобі
мов камінці – в модельні черевики.
і губишся в пустелі – не в юрбі
немов Мойсей – у сумніві великім.
підносишся над хвилями – і йдеш
(водою) як Петро – Христу настрíчу
аж раптом острах – гріх не відпереш
як власних перемог не возвеличуй

Колега мій питав не по роботі:
-"Із Богом жить не важко самому?"
Я вже пройшов чимало поворотів
І повернув на фінішну пряму.

Тому задав зустрічне запитання:
-"Без Бога як? Кажи начистоту."
-"Не годен я зробити порівняння,
Не мав потреби кланятись Христу."

А я сказав про впевненість і спокій,
Бо мій Христос - то гавань кораблю.
Нас тисячІ, тож ми не одинокі;
Не знаю всіх, та кожного люблю.

Даремно кажеш ти:-"Тебе, шановний,
Із вашою мораллю попрошУ...
ПостАрію,- покаюсь, безумовно.
Ще кілька років вільно погрішу.

Не ти один розумний на повчання,
Ще сам-би міг побавитись винцем.
Лише один критерій є - бажання,
А рід від діда-прадіда - взірцем."

Не варто закидать на досвід предків,
Вони свого життя плели канву.
Не скажеш Богу:-"То була чернетка,
Я наново життя переживу."

-"А на твою, товаришу, пораду
Скажу від себе щиро кілька слів:
Не у вині є істина й розрада,
А у жінках розпусних - й поготів.

Вважаєш, я на тому знаюсь мало?
Нажаль, спізнав доволі хибний шлях.
І шинквас, і війна, всього бувало,
Гуляв як вітер вільний у полях.

Зачувши про Христа, казав:-"Не хочу!",
Поборником релігії не був.
Якщо до раю, думав, не доскочу,
То від землі побільше нагребу.

Але розтрощив ті сталеві пута:
Доволі жити в мороці густім.
Веселим і без Бога можна бути,
Та вільним і щасливим - тільки з Ним."

04.11.2007

не повірю тому хто сміється в обличчя
безнадійно закоханим дням
ніби страху не має до Того Хто притчами
говорив говорив… і відтяв
власну волю і порухи серця – і біль цей
самотужки прожив – для усіх
…в серці дерева хресного – вічними кільцями
дар безсмертя... хвала красі...

Верхівки дерев
Поглинають хмари.
А хтось складає
Іспит на справжність...

Гордість шалена
Б'є у рани.
Але смирення природне
Врятує, як завжди.


2010 року Божого

Звідкіля ж ми вихідці -
Як душа не світиться
Навіть в сяйві місяця?

Чварами лиш ситимось
Й тільки робим видимість,
Що позбулись підлості.

Очі хижо дивляться,
Злість німа на вилицях,
Що аж покосилися.

Кров'ю окропилася,
Сумом оповилася
Ця земля без милості.

Де дороги звивисті,
Де вітри поривчасті
Дмуть, немов в чистилищі.

Виплекали хтивості,
Втратили можливості,
Мов не тим молилися....

Чи Господь не дивиться,
Як ми відхилилися?
Звідкіля ж ми вихідці???
13.10.2010р.

Я мрій шалених не плекаю:
Туга калитка, кадилак,
Мандат, посада, свій літак.
Якби й давали, не бажаю.

Життєвий план - гучні слова:
-"Ти не плануєш на майбутнє?"
- "Чи я пророк, чи Всемогутній?
Цим не забита голова."

А мрії, що? Туман лишень,
Міраж, що міниться в очах.
Та я у Бога дитинча,
Не знаю, як скінчиться день.

Ні виходу свого, ні входу
Не відаю, як кожен з нас.
З ким і яку складу угоду?
Всьому призначено свій час.

Звичайний побут заїдає,
Щоденний клопіт дістає, -
Оце і є життя моє,
А що по тому? Я не знаю.

Веселі дітки вгору йдуть,
На хліб і воду вистачає,
Та й на потреби інші маю.
Що станеться, тому і буть.

Душевний мир, блажений спокій
Слова Ісуса м'яко ллють,
В мені любов'ю віддають.
Це диво - я не одинокий.

Мій Пан мене не полиша,
Тому-то, при своїх потребах,
Я маю все - і більш, ніж треба,
І славлю Бога у віршах.

06.07.2007

Насильницьке між нас бажання
Я не твоя, а ти не мій.
Кажу тобі востаннє -
Торкнися наживо тілесного мого заслання
І я втоплю, як котеня всі почуття
Раніше, ніж відкриється душа очима
І скаже – Господи, помилуй!

