Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
То – знаменитий Невський Олександр,
З яким ще й досі носяться сусіди.
Яким же був «героєм» отой кадр,
З якого й почалися наші біди.
Так, не дивуйтесь, адже саме він
Поміг монголам край свій покорити.
З-за нього Русь не піднялась з колін
Й ханам монгольським мусила служити.
Щоб зрозуміти, що то за один,
Потрібно, щоб життя його ми знали.
Поглянути, що зміг зробити він,
А що йому пізніше приписали.
Тож він у Переяславі родивсь,
Не в нашому, в Залісському. А батько
У Суздалі якраз тоді «трудивсь»
Великим князем. Перспектив багато
У хлопця у амбітного було.
У Новгород на князя посадили.
Коли вогнем монгольське військо йшло,
Ні він, ні батько опір не чинили.
Вклонився батько ханові до ніг
І став монголам вірою служити.
Незгодних придушити допоміг
Та й жив собі доволі вільно й сито.
Своїх синів князями посадив
В північних землях. Олександра, звісно
У Новгород той самий відрядив,
Хоч той вже й на батьківський стіл дивився.
Улітку в двісті сороковий рік
Якіїсь шведи «в гості» завітали.
Було їх більше сотні чоловік,
Вони човнами до Неви пристали.
Чого хотіли – хто там його зна.
А в Олександра кулаки чесались.
Тож він дружину всю свою підняв
Й вони зненацька на «гостей» напались.
Побили тих, що ледве утекли.
Сам Олександр Біргера поранив.
За то ім’я і Невського дали.
Щоправда, як поглянути старанно.
То шведи не тікали взагалі,
А мертвих своїх тут же поховали,
Вночі аж в свої сіли кораблі
Та і Невою в Швецію погнали.
І Біргера там зовсім не було.
І Невським не за те його прозвали.
Там йому землю віче надало
Понад Невою, тож і Невські стали
І він, й потомки, що були, його.
Та гонору було з тієї бійки,
Що й Новгород не витримав того,
Сказали: «Йди туди, прийшов ізвідки!»
Отож, він в Переяславі засів.
Та ненадовго. Узялись тевтони,
Ізборськ взяли, Псков браму відчинив,
Під Новгородом шастають загони.
Взялась на вічі галаслива чернь
Вернути Олександра вимагати.
І от він повертається іще
Аби тевтонам гідну відсіч дати.
Звільнили Псков , на захід подались.
А вже надворі березень кінчався
Тут близько і тевтони узялись,
З якими князь і битися зібрався.
Чи билися? Чи на льоду, чи ні?
Того донині вже ніхто не знає.
Про геніальність верещать одні,
Другі на факти глянуть закликають.
А факти, воно, звісно, вперта річ.
Де в квітні лід такий товстенний взяти,
Щоби десятки тисяч віч-на-віч
Він міг би в колотнечі утрима́ти?
В літописах хтось битву ту згадав,
Хтось пише: «В рік цей не було нічого».
Тевтонів вбитих хтось нарахував
Аж кілька сот. Тевтони ж – двадцять всьо́го.
І що із того правда, що – брехня?
Можливо й була бійка невелика.
А хтось із того «хвилі» розганя,
Щоби зробить «достойним» чоловіка.
Чернь «перемогу» таку роздула ту,
Аби боярам тільки насолити,
Що кланялися князю за версту
Й не сміли проти й слова говорити.
Отак і правив, на Литву ходив,
Розбив литовське військо під Усвятом…
А татечко діла свої рядив,
Аби Великим князем знову стати.
Для цього їздив в Золоту Орду,
Та кланявся Батиєві у ноги.
Такі завжди господаря знайдуть,
Якщо й не буде навкруги нікого.
Синок далеко також не відстав,
В Орді з синком Батиєвим зійшовся
І, навіть «братом» Сартакові став.
То він отак з монголами боровся.
А батько, хоч вислужувавсь, старавсь,
Комусь, напевно перейшов дорогу.
В Каракорум за викликом попхавсь,
Де й отруїли незабаром йо́го.
Сів на столі його брат Святослав,
Став землі дітям брата роздавати.
Тверь Олександру в князювання дав,
Бери, живи – чого іще бажати.
Та ж «кодло» Ярославове було
Готове й дядька в землю закопати.
Не слухалось, інтриги розвело.
Михайло ж Хоробрит зумів напасти
І вигнати з Владимира того.
А сам на стіл Владимирський усівся.
А Олександр думає – чого
Не я? І на коня свого вхопився
Й подався чимскоріше у Орду,
А далі вже і до Каракоруму,
Придумуючи підлість на ходу.
Бо ж стати вище брата, звісно, думав.
Там регентші навішавши «лапші»
(Гуюк помер, ще Мунке був маленький)
Просити став князівство до душі,
«Обходжуючи» ханшу, наче неньку.
Ярлик на Київ та йому дала.
Він був би радий. Та Андрія- брата
Вона на стіл Владимирський звела.
Тож заздрощів було - не передати.
Що йому Київ після того, як,
Спочатку Боголюбський ним «пройшовся»,
А Батий слідом потоптався так,
Що й жоден цілий клаптик не знайшовся.
Тож в Києві сидіти не хотів,
А думав, як би брата обібрати.
І стрілася Фортуна на путі,
Вдалося таємниці брата взнати.
Той на дочці Данила одруживсь,
Що в Галичі сидів, то з тестем разом
Проти монголів, наче, зговоривсь.
І Олександр на коня одразу
І до Батия. Так, мовляв, і так.
І данину той, несповна, бач, платить,
І не мав права на той стіл ніяк,
Ще й на монголів став князів збирати.
Батий озлився, темників позвав.
Велів Куремсі Галич попалити,
Орду Неврюя Олександру дав,
Щоб той міг добре братові помстити.
І той помстив. Зустрілися вони
Десь попід Переяславом, зійшлися.
Неврюй ордою край заполонив,
Хоча Андрій із військом добре бився.
Але побила військо те орда,
Андрій сам мусив в Швецію тікати.
А по Заліссю знов пройшла біда,
Бо ж кинулись монголи всіх вбивати,
Міста палити. Олександру то
Хіба що радість принесло. Діждався!
Тепер в Заліссі понад ним – ніхто,
Тож недарма в Орду весь час мотався.
Усівшись, врешті на той княжий стіл,
Собі він іще й Новгород залишив,
Бо ж почувався нині повним сил
Та мав монголам слугувати лише.
Сиділось непогано так йому,
Бо ж хан Батий його за свого має,
Сартака, що наслідує тому,
Він, взагалі то, братом називає.
Роби, що хочеш, данину плати
І не бери у голову дурного.
Але помер вже скоро хан Батий,
А дядько рідний Сартака отого
Прирізав та і ханом, врешті, став.
Його прихильність треба заслужити.
А той якраз чисельників прислав,
Населення у краї полічити.
Монголи, хоч і дикий мали вид,
Порядок поміж підданих тримали.
Це уже вдруге за десяток літ
Своїх рабів – холопів рахували.
Бо ж треба знати, скільки є живих,
І скільки має князь в Орду сплатити.
А, як не знати зовсім, скільки їх,
То й князь (звичайно) може одурити.
В Заліссі то вже звичкою було
І люди лише ремствували тихо.
Але монголам в голову прийшло,
Щоб в новгородських землях (тим на лихо),
Населення також порахувать
І данину, як з підданих здирати.
Їм Новгород не вийшло звоювать,
Тож і підстав не мали рахувати.
І збунтувався новгородський люд:
Чого ми маєм під орду лягати.
Нехай, коли прийдуть і нас поб’ють,
Тоді і зможуть всіх переписати.
А в Новгороді князем був Василь –
Син Олександра. Батьку не скорився.
Прийшлось докласти максимум зусиль,
Ледь Олександр з того не сказився.
Та Новгород зумів так залякать
І своїм військом та іще й ордою,
Що мусили чисельників пускать,
Змиритися урешті-решт з бідою.
Василь від батька був до Пскова втік,
Сказав: не буде батькові коритись,
Бо той в окови вільний люд прирік,
Тож ладен хоч крізь землю провалитись.
Свій перепис монголи провели
Під наглядом князівської дружини.
А новгородці що зробить могли,
Як князь не пожалів і свого сина.
Із Пскова його вивезти велів
Під вартою до Суздаля відправить.
А тих бояр, хто сина «з путі збив»,
Віддав катам, а ті взялися «править» -
Тим очі повиймали,тим носи
Повідрізали, щоби страх пустити.
Град вільний по свободі голосив
Тихцем собі. А що ще мав робити,
Як князь, що мав би волю захищать,
Привів орду свободу ту забрати?
Та силою не спромоглася взять,
Тож підлістю прийшов князь помагати.
Попроклинали князя та й по всім,
З ординським ігом мусили змиритись.
За зброю братись не хотілось їм,
Із часом, може, зможуть відкупитись.
А Олександр гордий повернув
У стольний град спокійно князювати.
Один, другий, рік п’ятий проминув,
В Орді почав неспокій наступати.
Щось Берке з Хубілаєм не вділив
( А той якраз сидів в Каракорумі),
Тож Берке князю їхати велів
В Орду до нього «проти хана думать».
Весь майже рік у Берке він пробув,
Таскавсь за ним полями і степами,
Уже і хворість восени відчув,
Але боявсь сказати хану прямо,
Щоб той на нього не озливсь, бува.
Нарешті, хану князь обрид, напевно
Велів, хай до Залісся відбува
Та далі нехай служить йому ревно.
Поїхав князь. Вже осінь при кінці.
Зовсім йому в путі погано стало
І десь на Волзі в місті Городці
Вже його смерть нагальна піджидала.
Чи отруїли у Орді його
За «вірну» службу? Чи хвороба, справді?
Ми нині вже не взнаємо того.
Багато хто зустрів ту вістку радо.
Брат Ярослав великим князем став,
Сини батьківські землі розділили.
Той в Городець, тому – Переяслав:
Москва ж забита меншому Данилу.
З Данила того і Москва пішла,
Бо ж в батечка багато зміг набратись,
Як пхатись до Великого стола,
Ні з ким, ні з чим при тім не рахуватись.

Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
Як військовий, одразу причину того зрозумів.
Вже всі товариші одягатися в форму спішили,
Тож без роздумів миттю одягся і зброю вхопив.
Десь із півночі чувся віддалений техніки гуркіт,
Вже на вулиці вирву помітив – ракети приліт.
Гвинтокрили летять – стало добре уже йому чути.
«Невже, справді війна?!» - і холодний пройняв його піт.
Далі біг він кудись. Зароїлись вгорі гвинтокрили.
Та один спалахнув, потім слідом за ним і другий.
Залягли, хто де міг і вогонь по машинах відкрили.
Так почавсь за Гостомель важкий і кривавий той бій.
Він не бачив того, бо ударило щось його в груди,
Наче в стіну уперся і випала зброя із рук.
І,здавалось, на мить все завмерло – і техніка, й люди,
Впав він навзнак і дух полишив його тіло без мук.
…І прокинувся він. Зазирало вже сонце в щілину.
Звідти холод тягло. Бо ж таки вже надворі зима.
Сон дурний якийсь снивсь, досі осад іще не покинув,
Щось таке, про що він і уяви донині не мав.
Спав в кольчузі, бо ж був стать на стіни щомиті готовий.
Лиш шолом надягнув і на вулицю швидко ступив.
Як по звукам судить, то немає нічого нового:
Десь ревіли верблюди та неслося скрипіння возів,
Чулося зусібіч голосне невгамовне іржання
Безлічі табунів, що монголи сюди привели.
Пробивалось крізь те і людське голосне галалання.
Та удари глухі від пороків, що їх притягли
Біля Лядських воріт й бити стіни взялися монголи.
Він на стіну піднявсь. Щось, неначе, змінилось за ніч.
То велася орда попід стіни себе досить кволо,
А тепер навкруги все рясніє від тисяч облич.
«Мабуть, скоро кінець?!» - промайнула стривожена думка.
Хоч не вірив у те, але ж бачив, до чого іде –
Вже приречений був Київ славний на смерть і на муки,
Доля лиш спогляда і монгольського вироку жде.
Пригадались чутки, що з Залісся прийшли з втікачами,
Як пройшла та орда, все змела на своєму шляху.
Досі всі ті жахи, наче бачені, перед очами.
Та не мав у душі, навіть краплі від того страху.
Розоривши Залісся, подалася орда та степами,
Досягали чутки, як чинила розправу вона
Над народами там – над аланами і кипчаками.
І все ближче сюди наближалась проклята війна.
Навесні рік тому узяли Переяслав монголи,
Розорили навкруг землі всі і у степ подались.
А уже восени впав Чернігів і землі навколо
Отій клятій орді по жорстоких боях піддались.
Підійшов Менгу-хан і до Києва з лівого боку.
Став біля Городця та на Київ здаля оглядів.
Вразив Київ його, бо ж на пагорбах звівся високих,
Сяяв золотом храмів, мов квітами в зелені цвів.
І послав посланців до Михайла, що був тоді князем,
Щоб той місто без бою на поталу здав хижій орді.
Князь, проте, не піддавсь ще й монгольського хана образив,
Сказав, здасть лиш тоді, як монголи пройдуть по воді.
Не щастило столиці, щоправда, тепер із князями.
Той Михайло утік, ледве нові чутки поповзли,
Що зібралась орда і вже пхає до Києва прямо.
Від смоленського князя тоді Ростислава прийшли,
Щоби він тут сидів. Але, знову ж таки, ненадовго.
Бо Данило із військом із Галича скоро примчав.
Мусив той Ростислав забиратись скоріше від нього.
Та Данило, хоч зватись тепер уже й київським став,
Воєводу Дмитра залишив керувати за себе,
Сам у Галич вернувсь, щоб шукати підмогу собі.
Бо ж супроти монголів виступати лиш силою треба.
А один князь, навряд чи, з монголами виграє бій.
Доки Київ ділили, князів тут десятки вже було.
Хто із миром ішов, а хто силою стольний град брав.
Хоч уже стільки літ з лихоліття отого минуло,
Як Андрій Боголюбський ущент був його зруйнував.
Після того погрому він не зміг уже більше піднятись.
Бо ж князі додавали йому лише ран та руїн.
І не було кому відбудовою мурів зайнятись,
Та і люду чимало за ро́ки ці позбавився він.
Наче й місто величне, та як же його захистити,
Коли декілька тисяч спроможних до зброї всього.
Як підуть зусібіч, то не буде кому і зустріти.
Але нині ніхто вже не в змозі змінити того.
В кінці літа уже зі степів і чутки прилетіли,
Що орда вже іде, котить хвилею сонцю услід.
Десь південніш, мабуть, за Дніпро вона переступила
Через броди, якими й князі теж ходили в похід.
Далі «чорні клобуки» орду в своїх землях зустріли,
У жорстокій борні їх монголам вдалося здолать.
А тоді вже вони і під Києва стіни ступили.
Воєвода Подола не схотів, навіть оборонять.
Там ні стін ніяких, як же можна його захищати,
Попалили усе, щоби ворогу менше було.
Та й на стінах старих Ярославова міста чекати
Стали на ту орду. Вже, мабуть, років двісті пройшло,
Як їх звів Ярослав. Так відтоді вони і стояли.
Десь латали дірки після диких погромів отих.
Але міці тії, що було, уже стіни не мали,
Тож великих надій не було в воєводи на них.
Сподівався лише, що Данило з підмогою прийде,
І тоді порятує славне місто із тої біди.
Хоч вже часу пройшло, а Данила немає й не видно,
І пробитися годі крізь лави отої орди.
Облягла зусібіч, перекрила шляхи всі, дороги.
Лізла стін штурмувати та легко вони не дались.
Тож пороки взялись будувати монголи для того,
Щоби стіни розбить, аби швидше вони піддались.
Біля Лядських воріт стіни були найслабші у місті.
Отож хан і поставив бити стіни пороки туди.
Вони поки стоять, але довго не втримають, звісно.
А тоді, вже напевно, не минути нікому біди.
Ледь та думка майнула, як там щось враз загуркотіло
І орда заволала, торжество у тім крику було.
«Тож, монголам вдалося! Таки вони стіну пробили!»
І ураз усе військо монгольське на приступ пішло.
Він чекати не став, меч свій вихопив й швидко подався
До тих Лядських воріт, щоб затримати поступ орди.
В місті переполох, люд по вулицях в юрбах метався,
Отож зовсім нелегко було і пробитись туди.
На руїнах стіни вої збити монголів старались,
А ти перли на них та тіснили сильніш і сильніш.
І не втримали ті та й монгольському тиску піддались,
Відступились до вулиць і там згуртувались тісніш.
Не так просто було пробиватися далі монголам.
Хоч їх більше було, але ж вулиці надто вузькі.
І мелькали мечі, шаблі іскри метали довкола.
І від крові людської робилися зовсім слизькі.
Цілий день відтісняли монголи їх далі на Гору,
Вже і ті потомились, потомлені були й другі.
Сонце сіло нарешті. І тиша лягла на ту пору,
Темрява розділила до світання усіх ворогів.
Полягали монголи там, де місце сухе віднайшлося.
Воєвода ж усіх, хто живий залишився, зібрав.
Хоч поранений був та спочити йому не вдалося,
Велів хати ламать і стіну із колод тих складав.
Коли сонце зійшло, здивувалися дуже монголи,
Там, де пусто було, перед ними стояла стіна.
Хай не надто міцна та усе ж неприступна доволі.
Знов її штурмувати?! Та, що ж, як на те і війна.
І полізла орда з галалаканням знову на стіну.
Знову кров полилася. Хоч билися всі, як леви,
Ніхто не відійшов і меча ніхто свого не кинув,
Хоча ворог настирний від злості своєї аж вив.
Люд беззбройний подавсь, щоб від ворога десь заховатись.
В Десятинну набились, як, наче, в розсіл огірки.
І на всі голоси узялися до Бога звертатись,
Щоби порятував від монгольської шаблі. Таки
Бог, напевно, почув. Бо за спинами щось затріщало,
Раптом загуркотіло, церква вся завалилася враз
Під камінням своїм всіх нещасних разом поховала.
А монголам проклятим і поміч поспіла якраз.
Щось зненацька важке йому сильно ударило в груди,
Він звалився з колоди, на якій і так ледве стояв.
Все, що бачити зміг, як монголи поперли зусюди,
Воєвода Дмитро їм під ноги поранений впав.
Наче хвиля морська змила всіх, хто іще опирався
І вперед потекла, не жаліла старих і малих.
Він лежав, з усіх сил за свідомість востаннє чіплявся,
Але тій пелені опиратися довго не зміг.
…І прокинувся він в білій, чистій і світлій палаті.
Голову повернув – он сестричка сидить на стільці.
Тихо прошепотів: - Київ нам удалось відстояти?
- Київ відстоїмо! Бо ж ви, хлопці, такі молодці.
Не пустили в Гостомель. Навалу найпершу відбили.
Тепер спробують хай ще до Києва хоч підійти.
І на посмішку він все ж знайшов в собі крихітку сили.
Значить, ще поживем, бо ж нам треба їх перемогти!

В горах високо над Чуфут-Кале
Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
Колись лежала жінка всім відома…
Колись відома всім була…Але
Пройшли віки й забулося ім’я.
Хіба місцеві лише пам’ятають,
Легенди про життя розповідають.
Тож поділитись вирішив і я
Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
І звали жінку – Джаніке-ханум.
Історія, що навіває сум,
Хоча таких було, ой, як багато.
Було то все ще у часи Орди,
Яку монгольські хани звоювали.
Тоді вона вже розпадатись стала
І хан на хана воювать ходив.
Мінялися вони ледь не щороку
У Золотій Орді. А тут в степах
Мамай на всіх навкруг наводив страх.
Ніхто не міг з ним справитися поки.
В Улусі ж Чагатая в цей же час
Зоря зійшла кривого Тамерлана.
Хоча він був еміром, а не ханом
Та ними, наче іграшками гравсь.
Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
Ще молодий, але уже амбітний,
Хотів в Орді у Золотій сидіти,
Адже текла у нім Чингіса кров.
І Тамерлан тоді йому поміг,
Орду дав в поміч. Тричі той старався,
Суперників здолати намагався
Та, врешті, і Мамая переміг.
Сів у Сараї й правити почав.
Москву спалив, що зовсім знахабніла
І за два роки подать не сплатила.
З Ордою щоб ніхто не жартував.
Був в Тохтамиша вірний помічник,
Що звався Едігей. В Криму він правив.
Допомагав він хану в усіх справах.
Щоб був ще більш надійний чоловік,
То Тохтамиш доньку йому віддав
Улюблену, що Джаніке і звалась.
У нього ще чотири зоставалось
І вісім ще синів до того ж мав.
В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
Отож до Криму міцно прив’язалась
Й без Криму довго бути не могла.
Але ж орда на місці не сидить,
Вона степами увесь час мотає,
Постійно паші й здобичі шукає.
Тож довелось їй степом побродить
Із чоловіком. Тохтамиш тоді
Уже нахабства владою набрався.
І обіцянки всі позабувався,
На Тамерлана виступить схотів,
Того, хто ханом стати допоміг.
Але коротка пам’ять Тохтамиша.
Рішив, що Тамерлана враз покришить.
Але зібрати всю орду не зміг.
Багато хто відмовився іти
У той похід і Едігей між ними.
Злютований невдачами отими,
Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
Що матір’ю для Джаніке була.
Та, мабуть, чоловіка упрохала,
Щоб кара на убивцю того впала.
Отож, орда не тільки не пішла
Із Тохтамишем проти Тамерлана.
Щось Едігей, напевно, зрозумів,
Прорахувати все, як слід зумів
І з Тамерланом став супроти хана.
Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
Пройшовся по ординських володіннях,
Скарав багато винних і невинних,
Бо ж мав і в тому чималий «талан»
Діставсь аж до Московії тоді,
Єлець порушив, залишив руїну
Та і подався у свою країну,
Бо пхатися в ліси не захотів.
Отримавши удар смертельний той,
Орда поволі з часом занепала.
Від неї ханства відділятись стали
І те не зміг вже стримати ніхто.
Тож Едігей, вловивши суть подій,
Став землі попід себе підбирати,
Свою орду Ногайську лаштувати,
Щоб незалежно правити у ній.
Сам бути ханом, звісно, він не міг,
Адже не мав Чингісової крові.
Але ж дружина! Знали всі чудово –
Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
І його дітям. Дітям перш його.
Адже вони по крові Чингісіди.
Він завоює, вони стануть слідом
Й ніхто не заперечить вже того.
Одна біда – суперники кругом,
Бо ж розвелося Чингісідів купа
І кожен прагне ханства – брови супить.
Синів он Тохтамиша одного
Достатньо, а іще і Урус-хан,
Його потомки та Мамая діти.
Всім хочеться на троні посидіти.
Не проти того, навіть, Тамерлан.
Проте, найперше – жінчині брати
Й племінники. А вже по ходу того,
Усі, хто перейде йому дорогу.
Кого удасться у степах знайти.
І різанина почалась. В степах
Земля від крові аж червона стала.
Суперників ловили і вбивали,
Стинались орди. Степом віяв страх.
З її братами бився чоловік,
Стинався і не раз із Тохтамишем.
Кривавих трупів по степах залишив,
Що вже, напевно, втратив їм і лік.
Як бути їй у цій різні страшній?
То – рідна кров, це – чоловік і діти.
Кого проклясти, а кого жаліти?
Як з того всього вибирати їй?
Було, що й брат в степах десь оточив
Її з сім’єю. Міг би порубати
Та пожалів, не став того вчиняти.
Хоч чоловік його не пожалів.
Сам Тохтамиш метається кругом:
То він в Литві, а то уже в Сибіру,
Кидається зусюди диким звіром
І спробуй упокоїти його.
Ще і других під’южує весь час.
Литва ледь Кримом не заволоділа,
Як з Тохтамишем на орду ходила.
І нова небезпека кожен раз.
Від чоловіка довелось втікать,
Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
В Крим подалася, там пересидіти
Та колотнечу ту перечекать.
Тим часом уже вкотре чоловік
Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
Накинувся на того лютим звіром,
Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
Десь там в Сибіру і навік пропав.
А Едігей зрадів – таки уда́лось,
Із кровних вже нікого не зосталось,
Він всіх уже понищив, порубав.
Його синам тепер відкрився шлях,
Щоб ханом стати. Та радів зарано.
Бо жінку свою знав-таки погано.
Вона здолала підсвідомий страх
Й порятувала братика одно́го.
Трирічного Кадир-Берди тихцем,
Щоб не провідав чоловік про це
З степів далеких привезла до сво́го
Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
Ховала та ростила свого брата,
Бо ж рід хотіла свій порятувати.
І Едігей той не унюхав слід.
З Кирк-Ору перша із жінок вона
Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
Про те тоді ще довго говорили.
Той хадж авторитет її підняв.
А чоловік тим часом на Литву
Сходив походом, Київ зруйнувавши,
Багато лиха містові завдавши.
Як то колись ходив і на Москву.
Поки «наводив лад» він у Орді,
Аби «свій» хан його руками правив.
З сусідами вирішував всі справи,
Кадир-Берди, що у Криму сидів,
Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
Та й воювати за Орду подався.
Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
Тож уже скоро, навіть, ханом став.
Зібравши військо чимале, повів
Його в степи казахські, де збирався
Із силами і Едігей. І стався
Між ними бій. Він цілий день гримів.
І цілий день лилась на землю кров,
І тисячі батирів степ встелили.
Та Едігея в тім бою убили.
Кадир-Берди суперника зборов,
Але і сам отримав кілька ран
Та і помер за кілька днів по тому.
Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
Хто зна, можливо був би гарний хан.
Але тепер по смерті по його
З великого із роду Тохтамиша
Зосталась Джаніке на світі лише.
З чоловіків не було й одного.
Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
А з ним і Крим. І правила у ньому
Вона іще сімнадцять літ по тому.
Страшенна колотнеча у Орді
Не припинялась. Тож поволі Крим
Став відділятись. Хоч, часом, бувало
Й сюди розбійні орди залітали,
Доводилось боротися із тим.
Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
Вона його підтримала у всьому,
Хотіла владу передати йо́му,
Щоб захистив він від набігів край
І незалежним, врешті, Крим зробив.
Та за життя їй того не вдалося.
Хаджі-Гераю знову довелося
Втікать в Литву. Та його час пробив,
Він згодом Кримське ханство заснував.
А син його, щоб шану їй віддати,
Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
І прах її у ньому поховав.
Так і донині мавзолей стоїть,
Від нього вид на гори і долини,
Де камінь до фундаменту країни
Вона змогла найперший положить.

Безмежний степ, без краю і кінця,
Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
Бо кожен день від краю і до краю
Його в своїх набігах облітає,
Зна його ріки всі і озерця.
Він тут володар. Хоче – наведе
Хмар дощових, то сонцю дасть сушити,
Що геть жовтіють трави всі і квіти.
І важко віднайти води попити.
А сам в байраку заховавсь і жде.
Блукають степом цілі табуни
Тарпанів, турів, ще якась дрібнота.
Орли із висоти свого польоту
Все озирають ба́йдуже – а що там,
Чи не летять супутники війни –
Ті чорні круки, які звідкись знають,
Де скоро буде проливатись кров.
І їх ураз злетиться – будь здоров,
Аби в степу бенкетувати знов.
Та поки ще, здається їх немає.
Аж раптом сполошились табуни,
Вслухатись стали – тупіт десь лунає.
Знялися звідкись круків чорні зграї.
Війна на степ, напевно насуває.
А степові не хочеться війни.