Я так боюся усього того,
Чого ти не даєш мені.
Танцюєш наче Синій Бог
І відвертаєш силами натхнення
У переконливому відчутті
Що все ж страждання яскравіше щастя.
Складаєш мої сили в льох
Не давши відповіді на останнє.
А що останнє?

Нарешті! Перший ювілей.
Від нас отримуєш пакунок,
Але найбільший подарунок
Не міряй цінністю грошей.

Тут голос Отчий, сину мій
І Він звертається до тебе:
Маєтки наші там - на Небі,
Ти їх не втратити зумій.

На зльоті успіху крутім
Не полюби слабкіших жерти,
Та "хазяям" об ноги тертись.
Люб"язним будь і будь твердим.

Живи на те, що заробив.
В найтяжчій скруті, Ярославе,
Дивись, щоб Господа прославив
І силу Божу не зганьбив!

18.01.2008

Дівча ти наше золоте,
З твого бажання, наша пташко,
(Його і втілити не важко,
Якщо воно на користь йде)

Даруєм Біблію тобі,
А в ній не людське - Боже Слово,
Життя щасливого основа.
Читай у радості й журбі.

Наш Бог піклується про нас.
Життя, як мить, майне і згасне,
Та знов для нас засяє ясно
У воскресіння світлий час.

Ти в нас розумниця ростеш,
Та суть не в розумі і вроді:
Йорданські каламутні води
Долати вірою підеш.

18.01.2008

На жовтий папір
Каламутною водою
Банальних слів
Падають слабкі фрази –
Твориться життя.

Вони бачили
І відчули глибину
Нашого світу –
Кожен атом тіла
Попекло вогнем.

Могли кричати,
Але совість забирала
Останні сили –
Сміливо рятували
Піски вічності.

Для кого вони
Необережно зронять
Мить земного щастя,
Якщо Інь і Янь поглине
Реальне буття?

2010

Цікаво: «Що душа відчуває,
А чи є у неї бажання?
Чи насправді вона так страждає?
Чи згорає вона від кохання?
Чи що-небудь її там турбує?
Як вона там себе почуває?
«Їсть» вона там або «голодує»?
«Мовчить», а чи може «співає»?
Чи пам’ятає минуле своє?
Притаманні їй почуття земні?»
Безліч на світі питань... Та дарма:
Не дізнатись про це на Землі... 02.02.05р.

Ти запали мене,
ніби за всіх,
те що світитиме –
зоряна сіль.

Ніч заливатиму,
наче пташа
криком за ґратами,
в крейдове “ша…”.

А вигинатимусь –
аж заятрять
тіні стигматами
вростяж розп`ять.

Видно під кроною
ґноття і ґніт.
Долю долонею
пишуть вогні.

Випали з рунами
краплі тепла.
Нервами-струнами
ніжність втекла.

Лінія в лінію –
часу рубці,
білі від інею,
зводять кінці.

Що побілішало –
прагне вогню.
Я перевішуюсь
зашморгом в ню.

І перетворюю
світло на путь.
Гасне історія –
тіні не мруть.

А перехований
в щастя твоє,
стану розкованим
голосом “є”.

Врозтіч, урозкидку –
правом юрби
стишуй до просвітку,
та не губи.

20 Серпня 2010

...Він жив так, ніби Звір, він хотів "володіти" і "мати":
Кабінетний престиж, купа грошей і безліч жінок...
І, здавалось, ніщо не могло його переламати -
Ні неправедний бій, ні дармове застільне вино...

...Але ні, все ж було... Щось таке, непомітне, як миша...
Що згризало його, коли він залишався один...
І тоді у душі, десь глибоко, стискалася тиша,
Бо Душа все ж була, все ж надіялась, як не крути...

...Але він не здавався, вставав, і, голившись поспішно,
Бив копитами грунт, ніби вперше загнузданий кінь...
І одна лиш Вона, та, якій було зовсім не смішно,
Огортала його, ніби Ангел, в невидиму тінь...

...Так минали роки, він знаходив, і знайдене тратив,
У "стараннях" своїх непомітно дійшовши межі...
Ублажаючи тіло, відтак Душу мало не втратив,
І настав Судний День, у якому схрестились ножі...

...І була то не битва, не герць, і була то не січа!..
Він себе молотив і живого, навспак вивертав...
І уперше тоді усміхнулась впокоєна Вічність:
"Ось іще один з нас, що Дорогу додому питав..."

...І череп'ям пустим розлетілись розірвані пута,
І коліно його дотяглось до сирої землі ...
І уперше в житті захотілось не "мати", а "бути",
І, зіллявшись з промінням, зійти у безмежній імлі...

...Взявши в руки перо, він писав: і було йому сорок...
Навкруги, ніби корба, гудів заклопотаний світ...
А віршована в'язь все петляла, долаючи морок,
Обвиваючи Дуб, під яким задрімав неофіт...

...Він тепер віщий волхв, він вже знає, до чого тут "фіта"...
У молитвах його до Всевишнього Рода Любов...
А над Храмом святим знову Сонце усміхнене світить,
Лиш Вона знов, як тінь, бо тепер він живе, так, як Бог...

Кумпала Вір, 17.08.2010 року,
м. Хмельницький

Із помешкання хиткого,
Де з багатств - стілець та стіл,
Бідний негр моливсь до Бога
Хриплим басом: "Бог, тут Білл!"

Безуспішно пастор бився,
Не шкодуючи зусиль,
Щоб і він як слід молився,
А не твЕрдив: "Бог, тут Білл!"

Де і що б не відбувалось,
Негр губами ворушив,
Та молитва вся складалась
З трьох, слізьми политих слів.

І в один із днів буденних
Стисли спазми, як вузли,-
У палату для злиденних
Бідолаху відвезли.

Пастор Джон щоденно з книжки
Трохи Біллові читав,
Та одного ранку ліжко
Без хазяїна застав.

Тиха радість у палаті
Сяє, як травневий сад.
Чи в лікарні цій хоч свята
Пам'ятає хто? Навряд.

Хворі з пастором відверті:
- Вранці Білл з останніх сил
Помолився перед смертю
Тихо-тихо: "Бог, тут Білл!"

І за мить у цю кімнату
Світла сонячний клубок
Увірвався. По палаті
Голос з неба: "Білл, тут Бог!"

Пастор, впавши на коліна,
Склавши човники долонь,
До небес душею линув
У молитві: "Бог, тут Джон!"

18.10.2008

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Священство царське - Божа Церква,
народ Царя у всій красі.
Ісус Христос - невинна Жертва
покрив провини наші всі.

У білі шати одягнулись,
життя нас трохи потрясло,
чогось ганебного позбулись,
а щось корисне приросло.

Себе вважаємо за вірних,
читаєм Біблію усі
і ганим дружньо непокірних,
що знали Бога в ті часи,
коли апостоли й пророки
водили їх, як тих овець
жезлом Господнім; сотні років
були за приклад і взірець.

Та навіть Божий друг не встояв
і я, читаючи про це,
зневажив воїна-героя,
царя Давида, і лице
моє від смутку не змінилось,
бо я-б такого не утнув.
Багато ще думок роїлось,
та все не тих. І ось - уснув,
і сон наснився: наче натовп
святковий, та Єрусалим.
А люд снує, шумить завзято
і я радію разом з ним.

Тут моляться до Бога вголос.
Я усвідомлюю сповна:
святії ми!.. Та чую голос
з-за рогу вулиці луна.

Іду. Вдивляюсь проти сонця.
На мить примружившись,- стою.
Слова знайомі і промовця
безпомилково пізнаю.

Петро, цитуючи повчання,
скінчає проповідь і страх
із розпачем, та здивуванням
у слухачів його в очах.

І ті, що Бога прославляли,
святі із ніг до голови,
із трепетом слова сприйняли:
"Ісуса розіп"яли ви!"

Петро, вдивляючись в обличча,
чекав на відповідь, а я
долав нервово протирічча:
"Чи в тому є вина моя?"

Було колись, не знавши Бога,
своєю волею ходив,
та все ж, на вірную дорогу
мене Він вивів і простив.

Чи я від Господа відрікся?
Хіба чужу дружину вкрав?
Петро й на мене подивився,
а люд навколо вже волав:
"Скажи, що маємо робити?
Нечисті всі." І переляк
збудив мене, та пережите
у сні залишилось. Ще б пак!

Хоч я з нечистими не знався,
на хліб чужий не зазіхав,
то вже й до раю записався,
святішим за Давида став.

І братові колоти очі
готовий був,хоч прав не мав...
До суду ми завжди охочі
за щось, та, навіть, без підстав.

Ні, я достоїнства не втрачу,
засвоївши закон один:
любити брата не за вдачу,
а через те, що Божий він.


6 червня 2007 року

Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна
Й не веселе життя. Краде,
Надія на спокій, чи до війни веде
Вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги,
Де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски
Життя людське? У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті
Виникають, бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!

...В тайному Імені - стержень:
Небо... з Води...

...В тайному Імені - Твердо:
Двадцять Один...

...Шість переходить у Десять,
П'ять гріє П'ять...

- Як же ви довго вчитеся...
В Імені - Я!...

...Цар, у Одному - Триликий:
БОГ...
Суть числа йому несть...