Летить орда, здіймає степом пил,
Він хмарою по сліду зостається.
Степ завмира, птах жоден не озветься.
Лиш круків зграя над ордою в’ється,
Очікуючи на кривавий стіл.
Попереду летить Хаджі-Гірей.
Бахмату волю дав, той добре знає,
Чого від нього саме хан чекає,
Копитами траву до ніг збиває
Та скоком перешкоди всі бере.
А хан тим часом думає своє.
Можливо, саме час йому згадати
Литовські землі, де ховався з татом,
Аби свої життя порятувати,
Бо, як дістане хан Орди – уб ’є.
Багато їх таких самих було –
Татар-вигнанців у Литві в ту пору.
Як Едігей над Вітовтом взяв гору
Прибилися до князевого двору.
Там все його дитинство і пройшло.
В Орді ж неспокій увесь час тривав.
За трон поміж собою хани́ бились,
Вмирали часто, ледве тільки всілись.
Їх за віки багато наплодилось
І кожен думав, що він право мав.
В тій колотнечі гинула Орда.
Повсюди по степу біліли кості.
Суперники, мов тішачись від злості,
Рубали всіх. Тож вижити не просто
Було в той час. Аллах же йому дав
Можливість, щоби вижив він і жив.
Хаджі-Гірей був не простого роду.
Ще в час, коли були єдині орди,
Менгу-Тимур – Орди правитель гордий
В Криму еміром предка посадив.
Його потомки й правили в Криму,
Хоч батькові його і не судилось.
Тоді Тимура військо нагодилось.
В Криму занадто гаряче зробилось,
В Литву й прийшлося утікать йому.
У колотнечі, що тоді велась,
Хаджі приймати участь довелося.
Отож він добре пам’ятає й досі
Падіння, злети, кличі стоголосі,
Коли на трон хтось, врешті піднімавсь.
В годину злету він у Крим вернувсь.
Та як вернувсь – він там не був до того –
В Литві розпочинав свої дороги.
Але то було радістю для нього,
Що він до батьківщини доторкнувсь.
Недовга, правда, радість та була.
Знов у Орді хани́ за трон зчепились
І вороги на троні опинились.
Сеїд-Ахмеда нукери з’явились
В Криму. І воля їхньою була.
Сеїд-Ахмед був Тохтамиша внук.
Заледве став він у Криму еміром,
Накинувся на конкурентів звіром,
Які зостались у Криму допіру.
Хотів міцніше владу взять до рук.
Хаджі-Гірея і рідню його
Оголосив він ворогами. То́му
Хаджі тікати довелося з дому
Із меншим братом. Та Сеїду злому
Будь що потрібно досягти свого.
Тож по слідах помчався Айдер-бей
Аби криваву закінчити справу.
Домчали коні їх до переправи
Через Дніпро. Ні вліво, ні управо,
Лише водою порятуй себе.
І вони сміло кинулись в ріку,
Тримаючись за гриви своїх коней.
А тут уже на березі й погоня,
Вхопили луки, як самі не вгонять,
Здолають стріли відстань ще таку.
Посипалися стріли навкруги,
Гребуть нещасні, течію долають,
А стріли усе ближче долітають,
Вже свої жала у коня стромляють.
Де ще ті протилежні береги?
Кінь йде на дно, збиває течія.
Не втриматись Хаджі,бо ж сил не стане.
Аж тут слуга, хоч сам отримав рану,
Віддав коня знесиленому хану.
Сам врятуватись вже не зміг ніяк.
Кінь врятував. Хаджі таки доплив,
Ледь на той берег вибрів, оглядівся.
Слуги нема і брат кудись подівся,
На дні ріки, напевно опинився.
Хаджі тоді на той бік погрозив.
Тоді лише біль у спині відчув.
То дві стріли його таки догнали,
Встромили в його тіло свої жала,
Хоча смертельні рани не завда́ли,
Але й без того ледь живий він був.
Проте Аллаху тут же клятву дав,
Ті дві стріли із часом відомстити.
Він буде і настирливим, і спритним,
Плестиме сіті і нещадно бити
Там, де на нього ворог не чекав.
Одну стрілу – Сеїду обіцяв,
Другу – для Намаганового юрту.
Зв’язалися з Сеїдом ті манкурти.
Та він помститься і помститься люто,
Нехай би і життя на те поклав.
Знов довелося до Литви вертать.
Князь порадів, зустрів його, як рідний,
Бо дорожив-таки, по всьому було видно,
Наставив його старостою в Ліді.
І став Хаджі великих змін чекать.

Сеїд-Ахмед же правив у Криму.
Тоді в Криму в руїнах все лежало,
Купці сюди все рідше приїжджали,
Бо їм розбійні орди заважили.
Та то було усе рівно йому.
Та беїв те правління допекло.
Поки він на Айдера опирався,
Ніхто супроти стать не намагався,
Але, коли той в смертний одяг вбрався,
Ніщо вже їх спинити не могло.
Зібрались найвідоміші роди,
Порадились аби постановити:
Хаджі-Гірея треба запросити.
Він має право у шатрі сидіти
Еміра, як Менгу ще посадив.
Із роду він залишився один.
Тож посланці хутчій в Литву помчали.
Хаджі вони не довго умовляли,
Коритися родами слово дали.
Отак у Крим і повернувся він.
Сеїд-Ахмед орду свою забрав,
Бо беям не зумів протистояти –
Хаджі зумів усі роди підняти
А сил в Сеїда було не багато,
Тож він тепер степами кочував.
Хаджі-Гірей вступив у свій Кирим –
Столицю, де еміри всі сиділи,
Яким ще його предки володіли
І став потроху набирати сили,
Щоб розібратись із Сеїдом тим.

В степах Орда розвалювалась вже.
Хоч хан Великий і сидів в Сараї,
Та його ханом мало хто вважає,
Коритися, тим більше, не бажає,
Готові ханство відібрать з ножем.
Відпав вже Крим, відпала і Казань,
Сеїд-Ахмед в степах Причорномор’я
Теж незалежно вівся на ту пору,
Великим ханом одізвався скоро,
Бо ж відібрав собі «ордобазар».
Так прозивалась ставка кочова
З шатром, що тронним в них іменувалось.
Де би орда степами не шаталась,
Чиє шатро – ті і Великі звались.
Отож Сеїд собі шатро урвав
І став тоді Великим ханом він.
Хоча орди уже мав не багато,
Але на Крим став хижо позирати,
Хотів його собі назад забрати,
Чекав момент сприятливий - один.
Як на поживу на Литву дививсь,
Сторожу мріяв якось одурити
Аби ясиру нахапати звідти,
Продати десь та і забагатіти.
Отими часто мріями і грівсь.
Литовську щоб сторожу налякать,
Опудала на коней став саджати,
Мовляв, дивіться війська як багато.
Вдавалось часом і кордон прорвати,
І здобичі швиденько нахапать.
Та й хутко в степ, сліди щоб замести.
А там лови його, як вітра в полі.
Встигав він шкоди наробить доволі,
Люд український опинявсь в неволі.
Хаджі-Гірей лиш міг його спасти.
Князь в поміч хана кримського просив
І той у степ з ордою відправлявся,
Розбійника зловити намагався.
Коли ловив, коли дарма ганявся.
Урешті-решт Сеїд Литву довів.
Напав зненацька, аж під Львів пройшов,
Набрав ясиру, здобичі багато,
Багато сіл устиг поруйнувати
Й орду у степ обтяжену повів.
Почувши ледве новину оту,
Хаджі-Гірей орду підняв в погоню,
Велів нікому не жаліти коней…
Тепер от степом військо своє гонить,
Плекає помсту у душі святу.

Сторожа з балки скочила навстріч.
- Через Дніпро пройшли і зупинились.
Ясир, мабуть, ділити заходились
Та заодно і відпочити всілись.
Що ж, для орди в поході звісна річ.
Хаджі-Гірей рукою лиш махнув,
Але орда без слова зрозуміла,
Неначе птаха, крила розпустила
І на ворожий табір полетіла.
Сеїд іще і оком не змигнув,
Як їх уже притисли до води
І заходились голови рубати.
Орда взялася про «аман» волати.
Сеїду залишалось лиш втікати
На північ, замітаючи сліди.
Примчав, говорять в Київ, де його
Знайомі друзі-змовники пригріли.
Із людом щось татари не вділили,
Затіялася бійка, всіх схопили
Й доправили до князя до свого.
Сеїда той в темницю посадив
У Ковно, де той, кажуть, вмер небавом.
В Хаджі-Гірея ж гарно склались справи,
Адже здобув на полі бою славу
Та ще й Аллах його нагородив,
Мабуть, за те, що відомстив стрілу,
Одну із двох отих – «ордобазаром».
Хтось у Орді про теє лише марив.
Ввійшовши у шатро те незабаром,
Стер піт, який котився по чолу
І сів на трон…Тепер не просто хан
Якогось Криму – хан Орди всієї.
Тепер мав право управляти нею,
Обзавестись монетою своєю…
Не марево усе то, не обман.
Не тільки Крим, Кубань і весь Кипчак ,
Литва та і Московія – васали,
Адже вони ярлик від хана мали
І данину щороку відправляли.
Ще від Яси заведено отак.

В той час Литва й Московія вели
Поміж собою спір за Україну:
Хто нею володітиме єдино.
То хан Великий вирішить повинен.
І от до Криму посланці прийшли
Від Казиміра, що в Литві сидів,
Аби ярлик у хана попросити,
І мати повне право володіти
І князеві, і потім його дітям
Цим краєм. І Хаджі тоді велів,
І дав ярлик на Київщину їм,
І на Поділля, й на Чернігів дав,
Смоленщину і Брянщину додав,
Ще й Новгород, бо ж право таке мав,
Все за Литвою закріпивши тим.

Хоч міг Хаджі і на Сарай піти
Щоб у столиці, як належить, сісти.
У те кубло не захотілось лізти,
Вернувся у Кирим, у своє місто,
Бо там ще й з турком боротьбу вести.
В Криму тоді колонії були,
Де генуезці здавна ще засіли,
Вони торгівлю вести тут хотіли,
З торгівлі тої гарно багатіли…
Аж тут до Криму турки підійшли,
На те багатство зазіхати стали.
То покрутилися біля Керчі,
А то до Кафи підійшли вночі,
Напевно, місто страхом беручи.
Ескадра, врешті берега пристала.
Вже й ледь не нападати почали.
Всі генуезці в місті зачинились,
Вже турки і до штурму ополчились.
Аж тут Хаджі з ордою появились
І турки невдоволені пішли.
А хани й далі бились у Орді.
Помер один – сини його зчепились,
І довго орди сходились і бились,
Поки одна програла й відступилась
І хан Махмуд в Сараї сів тоді.
Махмуд той був із роду Намаган –
Одного Чингізідова коліна.
Хаджі стрілу отому роду винен.
Знав, що колись зіткнутися повинен.
Але чекав терпляче кримський хан.
Зібрав Махмуд орду й на Крим повів.
Хаджі-Гірей не став його чекати,
Устиг уже орду свою зібрати
Й пішов на Дон, там хана зустрічати.
Там на Дону орду його і стрів.
Ударив першим, та ударив так,
Що той Махмуд дав з поля бою драла.
Орда його здалась чи повтікала.
Хоч кримців також полягло немало,
Та він у битві переміг, однак.
Ті, хто Сеїда привели у Крим,
Ті, хто його в Дніпрі ледь не втопили,
Пускаючи у нього з братом стріли,
Своєю кров’ю помсту окропили.
Він відомстив, як клявсь Аллаху, їм.

Не пощастило з дзвонами Москві.
Дрібних багато, та ж царям бажалось,
Щоб іноземці з того дивувались,
Який великий має вона дзвін,
Бо ж ніде в світі більшого нема.
Тож і старались, іноземців звали,
Щоб ті все більші дзвони виливали.
Найперший клопіт Годунов з тим мав.
Більш тридцять тон, говорять, важив він
І дивував і розміром, й красою
Всіх, хто проходив вулицею тою
І мав чудовий, мелодійний дзвін.
Але пожежа знищила його,
Лише пів віку прослужив та й годі.
Цар Олексій звелів при тій нагоді
Відлити дзвона нового, свого.
І вже не тридцять, а сто тридцять тон.
Як дивувати – то вже дивувати.
По закордонах кинулись шукати
Майстрів, але не визвася ніхто.
Фальк, правда, брався, але за п’ять літ
Та мідь щоб з дзвона битого не брати.
Та ж для казни то зайвії витрати.
Взялись свої подивувати світ.
Рік запросили, мідь стару взяли
І, справді, скоро дзвін новий відли́ли.
Заледве на дзвіницю почепили…
Всі московіти в захваті були,
Бо ж дзвін лунав навколо на сім верст…
Недовго грати музиці вдалося.
Хтось гепнув билом – дзвін і розколовся,
Поставивши на всій роботі хрест.
Григор’єв взявся дзвін той перелить,
Був майстром, мабуть, він і непоганим.
Бо дзвін у нього вийшов досить гарним.
Недовго, правда, довелось висіть
Та дзвоном своїм радувать людей.
Упав той дзвін, хоча й не розколовся.
Зробити майстру якісно вдалося.
Але в Росії не знайшлось ніде
Того, хто б його знову почепив.
Більше десятка років і валявся.
Цар ходив мимо та перечіпався.
Урешті, знов повісити велів.
Та от біда – пожежа у Москві,
Вже котра місто дощенту спалила,
Дзвін той на землю знову повалила
І від удару розколовся він.
Пройшло відтоді майже тридцять літ.
Надумалась імператриця Анна,
Що було би і зовсім не погано
Чим-небудь їй подивувати світ.
І щоби пам’ять була на віки.
Отож зробити новий дзвін веліла,
І на те все грошей не пожаліла.
Щоб справді здивувати світ-таки,
Мав бути дзвін не менше двісті тон.
Одразу ж в закордони подалися,
Майстрів шукати кращих узялися.
Та знов на те не визвався ніхто.
Француз Жермен теж братися не став.
Відомий королівський був механік,
У справах тих людина не остання.
Бо ті слова лише як жарт сприйняв.
Даремно тільки витратили час,
Оббігали заледь не всі Європи.
Ніхто із тим не хоче мати клопіт.
Подумали: обійдемось без вас.
І відгукнулись власнії майстри,
Такі собі Моторін разом з сином.
Сказали, що другу роботу кинуть,
Щоб дзвін великий знов заговорив.
В них досвід був. Та дзвони ті малі.
А тут на двісті тон. Така громада!
Та за ту справу ухопились радо.
Все на «авось», як кажуть москалі.
Два роки на узгодження пішло.
Поки модель малесеньку зробили,
Поки кошторис врешті ухвалили…
Щоб менше міді вкрадено було,
Рішили тут же у Кремлі і лить.
Отож велику викопали яму,
Внизу решітку склали дерев’яну,
Взялися форму під той дзвін робить.
Зліпили форму, втрамбували грунт,
Металом щоб гарячим не розперло.
І, ледве піт тії роботи стерли,
Взялися печі будувати тут.
Чотири печі навкруги звели
І жолоби із каменю проклали,
Щоб із печей у форму витікало.
У церкві помолились й почали…
Все, наче, добре до пори ішло,
Але дві печі скоро розвалились
І мідь із них розплавлена десь ділась.
В дві інші печі склали, що було.
Але і ті ламатись почали.
Тож довелося плавку зупинити
І наново всі печі поробити.
Тут загорівся механізм, яким
Повинні були форму піднімати,
Коли уже готовий буде дзвін.
Палаючи, упав на форму він,
Злякалися, що може поламати.
Моторін-батько ледь те пережив,
Пояснення устиг ще написати
Із висновком – «мол, ми нє віновати»
А незабаром в Бозі упочив.
Син справу батька взявся довести.
Іще набрав помічників багато
І став, нарешті, дзвона виливати.
Як той у формі, накінец, застиг,
На нього барельєфи нанесли
І Олексія, і цариці Анни.
Виходило все, наче й непогано.
Та ледь із тим закінчили були,
Як і пожежа вчасно почалась.
Якась вдова десь свічку притулила.
Від того, кажуть, вся Москва згоріла.
На Трійцю та пожежа відбулась.
Мов Бог Москву за віщось покарав.
За «вавилонський» дзвін отой, можливо.
Для нас те все, по суті, не важливо.
Вся справа в тім, що той вогонь дістав
І до Кремля, де готувався дзвін.
Навіс над ним, казали, загорівся
Й на дзвін отой у яму завалився.
Аби від того не розплавивсь він,
Згори усе водою заливали.
Чи , може, то від перепадів тих,
Чи то від того, що він «впав» у ямі,
Пішов увесь дзвін тріщинами прямо,
Один шматок ще й відвалитись зміг.
Пішла уся робота «псу під хвіст»,
Хоча чого другого і чекати?
Надумали Європи здивувати?
Навіщо братись, як не маєш хист.
То ще не вся історія, однак.
Уклавши купу грошей і металу,
Той дзвін із ями піднімать не стали,
Хоч спробували – не змогли ніяк.
Це ж треба мати голову пусту,
Щоб до кінця все не прорахувати:
Коли із ями не змогли дістати,
То як підняти аж на висоту?
Сто років дзвін у ямі простояв.
Не вийшло – наплювали і забули.
Щоправда, як комусь цікаво було,
Спускався по драбині й розглядав.
Лиш, як минуло майже сотню літ,
Знайшовся,наче іноземний майстер,
Який дістати дзвін із ями взявся,
Щоб витягти, як кажуть, в білий світ.
І звався він, здається, Монферран.
Півроку він до того готувався.
Хоча підйом одразу і не вдався,
Але він доробив старий свій план,
Додав мотузок, блоків, во́ротів,
Бо ж заважким він видався, одначе.
І, врешті-таки виконав задачу,
Ніхто за яку братись не хотів.
Поставили на постамент його
Біля дзвінниці, на яку спочатку
Його і планувалося підняти.
Але не стали вже робить того.
По-перше, битий – то уже не дзвін,
По-друге, як його підняти мали?
Та ж він дзвіницю ту усю розвалить.
Так і стоїть на постаменті він.
Як символ,мабуть, дурості людській.
Хотіли щось величне сотворити,
А вийшло посміховисько для світу.
Що ж, коли там правителі такі?!

Хотів би Цар-гармату ще згадати.
Зробили гарну, величезну – так,
Уклали грошей купою, однак
Не спромоглися з нею постріляти.
Дзвін, що ні разу і не задзвонив,
Гармата, із якої не стріляли.
Навіщо тоді сили й час вкладали,
Якщо не мають користі вони?

Розмріяний після Полтави,
Петро вже ласо поглядав
На південь. Там здобути слави
І нові землі зажадав.
Азова вже йому замало,
Хотів Стамбула досягти,
Щоб руські ті протоки стали,
Щоб кораблі могли пройти
І далі в Середземне море.
Запанувати на морях
Всім недругам своїм на горе.
Аби у світу на очах
Росія велетом підня́лась…
Дістати Карла врешті-решт
Й недобитки, які сховались
Між турків. Й запорожців теж.
Він двоє років по Полтаві
Ідеї ті в собі носив.
В Укра́їні завершив справи,
Кого не встиг – тепер добив.
Домовився із Кантеміром,
Який в Молдовїї сидів,
Що той його підтрима щиро.
Волощину теж прихопив
В свої обійми, обіцявши
Від турок землі ті звільнить.
«Гарантії» якісь надавши,
Щоб тих наївних обдурить.
Нехай надіються, дурненькі,
Як стане міцно на Дунай,
На місце вкаже їм хутенько.
Дарма ілюзій не плекай.

У березні, ледь річки скресли,
Майбутню прихопив жону
І нелегка обох понесла
На ту, жадану так війну.
Дістались Києва, де ждали
Уже зготовлені полки.
Взяли гармати й почвалали…
Дійшли Молдавії поки,
То заколотне Правобіччя
Взялися мучить і карать.
Бо ж Орлику пішли на стрічу,
Як здумав було виступать
Супроти нього, щоб підняти
Знов смуту в скорених краях.
Вдалося Орлика прогнати,
Тепер же сіятимуть страх
Між люду, щоби і десятим
Передали – Петро прийшов
Для того, аби панувати.
Тому й пускали людям кров
Та нищили міста і села,
Де хтось хоч Орлика стрічав.
Живих на лівий берег ве́ли,
Він ними землі заселяв,
Що поки пусткою стояли.
Вогнем пройшовши і мечем,
Біля Дністра, нарешті, стали,
Де доєдналися іще
Полки до нього Кантеміра,
Який давно уже чекав,
За християнську аби віру
З Петром супроти турка став,
Султана зрадивши, що владу
В Молдовії віддав йому.
Петро ж пообіцяв за зраду
Ще більше всякого. Тому,
Забувши про народ,господар
Таємно змовився з Петром.
Здолавши невисокі Кодри,
Пішли війська понад Пруто́м
До Ясс - молдовської столиці.
Тут врешті і зібрались всі:
Сам цар, «дружина» білолиця,
Шафіров, що тоді посів
Пост віце-канцлера, до того
Придворних купами було.
Ще й два полки були у нього
Гвардійські. Наче військо йшло
Не на війну, а до параду.
Та й генералів тих узяв,
Хто під Полтавою не зрадив
І шведам гарну відсіч дав.
На що він, справді сподівався?
Чи то наївний надто був?
Піднять Балкани намагався,
Щоб християнський люд почув,
Що йде, нарешті, визволитель
І всі піднімуться ураз
Та стануть разом турка бити.
Але не той обрав він час.
Прогулянкою геть легкою
Здавалась та війна йому.
Султан же готувавсь до бою.
Знав добре ворога, тому
Зміг добре військо спорядити,
Утричі більше від Петра.
Орді велів скоріш летіти.
Хан тисяч сімдесят зібрав
Кінноти й кинувсь до Дунаю,
Куди вже й військо підійшло.
Петро того іще не знає,
Чи йому байдуже було?
Він, своє військо розділивши,
В трьох напрямках його послав.
Собі найбільше військ залишив.
Рене Браїлу взяти мав,
Рєпнін подавсь на Стенелішти.
Там і напалася орда,
Побивши кілька тисяч. Решта
Назад вернулась по слідах,
Де ждав Петро. Османи згодом
З другого боку підійшли
І перекрили всі підходи,
В облогу табір узяли.
До турок шведи долучились
Із Карлом, Орлик, козаки.
Їм покарать Петра хотілось
І сподівалися-таки
Його із табору дістати,
Хай за всі смерті відповість.
За руйнування всі і страти.
Гнів у серцях палав і злість.

Гармати цілий день ревіли
З обох боків. Та ж турок мав
В одних гарматах втричі сили.
І кожен постріл убивав
То три, то п’ять солдат російських.
Що ж протиставити могло
Притиснуте до Пруту військо,
Як сил достатньо не було,
А ні на поміч, ні надії,
Що зможуть вирватись самі.
Дружини офіцерські виють.
Петро і сам не розумів,
Як вибратись з тієї пастки
Та бігав табором весь час,
Бив кулаками в груди часто,
Не вимовивши слова й раз.
Оточене принишкло військо,
Від спраги почорніло все.
І смерть від голоду вже близько,
Чи не наступний день несе.
Дарма заламувати руки,
Дарма надії на царя.
Уже кружляють чорні круки,
Вже чорна піднялась зоря,
Яка такою видавалась,
Бо ж чорний піднімався дим.
Петру нічого не зосталось,
Як здатися. Та перед тим
Він відрядив посла таємно
Вночі візиру до шатра.
Якраз була і нічка темна
Сприятлива до темних справ.
Сам віце-канцлер вів розмову
З візиром. Гроші передав,
Що у Петра були готові.
Домовились… Й Петро підняв
Свій прапор білий, прапор здачі.
Адже готовий був на все.
Тут вижити – одна задача,
А далі, коли Бог спасе,
То все ще можна повернути,
Відмовитись від власних слів,
Про обіцянки всі забути.
Чого-чого, а це він вмів.

Що ж мусив він пообіцяти
За порятоване життя?
Нові фортеці зруйнувати,
Не зведені ще до пуття.
Не влазити у справи Речі,
В козацькі землі ніс не пхать.
Персони визначні, доречі
Заручниками мали стать.
Бо ж знав візир, що царське слово,
Не варте за папір ціни.
Про всяк випадок був готовий,
Щоб були страчені вони.
Дарма, щоправда, сподівався
За те султанську милість мать.
Як про хабар султан дізнався,
Візира повелів скарать.
А що Петро? Той гордим маршем
Прикрити сором захотів,
Побиті прапори піднявши,
Те військо з табору повів.
Кругом стояли яничари,
Аби ганьбу оту прикрить.
Козаки, шведи і татари
Погрожували відомстить.
Тож, озираючись постійно,
Пройшли Молдову москалі
Геть за Дністер. Там уже вільно
Були, мов на своїй землі.
Слідом і Кантемір подався
З боярством зрадливим, бо знав
Про гнів султана і боявся,
Щоб той його був не дістав.
З походу ще цар шле накази
На Правобіччі всім військам,
Аби збиралися одразу
Та й за Дніпро, лишивши там
Із міст лиш пустку та руїну.
Самі ж вогнем, мечем пройшли
Всю Правобічну Україну
І всіх, кого лише знайшли,
На лівий берег геть погнали.
Щоб не кортіло їм назад,
Усе спалили й зруйнували.
Зерно, худобу – все підряд
В селян нещасних відбирали.
То був так званий «другий згін»
За те, що Орлика приймали,
Містам і селам мстився він.
Щоб приховати якось сором,
Фортець своїх не руйнував,
Хоч генералів купу скоро
Зі свого війська розігнав.
Ще й став від турків вимагати,
Щоб Карла й шведів віддали.
Товклись в Стамбулі дипломати
Та лиш султана довели –
Велів нову війну почати
І так Петра тим налякав:
Що й Таганрог велів зламати,
Й Азов негайно передав.
Це він зі слабшим був героєм,
Коли ж сильнішого стрічав,
Пускав у хід підступну зброю
Та й часто зиск із того мав.
Бо завжди знайдеться падлюка,
Яка готова честь продать,
Щоб підле золото у руки,
Навіть, від ворога узять.

Пропав тоді б Петро над Прутом,
Навіки в тій землі зоставсь,
Могло б інакше повернути
Тоді в історії у нас.
Отак бува: одна людина
Якби загинути могла,
То, може б, рідна Україна
Скоріше вільною була.

Козацька чата степом пантрувала,
Тривожно озираючись довкіл.
Степ перед ними, наче рівний стіл,
Лише кургани де-не-де стирчали.
Далеко звідти можна зазирнуть,
Чи не чигає часом небезпека.
Від козака сховатися нелегко,
Він бачить чи тарпани де пройдуть,
Чи то орда скрадається куди,
Аби собі ясиру нахапати.
Козак сліди зуміє прочитати
І зможе плани поламать орди.
Та що сліди? Злетів зненацька птах,
У свої нори ховрахи шугнули.
Ледь якісь звуки козаки почули,
Вже розуміння сяє у очах.
От і тепер. Орел завмер у небі,
Мов щось посеред степу розгляда.
Ота́ман зупинитись передав,
Адже почути голос степу треба.
На землю ліг, прислухався. Так-так,
Загін…Татари. Із десяток, може.
Спокійно їдуть, степу не сторожать.
Занадто самовпевнені, однак.
- Туди, у балку! Будемо чекать!
Засіли в балці і коней поклали
Аби татари здалеку не взнали,
А то скоренько кинуться тікать.
Татари усе ближче на шляху,
Спокійно їдуть, може, задрімали.
І тут козаки коршунами впали,
На здобич сподіваючись легку.
Поки татари кинулись, уже
Їх половина на землі лежала,
Встромили в їхнє тіло стріли жала.
Когось уже прирізали ножем.
- Мурзу живим! –ще крикнув отаман, -
Побачивши в багатому наряді.
Хоч троє ще стояли на заваді
Та скоро впали від смертельних ран.
Мурза ж шалено шаблею махав,
Ще сподівався, що у степ прорветься,
Там за бахматом хіба хто вженеться?!
Та доля йому видалась лиха.
Бо ж отаман з ним гратися не став,
Махнув раз-вдруге – шабля й полетіла.
А козаки із двох боків вхопили
І третій хутко руки пов’язав.
- Хто ти такий? Куди тримаєш путь?
Але мурза лиш позира сердито.
- Беріть його, бігом на Січ летіте!
Багато знає, клятий, може буть.

Мурзу на Січ скоренько привезли,
До кошового привели. Питає
Ота́ман: - Хто в нас по-татарськи знає,
Щоб розпитати ми його могли?
І тут татарин посміхнувся враз:
- Товмач не треба. Знаю вашу мову,
Тут українська – половина крові,
У мене мама родом із Черкас.
- То ти мурза? - Так, батько мій мурза,
Тож спадкоємець я його законний,
Його аулів і отар, і коней.
Він заплатив би викуп, якби взнав.
- Про викуп потім. Ти розповідай,
Куди ти шлях оце тримав і звідки?
Чи не послали часом у розві́дку,
Аби орду привести у наш край?
- Так, я іду попереду орди.
Девлет-Гірей з Московії вертає.
Та здобичі, ясиру стільки має,
Що не заверне, вір мені, сюди.
- Ми краєм вуха чули про похід,
Але ж ти набагато більше знаєш.
Умова: ти нам все розповідаєш
Й про викуп турбуватися не слід.
- Що ж, коли ваша ласка – розповім.
Хоч батько буде, думаю, сердитий,
Коли не зможе викуп заплатити.
Він же якраз гордитись має тим…
Тож про похід. Московія тепер
Лежить в руїнах. А Москва згоріла.
Вона на гнів Аллаха заслужила,
Цар їхній надто голову задер.
Відколи вже московськії князі
Клялися хану кримському служити,
«Упоминки» за кожен рік платити
Й платили, хоч були від того злі.
А, коли ні, то Крим ішов в похід,
І брав усе, чим має володіти.
Не звикли ми чекати і сидіти,
Бо ж нам належить навколишній світ…-
Сказавши те, замовк на мить мурза
Та скоса позирнув на кошового,
Чи часом не розсердився на нього
За ті слова, що тільки-но сказав.
Та в того лиш цікавість у очах.
Отож продовжив: - Та із тих часів,
Як цар Іван на трон московський сів,
Москва забула перед ханом страх.
Іван посмів царем себе назвати,
Хоч лиш слуга Великого царя! –
Аж гнівно очі у мурзи горять,-
Та за таке слід голову стинати!
Повіривши, що сил в достатку є,
Москва Казань спочатку підкорила,
Аджитархан по тому захопила.
Крим повернути пробував своє,
Але невдало. К’об не козаки,
Що з Вишневецьким прибули під місто,
Воно було б тепер татарським, звісно.
А так…Іще московським є поки.
Девлет-Гірей же зовсім не із тих,
Хто кривди всякі ворогу прощає.
По двох роках орду свою збирає
Здійснити у Московію набіг.
Взяв лише кінних, інших і не брав,
Не тяг гармату також за собою.
Пройтися по окраїнах ордою
Хутенько, щоб «упоминки» зібрав.
Хоч знали ми – Московія слабка,
Вона там десь зі свеями воює,
А сам Іван в Московії лютує,
Боярська кров тече, немов ріка.
Гасають там опричники лихі,
Які країну у страху тримають,
Мов від шайтана злую силу мають.
Ми теж були в полоні тих страхів.
Тож думали «україни» пройти
Та здобичі, ясиру назбирати
Й назад з тією здобиччю вертати.
Для тої невеликої мети
Взяв хан лиш сорок тисяч із собою.
І лише кінних, щоб швидкими буть.
Міста і не збирався хан здобуть
Та й з військом не ладнався він до бою.
Узяв Девлет і двох синів своїх –
Мехмеда і Аділя – треба вчитись,
Як саме вміло з московітом битись.
Можливо, ханом стане хтось із них?!
У кінці квітня вирушили ми –
Татари кримські та іще ногаї.
Якраз шляхи під сонцем висихають,
Щоб у багні не грузли ми кіньми.
Та плани всі змінилися ураз,
Коли вже у Московію вступили.
Дворян в полон десь кілька захопили,
Які казали, що ішли до нас,
Адже царя боялися свого,
Який готовий всіх звести зі світу.
Але вони хотіли дуже жити,
Тож продали всі гамузом його.
Сказали, де війська його стоять
І як їх можна обійти із тилу.
Самі ж орду провести попросили.
Як можна було шанс такий втрачать?
Отож орда на захід повернула,
Ріку Оку в верхів’ях перейшла,
Війська московські з тилу обійшла,
Вони якраз під Серпуховом бу́ли.
Чекали нас…не з тої сторони.
Провідники ледь військо те узнали,
Від страху усі тут же задрижали:
- Опричники! Рятуйте! То вони!
Опричники чи ні – нам все одно.
Орда миттєво в лаву розгорнулась,
Земля від її тупоту здригнулась.
Страшним то стало московітам сном.
Опричники, почувши лише нас,
На коней своїх миттю похапались
І, не прийнявши бою, геть помчались.
Лиш озирались злякано щораз.
Догнати їх ми так і не змогли.
У них же коні ситі, відпочилі,
А наші із дороги уже в милі.
Тож ми слідом і на Москву пішли.
На другий день побачили Москву.
Не поспішали місто штурмувати,
Бо ж може війська бути там багато,
Дивись, іще й ополчення зізвуть.
Наш стан аж під Коломенським стояв.
Уся Москва за стінами сховалась.
Там, видно, сила чимала збиралась –
І військо, і народ, що утікав.
Та військо не спішило виступать,
Чи то хотіло нас зі стін зустріти,
Щоб якнайбільше шкоди нам зробити.
Хоч ми й не мали чим їх штурмувать.
Урешті Бєльский виступив-таки
Супроти нас з загонами своїми.
Але ми швидко розібрались з ними,
Нам’яли, як говориться, боки.
Сам Бєльський був поранений в бою
І наказав до міста відступати.
Ми вже не стали вслід за ними гнати.
Хай ще раз вийдуть, спробують, поб’ють.
Вже через перебіжчиків до нас
Дійшло, що цар, утікши зі столиці,
В Ростові став з синами хорониться.
А у Москві люднішає весь час.
У роздумах, як далі поступать,
Хан повелів двір царський підпалити
В Коломенському. На порозі літа
Усе сухе, недовго і палать.
На другий день стріляти повелів
Запаленими стрілами по місту,
Не знаючи Аллаха волю, звісно.
Ледь загорілось, вітер налетів
Такий страшний, що полум’я підняв
Й погнав на стіни, далі поза стіни.
І у вогні отому усе гине.
Аллах Москву, мабуть, за щось карав.
Горіло все, народ мерщій тікав,
Подавсь на північ, вирватися з міста,
Хто в річку кинувсь, намагався плисти,
Але вогонь, немов скажений мчав.
А люди купчились біля воріт,
Дорогу собі з міста пробивали.
Хоча навколо все уже палало,
Кіптява, дим закрили увесь світ.
В вогні, диму і гинули вони,
Ба, навіть річка не порятувала.
Їх тьма умить на вулицях вмирала
І вже ніхто не міг то зупинить.
Із наших ті, хто здобичі шукав,
Метнулись в місто, щось аби вхопити,
Та мало хто з них повернувся звідти.
Вогонь всіх без розбору пожирав.
Хан на все те у відчаї дививсь,
Не від жалю, що гине стільки люду.
Злостився він, що здобичі не буде,
Щоб цей похід, урешті, окупивсь.
Хоч я вважаю, що оте кубло,
Де боягузи й брехуни засіли,
Що до слабкого користають силу,
Давно спалити треба вже було.
Вогонь тим часом до Кремля добіг
І через стіни кам’яні метнувся,
Вхопився за дахи і не спіткнувся,
Спалити все, що дерев’яне встиг.
Тут порох вибухати розпочав,
Який лежав у погребах кремлівських
І Китай-місто спалахнуло близьке.
Собори, церкви, кожен дім палав.
І гоготіння дикого вогню
Зливалося із криками людськими.
Лиш чорний дим над згарищами тими,
Неначе ніч спустилася по дню.
За три години міста не було.
Лиш дим і сморід, тисячі загиблих.
Поплавилось і золото, і срібло,
Коли воно у когось і було.
Та що там срібло – дзвони потекли,
Прути залізні плавилися, як в печі,
Що говорити вже про інші речі.
Від згарища ми трохи відійшли
Аби усім не дихати отим,
Що від Москви лише і залишилось.
Із неї вже нічого не хотілось.
Хан повелів цареві відвезти
Послання: «Я Москву твою спалив –
То за Казань, Аджитархан помстився.
Твій стольний град на прах перетворився.
Шукав тебе, бо голову хотів.
Та ти утік. Що ж величчю хваливсь,
Коли , насправді, мужності не маєш
І про державу власную не дбаєш?
Я був тут і на неї подививсь.
Тож повернусь, як клятви не даси,
Що будеш знову, як і перш, служити…
Не думай мого посланця убити,
Бо тоді краще скору смерть проси».
Ще й ніж брудний та гострий передав.
Як мужності боротися не стало,
Хай візьме того гострого кинджала,
Щоб не соромивсь й горло перетяв.
Що відповів був цар йому на то,
Того не знаю. Батько дав наказа,
Щоб я до Криму повертавсь одразу.
В нас не перечить батькові ніхто.
- А як же хан? Куди зібрався йти?
Чи в наші землі не поверне часом?
Бо знаю, до земель ви наших ласі,
Тут здобич завше зможете знайти.
- Девлет-Гірей тепер вже Тахт Алган –
Це той, який столиці здобуває.
Світ правовірний ним гордитись має,
Аллаху найвірніший він слуга.
Ні, в землі ваші він не буде йти,
Бо повернув у сторону Рязані.
Там землі ще незаймані,незнані,
Там можна гарно здобичі знайти.
Там, думаю, ясиру буде мать
І здобичі усякої багато.
Чого йому у землях цих шукати?
Через ногаї буде шлях тримать.
- Що ж, коли правду мовив, відпущу,
Як обіцяв. Я слово звик тримати.
Та знай, коли надумав набрехати,
Знайду й неправди тої не спущу.

1
Війна пройшлася Кримом кілька раз.
То увірвались німці, наступали,
То ми десантом їх від Керчі гнали,
То вони знову розгромили нас,
А потім й Севастополь узяли
І майже вщент все місто зруйнували.
А потім знову наші наступали,
Поки увесь очистити змогли.
При тім народу стільки полягло:
І тих, які десь на фронтах пропали,
І тих, що просто під коток попали
Війни, якій усе одно було,
Чи мирний ти, чи з зброєю в руках.
Бо жертв своїх війна не розрізняє,
І мирних, і військових забирає.
Та, мабуть, мирних ще скоріш шука.
А тут іще не скінчилась війна,
Як Сталін тих карати заходився,
Хто, як йому здавалось – провинився –
Співпрацював із німцем. Та вина
Не на людей окремих покладалась,
А на народи. Першими татар
Узявсь депортувати «новий цар»
Так, що в Криму нікого не зосталось.
А далі за вірмен, болгар узявся,
За греків, турків і румун, циган.
НКВС виконувало план,
Ніхто в Криму із «винних» не сховався.
Про німців, італійців я мовчу,
Їх в сорок першім ще депортували,
Вони ще й гадки зрадити не мали
Та Сталін, наче їх думки відчув.
Лежать в руїнах села і міста,
Всі бур’яном поля позаростали.
Ще й техніку розбиту не прибрали
Так і ржавіє на дорогах та.
Але на все те рук не вистача.
В містах простіше, там життя ще тліє,
А в селах степових лиш вітер віє
Та сови перелякано кричать.
Щоб врешті край той мертвий відродить,
Надумав Сталін із російських отчин
У Крим привезти тисячі «охочих»,
І Крим російським взагалі зробить.
І сотні вербувальників метких
Роз’їхались по півночі й по Волзі,
Куди війна не завітала досі,
Аби до Криму закликати всіх.

2
Село Прорєха у Поволжі десь.
Село звичайне, там таких багато,
Стоять як на белебені три хати
І дах у всіх аж похилився весь.
А ні парканів біля, ні хлівів.
Бур’ян у пояс, нікому скосити.
Давно уже життя скінчилось сите,
Коли колгоспи Сталін тут завів.
Всіх, хто трудився – куркулем назвав,
Кого в Сибір із сім’ями відправив,
А кому кулю та й по всьому справа.
Найбільший ледар головою став.
Усю худобу вивели давно,
Ще як в колгосп її позабирали,
Від голоду вона там вся і впала.
Не так то легко керувать воно.
Грошей ніхто не бачив у селі,
Лиш трудодні, як вийдеш на роботу.
Кому ж задарма працювать охота,
То ж лише відбували взагалі.
Але з села нема куди іти,
Хіба до війська. Паспорта немає,
Без паспорта міліція впіймає
То й до Сибіру можуть упекти.
Одна надія лиш на самогон.
«Казьонки» ж бо давно ніхто не бачив.
Напився і життя світліє, наче.
Всі гнали( хоч боялися) його.
Так день по дні і рухалось життя –
Запой – похмілля, деколи робота.
Про завтра знати не було охоти,
Тут день хоча б прожити до пуття.
І от прибув вербовщик у село,
Почав усіх запрошувать до Криму,
Намалював їм райськую картину,
Розказував чого і не було.
Що то курорт,лиш спи-відпочивай,
Сади і море, гори – рай, неначе.
Хоч сам він Криму того і не бачив,
А лише чув, що то чудовий край.
Так розписав, що й сам повірив в те,
Що він людей до раю закликає.
А люд про Крим уявлення не має,
Але ж чутки доходили, проте,
Про Крим отой. І гарні все чутки.
Отож народ одразу підхопився
І їхати до Криму зголосився.
Всіх записав вербовщик той меткий.
Тут людям, наче ж нічого втрачать,
А там чекають гори золотії,
Молочні ріки, про які лиш мріють.
І, головне – не треба працювать.

3
В «теплушках», у Криму вже на возах,
Їх привезли й лишили серед степу.
Чуби куйовдив вітерець їм теплий,
Хоч нещодавно і пройшла гроза
Та степ сухий, потрісканий стояв.
Ніде навкруг ні озерця, ні річки
Аби хоча б напитися водички.
Лише бур’ян у полі проростав,
Що вже давно покинуте було.
Хатки стояли кинуті татарські.
Мов прибули в якесь мертве царство.
І це все називається село?
А жити ж як, коли нема води?
В них дома там дощів іде багато,
А тут ще землю треба поливати.
Та кому треба зайві ці труди?!
Ще де її і взяти – воду ту?
А у хатах холодних чим топити,
Коли навколо лиш трава і квіти?
З дерев – одне, напевно на версту.
А вже куди вертатися – нема.
Самі на авантюру зголосились.
Можливо, зразу з горя б і напились
Та і півлітри вже ніхто не мав.
А тут її із чого наженеш?
Єдина радість – і тії не стало.
Сердиті на дорогу поглядали
Та лише степ один кругом без меж.
Так серед степу й гибіли вони,
Злі на весь світ, на Сталіна, на владу.
В хатках татарських ледь навели ладу,
Не побілили, навіть і стіни,
Хоча в татар все чинненько було,
Вони в порядку в хаті все тримали.
Та москалі все скоро поламали –
Чи то безрукі, чи комусь назло.
Хати так і зостались в бур’янах,
Ходили зрідка працювати в полі,
Не наїдалися ніколи вволю
І лише мрія теплилась одна –
Назад вернутись в свій «домашній рай»,
Де усе звичне і усе знайоме.
Хай стара хата, крита під солому,
Нехай курна, але своя і край.
Там все з землі само собі росте
Не треба працювати до утоми.
Отож у мріях лиш одне – додому!
В життя, хоча і бідне та просте.
Таких у Крим багато навезли,
Які не те, щоб щось відбудувати,
Не знали, як тут можна виживати.
Бо й не хотіли того й не могли.
А тут чутки зненацька поповзли,
Не знати, хто про те вже постарався:
Хрущов по Криму їздити зібрався…
Хоча б йому пожа́лілись були.

4
Здіймався шляхом жовто-сірий пил.
Ой, нелегкі гірські дороги Криму,
Долали ледве їх старенькі ЗІМи,
Здавалося, повзли з останніх сил.
Та ось уже спустились на плато,
А далі в степ. Хрущов дивився з сумом,
Про щось своє, мабуть, недобре думав.
Тих дум його не перервав ніхто.
Було від чого сумувать йому.
Вже десять років, як війна минула,
А тут, немов це тільки вчора було.
Лише на узбережжі у Криму,
Якось ще трохи теплилось життя.
А далі геть розбиті вже дороги,
Пусті аули, навкруги нікого,
Нема кого й спитати до пуття.
А на плато, неначе йде війна,
Стоїть розбита техніка, ржавіє,
У бур’янах голодний вітер віє,
А ті стоять високі, як стіна.
Суха земля потріскалася скрізь.
З палацу хана у Бахчисараї
Одні руїни. І фонтан не грає,
Й заплакати немає в нього сліз.
Та ще й тупезний перший секретар,
Що стрів і супроводжує в дорозі.
Він ферми, навіть, відрізнить не в змозі.
Тож тліє в грудях у Хрущова жар
І сумнівів,і злості, і тривоги.
Іще не знає, як з цим далі буть,
Ще хоче думку у Москві почуть…
Аж тут юрба стоїть серед дороги.
Спинились ЗІМи. І юрби стоїть,
Мовчить, неначе перших слів чекає.
І не чіпа, але і не пускає.
Хрущов теж вийшов, дивиться, мовчить.
І тут з юрби питання кинув хтось,
Та другий, третій…Далі почалося.
Юрма заголосила стоголосо,
І спробуй з того розібрати щось.
Кому про їжу, кому про житло,
Комусь болить, де ділась допомога,
Бо ж обіцяли – не дали нічого.
Про воду, бо ж її тут не було.
Про те, як важко жити, про біду.
«Картопля не росте, капуста в’яне!»
«Клопи заїли!..» - геть уже погано.
Жаліються і, наче чогось ждуть.
І, доки у юрбі всі говорили.
Хрущов на них зневажливо глядів:
- Чого ж усі поїхали тоді?
І видихнув весь натовп: - Обдурили!..
Після таких от зустрічей, а їх
Було багато – тиша у машині.
Реве двигун, шурхочуть шляхом шини.
Хрущов сидить в полоні дум своїх.
«Як можна швидко Крим відбудувать?
Татар не можна, звісно повернути.
Про росіян теж можна вже забути.
А, може… Україні передать?
Їм воно ближче і вони такі –
Як візьмуться гуртом – то відбудують.
Лиш українці Крим і порятують.
Ось відповідь на роздуми гіркі».

1
Зажурилась, заплакала Україна-мати,
Заповзялись москалики з турком воювати.
Захотіли москалики Кримом володіти,
Кораблями Чорним морем, як своїм ходити.
Захотіти захотіли, військо спорядили,
Молоденьких українців в рекрути забрили,
Дали зброю, відправили той Крим воювати,
За москальські забаганки у степах вмирати.
Ще й свого нагнали війська повну Україну,
А те військо годувати хтось-таки повинен.
Обібрали, наче липку і міста, і села,
Тож зробилась Україна зовсім невесела.
Пішли хлопці-українці у Крим воювати,
Не зосталось кому, навіть, поля обробляти.
Нема кому обробляти та й чим засівати,
Бо геть все повигрібали москалі прокляті.
Відібрали в люду коней, волів відібрали,
Хоч беріть жінки самі та й тягніть полем рало.
Зажурилась Україна – комусь воювати,
А другому в містах, селах з голоду вмирати.
А все через московітів, що, як малі діти,
Без війни й одного року не можуть всиді́ти.

2
Наставили москалики фортець над річками
(Українськими, щоправда, ставились руками),
Хай татар на Україну вони не пускають.
Тільки ж користі від того усього немає.
Москалі зі стін високих татар виглядають,
А ті поміж ті фортеці все’дно проникають.
Сидять собі москалики у своїх фортецях,
А орда тим часом краєм, як мітла мететься.
Вимітає усе чисто, що потрапить в руки.
А для люду – кого в ясир, кому смертні муки.
Пограбують край дощенту, ясиру нав’яжуть,
А москалям тільки спину у степу покажуть.
Ото тільки і надії – козаки вернулись,
Що багато літ в Олешках до Дніпра горнулись.
Від Петра, що геть сказився, до татар втікали,
Бо москалі без розбору голови рубали.
А тепер, як знадобилось з турком воювати,
Узялися москалики назад усіх звати.
Збудували на Підпільній Нову Січ для себе,
Отримали навкруг землі на свої потреби.

3
Виїхали козаченьки у степ погуляти,
Подивитись чи не пхнеться де орда проклята.
Уже осінь наступила, жовтень розпочався,
Висох степ, куди не глянеш – сухостій здіймався.
Орді саме час збиратись, бо ж хліба зібрали,
Від осіннього набігу більше зиску мали.
Бачать, курява над степом велика знялася,
Чи то часом не татарська орда піднялася?
Не вона то суне шляхом, здобичі шукає?
Придивились, аж то руське військо виступає.
- Куди, браття-соколики простуєте шляхом?
- Ідьом в Крим на басурманов! Смешаєм іх с прахом.
- Чи не пізно ви зібрались? Зима ж бо на носі?
- Да ми, братци, за трі дня іх орду в морє сбросим!
Почухали потилиці козаки від того:
- А чи ж взяли хліба, харчу собі у дорогу?
- На трі дня всего узялі. А там Бог поможет.
У Криму єди в достаткє да і води тоже.
І не стали питатися козаченьки більше,
Бо ж московським генералам, напевно, видніше.

4
Йшли москалики до Криму, степом простували,
Де які річки стрічали, воду випивали.
Вже і харчу не лишилось, трави малувато,
Уже нічим і худобу війську годувати.
А орда ще й траву палить, чорним степ зробився.
Генерал рахує втрати, хоч іще й не бився.
А з тринадцятого жовтня вдарили морози,
Замерзали на холоднім вітрі, навіть сльози.
Вітер холодом повіяв, діставав до тіла.
А погрітись при багаттях к’оби й захотіли
Так де ж тут дрівець узяти, як дерев немає.
А навколо степи льодом зима укриває.
То хоч трохи трави було коней годувати,
А тепер як із-під льоду її діставати?
Стала гинути худоба – і воли, і коні.
Бредуть степом москалики, наче мухи сонні.
Дійшли вони до урочища – Гіркі Води зветься
І вже далі уперед їм ніяк не ідеться.
Збились в купи москалики, стоять невеселі,
Завели їх командири в крижану пустелю.
Тож зібрав тоді Лєонтьєв своїх командирів
І сказав їм хоч і гірко, тим не менше щиро:
- Треба було нам слухати козацькі поради,
Вони ж степ цей добре знають, усі його вади.
А так згинуло без бою четверть війська всього,
Та і стільки ж і худоби втратили до того.
Доведеться повертатись назад в Україну,
А то ще тут пару днів і усі ми загинем.
Побрели назад москалики, не бачивши Криму,
Тільки ворон чорні зграї кружляли над ними.

5
Зібрав Мініх в Царичанці воєнну нараду
Та туди не генералів покликав парадних.
Позвав славних запорожців старшину козацьку:
- Как же овладєть нам Кримом подскажитє, братци?!
Задумались запорожці, як правду казати,
То дарма з таким от військом в Криму воювати.
Тої ради Мініх, мабуть, й слухати не схоче.
Тож рішили не казати йому правди в очі.
Лиш сказали: краще вийти десятого квітня –
Вже морози відступають, ще не спека літня.
І трава вже підніметься, і води доволі,
Тож не мучитиме спрага у чистому полі.
Ще й траву зелену в полі підпалити годі,
А вона, ой пригодиться худобі в поході.
Іти треба від Орелі над Дніпром-рікою,
Там уже проблем не буде точно із водою.
А тоді уже й до Криму рукою подати,
Воно, звісно, що татари будуть зустрічати
Військо біля Перекопу. Та де така сила,
Щоб фельдмаршала такого була зупинила.
Підлестились до Мініха, а як же без того,
Бо ж багато чим козацтво залежить від нього.
Ще сказали: в Криму гарний урожай зібрали,
Отож з їжею для війська проблем би не мали.
Послухався Мініх ради, велів готуватись
До походу. Запорожцям теж велів збиратись.

6
Ледве сонечко пригріло, трава піднялася,
Як кампанія московська у Крим почалася.
Посунуло військо степом, мов змія велика,
Витоптує буйні трави, висушує ріки.
Попереду запорожці на кониках грають,
Вони сліди ординськії у полі шукають.
Як малу орду знаходять, мають бити змогу,
А велику – то вже військо кличуть на підмогу.
Поки ще до Перекопу москалі дістались,
Козаки уже Сивашем у Крим перебрались,
Подивилися, чи військо татарське зібралось,
Чи зустріти москаликів уже зготувалось.
Хан зібрав велике військо біля Перекопу.
Лиш з походу повернувся, а тут такий клопіт.
Турки з персом воювали та й хана позвали.
Та йому не до Кавказу, як така навала.
Стали військом московіти перед самим ровом.
І не думали, що може буть таким здоровим.
Тим не менше Мініх хану петицію пише,
Щоб той з Криму забирався, Росії залишив.
Хан лиш плюнув на цидулку – чого мав здаватись.
Тоді Мініх вже до бою велів готуватись.
І полізли москалики через рів глибокий,
І подерлись москалики на вал на високий.
Одні татар відганяють, із мушкетів палять,
Другі уже зі списами на тім боці валять.
Поки тая веремія, москалики бачать,
А козаки уже кіньми на тім боці скачуть.
Налетіли на орду ту, її відігнали,
Щоб москалики спокійно той рів подолали.
А над ровом стоять башти, там турки засіли.
Та їх скоро москалики усі захопили.
Одних турок перебили, інших – полонили,
Врешті в самім Перекопі військо оточили.
Турки спершу відбивались, а потім здалися,
Білі прапори на вежах скоро піднялися.
І тепер вже в Перекопі москалики стали,
А все військо московськеє далі почвалало.
Ідуть степом москалики, ще поки радіють,
Іще орду подолати генерали мріють.
Попереду запорожці й московські гусари
Виглядають – де ж поділись прокляті татари.
Врешті на ріці Самарчик зустрілись з ордою -
Нуреддін-султан із військом готовий до бою.
Завертілась серед степу бою веремія,
Наскакує орда люто – нічого не вдіє.
Вміють битись козаченьки, а з ними й гусари,
Розлетілися, урешті по степу татари,
Як упав посеред бою бунчук Нуреддіна,
Зосталася вкрита трупом річкова долина.
Підібрали козаченьки бунчук з булавою
І прапором Нуреддіна на тім полі бою
Та й відвезли до Мініха трофейні клейноди.
Завдали орді татарській великої шкоди.
Та не так уже і гарно в москалів складалось,
Недалеко Перекопу військо і дісталось.
Стали, взялись рахувати свого провіанту,
Виявилось, що лишилось його небагато.
Надто довго уже військо було у поході,
Тож харчів не залишилось, випили всю воду.
Зібралися генерали – як його вчиняти –
Чи іти походом далі, чи назад вертати?
Порадились-порадились та і порішили
Аби далі від Козлова вони не ходили.
Надумали Козлов взяти та й назад вертати…
Послав Мініх ще Лєонтьєва Кінбурн здобувати.
Дав і йому запорожців, бо ж без них нікуди –
Знову військо все загубить й Кінбурн не здобуде.
Козакам, що залишились, виділив гармати
Та й направив попереду Козлов здобувати.
Самі ж слідом посунули – голодні і спраглі,
Хоча б чимось розжитися у Козлові прагли.
Запорожці не дрімали, до міста помчали…
Але там уже нікого з татар не застали.
Дременули всі татари, полишили місто.
Дещо встигли підпалити, хоч і не все, звісно.
Так втікали, що не встигли і добро забрати,
Тож лишилося у місті і харчів багато,
І свинцю, що залишили, стачило на військо.
Тож недарма запорожці захопили місто.
Ще й по селах, по аулах хутенько промчали,
То отари чималенькі до міста пригнали.
А вже всякої дрібноти – посуду, тканини
Нахапалися солдати – буде для родини.
Звеселіли генерали – що ж тепер вертати?
Зголосились на столицю ханську виступати.
Почухали запорожці свої старі рани,
Як почули про москальські стратегічні плани.
Посміялися із того – свою справу знали,
Бо не раз уже з ордою в полі воювали.
Щоб орду оту розбити, щоб її здолати,
Її спробувати треба в полі ще впіймати.
Налетить, не знати й звідки, ударить, відскочить.
Таке враження, що в пастку заманити хоче.
Треба дуже добре знати хитрощі татарські,
Щоб не втрапити раптово в оту їхню пастку.
Підказали б генералам – хто ж слухати буде,
Коли мріють вже про славу й ордени на груди.
Наказали генерали – то треба робити.
Козакові ж не звикати орду в полі бити.

7
Суне степом грізне військо, стислось між возами,
Бо снують навкруг татари і з боків, і прямо.
Не дають і крок ступити з табору отого.
Нападають, не лишають у живих нікого.
Харчів війську запаслися, а як же худоба?
У татар вона пасеться скрізь сама по со́бі.
Навкруги трави достатньо, а спробуй дістати,
Як орда так і чатує аби нападати.
Ото те, що між возами, пощипа й раденька,
Тож зовсім уже охляла, зробилась худенька.
Між возів та між рогаток військо йшло повільно,
Бо татари докучали дуже-дуже сильно.
Спека, спрага, харч поганий страждань добавляли,
А татари, наче зграї навкруги кружляли,
Виглядали, коли можна в табір увірватись
Та зрубати якнайбільше голів постаратись.
А, заледве тільки військо стане в оборону,
У момент один зникають татарські загони.
Упіймати їх – те ж саме, що й вітра у полі.
Залишалось нарікати на примхливу долю.
Тим не менше, хоч поволі – все ближче столиця.
Невже тут хан не захоче з москалями биться?
В середині червня, врешті, підійшли до міста,
Величезне військо ханське побачили, звісно.
Не лише татари, й турки під містом зібрались,
Зупинити орду оту руську намагались.
Мусив хан тут в бій вступити, бо ж соромно буде,
Коли військо те столицю без бою здобуде.
Хоч і билися відважно турки і татари,
Та, коли з гармат, мушкетів раптом ворог вдарив,
То не втримались татари, стрій умить розпався.
Повернув хан коня свого, у гори подався.
Ввійшли до Бахчисараю москалі завзято,
Стольний град чужий не кожен день вдається брати.
Налетіли, розхапали, що лиш втрапить в очі,
Кожен не солдатом бідним повернутись хоче.
Мініх вже сидить і пише реляції горді,
Про те, як він героїчно вівся у поході.
Звоював імператриці велику державу,
Що буде тепер належати Росії по праву.
Писав, строчив реляції, не подумав, навіть,
Як усі ті реляції в Петербург доправить.
Бо ж татари геть обсіли їх в Бахчисараї,
І нікого поза місто вони не пускають.
Лиш великі сили можуть хоч кудись пробитись.
А солдатам же наїстись треба і напитись?
А худобу годувати? А тут ще й холера,
Косить сотнями солдатів ота ненажера.
Послав військо в Ак-Мечеті харчів роздобути,
То ледве йому удалося назад повернути.
Сидить він в Бахчисараї – переможець, наче,
Та від дум сумних, тривожних заледве не плаче.
Як собака, що вхопила здоровенну кістку,
Та застрягла у горлянці, що не дає їсти.
Чи то ще на дурну мавпу, мабуть, дуже схожий,
Що вхопила горіх в дуплі й витягти не може.
Ще збирався і на Кафу походом сходити,
Тут хоча б в Бахчисараї зміг пересидіти.
Спека, голод допікає – на татар сердитий,
Заманили його в пастку, як би відомстити.
Позвав якось офіцера Манштейна до себе.
Тобі, каже палац ханський змалювати треба.
За два дні усе змалюєш та усе опишеш
А тоді лиш головешки від нього залишиш.
- Та ж краса?!. – У нас немає і у них не буде.
Вони нашої гостини повік не забудуть.
Палав довго палац ханський у Бахчисараї,
А у ньому всі архіви, всі книги палають.
Спалив Мініх історію цілого народу.
Коли йому не належить – того і не шкода.
Сказав потім, що солдати занадто озлились,
Цигарки кидали всюди, воно й загорілось.
Просидівши, як собака на цепку у буді,
Рішив Мініх: в Україну повертатись буде.
Іде військо битим шляхом, іде-відступає,
А татари, наче хмара, його проводжають.
Спершу думали – на Кафу буде простувати,
Стали скрізь траву палити, усе руйнувати.
Коли ж бачать, що вертає той до Перекопу,
То ще довго проводжали, завдаючи клопіт.
Загубив третину війська Мініх у поході,
Завдав Криму і татарам чималої шкоди.
Та чого досяг? Нічого не мав в результаті.
Чого було і ходити – можна запитати.
На папері він, звичайно, розписав все гарно
Про великі перемоги, хоча і примарні.
Про заслуги перед троном, про свої удачі,
Хоч москаль ще довго після Криму не побачив.
Запорожці після того довго жартували,
Як у Криму москалики облизня впіймали.