...РОД, Триєдино-Дволикий:
"І", далі - "Єсть",
Знову "Єсть"...

...А поміж ними -"Зело"...
Вогник, малесенька .... "Фіта..."
Райдуга понад селом...
Спраглого виведе Світло...

...Меч - відсікає,
Меч - первоРОДного ріже:

- Вісімка - Вічність...
"Іже"-Або... Або-"Іже"...

...Світ, що тебе не впіймав...
Змій, що хвоста свого зловить...

- Божа Душа, що ж ти мав?...
Плоть, (помираючи):

- С_Л_О_В_О!...

Примітка: (той, хто шукає, най знайде)
БОГ: 70; 3 - 1 ("Аз")
РОД: 100; 70; 4 - 3 ("Глаголь")
IESE: 10; 5; 6; 5 - 8 ("Іже" )
МЕЧ: 40; 5; 90 - 9 ("Фіта")
СЛОВО: 200; 30; 70; 2; 70 - 3 ("Глаголь")

Кумпала Вір, 12.08.2010 року,
м. Хмельницький

Під темним небом, склав свої долоні,
І на коліна перед Богом встав...
У серці мому, тихо били дзвони,
а дух мій від тепла згоряв...

Акорд у чорнім ре-мінорі...
І сльози на очах... моїх!
Під фугу і токкату голос стогне...
І мучить душу первородний гріх.

Я наодинці перед цим великим світом,
Де ангели стоять в тіні, мовчать...
Лиш звуки слів молитви пізно літом,
Знайдуть мене і тихо відлетять...
до Бога.

А може я не сам стоятиму під небом,
Коли настане час просити за любов...
Про суд над тим, що я зробив для тебе...
Коли з тобою на край світ пішов...

Горять повсюди вогники таємні,
Немов від подиху мого горять,
На небі зорі...голоси приємні,
Я чую їх... це щастя, благодать..

12 серпня 2010р.

Моя кирпата дівчинко,
Цнотлива орхідеє,
Постав за мене свічечку,
Бо я не знаю, де я:
На кліросі божественнім,
На східцях – ранах відчаю,
Де тільки той пожертвує,
Хто палить душу свічкою.

До світла – далі місяця,
До темряви – рукою,
Тому не кожен світиться
Свічею восковою
На кліросі божественнім,
На східцях – ранах відчаю,
Де тільки той пожертвує,
Хто палить душу свічкою.

Допоки босі ніженьки
Не колені вітрами,
Ти вибирай доріженьки,
Які ведуть до храму.
На кліросі божественнім,
На східцях – язвах відчаю,
Тим Бог прощення жертвує,
Хто палить душу свічкою.

2010 р.

...Не завдавайте удару,
У серце тому, хто - тут...
У нього плаче гітара,
Сповита ланцями пут...

...Жива душа - перелесник,
І плоть жива - лісовик...
Він прагне Пісню донести,
Тому, хто чути не звик...

...Обравши роль менестреля,
Прийнявши шлях кобзаря -
Він переходить пустелі,
Перетинає моря...

...Той, хто душею з народу,
Свій біль вплітає у блюз:
- Молітесь, родичі, ...Богу!..
Слов`яни, я вас люблю...

Примітка до назви:
Вислів походить з євангельської легенди про зустріч Ісуса з апостолом Петром (Ісус запитав Петра: "Камо грядеші? – "Куди йдеш?"). Цитується іноді латинською мовою: quo vadis?
То ж: КУДИ йдеш?...

Кумпала Вір,
04.08.2010 року, м. Хмельницький

...Дощ перевіює вітер,
Обрій вкриває гроза...
В честь православного світу
Плаче незрячий кобзар...

- Тисячу років без Бога!
Стогне Священна Гора...
Втоплено плавні й пороги,
Грім і вода, як з відра...

...Поміж струн
Хороводить Перун...

- Де ви, мої побратими?
Вовк не піде у капкан...
Ватра обкурена димом,
Ніч і магічний аркан...

- Душ у роду двадцять двоє...
Прадід між ними - один...
Хрест у петлі - ми з тобою,
Краплі живої води...

Поміж струн
Помирає Перун...

Дощ...

Дощ...

Сльози

Внуком розгаданих рун...

Примітки (для кращого розуміння суті написаного):
- Аркан:
1. Довгий мотузок із зашморгом на кінці, за допомогою якого ловлять коней та інших тварин.
2. Найменування карти ТАРО; розділяють старші ("козирі", 22 шт.) і молодші аркани.
3. Героїчний чоловічий танець, здавна побутуючий на Гуцульщині.
- Священна Гора: Старокиївська гора у м. Києві, на якій стояв, (а з недавніх пір, стоїть) кумир Перунові.