Степ ще вдосвіта прокинувсь і тепер не спить,
Виглядає, що ж там шляхом суне, гуркотить.
А то військо запорозьке по шляху іде,
Славний гетьман Дорошенко в Крим його веде.
Не, як завше, щоб татарам добре чосу дать,
Попалити міста їхні, бранців позвільнять.
Іде, ханові у поміч військо те веде,
Бо десь хан сидить в облозі, тую поміч жде.
Їде гетьман, задумався, мабуть, пригадав,
Коли він Мехмед-Гірею в союзники став.
А було то уже років, мабуть, з п’ять тому,
Колотнеча почалася тоді у Криму.
Помер хан старий, на троні Мехмед сісти мав.
Та турецького султана він не влаштував,
Бо був надто самостійний, то ж султан велів
Аби трон в Бахчисараї Джанібек посів.
Джанібеку ж на підмогу яничарів дав
І до Кафи кораблями військо те послав.
У Мехмеда війська досить та ж кіннота все,
Яничарський полк з мушкетів вмить його знесе.
Хто зна, чим би все скінчилось та якраз тоді
Поверталися козаки повз Крим по воді
Із далекого походу, стали при Керчі,
Відпочити, взяти воду собі та харчі.
Хан би, може, військо кинув проти козаків
Та був брат Шагін у нього. Той відговорив.
Краще, каже позвем в поміч проти яничар…
Привів Шагін козаченьків в Карасубазар,
Де стояли вже татари. Стали козаки
Поряд, з ким ворогували вже віки й віки.
Аби разом зустрічати спільних ворогів.
Скоро з військом яничарським й Джанібек наспів.
Думав, справиться хутенько із ордою він
Та ударили козаки, цілячись з колін,
Закрутилась веремія, кинулась орда,
Повтікали яничари, нема і сліда.
Сам паша із Джанібеком в Кафу полетів
Та хутенько на галеру турецькую сів,
Щоб не втрапити у руки злючених татар.
А були ж такі надії на тих яничар.
Як султан про те дізнався, був страшенно злий,
Але мусив примиритись до таких подій,
Послав грамоту Мехмеду, що той справді хан,
Хоч і далі сплітав сіті, лаштував обман.
А козаки? Як героїв Крим їх проводжав,
Щоб козаки не втомились, хан вози їм дав.
Ще і золота та срібла не пожалкував
Та приходити на службу знову закликав.
А за рік на Запоріжжя знов прибув Шагін,
Привіз договір союзний з козаками він.
Та іще вози горілки, ласощів і вин
І коштовностей – був славним Саадата син.
Як послухали козаки Шагінову річ,
Полетіли вгору шапки, згодилася Січ.
Домовлялися в союзі далі разом жить,
Спільно ворога стрічати, разом його бить.
От і трапилась нагода. Клятий Кантемір
По наказу Джанібека (а той до цих пір
Не полишив ще бажання в Криму ханом стать)
Привів орду білгородську на Крим воювать.
Не було у хана сили той набіг відбить,
В Чуфут-Кале у облозі довелось сидіть.
Тож Шагін гінців поквапно до Січі прислав
Аби гетьман Дорошенко в поміч поспішав.
І веде козацьке військо Дорошенко в Крим,
Розбудивши степ раненько поступом своїм.
По дорозі завернули на Іслам-Кермень.
Там османи сторожили і вночі, і вдень,
Щоб козацтво не ходило морем у похід,
Щоби, звісно не лякало весь османський світ.
Зруйнували ту фортецю кляту на Дніпрі
І при тому полк козацький, навіть не зопрів.
Перебили всю залогу, узяли гармат.
Тепер вільно повертатись зможуть і назад.
А, тим часом проминули вже і Перекоп.
Ішли табором похідним всю дорогу, щоб
Не наскочили ногаї раптом звідусіль.
Десь маячить попереду уже їхня ціль.
За шість діб здолали, врешті весь татарський край,
Ось уже перед очима і Бахчисарай.
Невеличка річка Альма шлях перепиня,
На тім боці Кантемір вже осідлав коня.
А за ним вороже військо, як стіна стоїть,
Вже готове козаченьків у шаблі зустріть.
Козаків було не більше тисяч чотирьох,
А татар на тому боці, наче то горох.
Не злякались козаченьки, вдарили з гармат,
Аж орда на тому боці подалась назад.
Почалась кривава січа берегом ріки,
Бо й ногаям відступати, наче не з руки.
Та і славним козаченькам відступати зась.
Тож страшенна колотнеча берегом знялась.
То ногаї налітають, то козаки б’ють,
Відпочити і на хвильку орді не дають.
Врешті-таки подолали козаки орду,
Не чекаючи, що в поміч мурзи підійдуть,
Кинувсь Кантемір до Кафи, щоб сховатись там.
Вийшов козаків стрічати Мехмед кримський сам.
Та козакам то не в радість, всі сумні стоять,
Зо дві сотні козаченьків вбитими лежать.
Хоч побили козаченьки на полі орди,
Не змогли порятувати гетьмана з біди.
Знайшла його підла куля, груди пройняла,
На скаку в бою спинила, із життя звела.
Разом з ним колишній гетьман Голуб Оліфер,
Перестрів у полі кулю, неживий тепер.
Пожурилися козаки, як тепер бувать:
Чи рушати слідом з ханом, чи назад вертать?
Подумали, порішали – раз гетьман велів
Іти хана рятувати – то для козаків
Смерть нічого не міняє – значить, треба йти
І уже до перемоги справу довести.
Пішли степом козаченьки до Кафи тії
Аби разом з ханським військом узяти її.
Більше місяця під містом військо пробуло,
Але взяти кляті стіни так і не змогло.
Лише голови зложили сотні козаків
В результаті відчайдушних і жарких боїв.
А тут вістка долетіла – поміч шле султан
Джанібекові до Кафи. Розлютився хан,
Бо зненацька мурзи, беї кинули його,
Подались до Джанібека – зрадника того.
Залишивсь Мехмед з Шагіном серед козаків.
Мусив Мехмед вгамувати свій, нарешті, гнів.
Бо ж татари ополчились, ладні нападать,
Лиш козаки і спроможні його врятувать.
І подались козаченьки через Арабат,
Хан ще довго після того озиравсь назад,
Все на віщось сподівався, хоч усе дарма,
Адже сил, щоб повернути трон собі, не мав.

Де поділось Дорошенка тіло у Криму?
Кажуть, кляті відрубали голову йому
І на списа настромили в Кафі на стіні.
Та ніхто гаразд не знає: правда то чи ні?!
Може, десь в Бахчисараї спить він вічним сном
Та нагадує потомкам, що уже давно
Ми з татарами в союзі рівному були,
Рідний край від зайд усяких захистить могли.

В півтемряві заїжджої корчми
Два козака-товариша зустрілись.
На лавці попід стінкою усілись,
Поки іще не занятій людьми.
Замовили по кухлику за стрічу
Та за здоров’я випили обох.
Чим-чим, а цим вже не зобидив Бог.
Та так, напевно, козакам і личить.
Як першу радість стрічі прилили,
Розговорились про життя, про долю.
Один козакував у Дикім полі
І звався між товаришами Клим.
Другий – Остап, той був городовим,
Хоч в Полі теж бувати довелося.
В обох уже посивіло волосся,
Зробилось чисто, як з багаття дим.
- Ти, Климе як? – питається Остап,-
Чи удалось добра тобі нажити?
- Нічого, брате. Хай життя не сите
Та ж не чіпля ніхто на рота кляп.
То з татарвою зчепимся, бува,
То сходим морем турка полякати.
Всього нелегко і переказати. –
Клим знов до столу корчмаря позвав.-
А ти от як? Поки ходили ми
На турка морем трохи щоб поскубти ,
Ви тут із ляхом поскублися, чути.
- Так, довелось зіткнутися грудьми.
- Тож розкажи. К’об знав, то б не пішов
Тепер на турка. Жмайла би тримався.
І з ляхами би гарно порубався,
Пустив би, може й не одному кров.
За що зчепились, хоч би розкажи.
- Ми ж козакуєм ще із молодого,
Вже чобітьми стоптали всі дороги,
Багато хто вже й голови зложив
За честь і славу Речі Посполитой.
От я, наприклад й під Хотин ходив
Із Сагайдачним, турка з ляхом бив,
В Московію не раз прийшлось сходити,
Спочатку за царевича Дмитра,
А потім, щоб всадити Владислава,
Що на Москву отримав якесь право.
Московських міст, доводилося, брав.
Бо ж обіцяли гори золоті
Козацтву ляхи за безцінну поміч.
А з чим весь час верталися додому?
Ото, що прихопили по путі!
Ми рятували скільки уже їх,
А чим вони віддячили? Нічого
Нам не дали з обіцяного того,
Напризволяще кинули усіх.
Хіба ж багато треба нам було:
Віддати пла́тню, що пообіцяли,
Щоб православну віру не чіпали.
Аби козацтво, врешті решт, могло
Зрівнятись ляській шляхті у правах…
І щоб охочих всіх до служби взяли…
Ото і всього, що ми вимагали.
Але і то було для ляхів страх.
Сейм відповів відмовою на те,
Сказав, що ми занадто знахабнілі,
Не розійде́мось – скоримося силі
Або тікати мусимо у степ.
Ми ж по маєтках у той час жили
У Київськім, Брацлавськім воєводствах.
З маєтків панських мали їжі вдоста,
Чим іще більше панство допекли.
Тож уряд Конєцпольського послав
З великим військом, щоб нас приструнити.
Велів король нікого не жаліти
Та й кожен лях так само відчував.
Зібралось душ десь тридцять тисяч їх,
Чимало знаті війська доєднались.
Ледь не пів Речі у похід ладналось,
Перелічити, навіть, важко всіх.
І всі кінні ще й з купою гармат,
Та й німців найняли собі у поміч.
Нелегко раду дати війську тому.
Та слід навести між козацтва лад.
Оліфер Голуб – гетьман на той час
Між «випищиків» всім велів збиратись
Під Каневом. Велів до Січі мчатись
Гінцям, щоб Жмайло швидше йшов до нас.
Поки збирались купи козаки,
Вже й Конєцпольський з військом на порозі.
Тож з Канева козацтво по дорозі
Похідним табором знялося й вздовж ріки
Дніпра посунуло у сторону Черкас.
Слідом повів кінноту Одживольський.
Все намагався той очільник польський
Спинити табір та зламати нас.
Але ми так пошарпали його,
Що довелось ні з чим йому вертати.
Нам же Крилова удалось дістатись,
А звідти бродом за Дніпро бігом.
Щоб там зі Жмайлом стрітися якраз.
Та він чомусь подався правим боком.
А там же ляхи всі пантрують кроки.
Хотіли перебратися й до нас,
Але човнів достатньо не знайшли,
Тож всі даремні спроби й полишили.
Ми ж знов назад вернутись поспішили,
Поки ще запорожці не прийшли.
У гирлі у самім Цибульника
Заклали табір нашвидку, бо ж поряд
Стояли ляхи в сподіванні скоро
На нас напасти. Що там та ріка?
При ляській силі нас не захистить.
Та ж від кінноти треба боронитись,
Отож і довелося городитись,
Як з військом Жмайло має надійти.
І він прийшов, хоч помочі привів
Лиш кілька тисяч. Інші десь на морі
І ще, мабуть, повернуться не скоро.
Багато хто з козацтва вже й жалів,
Що ляхів до такого довели.
Вже б може й миром?..Та ж чи підуть ляхи…
Але не було між козацтва страху.
Спочатку Жмайла в гетьмани звели.
І він вже перемовини почав
Із Конєцпольським – що робити далі.
І ляхи на своїм наполягали,
І Жмайло в них посту́пок вимагав.
Поговорили та, видать, дарма.
Ми ляхам поступатись не збирались,
Вони ж нас залякати намагались
І кожен свою вигоду тримав.
На другий день і розпочався бій.
На нас кіннота ляська полетіла,
А ми її з мушкетами зустріли,
Свинцем сипнули у обличчя їй.
Та дощ свинцевий не спинив її,
Тіснити нас усе сильніше стали,
Аж доки і до табору загнали.
Але, коней жаліючи своїх,
Не кинулись наш табір штурмувать,
А найманців німецьких надіслали.
Ті в пішому строю атакували.
Та ми змогли їм врешті раду дать.
Як німці відступилися, тоді
Взялися ляхи із гармат стріляти,
Щоб ядрами наш табір зруйнувати.
І бачить гетьман Жмайло – буть біді,
Тож відчайдухів вибрав і послав,
Аби дістались до гармат ворожих
І знищили їх скільки уже зможуть.
Але на те дарма надії мав.
Козак з конем ніколи не зладна.
Поки добігли, то кіннота ляська
Їм навперейми звідки і взялася.
Там голова упала не одна.
Слідо́м уже і вечір наступив.
Затихли ляхи. Та і ми втомились
І темрявою, як плащем укрились
Ті, хто цей день нелегкий пережив.
На завтра сили битись не було
Ні в нас, ні в них. Ті, що бажання мали,
На герці в поле ляхів викликали,
Щоб те й те військо бачити могло.
Ми ж дружно табір укріпляли свій,
А ляхи штурм, напевно, готували,
Коші́ та гу́ляй-городи́ ладнали,
Щоб врешті з нами закінчити бій.
Та Жмайло був досвідчений козак
І бачив – місце вибрали невдале,
Бо шансів нам відбитись не давало.
Та він про те мовчав весь день, однак.
А, вже, як знову темрява лягла,
Велів багаття добрі розкладати,
До сну, неначе табір готувати.
Коли ж зоря вечірняя зійшла,
Тихцем він табір в темряві підняв
Із Таборища у Медвежі Лози.
Там менше для оточення загрози.
А місце він зарані вже обрав.
Та, знаючи, що ляхи теж не сплять,
Лишив аж три загони по дорозі,
Аби сховались по кущах і лозах
Й могли погоню ляську зустрічать.
А ми, лише на місце прибули,
Взялись одразу табір споряджати.
Там ще руїн старих було багато,
Тож ми тим скористатися могли.
Тим часом перші постріли знялись,
То уже наші, певно, в бій вступили.
Ми прислухались та хутчій робили,
Поки ще ворог поряд не з’явивсь.
А канонада все гучніш луна,
Мабуть, нелегко браттям діставалось,
Але вони й на крок не відступались.
Ніхто не повернувсь. Не дивина.
Козак загине - задньої не дасть.
Хоч всі померли – військо врятували.
Ми час, щоб табір укріпити, мали,
Аби оту утримати напасть.
Вдень ляхи врешті вибрели до нас.
Хоч коні були втомлені добряче,
Та ледь Замойський табір наш побачив,
Велів атакувати в той же час.
Кінна лавина ринулась умить,
Щоб сходу всі укріплення прорвати.
Але ревнули в відповідь гармати,
Слідом мушкети кинулись палить.
І лава поріділа на очах.
Замойський сам отримав кулю в груди.
К’оби не панцир, став би перед су́дом
Господнім. Коні плутались в корчах,
В болоті грузли, бились на землі,
Отримавши, так само, нашу кулю.
Ми передсмертні крики ляхів чули,
Але ж були на них страшенно злі.
Тож сипали навстріч їм той свинець,
Аби навалу їхню зупиняти.
І врешті ляхи мусили вертати,
Побачивши, що тут їм всім кінець.
Ми навздогін ще стрілили були,
Хоч гетьман зілля повелів жаліти,
А то не буде чим наступних стріти.
Багато запастися не змогли.
Ще і частину втратили в путі,
Коли від ляхів клятих відбивались.
Десь там те зілля на возах зосталось.
Ох, як потрібні нам запаси ті!
Бо ж тут уже і німці надійшли
І узялись наш табір штурмувати.
А ті, прокляті, вміють воювати,
Ми ледь від них відбитися змогли.
І то, коли б не ранили того,
Хто керував їх строєм, то, як знати,
Вдалось, можливо б, табір їм прорвати.
Так підхопили й відійшли бігом.
Тоді прибулий Конєцпольський вже
Велів з гармат по табору палити,
Аби проломи у валах зробити.
Дерева всі зрізало, як ножем
І догори здіймалася земля
Від вибухів. Та ми того чекали
І, ледь гармати бити перестали,
Хутчій засіли за валами для
Того́, щоб знову ворога стрічать.
А він, звичайно і не забарився.
Весь виднокіл кіннотою укрився,
Бо лях атаку знов на нас почав.
Сам Конєцпольський на коні летів,
Своїх аби на полі надихати.
Та нас таким ніколи не злякати,
Ударили у лави ті густі.
І ще, і ще. А тут біля валів
Уже у шаблі ляхів зустрічали
І землю трупом по той бік встеляли,
Хоч і самі валились по землі.
Тим часом і «комишники» з води,
Кущів всіляко ляхам дошкуляли,
Із засідок з боків у них стріляли.
А спробуй-но їх в сутичці знайди.
Жорстокий бій до вечора кипів,
Поки, нарешті, ляхи відступили.
І в них, і в нас закінчувались сили.
Із темрявою спокій наступив.
Ми готувались зранку дати бій,
Здавалось, у житті уже останній.
Знов Солониця в очі наші гляне
І мертвим буде заздрити живий.
Та вранці лях гінця свого прислав,
Велів свої умови виставляти,
До перемовин будем приступати.
Я, чесно, тим словам не довіряв,
Як і багато із козацтва хто.
Та більшість все ж дала на теє згоду.
А Жмайло нами вже не верховодив,
Бо Дорошенко вибрали на то.
Він більш меткий у політесах тих,
Уміє із панами розмовляти,
А Жмайло вміє добре воювати,
Зовсім не майстер він розмов пустих.
Чотири дні на все оте пішло,
Урешті договір все ж підписали.
Ми, звісно, зовсім не того чекали,
Але куди діватися було.
Реєстр лише шість тисяч встановив,
Заборонялось в море нам ходити
І велено всі «чайки» попалити
Та іноземних не приймать послів.
Також нікого з тих, хто воював,
Пани рішили зовсім не карати
І видачі старшин не вимагати…
Ще і платню їм вищу обіцяв.
- Що ж добрими зробилися вони?
Чи припекло? – Так, припекло, ти знаєш,
Бо ж там війна зі шведом назріває.
Тож ляхам готуватись до війни.
Чим більше ляхів ляже через нас,
Тим менше піде з шведом воювати.
А ще ж і нас туди потрібно звати,
Як то було завжди в тривожний час.
Як тільки ляхам добре припече,
Вони одразу нас у поміч кличуть,
Тоді й багатство нам і славу зичать,
Аж нудить від солодких їх речей.
А ще ж боялись – вернетеся ви
З морських походів – взнаєте про битву
І можете на поміч прилетіти,
Чи ж хто із ляхів лишиться живим?
Тож підписали з ляхом договір
Та й на зимові подались квартири.
Ми з ними замирилися допіру
Та чи ж надовго цей між нами мир?

В заду́мі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У го́стях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
В розмові за чашею той і спитав:
- Вас – скіфів, говорять, багато.
Та я, коли шлях свій до тебе долав,
Міг рідко кого зустрічати.
То скільки ж вас – скіфів? Багато чи ні?..
Що мав Аріант відповісти?
Тож в задумі він і сидить кілька днів,
Забувши іноді поїсти.
А скільки ж, і справді, в країні його
Живе на сьогодні народу?
Ніколи не ставив питання того.
Тепер от, нарешті, нагода.
А він і не зна. У безмежних степах
Від Істра і до Танаїсу,
Від моря Акшайни, звідкіль веде шлях
До неврів – тих жителів лісу
Живуть його піддані. Є поміж них
І кочівники, й землероби,
І царські є скіфи – найстарші між всіх,
І є орачі… От і спробуй
Усіх полічити. Людей розіслать
По стійбищах, щоб полічили?
Та ж скіфи на місці однім не сидять,
Одвіку степами ходили.
Поглянув на води плинкої ріки,
Назад, на шатро озирнувся…
І раптом зроїлися жваві думки,
Як погляд на вої спіткнувся.
Стріла підказала розв’язку йому!
У скіфів дорослі всі – вої.
У кожного лук є і стріли…Тому,
Пожертвує кожен стрілою…
Хоча, й наконечник підійде стріли,
Бо менше морочитись треба…
Велів: усі скіфи щоб передали
Один наконечник від себе.
Гінці розлетілись умить по степах
З наказом царя Аріанта.
Ніхто хай не сміє ослухатись, страх –
Чекає ослушника страта.
І стали до царської ставки нести
Від стріл наконечники люди.
І перед шатром купа стала рости,
Вже скоро цареві й по груди.
А далі вже й вершнику до голови.
Сам цар був здивований, навіть.
Уже він рахунок тих стріл і не вів,
Бо ж мав ще важливіші справи.
Коли ж перестала зростати гора
Із бронзи посеред майдану,
Він все ж відірвався на хвильку від справ,
На всі ті мільйони поглянув,
Всміхнувся від захвату: то ж все його
Народ, що нелегко й злічити.
А що із металу робити того?
Отак серед степу й лишити?
Ні! Треба якось усе то зберегти,
Щоб зайди від страху дрижали.
Не сміли до цих от степів підійти,
Бо скіфську могутність пізнали.
Й велів він із бронзи всієї тії
Казан величезний створити.
Зібрали майстрів із держави всії,
Що вміли з металом робити.
Одні стали яму велику копать
Та глину звідтіль діставати.
Другі стали ліс на дрова доставлять.
Ті горни взялись будувати
Круг ями тії. А найперші з майстрів
Із воску казан той ліпили.
Такий, щоб всю зібрану бронзу вмістив.
Вкладали і вміння і сили.
Нарешті постав перед очі казан.
Цар пильно пройшовся, оглянув.
Кивнув лиш, нічого окрім не сказав,
Мабуть, гарне враження справив.
Тим часом майстри коло глини взялись
Ті, що добре з посудом знались.
Мішали, топтали…Нарешті, зійшлись,
Що гарно й вони постарались.
Та глиною стали казан обліплять
І знизу, з боків, всереди́ні.
Старались так, аби віск не прим’ять,
Аж доки, нарешті, під глину
Сховали весь віск. Залишили дірки
Із низу на дні і по вінцях.
Тоді вже гуртом узялися-таки
Солому тягати і дрівця.
Обклали казан той гарненько з боків,
Наклали сухого і в нього.
Кресалом ударили, вогник затлів,
Вогонь розгорівся від того.
У полум’ї глина міцніша стає,
А віск, як вода витікає.
Від того вогню сили більш додає…
Та вогнище скоро згасає.
І от перед скіфів казан – не казан,
А щось дуже схоже на нього.
Як все охололо, то цар наказав
Тягти то до ямища того,
Де глину копали. Гуртом затягли,
Землею з боків втрамбували.
І далі вже горни свої розвели
І плавити бронзу ту стали.
І знову роботи на всіх вистача:
Одні тягнуть дрова і палять,
Другі біля горнів міхами хурчать,
А треті, як бронзу розплавлять,
То тягнуть її і зливають в дірки,
По вінцях які залишили.
І так кілька днів працювали, поки
Всю бронзу в казан не залили.
Якраз її й стачило на той казан.
Як бронза застигла добряче,
То майстер найперший тоді наказав
Лупати ту глину, одначе,
Не бити занадто, щоб шкоди не мать…
Як глину із бронзи прибрали,
Велів уже цар той казан піднімать.
Взялися гуртом і помалу
Із ями казан той наверх підняли.
Поставили і обімліли.
Бо ж диво таке змайструвати змогли.
Навкруг дивувались ходили.
Та ж диво, і справді. Його товщина
В шість пальців була і вміщалось
Шістсот амфор грецького в ньому вина.
Де ще таке диво стрічалось?
А, знаючи, з чого зробили казан,
Міг кожен лише уявити,
Яка упаде на всіх вражин гроза,
Хто схоче цей край покорити.
Бо скіфським племе́нам немає числа,
Що силу неміряну мають.
Яка б вража сила в цей край не прийшла,
Живою назад не вертає…
Казан в Ексампеях ще довго стояв,
Як символ могутності, наче.
Його Геродот, як у скіфів бував,
На власнії очі ще бачив.

Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабуть, читана уся.
Від книги він раптово відірвався:
- Із ринку? – мене весело спитав.
Цікаво, звідки він про те дізнався?
Чи то я вигляд відповідний мав?
Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
- Одне «росстройство», коли туди підеш.
Воно ж таке – заманює, лежить.
Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
Що можна з тої пенсії купить?
Ото, хіба що цибулинок кілька,
Аби вже не дарма сльозу пустить.
Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
- Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
- Назвали люди…Хто в тім розбереться?
То ж уже бу́ло сотні літ тому.
- А я скажу, бо то все добре знаю.
Я ж тут із діда-прадіда живу
І розповіді їхні пам’ятаю…
- То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
Рішив я трохи дідуся направить,
Бо ще з дитинства зі свого почне.
А в мене попереду ж іще справи
Та й вдома вже очікують мене.
- Та й я про те ж…Як хочете почути?!
Було то більш як двісті літ тому.
Де сидимо – був край напівзабутий,
Лиш ліс стояв на місці оцьому
Та мочарі кругом. Сам власне Київ
Був на Подолі. Там селився люд.
Тулились купи у часи тяжкії.
Та богомольці сходились зусюд
До Лаври, що була з другого боку.
Там же і кріпость київська була,
Поставлена Бог зна якого року.
Та кріпость Київ з півдня стерегла.
Так от, коли киянам йти до Лаври
Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
Раненько за світ сонечка устали,
Щоб засвіт і вернутися могли.
Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
Що мочарі… Та то ще півбіди.
У теплий час селився в місці цьому
Непевний люд,що в Київ приблудив.
В землянках, халабудах і печерах
І волоцюги й злодії жили,
Селяни збіглі, всякі горлодери,
Що чесно працювати не могли.
Удень вони, зазви́чай, відсипались,
Вночі ж на перехожих стерегли.
Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
То і життя б позбавитись могли.
А, як лиш пограбують і роздягнуть,
Вважай, що пощастило. Отож люд,
Іще за днини повернутись прагнув,
Пройти якнайскоріше глухий кут.
Та так було лиш до пори, до часу.
Як турка подолали москалі,
Що до чужих земель страшенно ласі,
Забрали в турка добрий шмат землі,
Що звався Бесарабія. То звідти
Чужих з’явилась купа волоцюг.
Із цими тут не знали, що робити.
А тут нові. І їх розбійний дух
З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
Був поміж них жорстокий поводир.
Вже як до нього втрапив хто у клешні,
То вже терзав, неначе дикий звір.
Здається, звався Мірчей Бесарабом,
Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
І у людей маєтність відбирав.
Тож страшно стало й вдень тоді ходити
По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
Ходили й губернатора просити
Аби надав якуюсь поміч їм.
Та тому що? У нього охорона.
Йому той Бесараб був не страшний.
Хрестилися нещасні на ікони,
Щоб Бог направив гнів нещадний свій
На Бесараба і його ватагу.
Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
А поміж люду не було наснаги,
Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
Аж доки…Я забув іще сказати,
Що стежку ту, якою люд ходив
Крізь хащі ці - Собачка було звати
Чи то Собача стежка…Якось брів
Один паломник стежкою до Лаври
Та озиравсь від страху навсібіч,
Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
Хоча був білий день – не темна ніч,
Та ж було лячно. Якось озирнувся –
Позаду пес слідом за ним іде.
Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
Тікати – та ж сховатися тут де?
Він зупинився й пес завмер на місці,
Стоїть, за ним спокійно погляда.
Вгорі десь вітер шарудить у листі.
Подумав: Бог за ним же пригляда,
Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
Та і поволі стежкою побрів.
І чорний пес теж слідом підхопився,
Неначе провести його хотів.
І тут із хащі вийшов волоцюга:
- Гей, чоловіче, грошики віддав!
Злякався було чоловік наруги
Та пес позаду раптом загарчав.
Та страшно так. Розбійник налякався,
Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
За той рятунок склавши Богу дяку,
Уже спокійно чоловік пішов.
А слідом йшла вже не страшна собака,
Страх перед нею чоловік зборов.
Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
То завжди пса отого зустрічав.
Той через хащі проводжав людину,
Від злих людей її оберігав.
Бо ледве хто із бесарабів клятих,
Як стали звати волоцюг усіх,
З кущів вилазив, щоб пограбувати,
То пес одразу накидавсь на них
І ті в страху кидалися тікати,
Хоч і при зброї все-таки були.
Міг пес кого завгодно налякати,
Бо, наче в нього біс вселявся злий.
А люди тому диву дивувались,
Казали: Божий промисел, мабуть.
Із псом тим зовсім вільно почувались.
Не знаючи, як ту собаку звуть,
Собачкою між себе називали…
А волоцюги жалілись весь час,
Що зиску через пса того не мали.
І от ішли паломники якраз
По тій стежині. Тут ватага з лісу.
Сам Бесараб попереду усіх.
- Женіть грошей, бо підете до біса!
Та, ледве-ледве вимовити встиг,
Як чорний пес, як блискавка метнувся,
Звалив й горлянку миттю перегриз.
З розбійників ніхто і не сіпнувся.
Всі шугонули злякані у ліс.
Відтоді вже нікого не чіпали
Ті бесараби на стежині цій.
Спокійно люди в Лавру простували.
Пес якийсь час іще ходив по ній.
Але, оскільки все спокійно було,
То він десь зник, хоч люд і виглядав…
Вже стільки літ з подій отих минуло.
І мочарів нема, і ліс пропав
Та Бесарабка так і залишилась,
Хоч бесарабів тих нема давно.
Бруківкою Собача стежка вкрилась.
Та, як буває у житті воно,
Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
Почувши назви. Схоче більше взнать.
От я вам зараз це розповідаю,
Щоб ви могли все людям передать.