Кумпала Вір,
20 липня - 2 серпня 2010 року, м. Хмельницький

...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
Знак тобі я шлю вві сні, та ти не чуєш:
"Я на Дереві Отця сиджу ошую...

...А одесну від Отця - мій брат Перун,
Срібно-вогнекудро-златорун...
А ще нижче за столом, увесь наш Рід...
Всі добралися: хто вплав, хто вліт, хто вбрід..."

...Вранці за вікном - Суражий кінь,
Ввечері, за піччю - довга тінь...
То, у герці, Білобог і Чорнобог,
На Калиновому мості б'ються вдвох...

...Правнуча моє, мене не бійсь...
Я - не чорт, не дідько, я - не біс...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Бачиш, коло мене сірий вовк?
У його очах - твій пращур-волхв,
Він в абетку давню вправно заховав,
Ключ, який ти у дитинстві малював...

...Ти послухай свого серця, я - не мрець...
На мені - волова шкіра, я ж - мудрець...
Подивись вночі увись - горять Стожари...
Квочка... Сім курчат... Волосожари...

...Чуєш, як дзюркоче джерело:
"Буде... Є.... Усе, що вже було..."
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...У моєму плузі - Дух-Ведмідь,
Він - Господар всіх моїх угідь...
В листі, у воді сховав я Віру...
Ти знайди її, і я тобі дам ліру...

...Ось і зібрано врожай, і ти, як дідух,
На коні у тридев'яте царство їдеш...
Я відкрию тобі Браму на підмогу,
Кінь несе тебе до нього, до Одного...

...За конем біжить собака, як вогонь,
Я поставив берегти поріг його...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Є у мене ще одне: чарівна корба -
Раз крутнув, і підставляй найбільшу торбу...
Хліб, худоба, різне збіжжя - череда,
Довжелезна, ніби в Оха, борода....

...Закопай конячий череп під поріг,
Я віддам тобі свій скарб - Достатку ріг...
Не скидай мене у річку... Не скидай...
Ти ж - онук мій... У Бояна запитай...

...Скільки літ я вже приходжу в твої сни,
Хоч на Власія мене ти замінив...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...На Святвечір, під столом, для чогось ти,
Починаєш, ніби тур чи віл, ревти...
А чому, у серця свого запитай...
Повертай, старий, додому, повертай...

...На "колядки" ти водитимеш козу...
Я ж на санках подарунків привезу...
Я - тобі так любий Дід Мороз...
Дух казок, легенд, поезій, міфів, проз...

...Пошануй мене, онуче, в місяць лютий,
Я - ті валянки, в які ти взимку взутий...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Ще таке тобі скажу: я - твоя мудрість...
Та Змія, якій варив ти з проса путрю...
Та Змія, якій давав ти молоко,
Он вона - згорнулася вінком...

...Є Надія в мене - пам'ять повернеться,
І твоя Змія у Посох розгорнеться,
І зіпрешся ти на нього і підеш,
І в Дорозі цій ти Доленьку знайдеш...

...Ось і все... Мовчи, бо в хащах, у барліг,
"Той, що відає весь мед", у сплячку ліг...
Ну, а я...
Я - Велес...
Я - велю:
Намалюй мене, онуче, намалюй!..

Кумпала Вір, 03-04.08.2010 року,
м. Хмельницький

Мій Бог! Ти мене до глибин моїх знаєш,
коли я сиджу, чи підвожусь на ноги,
і думку мою наперед осягаєш.
В дорозі я, чи на спочинку, Ти, Боже,
Пильнуєш навколо і тверду правицю
Свою наді мною простяг милосердно.
Високе знання Твоє, - людською міццю
не можна його осягнуть достеменно.

Куди я від Духа Твого помандрую?
Куди я сховаюсь від Божого ока?
На небо? Ти там. До шеолу впаду я?
Ось Ти і в шеолі знаходиш глибокім.

Чи вдаль понесуся на крилах зірниці,
спочину без Тебе край синього моря,-
мене пильнуватиме Божа правиця:
рука всемогутня з людиною поряд.

Коли б я сказав:"Тільки темрява вкриє
від Тебе мене", та не буде такого,
бо темрява ночі як день пломеніє,
як світло - пітьма для Всевишнього Бога.

Бо нирки мої Ти вчинив і в утробі
зіткав мене всього довершеним плодом.
Діла дивовижні лишаєш по Собі,
Тебе прославляю, величу. Та, згодом,
і кості мої не закриті для Тебе,
коли в потаємних підземних глибинах
я витканий був, мій зародок на небі
Ти бачив, мій Боже, Своїми очима.