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому : бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.

Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.

Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив.

Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.

9 вересня 1995 р., Київ

Лук’янівка. Спекотним днем іду.
На лавці бачу у тіньочку діда.
Дай, сяду, трохи дух переведу.
- Добридень. Можна коло вас посидіть?
- Сідай. Чого там. Місця вистача.-
Поглянув дід на мене хитрим оком,
Прицінювався, наче чи вивчав:
- Спекотне нині літо. От морока!
Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
Добро, раніше тут озера бу́ли.
Весь люд ходив купатися туди…
- Озера тут? – А ви хіба не чули?
- Уперше чую! Де ж вони тоді?
- Давно немає. Висохли, напевно.
- То ви у них купались молоді?
- Ні, не застав. Я не такий вже древній.
То дід мені іще розповідав,
Коли малим до нього бігав в гості.
То він оті озера ще застав. –
Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
Гідрометцентр, але на вечір, наче.
- Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
- Ви щось там про озера почали?..
Що за озера? Розкажіть докладно.
Як називались, де вони були?
- Як називались – то сказати складно.
Якщо дідусь мені і називав,
То я забув уже за стільки років.
А де були?! – дідусь кудись вказав,-
Отам. Був яр великий з того боку.
Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
От від заводу ті озера й бу́ли.
Високий очерет навколо ріс.
Півтори сотні літ з тих пір минуло.
І дивно те, що люд в спекотні дні
Весь час в одному озері купався,
А в другому купатися – ні-ні,
До нього і підходити боявся.
- А чому так? – Казали, в ньому змій
Великий жив, топив всіх відчайдухів.
А, як хто йшов у темряві нічній
Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
- І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
Ніхто, щоправда змія і не бачив.
Та озеро народ те оминав.
Чуткам отим усяким вірив, значить.
Дідусь помовчав, мов думки збирав:
- Мій дід мені іще одне повідав.
Історія й тоді була стара.
Бо ж він почув її від свого діда.
Було то на Лук’янівці в часи,
Які для нас тепер маловідомі.
Вкруг Києва стояли ще ліси.
Лук’янівка була селом при ньому.
Жили усякі люди в тім селі:
Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
Хтось мав з десяток у дворі волів,
А хтось ходив попід двори і клянчив.
Жила в селі тім жіночка одна.
Ще молода, а вже була вдовою.
Забрала чоловіка їй війна,
З дитиною лишилася малою.
Але тяглася, поралась весь час,
Аби дитину вивести у люди.
Як всі, ходила в церкву кожен раз,
Хоч говорили поміж себе всюди,
Що вона відьма. Вміла кров спинить
Та травами хвороби злікувати.
Хай тяжко їй доводилося жить,
Але за себе вміла постояти.
Жило багатих кілька там сімей,
Що в Києві добро своє збували.
Тих, що без грошей руку не здійме.
Вони синів уже дорослих мали.
І троє з них водилися весь час,
Сказали б нині – то мажори, наче.
Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
Та й колобродять так, що люди плачуть.
Але бояться щось батькам сказать,
Бо ж багачі – біди не оберешся.
Якось підвечір йшли вони гулять,
Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
Був заправила бондаря синок –
Добрячий лоб і сили мав дурної.
Ступав він завше перед всіх на крок,
Не пропускав красуні ні одної.
І не одна вже плакала тихцем,
І не одна кляла вже свою долю,
Стискаючи заплакане лице.
Та хто ж піде супроти його волі.
Отак ідучи, він вдову й уздрів.
Вона якраз із кошиком стояла.
Побачивши її, отетерів.
Та підійшов: - Ти не мене чекала?
- Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
- А то що буде? Чи не приласкаєш?!
- Не приласкаю. Навіть і не жди!
- Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
А ввечері, набравшись у шинку,
Вони утрьох до неї завернули.
Вона тим часом поралась в садку,
Вмить повернулась, голоси почула.
Попід сараєм вила узяла
Та вийшла, стала з ними перед хати.
І, ледве трійця в хвіртку забрела,
На них хутчій наставила трійчата:
- Хто зробить крок, того умить проткну!
Ідіте з Богом! Я вас не просила!
І скільки сили в голосі, що ну.
Спинились ті, ступити крок не сила.
Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
- То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
А в голосі його і страх, і гнів, -
Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
З тим і пішли. А по тому́ селом
Чутки пішли, що відьма шле напасті.
Що би не сталось – все від неї йшло:
Чи граду бить, чи то худобі впасти.
Став люд на неї косо позирать
І двір її обходить стороною.
А тут зненацька, звідки – і не знать,
Забрала мужа смерть в жони одної.
А що та зла була на увесь світ,
Кричати стала – відьма опоїла.
І інші заволали їй услід.
Жіноча єдність – то велика сила.
За мить одну зібралася юрма
Та й подалася відьму ту провчити.
Вона назустріч вийшла їм сама
Аби малого сина захистити.
Всі обступили бідную її,
А попереду, звісно – лобуряки.
Ручиська тягнуть жилаві свої
Та узивають ще при тому всяко.
А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
На все оте великими очима.
Не знає – звідки вся ота біда,
Чим мама завинила перед ними.
- Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
У воду кляту! Відьма не утоне!
Взялися руки, ноги їй в’язать
Та й кинули у озеро з розгону.
Вона не встигла й крикнути, пішла
На дно, лиш бульки вгору піднялися.
Юрба ж, немов шокована була,
Хтось думав, чи бува не помилився.
Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
Його ж ця відьма клята породила!
Нехай і він скуштує теж води!
Але дарма за хлопчиком ходили.
Він десь пропав… Минуло кілька літ.
Уже пригода з відьмою забулась…
Син бондаря надумавсь змити піт
Одної днини літньої. Пірнув
До озера, доплив до середини,
Уже й назад, неначе повернув
І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
Як не шукали потім кілька днів
Усі охочі, бо ж батьки просили.
Десь і зостався на самому дні.
Пройшло днів кілька… Другого втопило
Те озеро, як митися поліз.
Вже люд став недвозначно позирати,
Чи не завівся в ньому який біс?
Йшов скоро третій берегом гуляти
В півтемряві, почули люди крик.
Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
Пропав, немов крізь землю чоловік,
Хоча усе навколо обшукали.
Тоді й з’явились по селу чутки,
Що змій у тому озері завівся
Та довжелезний і товстий такий.
Ніхто його не бачив, хоч дивився
Постійно кожен, мимо ідучи.
Отож туди купатись не ходили
І не блукали поряд уночі,
Боялися, щоб змія не збудили.
Хтось говорив був, наче відьма та
Не потонула, а тим змієм стала.
Тепер усіх хапає – не пита,
Бо зло на всіх навколишніх тримала.
Хто зна тепер як то було воно?
Чи був той змій, чи вигадали люди?
Хай, вигадано, може, все одно…
А я?.. Вже скоро помирати буду,
Та хочеться ту пам’ять зберегти,
Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
Заговорив, мабуть тебе…Прости…
То все виною це спекотне літо.

Рід Вишневецьких знаний в Україні.
Та хто ж із нас не пам’ятає нині
Дмитра, що першу Січ побудував.
Ярему, що зчепився з Кривоносом,
Від його страт здригаєшся ще й досі.
Народ не дарма катом його звав.
Та нині про Михайла мова піде,
Того, що був тому Яремі дідом.
Він все життя своє провоював.
То з турками й татарами, що пхались,
Добра собі нажити намагались
На Україні. Він їх зустрічав
Та проводжав, щоб пам’ятали довго,
Ворожим трупом устеляв дорогу.
А то ішов в похід на москалів,
Що українські землі захопили
Та мало їм – ще більшого хотіли.
Тож їм гарячі голови студив.
Ходив в похід на них не раз, не двічі,
Громив в бою, як козакові й личить,
Міста брав штурмом – мури не спасли.
От про один з таких його походів
Розповісти б хотілося сьогодні,
Коли б цікаві слухачі були.
Отож, було то в час, коли Баторій
Псков облягав у сподіванні, скоро
Його під королівську руку взять.
Застряг надовго, правда попід містом.
А тут іще ідуть тривожні вісті,
Що цар війська нові почав збирать.
Щоб якось царську відвернуть увагу,
Велів підлеглим проявить відвагу,
Посмикати Московію з боків.
Михайло був у той час каштеляном
У Києві. Відкликнувся негайно
Та і на Січ одразу поспішив.
Зібрав усе там лицарство низо́ве,
Що крові москалям пустить готове.
Й тих, хто за гроші королю служив.
Ще долучив і слуг, і всіх охочих,
Які давно до бою шаблі точать.
Таким от робом військо собі збив.
А далі рушив вверх Дніпра походом.
Одні – човнами, другі – кінним ходом.
І, таким чином у Чечерськ пристав.
Дорогою до нього доєднались
Ті старости, що теж в похід зібрались
І кожен з них загін оружний мав:
Із Гомеля і Річиці, з Пропойська,
Із Овруча зійшлося трохи во́йська.
І, навіть, чашник київський прибув.
Туди ж привів козацтво Оришовський,
На ті часи «поручник понизовський»,
Що головним у реєстрових був.
У середині серпня із Чечерська
Пішли похідним маршем до Трубчевська,
В якім московський гарнізон сидів.
Був замок добре зміцнений, багато
Було у нім запасу і гармати.
Тож відбиватись міг багато днів.
Міг…На таке він, справді, сподівався,
Та Вишневецький, як туди дістався,
Одразу взявся стіни штурмувать.
Козацтво те робило дуже вміло,
Тож хутко стінами заволоділо
Та кинулися браму відчинять.
Хоч московіти опір і чинили
Та мусили скоритись, врешті, силі,
Здались на милість. Все ж у січі тій,
Говорять, люду згинуло багато,
Ще багатьох в полон вдалося взяти.
Сам воєвода, геть програвши бій,
В полон потрапив. Замок попалили
Та і на захід далі поспішили.
Князь по-татарськи військо розпустив
Аби округу всю пограбували
(Бо саме так тоді і воювали –
Хто більше взяти із війни зумів).
Зібралися тим часом воєводи
Прилеглих замків супроти походу
З Путивля, Брянська, Почепа, Орла,
Із Новгорода, Стародуба, Рильська,
Стрільці та із дітей боярських військо,
З донських коза́ків сила надійшла
Із їхнім отаманом Модиваном.
І кинулося військо те негайно,
Щоб князю перетяти далі шлях.
Над річку Судость, врешті наздогнали.
Якраз війська на переправі стали.
Всі старости на розсуд свій і страх,
З військами на той берег перебрались,
Заночувати там уже збирались,
А козаки на цьому ще були.
Побачивши таку зручну нагоду,
Всі московіти налетіли сходу
На старост. Ті захоплені були
Зненацька. Та, однак, не розгубились,
Їм часу небагато знадобилось,
Щоб лад навести в війську, почали
Чинити опір. Добре так чинили,
Аж доки в поміч козаки наспіли.
І разом бити ворога взялись.
А ті такого, видно, не чекали,
Тож незабаром з поля й повтікали
І по лісах, яругах розбрелись.
В полон усе ж потрапило багато.
На ранок стали вбитих рахувати,
Десь аж півтори тисячі знайшли.
Отож, здобувши славну перемогу,
В зворотню вони рушили дорогу
І так спокійно Брагина дійшли…
Це був останній із походів славних,
Хоч Вишневецький не полишив справи
Козацькі. Їм протекцію складав.
Перед сенатом захищав всіляко,
Бо ж добре розумів, що крім коза́ків,
Хто б рідну Україну захищав?

Полуденне сонце іще припікало,
Хоч спеки вже літньої і не було.
І валка повільно шляхо́м простувала,
Полишивши зранку привітне село.
Позаду зосталась Пилява і поле,
Де ляська і слава, і сила лягла.
А тут, на возах, люди стогнуть від болю,
Не знаючи ще, чи їх смерть обійшла.
Поранені в тій бойовій веремії
Тепер безпорадні вертали назад.
Воли, у ярмі натираючи шиї,
Везли переможців. Та хто тому рад?
Хто тяжко поранений і ледве дише,
У кого ті рани не надто тяжкі,
Лежать на возах, озираються лише
На ліс, на дорогу, на хмарки легкі.
На першому возі козак говірливий,
Хоч весь у бинтах, ні на мить не змовка.
Візниці старому розказує живо
Де був і що бачив. Здорова рука
Стискає шаблюку, що поряд на возі.
Без неї козак, начебто й не козак.
Вже трохи і голос захрип у дорозі,
Але помовча́ти не може ніяк.
- Знайома дорога. Вже скоро і Біла,
Колись воювати отут довелось.
Татар налетіла великая сила.
З ордою десь тут наше військо зійшлось.
Коли то було? Літ із двадцять минуло?!
Рік, мабуть, по Жмайлу…Так-так, саме рік.
Вже холодом з півночі трохи війнуло,
Як краєм пронісся стривожений крик:
«Татари!». Орда чималенька зібралась –
Ногаї, буджаки – гуде Чорний шлях.
Вже, навіть, до Росі, казали дістались.
Летів хижим птахом попереду страх.
І вибрали ж кляті удалу годину,
Бо ж військо все ляське на шведів пішло,
Зосталась, хіба що, кварцяна частина
Хмелецького, більше і сил не було.
Вже й Рось перейшли, повз Антонів орда
Взялась на Волинь, аби там розгулятись,
Лишаючи сльози і кров по слідах…
Та нам ще за місяць вдалося дізнатись
Від наших людей, що були у степах,
Про те, що замислили кляті ординці.
Тож ми перетяли на захід їм шлях.
Побачивши, що їм там не поживиться,
Вернулись за Рось на Катонські поля,
Де кошем і стали. Вже звідти чамбули
Майнули, щоб здобич тягти звіддаля.
Три дні на те все їм відведені бу́ли.
Тим часом Хмелецький вже сили зібрав.
Тоді був хорунжим Брацлавським. І, тому,
Кварцяний свій полк під орудою мав,
Десь тисячу воїв, напевно, у ньому.
Магнатські, охотницькі бу́ли полки.
Піхота Корецького також наспіла.
Зібрались усі під Оратів поки,
Де огляд Хмелецький зробив своїм силам.
А далі, пославши хоругву одну,
Щоб ворога ще віддаля чатувати,
Хмелецький в Те́тіїв іще завернув,
Де ми його військо і мали чекати.
Нас було десь тисяча. Гетьман узяв
Армату і все, що потрібно для бою.
Всі інші полки на місцях полишав,
Щоб села й міста прикривали собою.
Був гетьманом в нас Дорошенко тоді,
Михайло. Розумний, скажу, чолов’яга.
Як ми під Криловом були у біді,
На мужність не дивлячись і на відвагу,
Притисли нас ляхи. Вже смерть на поріг,
Уже ми від неї рятунку не бачим…
Він якось із ляхом домовитись зміг
І голови тим врятувати козачі.
Відтоді у Жмайла забрав булаву,
Став гетьманом… Тож, дочекались ми ляхів
І, ледве упала роса на траву,
У сторону Білої рушили шляхом.
Знав добре Хмелецький де стала орда,
Проте невідомо, які в неї сили.
Щоб з того не бу́ла велика біда,
Велів, щоби десь «язика» прихопили.
І ляхи пішли, й Дорошенко узяв
Загін невеликий та слідом подався.
Татарин же малим числом не блукав,
Розбійничав, але все ж остерігався.
Урешті обоз десь татарський знайшли
І зня́ли сторожу тихцем серед ночі.
До війська того «язика» привели,
Хмелецькому перед його ясні очі.
Татарин від страху усе розповів:
Де військо стоїть і яка його сила,
Хто орди свої у набіг цей повів.
Із допиту того було зрозуміло:
Ще кіш на Катонському полі стоїть,
Там мурз і солтанів зібралось до біса.
Щоб більше ясиру собі наловить,
Окремі чамбули за Рось подалися.
Те поле широке між давніх валів,
Як для оборони – то дуже придатне.
Отож недарма тут татарин засів.
Для бою – то так, але от… відступати…
Це був для татар своєрідний ланту́х,
Куди вони са́мі себе ж і загнали…
Вали гальмували стрімкий кінний рух,
Татари ж інакше і не воювали.
Діставши ці вісті, Хмелецький «розцвів».
Оскільки татар було більше утричі,
Він табір рухомий ладнати велів,
Що міг нам придатися добре у січі.
Він ночі тієї, вважай, не лягав,
Полки шикував, готувався до бою.
А перший ледь промінь на землю упав,
Ми Рось перейшли і спорядженим строєм
Пішли, щоб орду ту зі світу звести.
Та на півдорозі спинитись прийшлося,
Бо ж вперлись в один із тих давніх валів,
Яких так багато отут у Пороссі.
Він шлях до орди нам перегородив.
Татари на те й сподівались, мабуть,
Раділи, що гарно від нас заховались.
Задумавсь хорунжий: як тут йому буть?
І виходу, наче, немає, здавалось.
Кіннота ще якось той вал подола,
А з табором як? А без нього - пропасти.
Й надумав Хмелецький: кінноту послав
Той вал перейти і на ворога впасти.
Піхота ж вози хай за вал проведе,
Поки татарва буде зв’язана боєм.
А вже на тім боці знов табір зведе
І слідом до бою стає із ордою.
Отак і вчинили. Хмелецький повів
Хоругву свою на орду нуреддіна,
Що в центрі стояв. Стрімко так налетів,
Що аж подалася її середина.
Хоч мав нуреддін той найкращих бійців
І мурзи у нього були найзнатніші,
Хмелецький ударом найпершим же змів,
На них натискаючи більше і більше.
А тут підоспіли і інші полки,
Врубалися з лівого й правого боку,
Затисли в лещата ударом стрімким.
Татари іще опиралися поки.
Іще намагалися нас обійти,
Аби оточити, бо ж їх більше бу́ло,
Хоч дехто уже намагався втекти…
Тим часом і наша піхота прибу́ла
Із табором. Вдарили звідти з гармат,
Хоч дощик і сіяв та гримнуло знатно.
Татари від ядер метнулись назад,
При тому й на полі упало багато.
Ми билися справа, Хмелецький послав,
Щоб всю ту орду біля Росі затиснуть,
Аби утекти жоден шансу не мав.
І ми вже, повіриш, старалися, звісно.
А сам Дорошенко, як справжній козак,
Попереду війська з татарами бився.
Двох зразу убив, хоч з одного ніяк
Не витягне спис. Так у нім і зостався.
На нього ми, дивлячись, брались собі
Орду підлу ту на капусту кришити.
Татари метались у тісній юрбі,
А ми, наче в полі покосами жито,
Рубали їх шаблями, тисли кіньми,
Щоб в купу велику побільше зігнати.
Години за дві, вже й втомилися ми,
Як перші ординці взялися тікати.
А далі посунула слідом орда,
А ми вже за нею, її проводжати,
Лишаючи вбитих татар по слідах,
Хто квилив «аман» - у полон того брати.
І так, поки й темрява вкрила орду,
Тоді лише стали назад повертатись.
Боявся Хмелецький, що ті відійдуть,
Аби уночі знову сили набратись
Й напасти гуртом розпорошених нас.
Тим паче, за Россю ще й досі блукали
Чамбули, що мали вертатись якраз.
А в кожному з них було сили чимало.
Хмелецький дарма хвилювався, проте,
Орда хитрувати зовсім не збиралась,
Їй страх не давав спромогтися на те,
Летіла й назад озиратись боялась.
Тож вранці Хмелецький загони послав.
Одні – щоб на бродах орду перестріти,
Другі – перекрити усіх переправ,
Татарські чамбули за Рось не пустити.
П’ять днів полювання на ворога йшло,
П’ять днів ми із коней своїх не злізали.
Багато орди перебито було,
Багато полону усякого взя́ли.
Одних лише мурз із півсотні, простих
Татар більше тисячі. Ляхи старались,
Кого зустрічали – рубали усіх,
Ми ж більше узяти в полон намагались.
Бо ж ляхам то що, а ми можем полон
На наших братів у орді обміняти.
А скільки добра нами взято було?!
Одних лише коней настільки багато,
Що кожен з «бахматом» додому вернув,
А дехто привів, навіть, двоє і троє…
Козак раптом змовк, лише тяжко зітхнув,
Вернувшись думками знов до того бою.

Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
Час тягся довго, як дорогою воли.
Думки тривожні в голові його роїлись
Такі, що й з розуму звести його могли.
Війна з Московією ве́лася невдало,
Смоленськ за місяць московіти узяли.
Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
Тепер вони на Вільно запросто ішли.
Аби навалу ту ординську зупинити,
Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
Полки козацькі удалося долучити
І все те військо до Борисова привів.
Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
У мовсковітів війська більше в кілька раз,
Тож невідомо, що попереду чекало.
Аби дарма в сидінні не втрачати час,
Він доручив похід Острозькому, що знаний
Був полководець, бо ж не раз перемагав
Татарські орди, що приходили незвані,
А нині гетьманську посаду посідав.
І от, віддавши військо гетьманові в руки,
Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
Вісток не маючи, втішаючись поки
Лише надіями, що все якось минеться,
Що князь Острозький зможе якось раду дать.
Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
Отак у сумнівах минають дні і ночі…
Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
- Давай його сюди негайно перед очі!
І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
Весь у багнюці, але не до церемоній.
- Я від Острозького! Вітаю, мій король,
Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
Аби почесну швидше виконати роль.
- Розповідай! Розповідай усе детально!
Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
Відсвяткувати хочу гарну новину!
Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
Як наше військо перемогу здобуло!
І посланець тоді почав розповідати:
- Як тільки військо із Борисова пішло,
Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
Бо ж ворог може закріпитися в містах,
Тоді з ним важче набагато буде битись.
Та і казна військова в нас напівпуста.
Тож подолали кілька болотистих річок,
Розбили кілька московитських засторог,
Що воєводи розіслали нам навстрічу,
І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
Верстах від нас стояло військо московітське.
Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
Скоріше схоже на орду, а не на військо,
Кінні загони так і шастали кругом
І стерегли, щоб річку ми не подолали.
Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
Поки кінні їх увесь час відволікали,
Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
З човнів, колод та діжок міст побудували
І переправу на той берег почали.
Кінноту першу бродом на той бік послали,
Її тихцем місцеві люди провели.
Поки усе то зрозуміли московіти,
Поки помчали переправу зупинить,
Уже змогли їх польські латники зустріти,
Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
На ранок восьмого все військо вже стояло
У бойових порядках з річкою в тилу.
Перед собою враже військо споглядали.
Воно і справді мало силу чималу.
Але татарська і московська все кіннота
З списами, луками та шаблями. У нас,
Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
Хто в тому війську буде першим, головним.
Отож Булгаков Челяднінові перечив,
Бо уважав, що родовитіший над ним.
Московське військо стало у порядок звичний.
Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
А попереду всіх татари бистротічні,
З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
Тож зрозумів, як йому треба воювати
І відповідно всі війська розташував.
У центрі виставив піхоту і гармати,
А всю кінноту позад неї і з боків.
Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
Важкі хоругви – в основному, із гусар.
А за піхотою велів резерву стати –
Також важка кіннота, латники. Удар
Вони могли нанести там, де важко б стало,
Аби знесиленим полкам допомогти.
А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
Оскільки там нас могли легко обійти,
То у ялиннику з гарматами сховався
Значний загін з піхоти і легких кінних.
Для воєвод московських тільки і лишався
Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
Наш центр був, немов фортеця неприступна.
Отож вони бій саме так і почали.
Та, замість того, аби діяти всім купно,
Вони розрізнено були у бій пішли.
Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
І воєводі покорятись не хотів,
Всією силою на фланг наш навалився,
Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
В отвіт на нього наші вдарили гармати
І московитські прорідили враз ряди.
Проте їх виявилось надто забагато
І скоро військо московіт угородив
В хоругви польські. Їх до берега притисли.
Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
Оскільки сил у московітів більше, звісно,
Відбити ту орду – завдання не просте.
Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
Лише на третій раз відтисли москалів.
Поволі бою трохи зменшилась напруга.
Що ж воєвода? Той стояв і не велів
Іти своєму суперечнику у поміч.
Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
Що вони міряються знатністю родів.
Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
Які ударили в московський лівий край.
Натисли наші, але ворог їх відкинув.
Велів Челяднін своїм воям – налягай!
Сам одночасно кинув полк і на гармати,
Аби піхоту нашу добре посікти.
Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
Не всій кінноті удалося і втекти.
Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
Князь тричі кидав проти них свої полки.
На полі від побитих вже зробилось тісно,
Але Булгаков і не зрушився поки.
Рішив тим самим відомстити воєводі,
Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
Того всього нам зрозуміти було годі…
Нарешті час критичний у бою настав.
Сигнал подав Острозький нашим відступати
Під тиском тих переважаючих їх сил.
А московітські кінні слідом стали гнати
Аби зайти враз війську нашому у тил
Та до Дніпра його притиснути й загнати.
Із переможним криком мчаться москалі.
Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
Встелились трупом «переможці» по землі.
Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
Здійнявся поміж ними перелячний крик.
І, спантеличені від того москалі,
Тікати кинулись, змішалися із тими,
Хто ще не бачив небезпеки взагалі
І наступати поспішав слідом за ними.
Князь кинув військо все одразу своє в бій,
Полки московські вже не стримали удару,
Зламався їх непереможний досі стрій
І розлетілися, як в небі сірі хмари.
А ми, як коршуни насілися на них
І стали гнати ту юрбу та добивати.
Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
Велів Острозький весь резерв слідом послати.
На свіжих конях вони гнали вісім верст,
Кого у річці у Кропивні потопили,
Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
Хто втік, а більшість того війська полонили.
Надвечір врешті повернулися вони
І привели полону різного багато.
Було шість сотень лише знатних поміж них,
Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
Це тільки з самих родовитіших родин.
Ще двоє також полягли на полі бою.
Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
Немає ліку усім їхнім прапорам…
Навряд чи далі воювати вони зможуть.
Хоча і йшли за перемогою…О, так!
Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
Тепер в кайданах тих красуються, однак…
Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
Але собі лиш завдали страшної шкоди.
- А скільки воїв у тій битві полягло?
- У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
На тому полі бою смерть свою знайшло,
Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
- Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
Або кайдани свої ж власні одягає,
Або ж лишається в землі оцій лежать.