І дні мої числяться в книгах небесних
коли ні один з них іще не приходив.
Я вражений величчю відань безмежних,
думок Твоїх розсип ціную. Мій подив
і захват від Тебе, з моєю хвалою,
з пробудженням раннім від сну відправляю.
Коли прокидаюсь, то я ще з Тобою.
До Тебе прохання сердечні звертаю.

Якби Ти безбожника вразив! О, небо!
А ви, кровожерці лихі, відступіться
від мене! Підступні слова їх про Тебе,
У задумах марних не хочуть спиниться.

Отож, ненавиджу Твоїх ненавидців,
Твоїх заколотників бриджуся, Боже:
ненависті чаша налита по вінця,-
вони вороги мені!.. Господи! Можеш
пізнать моє серце, вдивившись очима
в твердиню думок моїх, задумів скелю.
Побач, чи не йду я дорогами злими?
Скеруй мене шляхом у вічну оселю!


15 квітня 2007 рік

Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

Всім серцем своїм я тебе прославляю,
співаю Тобі лишень перед богами,
до храму святого Твого я вклоняюсь,
Імення Твоє прославляю між нами
за правду Твою і за милість безмежну.
Ти Ймення Своє возвеличив і Слово
підніс над усе. І багаторазово
удень піднімаю молитву належну.

Бо Ти підбадьорюєш силою душу.
Прославлять Тебе всі царі,бо почують
слова Твоїх уст, що наповнюють сушу,
почують і піснею гучно вшанують.

І будуть співать про шляхи мого Бога,
бо слава Господня безкрає велика.
Високий Господь, але бачить низького,
І вгадує здалеку гордого лика!

Якщо серед тісняви піду, Ти, Боже,
оживиш мене проти люті запеклих,
правицю простягнеш, мені допоможеш,
за мене здійсниш Ти, бо милість до чесних
довічно є cуттю Твоєю. Не можеш
Ти справу десниці лишити, мій Боже!

14 квітня 2007 рік

Чи досягну вершин таких,
Щоби дослухавшись, почути
Слова, що світ перевернути
Могли б у виразах простих?

Під впливом Божим потечуть
Рядки невимушених речень.
Корисні будуть і доречні
Для всіх вони. Та як почуть?

Чому щодня із уст людських
Лунають скрізь слова безпутні?
В них істина і сенс відсутні,
Та ми повторюємо їх.

То як дістатися мети -
Начутись ангельської мови?
І долучити до розмови
Усіх, хто хоче простоти.

7 липня 2007 року

І

і моря переходили
й зимним повітрям убрід –
над чужими житами –
збезоднілу славу
на руках у Життя…
нас виносило плавно
на вершини любови
і плавився лід


ІІ

ми діти апостолів
зрослі у вірі чужій
аж раптом згадалося –
і сліпота і прозріння
блискавичне навернення
віра пустила коріння
плине тиха вода
і ні сліду вержі

Не вбивай пісню,синку,
Що моє, то твоє.
Доля б`є за помилки,
Ой, як боляче б`є.
Я тебе обігрію,
Від нудьги затулю,
не вбивай,синку мрію -
Біль не знає жалю.
Прийде час і піду я
У нічну заметіль,
А зима відлютує
І вгамується біль.
Ми багато що губим
І життя на льоту.
Не дивуйся мій любий,
Що раптово піду

Кожна людина на Планетi Земля прагне кохання.
Генiальнiсть любові доволi проста,
Даруй квiти своєї душi Природi Свiту.
Енергiя любові i на вiдстанi доволi проста-
Це скарби Духу свiтлом душі.
В чiстостотi шляхетнiй простота.
Гармонiя Життя- це поєднання поглядiв, -
Абсолютом сумiстного творіння Життя...
2011р.

Усе приходить із запізненням,
А може так повинно буть?
Як небеса нас тільки визнають,
Тоді аж визначає люд.

Питання є?..
Питань немає.
Казки доросли й малюкам.
Бач, ранок очі відкриває,
Я ж посміхаюсь небесам.

Усе приходить із запізненням,
Нажаль...

Я чув, що у п`ятницю,
тобто сьогодні,
усім на розвагу
розп`яли Христа.
Ми стали відтоді
до болю самотні,
і вже не дивує
людська сліпота.
Людська німота
до того ж само болю,
байдужість віків
у повітрі віта.
Тому не берусь
звинувачувать долю...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Про вічне минуле
лунає по світу:
померти й воскреснуть -
загальна мета.
Живе для живих
у новому завіті...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Слова від любові
я п`ю, наче брагу.
Хтось любить, хтось судить,
хтось Богом кляне.
здається мені,
що усім на розвагу
в терновім вінку
розпинають мене.