В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
І до весла на галері в ланцюг закували.
Що йому було робити: з тим веслом вмирати
Чи якимось чином волю й життя рятувати?
Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
Буде способи шукати, боротися буде.
Тож Марко не став картати свою лиху долю,
А став думати, як ліпше вирватись на волю.
Був він парубок моторний та в удачу вірив,
Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
Мов показував, що хоче туркам послужити.
За то мав він певну волю на отій галері,
Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
Та чекав лише моменту, коли воля Божа
Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
Та галера належала тоді Касим-беку,
Що вважався адміралом. У краях далеких
Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
З братом рідним різним крамом вони торгували.
Тої осені узяв він всі галери сво́ї
Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
Розвантажившись на місці, назад повернули.
По дорозі до Стамбула були завернули.
Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
Далі йти шторми осінні в морі не давали.
Навантаживши товаром всі чотири судна,
Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
Але тільки вийде в море, як буря наскочить
І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
Врешті вирішив він марно не ризикувати.
Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
Вирішив, що почекають поки морські справи.
Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
Нехай бачить усе місто «велику» людину,
Тож із судна забрав турків ледь не половину.
Як немає капітана – «розслабились» й інші.
Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
Та самому важко братись за те трудне діло.
Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
Може, якось те повстання слід підготувати?
Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
Та на сильну свою руку і більше нічого.
Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
- Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
Турки завжди свою зброю сховану тримали.
Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
А в Марка немає шабля, то схопив жердину
Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
Устромив жердину греку з усього розмаху.
Тут уже і товариство стало надбігати,
Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
А то билися киями, веслами, котлами –
Усім, що лише знайшлося у них під руками.
Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
Мустафа сидів, що поки був за головного.
Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
Бо вся палуба накрита полотном великим.
Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
Та і линви підрубали, полотно упало
І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
Можливості підніматись із трюму нагору.
Але бранці полотно те все згорнули скоро
Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
Убивали й викидали чимскоріш у море.
Ні одного не лишилось турка уже скоро…
Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
Стали із гармат стріляти, аби потопити
Та із гавані галеру в море не пустити.
Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
Линви різати, вітрила хутко піднімати.
Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
Повернутися у гавань бранців умовляти.
Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
Летить морем та галера, вітрилами грає,
Та й на весла іще бранці дружно налягають.
І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
А за нею три галери, як коршуни слідом
Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
Задощило, закрутило, судна завертіло.
Налякались турки бурі, мусили вертати
Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
Але бранці не злякались, вітрила спустили
Та про Божу допомогу молитви творили.
І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
Втікачам у спину прямо дути починає.
Розпогодилося скоро, на острів пристали,
Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
Ще і милостиню дали ченцям православним,
Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
А вже скоро й Італія перед них постала,
Їх галера в Калабрії берега пристала.
Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
А вже далі перед ними і Палермо стіни.
У Палермо зупинились, галеру віддали
Правителю і копійки за неї не взяли,
Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
Не продали – торгувати такими самими,
Як вони були рабами, честь не дозволяла.
Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
Відпустили, хай котиться на чотири боки.
А прислугу залишили – жіночки нівроку.
Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
І Марко теж одружився на одній панянці
Катерині, що між інших на галері пли́ла,
Турки у Олександрії продати хотіли.
Раде було товариство та Маркові вдячне,
Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
То усім їм веслярами і до скону бути.
А так вибороли волю і, до всього того,
Не втратили в колотнечі життя ні одного.
Тож обрали капітаном, на два судна сіли
Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
Та і був зовсім нелегким шлях до України.
Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
А таки привів додому загін невеликий.
Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.

Злий, як дідько хан лютує у Бахчисараї,
Посла ляського до себе в ставку викликає.
У присутності усього ханського Дивану
Йому кліпати прийшлося. Від калги-султана
Довелось почути те, що хана розлютило,
Бо козаки в ханські землі набіг учинили.
Стояв довго посол ляський, потупивши очі,
Бо ж війни Річ Посполита із Кримом не хоче.
Не до того, в Лівонії з Москвою зчепилась.
Там вся сила королівства з москалями билась.
Вимагав хан, аби ляхи розбій припинили
І козацтву в Крим ходити всім заборонили.
А то…далі йшли погрози війну розпочати.
А послу лиш головою прийшлося кивати.
Стояв, наче рак – червоний, гнів його аж душить:
Як посміли королівські накази порушить?!
Звісно, в Польщу не так часто татари вчащали,
Вони більше в Україні земельку топтали.
Хіба з хлопа що убуде? Вже б перетерпіли.
А тепер он скільки йому клопоту зробили.
Обіцявся посол: звісно, король прийме міри,
Хоч словам його не було у хана довіри.
Що ж так хана розлютило? Хто винен у тому,
Що не спалося спокійно і хану самому?
У той час Річ Посполита в Лівонії билась,
І вся сила запорозька там їй би згодилась.
Тож зібрав Самійло Кішка на Січі охочих
Аби вести воювати в землі полуночні.
На Січі у малій силі вольниця козача.
І Григорія за себе наказним призначив.
Молодий іще полковник добре знавсь на справі.
Бо ходив уже в походи і на морі плавав.
Знав, орда ледве прознає, що пішли козаки,
Налетять на Україну її зарізяки.
Тож не став того чекати, зібрав всіх, що має:
- А давайте, - каже, - в гості в орду завітаєм.
Ще татари і не встигли в похід зготуватись,
Як у рідних у аулах прийшлось захищатись.
Пройшлись вогнем козаченьки, багатьох побили,
Тож татари того року в похід й не ходили.
Та подія й розлютила хана до знетями –
Не вдалося в Україні розжитись рабами.
Та Григорій Ізапович на тім не спинився,
Вже за рік морським походом піти спорядився.
Не для того, щоб турецькі міста штурмом брати –
Кораблі перестрівати та бранців звільняти.
Недалеко від Кілії галеру зустріли,
Турків в море поскидали, всіх бранців звільнили.
А побіля Аккермана, як назад вертали,
Ще галеру захопили та суден чимало
Торгівельних. Триста бранців звільнили при тому.
Тож спокійно повертатись можна і додому.
Та в лимані їх ескадра турецька зустріла,
Гасан-паша чималеньку вів супроти силу.
Та не стали козаченьки перед ним тікати,
Узялися кораблі ті ледь не штурмом брати.
Гасан-пашу оточили, ледве-но відбився,
Був раденький, як у морі врешті опинився.
Повернулись козаченьки з славного походу,
Завдали проклятим туркам чималої шкоди.
Якось взимку прийшла вістка тривожна зі сходу,
Що султан Бухар ногайський зібрав цілі орди
Та і рушив аж від Волги в похід в Україну.
Знов чекати в ріднім краї лихої години.
Похопились ляхи, звісно від новини тої,
Але що їм Україна? Ближчі краї сво́ї.
Хто ж зупинить ту навалу? Хто на шляху стане?
Бо ж орда, як розійдеться, й Києва дістане.
Вийшли знову козаченьки на бій на кривавий,
Рідні землі боронити та шукати слави.
Знов Ізапович на Січі зібрав усі сили,
Щоб орду на Україну вони не пустили.
А орда уже здолала й Дніпро міцним льодом
Та й до Корсуня прямує нестримним походом.
Не став гетьман за стінами від орди ховатись,
Зустрів її понад Россю. Тій куди діватись?
Довелося з козаками ставати до бою.
Думали вмить роздушити козаків ордою.
Стріли мужньо козаченьки ординську навалу.
Так зустріли, що покотом ординці лягали.
Устелили усе поле своїм мертвим тілом.
Схаменулись, дременули, бо жити хотіли.
Провели їх козаченьки до Дніпра самого
І ногайцями встеляли до ріки дорогу.
Ледве з залишками війська Бухар утік звідти
Та зарікся в Україну більше не ходити.
Ще не встигли козаченьки від бою спочити,
Коли нові лихі вісті встигли долетіти.
Знову кримці піднялися, у похід зібрались,
То розвідники із Криму від своїх дізнались.
Ждуть, як вкриють броди льодом лютневі морози,
Щоби ніг не замочити було голомозим.
Старший ханський син, відомо, орду ту збирає,
Адже трон він після батька посідати має.
Тож потрібно ще здобути у поході слави…
Їх зустріли козаченьки біля переправи.
Розколошкали орду ту, аж пір’я летіло,
Орда ще до України дістатись не вспіла.
Розігнали її степом. Хто живий зостався,
Знов не солоно сьорба́вши, в улус повертався.
А на весну Ізапович знов похід готує,
І охочих набирає, і «чайки» будує.
Рішив гетьман, що пора вже на Варну сходити,
Аби туркам в місті тому легко не сидіти.
Вийшли «чайки» в синє море, біліють вітрила
І несе їх, наче птахів, нестримная сила.
Знов галер десяток стріли біля Аккерману.
Ті не думали, що скоро ще до бою стануть.
А козаки налетіли та турок побили
Та й собі оті галери пусті захопили.
До Кілії повернули, де їх не чекали,
Наче коршуни зненацька на фортецю впали.
Поки турки лаштувались ставати до бою,
Козаки уже на стінах Кілії самої.
Опирались турки, звісно, люто опирались,
Аж нікого з гарнізону поки не зосталось.
Як побили усіх турок, флотом зайнялися.
Лаштувати всі галери до бою взялися.
Вправних козаків зібрали, на них посадили,
Ще і вимпели турецькі назад почепили.
З того часу, як Нечаю вдалось Варну взяти,
Змогли турки високії мури збудувати
І вважали – неприступна тепер ця фортеця.
Все ж Ізапович ту Варну узяти береться.
Вранці-рано з мурів Варни флот турецький вздріли,
Допомозі тій нежданій дуже пораділи.
Увійшли галери в гавань, ніхто не стріляє.
Раптом флот цей на турецькі судна нападає,
Що у гавані стояли. Зчепились бортами,
Лізуть на них козаченьки морськими чортами.
А з фортеці все то бачать, але не стріляють,
Бо де свої, де чужі там – вже не розрізняють.
Позбігалися на мури з фортеці всієї,
Захопилися у страху битвою тією.
А тим часом усі «чайки» по річці піднялись
І у озері за містом у тилу зібрались.
Поки турки на галери очі витріщали,
Козаки з тих «чайок» мури швидко «осідлали».
Увірвалися у місто із другого боку.
Звідки турки й не чекали. Отож вони поки
Розібралися та опір чинити зібрались,
Козаки уже у місті шаблями рубались.
Тут, галери захопивши, козаки і з моря,
Стали дертися на стіни. Й захопили скоро.
Оточені з усіх боків, турки не здавались,
Де-не-де іще боролись, люто захищались,
Адже знали , що пощади не буде нікому.
Тож під шаблями лягали один по одному.
Як погинули всі турки, що в місті сиділи,
Козаки всіх їхніх бранців нещасних звільнили.
А було їх там чимало з Польщі, України,
Угорщини, ще багато з якої країни.
Одні стали укріплення турецькі ламати,
Інші скарби приховані взялися шукати.
А багато турки всього в місті наховали,
Так що з Варни козаченьки чималенько мали.
Як закінчили всі справи, все перетрусили
І нічого із укріплень цілим не лишили.
Посадивши невільників усіх на галери.
Полишили вони Варну, як після холери.
Щоб і далі над Високим знущатись Порогом,
На галерах майоріли гетьманські корогви.
Пройшли мимо Аккерману, Очаків минули.
Турки з мурів ледве шиї собі не звернули.
А, коли уже в лимані при березі стали,
Всі гармати на галерах хутко познімали.
На очах у турок судна турецькі спалили,
Щоб вони вже бузувірам клятим не служили.
А невольників на «чайки» усіх розібрали
Та із гетьманом до Січі вертатися стали.
Був між тими козаками у поході тому
Й Сагайдачний. Став він гетьман вже роки по тому,
А тоді лише полковник, досвід набирався,
До великої до слави тільки піднімався.

Був Самійло воїн вправний, вправний і відважний,
Рубав, наче ту капусту усю силу вражу.
Хоча був він не простого, а княжого роду,
Проте легко спільну мову з козацтвом знаходив.
Бо ж козацтву усе рівно – простий чи багатий,
Головне, щоб умів шаблю у руках тримати.
А Зборовський махав добре шаблею своєю,
Де він тільки не залишив слід кривавий нею.
В Трансільванії, Молдові, Речі Посполитій,
І з Баторієм під Псковом проти московітів.
Там під Псковом тоді ляхи надовго засіли.
Недостатньо у них було проти міста сили.
Тож велів король Самійлу до козаків мчати
Аби сили козацької в поміч їм набрати.
Доки їхав, геть забувся доручення свого,
Бо з’явилися надії великі у нього.
Адже вабив більше всього його трон Молдови.
З кримським ханом про ту справу вів він перемови.
Обіцяв хан йому поміч…легко ж обіцяти.
Адже слово можна дати, можна і забрати.
Поки вони домовлялись, турки наказали,
Щоб татари проти персів коней повертали.
Хан тут і рішив Самійлу свиню підложити:
Спершу підем з козаками, каже, персів бити,
А тоді вже на Молдову… Почухав той лоба
Та й на Січ, вести розмови з козаками, щоби
Ті у Персії далекій туркам послужили…
Розізлились козаченьки, ледве не втопили
У Дніпрі за те Самійла. Ледь живий лишився.
Повинивсь перед козацтвом, до ніг уклонився,
Попросив собі у поміч Молдову здобути.
Та й погодилось козацтво – так тому і бути.
То ж не з персом воювати у краях далеких.
Проти турка козакові збиратися легко.
Бо ж Молдова у ті роки під турком ходила
І султани правителів на трон в ній садили.
Як почули козаченьки, що на турка йтимуть,
Де й поділись суперечки, що були між ними.
Бити турка – любе діло завжди козакові,
Добре шаблю напоїти турецькою кров’ю.
Пішли в похід два загони – один суходолом,
Другий вниз Дніпром водою, аби потім полем
Піти з Бугу на Молдову. Та не так все склалось,
Як у голові Самійла гарно лаштувалось.
Пройшли Дніпром до лиману, щоб до Бугу звідти,
А там турка довелося у лимані стрітить.
І було у того турка кораблів до біса,
Ні один байдак козацький крізь них не пробився.
Хоч і бились козаченьки мужньо та відважно,
Але ж усі переваги мала сила вража.
Б’ють гармати з усіх боків та байдаки топлять,
Раді турки, як живого козаченька схоплять.
Притискають козаченьків до берега кляті,
Ні до Дніпра, ні до Бугу не хочуть пускати.
Так насілись, так старались, побити хотіли,
Що одна галера їхня на мілину сіла.
Сіла вона на мілину, козаки зраділи
І самі на ту галеру влізти захотіли.
Але турки заходились так з гармат стріляти,
Що, чи хочеш, чи не хочеш – прийшлось відступати.
Зійшли з «чайок» козаченьки на правому боці,
А там ями кабанячі на кожному кроці.
Полюбляли кабани тут боки вигрівати,
Тепер є де козаченькам голову сховати.
Хто у ямах, хто у шанцях, що встигли нарити.
Узялись від турка берег мужньо боронити.
Хоча турки з гармат берег рясно поливають,
Та козаки із мушкетів їм відповідають.
Хто зна,чим би закінчилась ота колотнеча.
Та прийшла орда татарська зі степу надвечір.
Оточили козаченьків, у кільце узяли
І вже турки переможно руки потирали.
Зібрав гетьман козаченьків, став у них питати,
Хто заради товариства ладен смерть прийняти?
І зібралися охочі, сміливі й завзяті.
Велів їм тихцем Самійло у човни сідати.
Пройшли тихо між галери, а уранці рано
Раптом вдарили на турка всі гуртом неждано.
Доки чухалися турки, доки відсіч дали,
Доки всіх тих козаченьків стріляли, рубали,
Весь загін зібрався хутко, поранених взяли,
На останні вісім «чайок» безпомічних склали
Й подалися у верхів’я, до витоків Бугу.
А по березі сторожа тихцем «пугу-пугу».
Турки врешті подолали неждану «підмогу»,
Кого вбили чи кайдани надягли на кого.
Кинулись - нема козацтва, й сліду не лишилось.
Обшукали увесь берег – наче провалились.
Мов якась чарівна сила їх кудись поділа,
Чародіїв воювати вони не схотіли.
Відписали до султана переможні вісті,
Що погинуло козацтва, може, тисяч двісті.
А козаки тим же часом Бугом піднялися,
Тут і кінні козаченьки у полі знайшлися.
Знов Самійло має військо, знову силу має,
Але інша небезпека у степу чигає.
Чим те військо годувати, як припасів мало.
Всі припаси у лимані з «чайками» пропали.
Йшли козаки голим степом під сонцем палючим.
Йшли голодні, вночі спали під терном колючим.
Все, що можна, вже поїли ще і спрага клята.
Хто ж Молдову з таким військом піде здобувати?
А тут ще від ляхів вісті лихіші щоднини,
Вороги проти Самійла плетуть павутину.


Турки скарги шлють в Варшаву, війну обіцяють
Ну, а ляхи війни тої зовсім не бажають.
Ледве-ледве із Москвою війну закінчили.
Ще із турком воювати вже не мали сили.
Збираються хмари чорні над Самійлом в Речі,
Хоч би зберегти вдалося голову на плечах.
Довів військо до Савранки, де і хліб, і риба
Та і полишив, сам подався відводити кривди.
Все би обійшлося, може, та Замойський клятий
Велів славного Самійла у кайдани взяти.
Пригадали все Самійлу, усі його вини
Та й у Кракові зрубали голову повинну.
Та це все було вже потім. Козаки, тим часом,
Нагулявши трохи тіла на рибі та м’ясі,
Поспішили на Січ-матір братів піднімати,
Щоб полонених на Бузі козаків звільняти.
Зашуміло, загуділо козацтво від вістки.
- Чого було, - закричали,- в ту Молдову лізти?
Але згодились, що треба братів виручати.
Але ж треба для походу гетьмана обрати.
Та над цим питанням довго вони не гадали:
- Микошинського Богдана! – гуртом закричали.
Був Богдан на Січі знаний, бойовий, завзятий.
Під таким із турком легко буде воювати.
Вже не раз ходив у море…Тільки-но обрали,
Як одразу нові «чайки» готувати стали.
Зготували добрих «чайок» собі для походу
Та й спустили їх хутенько на бистрі її води.
Поставили гаківниці, підняли вітрила
І до моря, наче птахи, стрімко полетіли.
Чи стоїть в лимані турок? Чи зможуть застати?
Чи прийдеться аж за море за тим турком гнати?
Та даремні всі тривоги. Розвідка доносить,
Що святкують перемогу турки іще досі.
Прикували козаченьків на весла та й раді,
Що ніхто тепер на морі для них не завада.
Опустилась нічка темна, тихо на лимані.
І підкрались козаченьки вранці у тумані.
Виринули із туману, як чарівні птахи,
Турки, навіть, помолитись не встигли Аллаху,
Як галери оточили, з гаківниць пальнули
І накинулись одразу на турок поснулих.
Брали судна абордажем, рубались завзято,
Щоби турка ні одного в живих не лишати.
Іде люта колотнеча за каторгу кожну
Та відбитись від козаків турки не спроможні.
Хто погинув, хто у воду, аби врятуватись,
Хоча б плавом до берега живими дістатись.
А з Очакова за всім тим турки виглядають.
Хоч гармати добрі мають, але не стріляють,
Бо ж своїх скоріше вцілять, аніж у козаків.
Отож поміч їм надати не можуть ніяку.
А тим часом козаченьки добре напосілись,
Уже скоро всі галери у них опинились.
Позвільняли козаченьки братів із неволі,
Хоч ті вже й не сподівались на щасливу долю.
А галери потопили на очах ворожих.
Більше в морі воювати вони вже не зможуть.
А самі у «чайки» сіли й подались додому,
Із піснями вигрібали, не знаючи втоми.
Пливе, гетьмана козацтво свого прославляє –
Микошинського Богдана… Тож і ми згадаєм.

Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
- І чого та клята нечисть усе туди пхає?
Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
Чи про долю попередніх нічого не знають?
І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
Уже скільки москаликів наші там побили.
Я хотів було сказати, що того не знаю,
Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
Аби мені часи давні, славні нагадати.
Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
Аби мені пам’ять роду мого повернути.
І, мов стало перед очі видиво величне –
Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
Не лише для мене голос буде говорити:
- Казав мені козак один, що сам все то бачив,
Яка бува незборима та сила козача.
Було якось зібралися на татар походом,
Настругали собі «чайок», спустили на воду
Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
Аби добре помститися за вчинене ними.
За набіги на Вкраїну, за розор провчити
Та братчиків-невільників з полону звільнити.
Погуляли Кримом славно, татар порубали,
Попалили міста, села, бранців позвільняли.
Вже вертатися додому, аж буря триклята
Налетіла серед моря, звідки і не знати.
Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
Одні просто потопила, а другі – кото́рі
На воді іще тримались – берега прибила,
Де їх турки і татари бігом полонили.
Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
Та вона уже по вінця води понабрала.
Довелося неборакам її полишити,
А вже далі пішки степом до Січі спішити.
Недалеко і дістались, як татар узнали,
Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
І ніде не заховатись, все як на долоні.
І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
Доведеться помирати – братчики рішили.
Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
Щоб забрати із собою більше вражой сили,
І на небі, як належить, козака зустріли.
А татар з одного боку, з другого - до біса.
З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
На Січі всі його знали та й трішки боялись.
Такі, як він «характерник» тоді називались.
Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
Отож, слухайте уважно, як маєте бути
Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
Ідіть зараз он до того кургану у полі,
Що видніється заледве аж на видноколі.
Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
Бо тоді для вас погано може обернутись.
«Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
Попрощалися козаки та швидко помчались
До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
Долетіли до кургану, вибрались нагору.
Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
І всі туди, де лишився козак-характерник .
І ні один коня свого назад не заверне.
А над чорною юрмою, як блискавка блище -
Літа шабля козацькая та ворога нище.
Летять голови ворожі, падають під ноги,
Уже купа високая виросла круг нього.
Уже видно, що татари жахатися стали,
Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
То татари ідуть пішки і там помирають.
Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
Лише коні налякані степом розбігались.
Подались тоді козаки шукать побратима,
Довго-довго марудились із трупами тими.
Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
То не зможе того поля ніяк оминати.
Бо тягтиме її туди незборима сила,
Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
Аби того Чорнобая люди не забули,
Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
От що мені моя пам’ять раптом нагадала.

Наді мною Христос плакав…
Я ж негідне дитя Його рук!
Світ довкола мене – клоака
перекреслених мною букв.
Небеса, словеса, країни –
я за ніч одну розкроїв
і німі потрухи-руїни
іменами прозвав вождів:
тих, що різали, тих, що вішали,
тих, що тішились, а не тішили,
що в музеях розклали кістки
бухенвальдської комуністки,
а церквам розписали стіни
стріли крові моєї дитини.
Там за нею Христос плакав…
Я ж її – під червоний прапор!
Я ж її – на всесвітнє свято,
де усім язики відтято,
де усі, під одну гребінку,
лиють злидні в пусту торбинку…
Вибач, синку: не я – хазяїн.
Боже, каюсь. Я – Кай … ні! Каїн!

5 серпня 1990 р., Київ

Калини віття
Через століття
Кров українську для нас берегли,
Щоб пропри зради й чесності вади
Гени козацькі не полягли.

Є ДНК українське в колоссі,
Що на розлогих полях вироста,
І у дівчати малого в волоссі,
Що українську косу запліта.

Слід його знайдено і в попелищі,
Що залишилось від хати дідів,
В квітів пучечках, які на горищі
Там, де очіпок бабусин висів.

Навіть у річці, десь там за горою,
В кожній краплині її й на містку
Сховано гени, щоб злою ордою
Не утоптали нам волю хистку.

Наш генофонд в чорнобривцях і мальвах,
У кропиві, споришу, бузині
В крилах лелечих, у сутінків барвах,
В співі птахів у садах на весні.

І віття верби -
То народу герби,
Що споконвіку карбують скарби
Нашого роду - любов і свободу,
Щоб й наші діти все це берегли.