Коли вогник надії у серці зотлів
Від жорстокості світу й омани,
Струменіють жалі, мов краплини по шклі,
У душі прорізаючи рани.

Піднімати вітрила бракує снаги,
Нас давно вже стихія скорила,
Відрікаються рідні від нас береги
І маліють обпечені крила.

На людських вівтарях не злічити жалів
За навіки утраченим щастям.
Лиш здається, що ми не такі вже і злі,
Та насправді - в пітьми ми у власті!

Наші янголи плачуть не тихо - ридьма,
Розправляючи крила в безмежжя,
Аби знов відступила з душ наших пітьма,
Аби в них загасити пожежі.

Зрозуміло тепер, що Божественна вись
Не бажає нас в лоно приймати -
Ми самі світло-суті своєї зреклись,
Ми для себе - мов справжні Пилати.

Нам для ближнього важко подати руки,
Все святе за гріш мідний продали...
Що запише Суддя на життя сторінки,
Коли бранці ми власних баталій?!

Все ж з роками слабіє Божественна твердь,
На котру колись стала Людина.
Нам до Вічності двері відчинить лиш смерть,
Як дозволять нам власні провини...
22.07.2010р.

Не шукай Мене там, де закопані квіти,
Намальовані вітром на пам'яті скронях.
Не шукай Мене там, де схиляються віти,
Щоб торкнутися ран на пробитих долонях.

Розігнавшись від сонця й пірнувши у небо,
Де з птахами свобода літає в просторі,
Не забудь про гріхи: розплатитись ще треба
За учинки злочинні, за помисли хворі.

Замальовані штрихом під колір туману,
Не сховаєш гріхи за прозорим кришталем.
Через зовсім нікчемну, та гноїсту рану
Все одно упадеш перед самим фіналом.

Розшукай три рядки рукописного тексту,
Хай обриють від зла, як наточена бритва.
Хай до царства добра поманить тебе жестом
Окроплена сльозами молитва.
31 березня 2008

Не хочу до раю,
не хочу до пекла,
Як помру - хочу бути
запеклим.

Я хочу мати крила у крові,
у крові демонів,
Мати меч
Всепросторовий,
Кулемет безперервний.

Абсолютний бронежилет,
І щоб ноги мої обросли турбінами,
Щоби хребет керував нервами
часу плином.

Хочу руками дантиста
Рвати пащеку Люциперову,
Я бажаю, щоби сьогодні
всі злодії
зробили перерву.

Я бажаю усе пронизувати, як сва і воля,
Врятувати хочу від кулі мужа,
Чабана вберегти від сонця дужого
У магнітному полі.

Аз бо янгол, тут залишений,
не чорний, не білий,
не сірий, не більший,
До раю не запрошений
І з пекла не вигнаний.

Я - нгол невидимий,
Що летить, прозорими крильми провалюючись
Крізь густину світлового моря,
Лаючись.

2010ЧЕР29

Що крок один – то все коротший шлях
До рубежу, що Вічність прочиняє.
Буває важко вбити власний страх,
Коли зневіра в душу проникає.
Та вперто йду, усупереч страхам,
Шукаючи життєвий сенс у всьому,
І прагну віднайти єдиний Храм,
В якім душа забуде біль та втому –
Той Храм, в якім спочинок віднайде
Й до Вічності із Господом ввійде!
2002р.

Який сумний цей світ навколо,
Яка суєтна суєта,
А ми, бездухі вже і кволі,
Стираєм з пам’яті й Христа.

Поглянеш в душу – безнадія,
Стіна безпросвітна зневір,
Давно не ждем свого Месії
І не підносим віч до зір.

Давно не вірим в сили власні,
Давно на краще змін не ждем.
Невже вогонь борні в нас згаснув?
Де ж воля наша ділась, де?

Та лиш тоді, коли народом
Захочем знов себе відчуть –
Воскресне віра, буде згода
Й до нас Месія знайде путь!
січень 2010р.