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

Самотня «чайка» серед моря плине.
Одна. Морське безмежжя навкруги.
Козакам вже гребти не до снаги,
А шлях іще гай-гай до України.
Пливли до Кафи, але стріла їх
Турецька сила в Керченській протоці.
І переваги всі на її боці.
Хоча козацтво, то жалітись гріх,
І не з такими у бої встрявало
Й перемагало. Та біда у тім,
Що голова в бою потрібна їм,
А от її якраз і не бувало.
Бо що за гетьман той Перебийніс,
Чи писар Богуславець біля нього?
Вони ж не бачать далі носа свого.
Згубили флот. Забрав би обох біс.
Не здатні вдалий вибрати маневр,
Підставили всі «чайки» під гармати.
Тож туркам тільки й лишилось стріляти…
І хто за це все відповість тепер?
За сотні душ, загублених в бою,
Іще за сотні, що в полон попали?
За «чайки», що на дні морськім пропали?
Хтось, може, склав і голову свою
Чи туркам у невільники попав.
Та що тепер про те усе гадати?
Тепер своє б життя порятувати.
Хоча, чи вдасться – то ніхто не знав.
Вже диво, що прорвались крізь вогонь
І від галер турецьких відірвались.
Хоч цілий день на веслах управлялись,
Та вирвались. Достатньо і того.
Про завтра – то уже Господь подба,
Як на те буде, звісно, Його воля.
Тоді, можливо, їм всміхнеться доля
І не поглине ця морська вода…
Розслабившись, сиділи козаки,
Дивились на скривавлені долоні,
Раділи, що живі і не в полоні,
На краще сподівалися-таки.
На лавці поряд молодий козак
І зовсім сивий, з оселедцем довгим.
Молодший пильно дивиться на того,
А той шепоче, не змовка ніяк:
- Де той Нечай? От був би тут Нечай,
Ми б того турка в морі потопили
Та ще б собі галери захопили.
Нечай знаходив вихід зазвичай.
- А про Нечая, дядьку, розкажіть,-
Встряв молодий, - я також хочу знати,
Як треба з турком в морі воювати.
Старий поглянув та замовк на мить.
Заклав за вухо довгий чуб собі,
На сонце глянув, що палило з неба.
- Ну, що ж, послухай, синку, коли треба,
Можливо, знадобиться і тобі.
Нечая я уже давненько знав.
Не раз ходили у морські походи,
Тож він умів поводитись на водах
І дуже вдало в морі керував.
Отож, коли Богданко захотів
Прокляту Кафу врешті розтрощити
Та християн-невольників звільнити,
В похід збиратись козакам велів.
Та ж, знаючи – ледь поголос піде,
Що йдуть козаки, турки встигнуть миттю
Невольників на судна посадити
І в море. Хто там їх тоді знайде?
Або у інші поженуть міста
Через гірські вузенькі перевали.
Ото, щоб, не дай Бог, того не стало,
Він іще й «чайки» лаштувати став.
Нечаєві якраз і повелів
Собі п’ять тисяч козаків узяти,
Нікого з Кафи в море не пускати,
Поки б і він із військом підоспів.
Ми легко Крим по морю обійшли,
Із моря Кафу у облогу взяли.
Всі кораблі турецькі зупиняли
І жодному пробитись не дали.
Нахабних брали всіх на абордаж,
Топили чи для себе забирали.
На гетьмана із військом не чекали.
Коли ж то він проб’ється степом аж?!
Нечай послав частину козаків,
Щоб всі шляхи із міста перетяли
Та зайняли у горах перевали,
Бо ж уже добре знали – де які.
Поки Богданко крізь орду пройшов,
Весь час від мурз настирних відбивався,
Нечай вже й місто штурмувати взявся,
У порт із боєм «чайками» зайшов,
Із фальконетів місто обстріляв
І висадив козацтво попід стіни.
Хоч турки і стріляли без упину
Та козаків вогонь той не лякав.
А тут і військо сушею прийшло.
Злякались турки від такої сили,
Від міста відступитися просили,
Та ми ж про Кафу знали, що то зло.
Що там в неволі православний люд,
Який орда для продажу пригнала.
Серця у нас від помсти аж палали
Вогнем пустити цей бісівський кут.
Лише Богданко булаву підняв,
Як дружно ми подерлися на стіни
І вони кляті впали за годину.
Не довго і у місті бій тривав.
Велів Богданко клятих не жаліть,
Що православним людом торгували.
Тож ми нікого у полон не брали:
Хотіли дуже крові – то жеріть!
Коли останній з гарнізону впав,
Ми кинулися бранців визволяти.
А їх у місті було так багато –
З півтисячі був хтось нарахував.
Залишивши руїни по собі,
Ми на Козлов всі разом подалися.
Повів Богданко степом своє військо.
Нечай же морем «чайками» побіг,
Щоб місто з моря знов заблокувати,
Не випустити жодного звідтіль.
Ми не жаліли на шляху зусиль,
Аби нам швидше той Козлов дістати…
Та не судилось…На ріці Салгир
Козацтво стріли посланці від хана.
Богданку в ноги кинулись з проханням
Крим не трощити й учинити мир.
За то хан купу грошей обіцяв.
Й невільників, що у Криму страждали,
Усіх-усіх звільнити обіцяли.
Богданко на умови ті пристав.
Іще сімсот невільників забрав,
Дари багаті та й на Січ подався.
А що робити нам? Нечай спитався
У гетьмана. Той довго не гадав.
Призначивши Нечая наказним,
Велів іти невольників звільняти
В Синопу і Трабзон, де їх багато,
Щоб повернуть нещасних в рідний дім.
А нам то в радість. Море не ляка.
Та й нашу втому, як рукою зня́ло.
У турка в гостях ми ще не бували,
А він нас, клятий, навіть не чека.
Вітри на морі були в поміч нам
І стрімко «чайки» до Синопи гнали.
Вже за добу, як коршуни упали
На те «кохання місто», а вже там
Ми, врешті, свою душу відвели.
Розбіглись турки, коли нас уздріли.
Лиш небагато опір учинили,
Але від шабель хутко полягли.
А ми не стали витрачати час,
Поки у місті рейвах, страх панує,
Козацтво усі виходи пильнує,
Щоб турок раптом не напав на нас.
Самі, тим часом в місті узялись,
Що найцінніше хутко відбирати
Та ще братів по вірі визволяти.
Такі в чималій силі віднайшлись.
Нечай нам дав на все кілька годин,
Бо ще ж Трабзон попереду чекає.
Тривожна вістка швидко долітає.
Поперед неї прагнув бути він.
Чи все знайшли, чи визволили всіх?
Звичайно, часу було не багато,
Як пролунав сигнал в човни сідати.
Нечай чекать не буде – хто не встиг.
У «чайки» сіли й подались на схід.
У турка ще «позичили» сандали,
Куди колишні бранці посідали
Й неспішно подались за нами вслід.
Поки ще вістка берегом повзла
Аж до Трабзона, що козак гуляє,
Вже «чайки» в гавань міста запливають.
Сторожа вся шокована була.
Поки вони до тями вже прийшли,
Ми кораблі турецькі захопили,
На вулиці беззахисні ступили
І в шаблі кляте місто узяли.
Знов ґвалт і крик, і дим аж до небес.
Нечай тепер не стримував нікого
І ми в Трабзоні гарну мали змогу
Обпатрати його практично весь.
Тут і полон чималий узяли
Із яничар. В дорозі ще згодяться,
І запорізьких позвільняли братців
Усіх, кого у місті лиш знайшли.
Та й здобич нам багатою була,
Куди побільше, аніж у Синопі.
Що буде з містом – то султанів клопіт,
А нам дорога вже на Січ лягла.
Забравши ще турецьких кораблів,
На весла яничарів посадили,
Невольниками палуби забили,
Щоб відвезти до рідної землі.
Тут ще з Синопи наші підійшли,
Що попливли услід нам на сандалах.
Отож всі разом подалися далі…
Та скоро і до Січі прибули.
Отак от славно погуляв Нечай.
Про нього і в Варшаві говорили.
Самі б ніколи ляхи не посміли
Туди піти. Уміють лиш повчать.
Тепер же розхоробрились вони.
Раз козаки спроможні турка бити,
Чому б те в користь Речі не пустити?
Та ще й щоб обійтися без війни.
Тож сам Баторій гетьману велів
Піти Кавказом трохи погуляти,
Щоб не в Європу турку носа пхати,
Колотиться нехай в своїй землі.
Отож Богданко знову сил зібрав,
Щоби пройтися з ними суходолом,
Та на Кавказі випробувать долю,
Нечаєві ж наказа знову дав,
Три тисячі узяти козаків
Й похід той з боку моря прикривати
Аби турецьким кораблям не дати
Вчинить ворожі дії ніякі.
Тож ми спустились «чайками» в лиман,
А далі навкруг Криму до Кубані.
Хоч турки вже втомилися в чеканні,
Ми уночі підкрались, як туман
Між кораблі, що ждали нас в протоці
І турків узяли на абордаж.
Тут добре досвід пригодився наш
Й раптовість, що була на нашім боці.
Поки «допетрав» турок, що й чого,
Ми вже на їхні палуби стрибали
І всіх підряд шаблюками рубали.
Все,що зосталось з флоту отого
В Азов, під його стіни дременуло.
А нам того і треба лиш було.
Все непридатне враз на дно пішло,
А ми тепер на південь повернули.
Там турок нас, напевно, не чекав.
Ми лущили фортеці, як горіхи.
І здобич нам, і нашим шаблям втіха.
Уздрівши нас, вже турок утікав
І бою не приймаючи. А ми
Пускали півнів та і далі мчали.
З неволі всіх полонених звільняли.
І брали турок у полон самих,
На каторги на весла посадить,
Нехай везуть невольників додому.
Нехай відчують, як то без утоми
На веслах тих прикутими сидіть.
Як до Стамбула вістка доповзла,
Що знов Нечай гуляє синім морем,
Несе містам турецьким смерть і горе,
Султан скарав і вісника зо зла.
А сам велів негайно слати флот,
Щоб на Трабзон нам шлях перепинити
І до Синопи також не пустити.
І та підмога попливла. Та от,
Ми перестріли їх на пів путі.
Вони нічого й зрозуміть не встигли,
Як з боку сонця «чайки» і надбігли,
Взяли «у шаблі» всі галери ті.
Пославши турок рибу годувать,
Ми кораблі побиті потопили,
А інші попере́д себе́ пустили.
Здалеку ж, хто в команді – не впізнать.
Отак спокійно і в Трабзон зайшли:
Вперед галери, а ми вслід за ними.
І знову хутко, так, як після Криму,
Ми брами й мури міста узяли.
Хоч турки й опиралися, проте,
В кінці кінців здались чи повтікали
Ті, що від шабель ще не повмирали.
А здобич наша все росте й росте.
Й невільників знов визволить вдалось.
Добро, що кораблі ми захопили,
На них всіх тих нещасних посадили.
«Помилувати» турок довелось.
На весла посадили, хай гребуть,
Своє життя нещасне заробляють.
А вже і осавули нас скликають,
Бо ж до Синопи ще долати путь.
З Синопою теж швидко обійшлись,
Знов каторги попереду пустили,
А вслід за ними місто й захопили.
Повчити трохи турок довелось…
А далі вже надумались на Січ.
Вже «чайки» повні й каторги набиті.
А тут Нечай: - Чи й на Стамбул сходити?
- Чому б і не сходити, звісна річ!
Султан нахабства того не чекав.
Він же послав аж цілий флот за нами.
А ми перед Стамбульськими стіна́ми.
Коли Босфор вогнями запалав
І окурились чорним димом стіни,
Вогнем пішли палаци навкруги.
Ми всіх повирізали до ноги
І відомстили туркам за всі ви́ни.
Поки султан оговтатися встиг
І флот супроти нас устиг зібрати,
Ми полишили у вогні Галату
І впали на Болгарію, як сніг.
Болгар ми не чіпали, звісна річ,
Нам турок по фортецях вистачало.
Вони одна за одною упали,
Горіли потім яскравіше свіч.
З останніх легко Варну узяли,
Знов турок з кораблями одурили.
Здається, їх нічого не навчило.
Вже б якось придивитися могли.
Тож поки витріщалися вони
На кораблі, що за свої вважали,
Ми з тих гармат, що в них же і забрали,
Вгатили так – звалили пів стіни.
А далі хутко «чайки» увійшли
І місто наше…Турок опирався,
Поки вмирав, нарешті, чи здавався.
А що вони супроти нас могли?
Остання, врешті, впала Кілія.
То недалеко, в гирлі вже Дунаю.
Всі відчували – Січ на нас чекає,
Втомилися вже трохи у боях.
Отож, спаливши ту фортецю вщент,
Ми подалися до Дніпра, додому.
Забулася умить вся наша втома.
Вже уявляли радісний момент,
Як ми на Січ припливемо з усім.
Важкі галери приведем з собою,
Не знайдені, але здобуті з бою,
Товаришам похвалимось своїм.
Нечай, щоправда, іншу думку мав,
Бо розумів, що зайва то морока.
І що вони нам ще потрібні поки.
Коли ж дійшли Очакова, сказав
Невільників густіше посадить
На ті галери, які легші були.
А інші всі на дно морське пірнули,
Аби уже під турком не ходить.
Коли ж Аслан-Керменя досягли
Й до Січі вже, вважай, рукой подати,
Велів Нечай і ті на дно пускати,
Невільники вже й пішки йти могли.
Тож без галер вернулись ми на Січ,
Хоча і тим, що привезли з собою,
Здобутого в краях турецьких з боєм,
Нам стачило хвалитись, звісна річ.
Про той похід враз слава розійшлась,
Дісталася вже скоро і Варшави.
Нечаєві співали ляхи славу,
Хоч сам Нечай не надто й вихвалявсь.
Не задля слави у похід ходив,
А трохи турка клятого провчити
Та ще братів-невільників звільнити
Із тої чужоземної біди.
Султан був злий, від ляхів вимагав
Аби вони нас люто покарали.
Та ляхи того учинять не стали
Іще й король всім нагороди дав,
Кому дарунки, кому привілеї,
Кому чини. Лише простий козак,
Дістав, хіба що, купою подяк
Від усієї почесті тієї.
Та ми в похід не задля того йшли.
Та й, звісно, у поході щось здобу́ли.
Отож вважали – не в накладі були
Іще й для Січі славу здобули…
Тепер, якби Нечай із нами був,
То турку нас здолати б не вдалося.
Були б вони на дні морському досі.
- А я оце іще на Січі чув,
Встряв молодий,- що саме кошовий
Нечай мав цей похід збирати.
- Так він його і взявся готувати.
Та гетьман, щоб він досі був живий,
Призначив не Нечая наказним,
Нездару отого́ – Перебийніса.
Який із нього отаман у біса?
Одразу ж у халепу встряли з ним.
Чому не дав Нечаю булави?
Чи, може, щось вигадував для себе?
Чи, може, просто думав, що не треба
До тої булави ще й голови?..
Та, синку, ти надії не втрачай.
Живі-здорові і то слава Богу.
Коли на Січ не знайдемо дорогу,
Тоді прийде на поміч сам Нечай!

Він степом пробирався цілий день,
Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
Тепер же відпочив би десь охоче,
Як для спочинку місце віднайде.
Помітив балку, завернув туди.
Високі схили заросли кущами,
Продрався тихо, коли бачить – прямо
Вже майже біля самої води
Багаття невеличке майорить.
Здалеку б і не здогадавсь ніколи.
Ще кілька чоловік сидять навколо.
Охрім спинив коня, завмер на мить.
Що то за люди? Що в них в голові?
По виду на татарина не схожі.
А раптом то виві́дники ворожі?
Вертати в степ? Там спробуйте – зловіть!
Один тут раптом басом одізвавсь:
- А хто там за кущами схоронився?
Як православний – то ходи, не бійся!
Тут ворогів немає серед нас!
І на додачу ще й перехрестивсь.
Охрім тоді до вогнища спустився,
Перед всіма також перехрестився,
Коня пустив та й на землі усівсь.
Помовчали, той самий запитав:
- А хто ти будеш, добрий чоловіче,
Що сам-один блукаєш степом ніччю?
- Охрім я. – Від своїх, мабуть, відстав?
- Та ні. Я просто їду та і все.
Шукаю у степу своєї долі.
Уже смертей набачився – доволі.
Та хто зна, що вона ще піднесе.
- А я Остап. А то Петро, Семен…
- А я – Богдан,- найстарший одізвався.
Він пильно до Охріма придивлявся,
Здавалось, наскрізь поглядом пройме.
- То хто ж ти – селянин, а чи козак?
Чого в степах на самоті блукаєш?
Та ще й місцини тихої шукаєш?
Такої нині не знайти ніяк.
Тож розкажи, що бачив по світах.
- Хто я такий, узнати хочеш? Слухай.
Чотири роки з Півторакожухом
Ми поминки справляли по братах,
Що кляті ляхи їх замордували,
Як придушили весь козацький гнів.
Хтось, може, тихо на Січі сидів,
А ми їм спать спокійно не давали.
- То ти з Карпом чотири роки був? –
Озвавсь Богдан. – То ви були знайомі?
- Ну, зустрічались кілька років тому…
Охрім і сум у голосі відчув,
І інтерес, аж очі засвітились:
- Почути більше про Карпа б хотілось.
Ти з ним від часу Остряниці був?
- Так. Як усе козацтво піднялось,
Як попід ляхом землі запалали,
Ми у селі також сидіть не стали,
Хто вила взяв,хто косу. Що знайшлось.
Спалили спершу клятий панський двір .
Самого пана не вдалось впіймати.
Мов відчував, утік скоріше, клятий.
А був же пан наш лютий, наче звір.
Зібралися шукати козаків,
Аби із ними разом ляхів бити…
Не встигли, правда, і село лишити,
Як ляхи узялись не знать – звідкіль.
Хто не утік, у муках той сконав –
Кого на палю, кого під сокиру.
Мені вдалося врятувати шкіру.
Сокирою я ляха зарубав,
Забрав його і шаблю, і коня
Та і погнав пристанища шукати.
Когось, до кого міг би я пристати.
Спочатку їхав просто навмання
Та бачив села, що вогнем горять.
І крики чув змордованих, побитих.
Та що супроти міг один зробити?
Вдалось одну ватагу розшукать,
Яка до Мерлі потайки ішла,
Де, як казали, отаман збирає
Тих, хто іще боротись сили має.
Отам нас вперше доля і звела
З Карпом. Він осавул колишній,
Що й тямовитість, й мужність проявив,
Як разом з Острянином ляхів бив.
Ніколи в бійку не встрявав поспішно,
А завжди спершу все обміркував…
Зібрались козаки і посполиті
На раду – треба ж все обговорити,
Обрати того, хто би керував.
Бурхлива, кажуть, була ота рада,
Багато хто від криків аж захрип.
То мій товариш розказав – Пилип,
Тепер уже, на жаль, покійний, правда.
Урешті-решт погодились усі
І гетьманом Карпа проголосили.
Ми вже до них за кілька днів приспіли,
Як збір уже Карпо проголосив,
Закликав всіх, хто ще поки живий
І хто боротись має в собі сили,
Щоб до Карпа всі поспішали сміло.
Він піднімає помсти стяг новий.
Почувши клич, збиратись почали
До нас всі ті, що ще не склали зброї,
Кому дороги не було другої,
Бо вже назад вернутись не могли.
Та ляхи скрізь наставили застав
Та перекрили геть усі дороги
Аби до нас не пропустить нікого.
А Єремія військо своє взяв
Та і привів його супроти нас.
Жорстока, люта січа почалася.
Ні той, а ні другий не піддавався.
Князь посилав в атаку раз по раз,
А ми її, одначе, одбивали.
Вже кров струмками в річку потекла.
Все ж вража сила гору узяла.
Ми відступили, а вони не стали
За нами йти. Злякалися, мабуть,
Зосталися зализувати рани.
А ми на південь подалися прямо,
Щоб там в степах до часу перебуть.
Карпо на Січ тоді нас не повів,
Бо Січ й сама оговтатись не встигла,
Як сила ляська звідусіль надбігла
І голову там не один зложив.
Та й мала Січ вже гетьмана свого,
Тож, зрозуміло, двом затісно стане.
І стали ми в степу похідним станом.
Де землі Січі з боку одного,
А з другого татарські вже краї.
Щоб ворогів між них не наживати,
Карпо січовикам велів сказати
Що буде з півдня захищати їх.
Татарам же запевнення послав,
Що він не буде землі їх чіпати,
Бо прагне лише з ляхом воювати.
Тож хан наш табір також не чіпав.
Хоч ляхи перетяли всі шляхи,
Та поодинці, через перепони
Приходили до нашого загону,
Хто не злякався утисків лихих.
Загін наш ріс, а ляхів брало зло,
Вони постійно військо посилали,
Аби воно в кайдани нас побрало
Або зі світу просто ізвело.
Але Карпо скрізь очі й вуха мав.
Коли загін маленький – бив у полі,
Нема чого в степу шукати долі.
Коли ж загін великий нападав,
Відводив табір у татарський край.
Туди вже ляхам зась було ступати,
Бо ж з ханом доведеться воювати.
Побродять ляхи, погрозяться, знай
Та і вертають. А ми тут як тут.
З татарами навчились поряд жити.
Коли вдавалось ляхів наловити,
Нав’яжемо на руки-ноги пут
Та і татарам враз відвеземо.
Вони ж за них великий викуп мали.
А нам за те овець, биків давали.
Без їжі ж довго не проживемо.
Отак воно й минуло пару літ:
Із ляхом бились, з мурзами мирились.
Вже й сил у нас достатньо накопилось,
І досвіду – як ляха бити слід.
Та тут чутки степами поповзли…
Під ханом були й кримчаки, й ногаї.
А землі їх аж за Кубань сягали.
Калмики там сусідами були.
Чого забаглось мурзам тих калмик,
Того не знаю. Та вони напали,
Чогось ногаїв різати поча́ли.
Піднявсь страшний над усім степом крик.
Хан кримський, звісно, орди всі підняв
Аби калмицьким ордам відсіч дати.
Та тих, мабуть, зійшлося забагато,
Щоб хан один їм якось раду дав.
Тож до Карпа у поміч і послав.
Той вислухав, потилицю почухав,
Зібрав старшину, ще її послухав
Та, врешті, хану свою згоду дав.
Що не кажіть – калмик – зовсім не лях.
З другого боку – скільки поряд жили.
Не воювали, хоч і не дружили
Та якось торували спільний шлях.
Хан продовольство й зброю обіця
Та ще і непогано заплатити…
А козакові ще чого хотіти?
Та нам ще і згодиться зброя ця.
Тож ми знялися й подались на схід,
У кількох битвах орди ті побили
Й вони назад до Волги відступили…
- Ти нам, козаче, розкажи, як слід,
Як саме ви з калмиком воювали,-
Сказав Богдан. – А що там говорить?
В степу орду нелегко й так побить.
Вона зненацька раптом нападала
Й зникала. А ми табором ішли,
Вози важкі, на них легкі гармати.
У таборі нелегко нас узяти,
Ми відсіч дати будь-кому могли.
Орда заманить ворога на нас,
А ми з гармат її й мушкетів косим,
Калмиків кров’ю усю землю зросим.
Татари повертаються в цей час
Та й добивають ворога, женуть,
Поки не встелять трупом усе поле.
Калмики розбігаються навколо,
Ховаються – не видно і не чуть…
Кінні татари й піші козаки –
То, я скажу – велика дуже сила.
Ми разом ляха хутко би побили…
- А із Карпом що трапилось-таки?-
Спитавсь другий. – Казали – отруївсь
Чимсь у поході?! – Не було такого.
Я у останні дні був біля нього.
Якби отрута – я би додививсь.
Ні, то хвороба. Ще й така стрімка.
За кілька днів всього його й не стало.
Ми серед степу табором стояли,
Тримали його тіло на руках,
Не знаючи – як тут і поховать.
Адже навкруг нема і деревини
Аби зробить по-людськи домовину.
Тож довелося діжку нам узять
Із-під горілки. В ній він і лежить
Десь серед степу у краю чужому.
Хреста хіба поставили по йому.
Але, навряд чи досі він стоїть…
Охрім замовк. Мовчали також всі,
Хотіли, мабуть, то запам’ятати.
Тут наймолодший: - Ще б хотів спитати.
А що, Карпо ходив у кожусі,
Чи в півтора, що так його прозвали?
- Та ні. Про то історію я чув.
Карпо на Січ ще тільки-но прибув,
Як тут татари на село напали.
Тож козаки хутенько на коней.
Карпо із ними. Тих татар прогнали.
А, як на Січ уже гуртом вертали,
Хтось з козаків Карпові і гукне:
- Ну, що, козаче, що в бою надбав?
Карпо: - Надбав аж півтора кожуха.
- Як півтора? – потилицю той чуха.
- Я одного надвоє розрубав,
Другого вбив – тож разом – півтора…
Відтоді й став він Півторакожуха…
Розмова стихла. Кожен тишу слухав.
Кінчалася в степах її пора.

З корчми,прийнявши добре медовухи,
Микола повертавсь до куреня.
Хоча мороз його хапав за вуха,
Зі степу вітер в спину підганяв.
Та медовуха гарно душу гріла
Та й в курені натоплено, тому
Крізь заметіль він посувався сміло,
Вже небагато й лишилось йому.
Зима таки добряче діставала
Та він і не таке переживав.
Якраз йому зима на думку спала,
Якої він до того і не знав.
Тоді він був ще молодим, гарячим,
В надвірних Вишневецького служив.
Життя лиш починалося козаче.
Ярема ще Лубнами володів.
Там і була ота надвірна сотня,
В яку Миколу також узяли.
В той час було не надто і роботи –
Зібрались та пішли, де князь велить.
Козацтво низове сиділо тихо
Після кривавих з ляхами боїв.
З татарами бува наскочить лихо
Та князь умів давати відсіч їм.
Селяни мовчки в полі працювали,
Міщани теж не брались бунтувать.
Часи, здавалось «золоті» настали –
Так ляхи їх взялися називать.
Зима в тім році дуже була люта,
Сніги мели, замети вище стріх.
У комині лиш завивання чути,
Мов дідько вивів всіх чортів своїх.
Морози річки аж до дна скували,
Шляхами тоді мало хто ходив,
Бо часто люди в полі замерзали.
Отож Микола у теплі сидів
І мріяв, як і всі, мабуть, козаки,
Просидіти отак аж до весни.
Бо ж сила і не вижене ніяка
Нікого з дому. Але днем одним
Надії всі порушились одразу.
Уже, вважай під Новий рік було,
Примчав гонець і вістю усіх вразив:
Татарське військо у набіг пішло.
Іслам-Гірей, не дивлячись на зиму,
Послав орду Московщину палить.
Сам не пішов в набіг шляхами тими,
Бо ж можна у дорозі й задубіть.
Послав туди свого калгу- султана.
Ніхто татар узимку не чекав.
Вважали – як тепло уже настане,
Тоді би, може, кримець і напав.
Та , бачте, хан не став тепла чекати.
На Рильськ, Путивль посунула орда.
Усе навкруг взялось вогнем палати.
Не було сили, хто би відсіч дав.
За стінами сиділи воєводи,
Дивились, як пожадлива орда
З усіх усюд ясир до купи зводить,
Винищує всі села без сліда.
І села, і містечка невеликі
Погинули в розорі і вогні.
Носилися повсюди орди дикі
І вороння вслід чорне в вишині.
Не маючи чим ворога спинити,
Звернулися до ляхів москалі,
Військову поміч узялись просити.
Так договір підписаний велів.
Тож польний гетьман Миколай Потоцький
Із панських почтів військо назбирав,
Узяв усіх своїх, що мав при боці
І навперейми тій орді помчав.
Помчав…то, може голосно занадто,
Бо ж всі шляхи замети замели,
Мороз на місці не давав стояти.
Тож ляхи чи то йшли, чи не ішли
У сторону Охтирки. Врешті стали.
Орду б здолали, але зиму – ні.
Бо тисячами люди замерзали
І коні. Польний гетьман впав у гнів,
Кричав, просив, але затялись ляхи –
Не підем далі, княже, хоч убий.
Зима на них-таки нагнала страху.
Отож притлумив гетьман гонор свій
Й послав гінця тоді в Лубни до князя,
Мовляв, збирайся, княже, виручай.
Князь, звісно, не сприйняв то за образу,
Бо ж мусив боронити й власний край.
Підняв усіх та на морози вигнав,
Подався сам у війська на чолі.
То добре, що річки скувала крига,
Не відрізнити воду від землі.
Він – не Потоцький, козаки – не ляхи.
Тут повеліли, значить, треба йти.
Перед зимою теж не мали страху
І напрямки летіли до мети.
Князь поспішав та, звісно, обережно,
Сторожа пантрувала всі боки
Та і порядок князь тримав належний,
Тож втрат у війську не було поки.
Вже в Новий рік, як досі пам’ятає,
Князь до Путивля волохів послав,
Нехай роз’їзд усе, як слід узнає,
Щоб про орду він відомості мав.
Орда на той час вже набіг скінчила,
З ясиром поверталася у Крим.
Людей в ясирі тому було сила
І як в такі морози було їм?
Дізнавшись то, велів всім князь рушати
Вслід за ордою. Ворсклу перейшли.
Зима сліди не встигла замітати,
Тож добре видно, як татари йшли
Та на сліду замерзлих залишали.
Татар не часто, більше – москалів.
В степу татари більший досвід мали,
Як їм на голій вижити землі.
А москалі –то звикли в теплій хаті.
А тут женуть півголих крізь мороз,
Ні обігрітись, ні кудись сховатись,
Тож замерзати лише й довелось.
За Ворсклою сторожа вість прине́сла,
Що понад Мерлю моститься орда
На відпочинок. Козакам же, чесно,
Поміж замерзлих на шляху хода
Кров розігнала, гнів палав у грудях.
Дай князь сигнал, то б кинулись умить
Орду рубати, рятувати люди.
Та князь до ночі зачекать велить.
Як темна ніч на землю опустилась
І де-не-де проглянули зірки,
Вже недалеко від татар спинились.
Князь розіслав, щоб оточить, полки.
А далі…Далі на орду упали
З усіх боків, ясир враз відсікли
І зляканих татар рубати стали,
Наскільки уже злі на них були.
Татари, звісно, люто опирались,
Червоним сніг зробився навкруги.
Та ледве зірка вранішня піднялась,
Лягли, як під косою вороги,
А хто зумів, то у степи прорвались,
Понесли в Крим до хана вість лиху.
На бойовищі козаки зостались,
Ясир звільняли, що дрижав в страху
Й від холоднечі. Жаль, тоді багато
Уже замерзли, на снігу лежать.
Та багатьох вдалося врятувати
Й назад у свої землі відіслать.
Уже коли гарячка бою спала,
Коли полон весь удалось звільнить,
Відчули холод, вогнища розклали,
Щоб і себе, та і коней зігріть…
Ота зима й прийшла йому на спомин,
Поки з корчми по снігу простував.
Ось і курінь, лежак і теплий комин,
Який йому так душу зігрівав.