плакали крізь сльози
захлинались сміхом
за кавалок прози
віддавали втіху

відтинали кривду
хліб на сіль міняли
і кудись на південь
п’ятами кивали

шліфували пісню
сім рядків на місяць
витинанки пісні
чорно-білий ситець

голос серце крає
сумом безборонним
а воно лиш краєм
почуттів зі схрону

не іди на голос
придуши тривогу
кожен крок – як волос
вже відомий Богу

передумане ніби прожите
вбогі пам’ятки нашого «я»
на обніжках зупинених митей
що плоти з них несе течія

ти захочеш померти завчаси
досить кажеш – я все уже вжив
надививсь на дива і прикраси
знаю всі міражі й віражі

все набридло – потворне і гоже
печія від усього й усіх…
а чи й так – забери мене Боже
я втомився на горе на сміх

очі д’горі підняти не годен
роззирнутись – кругом зайвина
чи життя вже змінило природу –
мертвородженим що таїна

що їм вічність і що їм спасіння
хоч стріляй із гармати гармат
йде сновидою по волосині
над безоднею понтій пілат

повільно сидітимеш питимеш вистиглий час
доки чай червонітиме в чашці
аж повітря загусне над схилом плеча
і правиця поважчає

позиратимеш подихів слухом лічитимеш зорь
завмирання і зблиски в полудньому небі
як бентежить майбутнє і спомини чинять розор
на збуруненім гребені

аж заблуклими душами вихлюпнуть сни із багать
що розпечені подумки знакове живописують
та під поглядом Божим змалішають пульс і вага
звелемовлені всує

ці вишні у весільних сукнях
не відають про Град Небесний
не чули про дари спокутні
та знають що Жених воскресне

а люди завжди спраглі чуда
святять паски Христове Тіло
їм заздрив би нещасний Юда
йому душі не освятили

вже скоро благодатний ранок
обпалить вії ночі плинній
Ісус побачить власні рани
і скаже „здрастуй” Магдалині

2008

рахує лічильник тік-так
питаєш себе що не так
робив або робиш тік-так
здобувши свободу щевпак
щось комусь кажеш не в такт
не раз і не два не попав
годинник чекати не став
уже промовив тік-так, тік-так
ось так і життя промайнуло, промайнуло
не встиг

Світлий ангеле, ґрунту жменечко,
брудом світу цього не скорена,
колисаєш майбутнє, ненечко,
хоч би як ти була заморена.

Ти до себе дозволь схилитися,
Аби стати хоч трохи вищою,
І долонями помолитися
Пращур-мовою, тобі ближчою.

Ти асфальтністю заґратована
І укрита терпіння крицею,
Як я хочу тебе, шрамовану,
напоїти з долонь водицею.

Світлий ангеле, ґрунту грудочко,
Заквітчати тебе дозволь мені,
Аби квіти пелюстки-блюдечка
Підставляли під сонця промені.

Ти навчи мене бути чистою
Бруд у душу свою приймаючи,
І любов тоді в мені вистоїть,
Квітом істини проростаючи.

Передбачення баби скіфської,
Вітром степу мені навіяне:
Щоб уміла схилятись низько я
У високість трави замріяна.

Ґрунту дрібочко, ти навчи мене
Виживати у час непроханий,
Аби потім, надійно й стримано,
Був мій світ у життя закоханий.

Така в нас суть: про тіло тільки дбаєм
І прагнем йому ситості й комфорту.
А попри це про душу забуваєм -
Байдуже нам: до Бога чи до чорта
Вона піде по смерті того ж тіла,
Не віримо, що буде кара грізна,
І прийде час: на “біле” скажуть “біле”,
На “чорне” – “чорне”... Лиш би не запізно
Було нам навернутися до Бога,
Позбутись зла, що душу закувало
В міцні кайдани. Вийти б на дорогу,
На Правди шлях. Лише би сили стало
Здолати всі спокуси, свої вади,
І вирватись з пітьми, що вік тримала,
І дати всьому злу у світі раду,
Щоб Господа душа наша пізнала!
Лише б не пізно. Лиш би сили стало...
2001р.

між своїми й чужими – думками словами надіями
на межі неписання за колом полярних ночей
все згадаєш і схлипнеш в якомусь-то Чаєзогрієві
чи то в Кавозастижську – однаково допече
занапащена вічність де дорого все що й не вимовиш
з-під цупкого паперу найтонші діла дістає
що зробив і забув на шляху із Голготи у Дúвомишль
крізь спекоту спокути штовхаючи слово своє

Йдем манівцями, немов неприкаяні,
Щастя шукаємо десь по окраїнах,
Навіть до власного болю звикаємо.

Бродим, безликі в безумстві, отарами,
Чварами душу на шмаття розкраяли,
Зернами скверни по вінця загаїли.

Совість вважаємо річчю примарною,
Зрадами ситимось, бідами маримо -
Наче хтось злими усипав нас чарами.

Громи небесні по грішниках вдарили,
Сонце сховалось за чорними хмарами,
Піниться небо в палаючім зареві...

Може, це ангели нас відрікаються?
Марно на прощення люд сподівається -
Душі загублені в рай не впускаються!

Боже, за що так жорстоко нас скарано? -
Носимо в душах облудливість Каїна...
Час вже спинитися, час вже покаятись!!!
18.06.2010р.