Олешки…У степах козацька Січ
Поміж татарських кочовищ безкраїх…
Понад рікою вогнище палає,
Палахкотінням розганяє ніч.
Навколо із десяток козаків.
Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
Один в огонь паліччя підкладає
І враз вогнені щупальця стрімкі
Хапають і вгризаються аж тріск
Та іскри в усі боки розлітають.
У небі зорі де-не-де сіяють,
Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
І більшість зір світінням приховав,
Немов господар за паркан обійстя.
Шелесне зрідка на деревах листя,
В якому, видно, вітер задрімав.
Хтось зрідка щось товариша спита,
Той йому також знехотя освітить.
Утомлені, розморені, бо ж ситі –
На вечір юшка з рибою крута.
Між ними сивий вже старий козак
Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
Та він уваги не зверта ніяк.
- Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
Чи ви себе засмажити схотіли?
- Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
- Скажіть,- одразу підхопив другий,-
А ви між тих от козаків бували,
Що Січ отут в Олешках заснували?
- Так. Кость привів на ці нас береги,
Як цар москальський Січ поруйнував,
Що віддавна була на Чортомлику.
От де Господь послав нам чоловіка,
Давно такий на Січі не бував.
- Кость Гордієнко? – А який же ще?
- Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
- Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
Бували і під снігом, й під дощем.
А скільки разом по степах ходили,
А скільки крові разом пролили,
І бусурман, і москалів звели
Зі світу цього в степові могили.
А скільки разом випили хмільного!..-
Дід раптом змовк і очі аж закрив,
Але за хвильку знов заговорив,-
Давно на Січі не було такого.
Відтоді, як Іван Сірко помер,
Перевелися кошові на Січі.
Хоч, може, так казати і не личить…
Та ж бачите самі, де ми тепер.
Ото лиш Кость гніздо розворушив,
Немов вдихнув у нього нові сили.
Коби ж раніше, може б не пустили
На Січ козацьку клятих москалів.
- Та ж розкажіть хоч про один похід,
В якому брати участь довелося.
Як Січ підняти Костеві вдалося?
Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
- Хе, розказати… Добре, розповім
Про ту найпершу Костеву виправу.
Тоді на Січі йшли не надто справи.
Мороз козацтвом керував усім.
Хоча, який із нього кошовий?
Та і старшина теж була ніяка.
Не солодко доводилось козаку.
На Січі ворушився ледь живий.
Там тисли ляхи, звідти – москалі.
Тут татарва спокою не давала.
Козаки не жили, а виживали
Із тим, що мали з власної землі.
Ніхто нас у походи не водив,
Щоб там якусь копійку здобувати.
Укрились павутинням всі гармати,
Стояли «чайки» повнії води.
Старшина, звісно, мала з чого жить,
А ми – голота тільки того й мали,
Що у походах, битвах здобували.
Тож дожились – немає чого вдіть.
Світили голим тілом козаки,
За що не було вихилить чарчину.
Отож тихенько лаяли старшину
Та гнів таїли у собі, поки
Кость правду в очі старшині сказав
На раді. Був він козаком простим,
У Плотнирівськім курені писався.
Отож, коли на раду кіш зібрався
І знов Мороз був казочку пустив,
Як товариством гарно управля,
А вся старшина йому вслід кивала…
Козацтво лише гнівно поглядало,
Чекало, як провалиться земля
Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
Заліз на діжку та й давай казати.
Найперше кошового звинуватив
У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
На козаків – геть обносились всі.
А кошовий же, звісно має дбати,
А осавули слідом помагати,
Щоб багатіла й славилася Січ.
Де ті походи, що колись були?
Де здобич та, яку козацтво мало?
Старшина усі боки одлежа́ла,
А Січ до зубожіння довели.
Чому б до турка в гості не сходить?
Він он з царем через Азов схопився,
В бік товариства, навіть не дивився.
Якраз настала саме слушна мить.
І тут козацтво слідом загуло:
- Він правду каже! Досить вже сидіти!
Бо можем і старшині кров пустити!
Ведіть в похід, щоб гірше не було!
Як полохливий не хотів Мороз
Та на ту думку мусив був пристати,
Велів козацтву «чайки» готувати.
І на Січі все вихором знялось.
Так вже дістала бідність козаків,
Що й гори б, мабуть,поперевертали.
Кількадесят байда́ків настругали.
Але могли б і більше – то такі.
Все ж «сорок» - рада вирішила так.
Поставили на кожнім по гарматі
Аби якусь вогненну поміч мати.
Бо більше просто не вміщав байдак.
Дві тисячі охочих віднайшлось
Сходити в гості у міста багаті,
Де вже давно не довелось бувати.
Вітрила врешті підняли і ось
Вже перед нами тиха гладь морська.
Вітри поки не надто помагають,
Тож козаки на весла налягають.
І нас оте безмежжя не ляка.
Летять байдаки стрімко, як птахи,
Змагаються із чайками морськими.
Білявий слід лишається за ними
Й зникає, як і наші всі страхи.
А десь надвечір раптом окрик чуть
Із крайнього байдака: - Гаси весла!
Нечиста турка клятого принесла!
Схопились козаки: – Не може буть?!
А й справді – у вечірнім мареві
За обрієм вітрила проглядають.
- Дорогу турки нам перетинають!-
Почулись раптом окрики нові.
Тут полохливий одізвавсь Мороз:
- То що тепер робити будем, браття?
Можливо, треба нам на Січ вертати,
Щоб годувати риб не довелось?!
Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
- Чого тікати? Будем доганяти!
Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
Доженемо і будемо топить.
- А нам то треба? - А хіба що ні?!
Там під Азовом разом з москалями
І наші браття-козаки так само
Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
Як не поможем? Ще одне – скажіть,
Хіба вам звідси стогону не чути
Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
Назад у Січ. Я і один піду
Братів з неволі тої виручати!
- І ми підем! Веди, веди нас, брате!
Хай ті багатства кляті пропадуть!
- Не пропадуть. Ви думаєте, в них
Там на галерах золота немає?
Та ж кожен турок при собі тримає
У капшуку чимало золотих.
Тут і Мороз озвався: - Коли так,
Ставай у цім поході отаманом!
- Як браття «за», то я чого…І стану!
То що, козацтво, ви до того як?
- Веди! Веди! – козацтво загуло.
- Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
Йдемо хутенько за турецьким флотом.
Хай кожен налягає на весло.
Тим часом турок спокійненько плив
У бік Азова та й не переймався.
Козаків стріти в морі не боявся,
Бо десь із двадцять, мабуть що, років
Ніхто з козацтва не ходив у море.
Не було Кішки чи Сагайдака,
У них на те рука була легка
І турки були лякані в ту пору.
Тепер же морем без оглядин йшли,
Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
П’ять тисяч яничарів та багато
Іще начиння всякого везли.
Нам то простіше – бо ж байдак низький,
Його у морі й не помітиш, навіть.
Тож зоставалось вслід за турком править,
Щоб наздогнати й дати йому бій.
А турку на щоглу́ залізти слід,
Аж на вершечок аби нас помітить.
А тут ще й сонце йому в очі світить.
Тож непомітно йшли ми їм услід.
Хоч у козацтва руки аж сверблять,
Щоб супостату добре кров пустити.
Та Кость велів чекати і терпіти,
До часу щоб себе не виявлять.
Бо він вже все, як слід прорахував:
Бій дати здумав в Керченській протоці.
Там переваги всі на нашім боці.
У морі турок би зманеврував,
А тут він свої скупчить кораблі
І можна буде всі їх оточити
Та гарно уму-розуму навчити,
Щоб не ходили, наче королі.
Зарані Кость байдаки розділив
По три-чотири на турецьке судно,
Впритул підійдем, то буде не трудно,
Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
А далі стрілим із усіх гармат
Та і нагору, трюми перекриєм
Та й будемо рубати туркам шиї,
Як що полізуть, гнатимем назад.
Так і було. У світанковій млі
Тихцем ворожі судна оточили
І гармаші взяли їх на приціли.
А далі Кость подав команду : - Плі!
Ревнули разом сорок всі гармат,
Борти турецьким суднам розірвали,
А козаки вже кішки закидали.
В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
Не встигли турки ще продрать очей,
Як ми уже на палуби забрались,
З розгубленими турками рубались.
А наші лізли вгору ще і ще.
Одні замкнули в трюмах яничар,
Бо ж їх на суднах тих було багато,
Навряд чи б їх вдалося подолати.
То богові морському буде в дар.
Другі взялись звільняти веслярів,
А треті, коли турок всіх побили
Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
Вже у турецькім порпались добрі.
Ще сонце ледь над обрієм знялось,
А ми уже роботу всю зробили,
Дев’ять фрегатів з турком потопили,
А дві галери взяти удалось.
Пішло турецьке військо все на дно,
А наших втрат не так уже й багато.
Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
Чи підемо за море все одно?
Ми з турка небагато узяли
Та ж з нами полоняники колишні.
Чи ми їх в морі помирать залишим?
Чи як нам Бог тут поступить велить?
Рішили повертатися на Січ.
Ще буде час сходить до турка в гості.
Як виявилось – бити його просто
Й фрегати їхні – не страшна то річ.
А на Січі почули новину:
Московський цар зумів Азов узяти,
Хоча й значні поніс при тому втрати.
А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
Узяв би він його, коли б не ми!
Таку підмогу турку не пустили
Та ще й припаси в морі потопили.
Сидів би під Азовом до зими.

На березі близенько до води
Пала багаття. Вечір вже заходить
І місяць з верби зазирає в воду,
На себе напівсонного глядить.
Зірки уже з’явились де-не-де.
І теж згори у воду позирають.
На заході ще краєчком палає,
На сході ніч ще свого часу жде.
Навколо тиша, чутно, як тріщать
В огні сухі назбирані гілляки.
Хіба що птаха крикне, наче з ляку
Десь недалеко – в вербах чи кущах.
А поряд Дон тихенько плюс котить.
Недарма ж його Тихим прозивають.
Біжить кудись, до моря шлях шукає…
Навкруг вогню гурт козаків сидить.
Про щось собі тихенько гомонять,
Утомлені від денної роботи.
Поговорить про те, про се не проти
Аби нудьгу вечірню розігнать.
Сидить між ними сивий вже козак,
В розмови їхні не встряє, одначе,
У темряву вдивляється, мов бачить
Те, що другим не видиме ніяк.
Тут хтось із молодих позвав його:
- Остапе, що задумався, сумуєш?
Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
Давно не чули голосу твого.
Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
Столицю Дону. Розповів би, може?!
Про ту подію чув, напевно, кожен,
Але не з перших уст. Той помовчав
Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
Мов щось таке веселе пригадалось:
- То за моєї пам’яті все сталось.
Був молодим, лиш пробивався вус.
Ми з батьком над Самарою жили
Біля Дніпра. Удвох козакували.
Тоді ще Січі поки не бувало
Та козаки вже по Дніпру були.
Зібрались в кіш, обрали отамана.
Таких кошів чимало там було.
Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
Не ставили «фігури» на курганах.
Тоді ще не знайшовся чоловік,
Який зібрав козацтво все докупи.
Був Байда, правда та загинув тупо,
Укоротив султан в Стамбулі вік.
Та я, пробачте, не про те почав.
Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
Служив він видно королеві файно,
Бо у Черкасах старостою став.
Мав під рукою також козаків
Городових і реєстрових, значить,
Ми ж не ходили попід ним, одначе.
Хоча часи траплялися важкі,
Жили самі та чубились з ордою,
Як та, бувало зачіпала нас.
Самі ходили «в гості» кілька раз
Із «низовими» сушею й водою.
Десь там на сході взялись москалі
Орду громити: то Казань узя́ли,
То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
Їм завше мало власної землі.
Вхопить – вхопили. Та утримать як?
А тут ще й турків тим наполошили.
Ті відібрати Астрахань рішили.
Зібрали війська всяких зарізяк,
Орду татарську також узяли
Та й подалися Астрахань вертати.
Цар військо теж направив рятувати
Та, мабуть, мало було. Почали
У короля просити москалі
Собі у поміч. Той, як не крутився,
Але у поміч мусив дати війська.
Михайла і поставив на чолі.
Із ляхів йому жодного не дав,
Велів на місці військо те збирати.
Прийшлось Михайлу козаків узяти,
Усіх, що досі під рукою мав:
І реєстровців, і городових.
За поміччю до «низових» звернувся.
А тим збиратись – взувся, одягнувся
Та шаблю взяв та й на війну побіг.
А вже, як військо рушило в похід,
То по дорозі й наших підібрали,
Які по прикордонню проживали
Із москалями. Та й пішли на схід.
Була в Михайла сила чимала,
Щоб впевнено в степах тих почуватись.
З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
Вона вся вже під Астрахань пішла.
Дістались Дону, перейшли убрід
Та й рушили до Волги…Геть забувся.
Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
Побачили турецький вперше слід.
Мабуть, тягли по Дону кораблі
Й хотіли тут перетягти до Волги.
Копати землю почали для того.
Кругом нарили купами землі
Та й кинули. Не вистачило сил
Чи, може, щось їх дуже налякало.
Ми, правда, зупинятися не стали,
Порозсилали сторожів навкіл,
Щоб не наткнутись часом на орду
Та й подалися напрямки до Волги.
Не пам’ятаю – коротко чи довго
Ішли ми по ординському сліду.
Та всі вони під містом вже були
І нас, напевно, зовсім не чекали.
Поява наша трохи їх злякала
Та ми ж їх подолати не могли.
Вони сиділи в таборах своїх –
Один турецький, а другий татарський,
Тримали гарнізон в облозі царський
На Заячому острові. І в них
Сил було значно більше, ніж у нас.
Ще й табори прокляті укріпили.
Гармати кріпость упритул лупили,
Чекали турки відповідний час,
Як вони мури, врешті, розіб’ють,
Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
Та поки ще тримались міцно стіни,
Лиш вибухи нам іздалека чуть.
Не став Михайло турка зачіпать,
Велів і нам свій табір будувати:
І рів, і вал, редути і гармати –
Так, щоб нелегко було нас узять.
А вже на другий день він розпочав
Татар і турок добре дратувати,
Велів роз’їздам нашим нападати
На табори ворожі – постріляв,
Поцілив – ні, бігом назад вертай.
Те ж саме і з гарматами чинили –
По кілька ядер у той бік пустили
Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
Готується. Ще й виведе щодня
Князь верхових, в атаку їх кидає,
Та, не досягши цілі, повертає.
І лиш на турок верхових ганя.
Татар , чомусь, чіпати не велів.
Привчав усіх до розпорядку того
Козацького. І не казав нічого,
Навіщо так щоденно він робив.
За кілька днів привчились вороги
І вже уваги, навіть, не звертали,
Як козаки отак «атакували»,
Гадали – їх здолать не до снаги,
То хай уже побавляться коза́ки.
Михайлу того треба і було.
Тут ще москальське військо прибуло,
Хай небагато, хай не зарізяки
Та усе ж поміч. Князь же уночі
Послав до міста свого осавула.
Завдання в нього із нелегких було –
Тихцем пробратись і наказ вручить.
А місто ж у оточенні було.
Кругом ординці з турками засіли.
Не знаю, як його і пропустили,
Мабуть, на них затемнення найшло
Чи, може він характерником був?
Ну, не важливо. Він наказ доставив,
Зробив для князя надважливу справу
Та і москаль полегшення відчув,
Що князь не кинув у облозі їх.
Наказ простий був: вранці турка бить.
Удосвіта ворота відчинить
І кинути на турка геть усіх,
Що під рукою, наче прориватись
До козаків. А москалям отим,
Що встигли в поміч князю підійти,
В той самий час велів усім ввірватись
В татарський табір. То для того лиш,
Щоби турецьку відвернуть увагу.
Коли ж москальські зарябіли стяги
І там, і там, і москалі, як ніж,
Врубалися в ворожі табори,
Велику колотнечу учинивши,
Михайло також з козаками вийшов
Із табору. Верхівці до пори
Ішли півколом на ворожий стан,
Як і раніше кожен день вчиняли.
Та турки на те зовсім не зважали,
Бо думали – то черговий обман.
Хто ж на окопи кине верхових?
Їх же ураз поб’ють і постріляють.
Окопи брати піхотинці мають,
А турки до пори не бачать їх.
Бо всю свою піхоту князь сховав
За верхівцями, щоб її не бачив
Ніякий турок. Лави ті козачі,
Він, як сюрприз для турок готував.
Я був між тими, що пішма ішли
З мушкетами та шаблями по полю,
Молили бути лагідною долю
Й чекали, поки, врешті, князь велить
Напасти турка. Так воно й було.
Як підійшли впритул, де турок крився,
Верхівці перед нами роздалися
І нас ніщо спинити не змогло.
Бо більшість турків кинулась туди,
Де гарнізон із міста пробивався.
Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
І за носи отих пашів водив.
Вони ж гадали – буде, як завжди,
Пограються коза́ки й подадуться,
Тож повернулись спинами і б’ються.
А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
Найперш гармати встигли захопить
Й одразу проти турка повернули.
Як перші ядра поміж них майнули,
Вони змогли, нарешті зрозуміть,
Як ловко їх Михайло одурив.
Забігали між молотом й ковадлом.
І турок, наче під косою падав.
Хтось захищався, хтось «аман» творив.
Ледь зрозумівши помилку свою,
Зібрали турки все, що тільки мали
Із тих, що міські мури облягали
І кинули на табір, щоб в бою
Його відбити, козаків прогнати.
Та ми на них гармати навели
І ядрами косити почали.
Турецькі добрі у бою гармати,
А, як до них ще й наші гармаші,
То турку непереливки прийшлося.
До табору дійти їм не вдалося,
Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
Тож переполовинили усіх,
А потім самі кинулись рубати.
Кінні і піші. Полягло багато
Із тих, хто залишався у живих.
Не витримавши натиску, вони
Вже скоро свої спроби полишили,
Серед татар сховатись поспішили.
Та з тої і другої сторони
Їх скубли астраханці й москалі
Аби за всі страхи свої віддячить.
Хто пережив, той скоро не пробачить,
Хіба що труп побачить на землі.
Ми ж табором турецьким зайнялись,
А там добра від ворога лишилось,
Що вам, мабуть, такого і не снилось.
Я сам уперше на таке дививсь.
До ранку не зімкнули ми очей,
Усе носили, купами складали.
Уже в думках багатіями стали,
Бо ж кожному дістанеться, ачей,
Достатньо на усе життя його.
Уранці турки й татарва знялися
Та в сторону Азова й подалися.
Спочатку турок вибрався бігом
Із табору татарського, тоді
Орда пішла, щоб турок прикривати.
Та їх Михайло не велів чіпати.
Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
Бо ж королівський виконав наказ:
Ми Астрахань для москалів вернули.
На більше волі короля не бу́ло.
Як треба – доб’ємо у інший раз.
Та й зовсім нам було не до то́го,
Щоби вороже військо добивати.
Вдалося стільки здобичі дістати,
Як би скоріше розділить його.
Козацтво: і голота «низова»
Та й «охочекомонні» сподівались,
Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
І мали, звісно всі на те права.
Михайло ж все по-іншому зробив.
Велів натроє все то розділити.
Третину він віддав для московітів,
Третину – між козацтвом розділив,
А ще третину виділив в скарбницю,
Звідкіль би кошти в Україну йшли,
Щоб землі розвиватися могли.
Хоч дехто і казав, що то дурниці,
Ми кров’ю те багатство здобули,
А хтось задурно буде користати,
Ще в короля і дозволу питати,
Аби ці гроші витратить могли.
Козацтву інше важко зрозуміть.
За що третину москалям віддати?
Тим більше,віддавати всі гармати,
Які забрали в турків. Кров пролить
Повинні ми. Вони ж собі сиділи
За мурами, дивилися, як ми
На ті гармати рушили грудьми.
Самі ж за них і краплі не проли́ли.
Гармата для козацтва – цінна річ,
За золото цінніша й діаманти,
Бо її можна лише з бою взяти…
А тут взяли, покористались ніч
Та і віддай задурно москалям.
Оце козацтво дуже розлютило.
І слухати Михайла не схотіли,
Як він нас поступитися вмовляв.
Затялися. Звичайно, не усі,
А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
Сердиті дуже поспіхом зібрались
Та гомоном захриплих голосів
Ота́манів поміж себе́ обрали,
Покинули Михайла й подались
На Україну. Князь, відомо – зливсь,
Та ми на те не надто і зважали.
Ішли степами вище від орди,
Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
Так, що й траву усю повибивала
Копитами. Ті бачачи сліди,
Ми і звернули. Та за кілька день
Дістались Дону. Там і зупинились,
Щоб і самі, та й коні щоб напились.
Добу стояти думали лишень.
Та роздивились якось навкруги,
Яка коса для табору удатна
Та й оборона тут би була знатна.
Хай спробують полізти вороги!
Зібрали раду, радитись взялись:
Чи то на Україну вирушати,
Чи тут собі містечко збудувати?
Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
Та більшість стала все-таки за те,
Щоб залишитись й місто збудувати.
Задумались одразу – як назвати.
Багато було задумок, проте,
Оскільки більшість з-під Черкас були,
То так Черкаськом здумали й назвати.
Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
Поки дубові стіни возвели.
Жили в землянках, в куренях простих.
Як розжилися на новому місці,
То запросили ще донців у місто,
Що купчились в Донському. Серед них
Теж українців віднайшлось чимало.
А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
Як тільки вістку там про нас почув.
Так на Дону усе і починалось.

Колись, говорять люди, ще велетні жили,
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.

Було колись…чи, може й не було.
Але ж дарма навіщо б говорили?
Стояло у степу одне село,
В якому люди роботящі жи́ли.
Трудились від зорі і до зорі,
Під щедрим сонцем урожай ростили,
Овець отари та стада корів
На буйних травах набирали сили.
В селі стояли хатки чепурні,
З усіх боків оточені садками.
Веселі тут співалися пісні,
Кохалися дівчата з юнаками.
Жили у праці, множили добро.
Їх горе стороною оминало.
І так було воно аж поки про
Цей край лихі кочівники прознали.
І налетіли, наче сарана.
Сади зрубали, хати попалили,
Пустелею зробилась сторона.
Людей тих полонили, тих побили.
Хто врятувавсь, на північ подались,
В ліси сховались від очей подалі.
Село нове там будувать взялись.
Знов чепурні хатки повиростали.
Сади навколо знову зацвіли,
Стада худоби навкруги паслися.
Здавалось, знов старі часи прийшли,
Як люд і працював, і веселився.
Та з нетрів темних вийшли дикуни,
Які не знали, що таке – робити.
Ввірвалися у те село вони
Та заходились всіх нещасних бити.
Із хат по виганяли геть усіх,
Сказали, що самі в них будуть жити.
Усю худобу відібрали в них,
Самих же в болота прогнали звідти.
Блукали по неходжених стежках
Нещасні люди та шукали в лісі
Такого місця, щоб і хижий птах
Дістатися до нього не спромігся.
Але ж чи можна де його знайти?
Щоби собі хатинки збудувати
Та господарство власне завести,
З людьми лихими клопоту не знати.
Блукали довго, але все дарма.
Отож у бога здумали просити,
Бо вже і сил шукати в них нема.
Зібрались разом і дорослі, й діти,
До неба свої руки простягли,
Благали поки і втомились люди.
Голодні тут же на траві лягли
Й поснули всі. Аж сонечко їх будить.
Прокинулись – не можуть упізнать,
Зовсім не людський вигляд вони мають,
Якісь хвости у кожного стирчать,
Короткі лапи речі не тримають.
А зуби! Ними дерево хіба
Можливо гризти. Що то за наруга?
Невже оце так бог про них подбав?
А як тепер тягати полем плуга?
А як садки садити? Будувать
Собі хатинки? Про худобу дбати?
Їх за людей не будуть визнавать!
Чи доведеться й далі бідувати?
Весь час ховатись від людських очей…
Чекай, та ж ми самі того просили.
А бог прохання вислухав, ачей…
Тепер усі сумні в кружечок сіли
Та й стали думать, що ж його робить.
Надумались з очей людських ховатись.
Там, де струмок поміж дерев біжить,
Побудували собі нові хати.
Маленькі, але затишні такі.
Як збудували, то дерев звалили,
Дрючки перетягли ті нелегкі
І ними той струмочок загатили
Аби вода сховала їх село
З очей людських. Отам і жити стали.
Нелегко, звісно, попервах було
Та звиклись поступово, працювали.
А люди, коли в лісі стріли їх,
Майстерності тій довго дивувались.
Не кожен із людей того би зміг,
Отож спостерігали та навчались.
А ще бобрами називали. Та
Чому – убий, але того не знаю.
Хай хтось про те у вчених запита,
А я, що знав – те й вам розповідаю.

Над річкою в долині між кущів
Пала багаття. Хлопці молодії
Навколо нього на землі сиділи.
Вогонь собі тихесенько тріщить
Та іскрами бува навкруг кидає.
А хлопці вже втомилися, мабуть,
Розмову тиху перед сном ведуть,
Про враження свої розповідають.
Десь Мертвовод хлюпоче поряд них,
Між каменів пробив собі дорогу.
Вони прийшли поглянути на нього,
Бо скільки чули від батьків своїх,
Що то неперевершена краса –
Із древніх скель дивитися на воду,
На ще не занапащену природу.
А ще яскраві зорі в небесах…
- А звідки така назва – Мертвовод? –
Спитав один. Тут другий одізвався:
- Я від одного дідуся дізнався
Про те одну історію. Так от,
Колись, як панувала тут орда,
Татари часто у похід ходили,
Людей вбивали або полонили.
Отож у край приходила біда.
А вже назад вертались вороги,
То тут над річку кошем зупинялись.
Тоді шатрами поле укривалось,
І вогнища палали навкруги.
Ділили здобич та вкладались спать,
Щоб вранці в річці від крові умитись
Та і у Крим до себе волочитись.
Вдалося людям про таке прознать
І вирішили ту орду звести.
Із трав отруйних трунок наварили
І вранці у ріку повище зли́ли.
Взялись татари воду ту нести
Умитися чи юшки наварити.
Та так на тому березі й лягли,
Укрили мертвим тілом береги.
Ото і назва річки, кажуть звідти.
- А я ще чув. – відкликнувся другий,-
Історію про річку оцю іншу.
Орда, неначе, з України вийшла,
Закінчивши похід кривавий свій.
Багато собі здобичі взяла,
Обтяжена, над річку зупинилась
Та вогнища палити заходилась,
Вечеряти спокійно почала.
Аж тут настигли козаки її,
Затіялась між них кривава січа,
Запрудилася трупом уся річка…
Не стало видно, навіть, течії.
Відтоді і назвали річку так…
- Я бачу, кожен з вас уже дізнався,-
Тут голос до них з темряви озвався,-
Звідкіль походить назва ця. Однак,
Насправді все по іншому було…-
Старий дідусь із темряви з’явився,-
Здорові будьте, хлопці, - уклонився,-
Що вас у край наш славний привело?
- Багато чули, тому і прийшли,-
Озвавсь один,- Яка ж іще причина?
Сідайте біля нас та відпочиньте.
Та, може б, заодно розповіли,
Звідкіль у річки назва ця взялась.
Дідусь усівсь на камінь поміж ними.
- Історія коріннями своїми
У давнині далекій почалась.
Тоді тут скіфи-сколоти жили,
В оцих степах безкраїх кочували,
Тут табуни й отари випасали.
Господарями в цих краях були.
Одне з племен ці землі обжило.
І був вождем у них могутній воїн
На ім’я Скіл. Сам видний був собою.
Два сина в нього на той час було.
Найстарший Орік вже дорослим став,
Був прийнятий у братство чоловіче.
Коли до себе батька смерть покличе,
Його змінити саме Орік мав.
Був парубок веселим і розумним ,
Чим саме люд до себе привертав.
Та ще ж статуру й вид прекрасний мав.
З таким вождем жилося б їм не сумно.
Молодший брат Асар уже підріс,
Хоч в чоловіче братство й ранувато,
Але вождем він мріяв потай стати,
Хоча з думками тими і не ліз.
Та заздрив брату, косо позирав
І, навіть, думав, як його згубити,
Щоб батьковим мечем заволодіти.
Та поки лише мріяв і мовчав.
Була іще причина поміж них,
Що ворогами їх обох робила –
Причина та була і гарна, й мила.
І звалась Опіс. У очах своїх
Могла втопити, а могла спасти,
Якби когось отвітно покохала.
На Оріка вона все поглядала
І він не міг їй не відповісти.
Асар же мучивсь, дивлячись на те,
Адже на Опіс також задивлявся,
До себе привернути намагався.
Але ж кохання – діло не просте.
Тож думав – поки Орік є живий,
Йому на Опіс нічого глядіти
Та її серцем не заволодіти.
Коли б не стало… У душі своїй
Вже бачив Опіс поряд із собою,
Тож ради того ладен був на все.
Лиш брата смерть надію принесе,
Тож ради того й братовбивство б скоїв.
Якось на турів вибрались у степ.
Здобути м’яса, показати силу.
Не кожен проти тура вийде сміло.
Та інша чи можливість буде, де б
Як справжній воїн можеш проявитись?
Хіба коли на ворога іти?
Та ж треба, перше ще його знайти.
Не кожному вдається з ним зустрітись.
У пошуках по степу розбрелись,
Шукали здобич, готували зброю.
По степу їхав Орік сам собою
Туди, де турів зустрічав колись.
Не бачив, що крадеться брат услід.
Та, якби й бачив, не звернув уваги,
Знав, що замало в братові відваги
Та й не гадав, що стерегтися слід.
Спинив коня над урвищем. Навкруг
Лише каміння унизу стирчало.
Здавалось – степ надвоє розорало,
Пройшовся тут якиїсь божий плуг
І вивернув каміння те з землі,
Лишивши борозну таку глибоку…
Не чув, коли Асар підкрався збоку,
Упірив в нього очі свої злі
І так штовхнув, що той злетів з коня
Й по каменях донизу покотився.
А, поки долетів униз – розбився.
Так рідний брат життя його відняв.
Сам же Асар навколо озирнувсь,
Чи часом свідків злочину не бу́ло.
Але навколо лише степ поснулий.
І Асар задоволено всміхнувсь.
Тепер йому в вожді відкрито шлях,
Тепер і Опіс за дружину буде,
Від нього вже не дінеться нікуди.
Він буде панувати в цих степах…
Про злочин той іще ніхто не знав,
Бо ж з полювання ще не повертались.
Всі в стійбищі роботою займались,
А, коли Хорс обличчя заховав
На заході за пагорби, вляглись
В своїх шатрах й кибитках спочивати.
Адже до ранку треба сил набрати,
Щоб за роботу знову всі взялись.
Вляглась і Опіс…Серед ночі їй
Наснився сон. Якиїсь дід з’явився.
В шатрі над нею тихо нахилився:
- В степу загинув,- каже, - Орік твій.
Й картина перед очі їй страшна:
На каменях лежить розбите тіло.
Ще поки вороння не налетіло
Та каркання лихе вже долина.
Крізь сон зірвалась бігти, рятувать
Коханого. Старий її спиняє.
- Хіба ти сили врятувати маєш?
Не кожен здатний мертвого піднять.
- Допоможи! Прохаю! Підкажи,
Як можу я його порятувати.
- Найперше, треба справді покохати,
Щоб мертвого знов спонукати жить.
- Та я без нього дня не проживу!
Хіба, скажи це, діду, не кохання?
- Умова це далеко не остання.
Знайти потрібно мертву і живу
Для нього воду. Мертвою його
Омити треба, щоб злічились рани.
- А де ж ту мертву воду я дістану?
- Із річки мертвих – Стікса отого,
Через який Харон переправля
Всі душі мертвих у підземне царство.
- Скажи, а як мені туди попасти?
І чи далеко Стікс той звідсіля?
- Стікс – то підземна річка і туди
Ніякий смертний не знайде дороги.
Туди пройти спроможні лише боги.
Та ти туди, дівчино й не ходи.
Я знаю, звідки той тече потік.
Отам на північ пагорби високі,
А поміж ними в балці у широкій
Здоровий камінь похиливсь на бік.
Як камінь той, натужившись, звалить,
Діра під ним відкриється широка
І потече вода стрімким потоком.
Води тієї смертним годі пить.
Бо то вода зі Стіксу того є.
Колись боги джерело те сховали,
Щоб люди мертвих не порятували.
Ти у відерце набери своє
Води тієї, та його обмий,
Щоб його рани всі позакривались.
Дивися, щоб вода не розливалась,
Бо пропаде умить вся сила в ній.
Як рани зарубцюються усі,
Тоді живою можеш обмивати.
- Води живої де мені дістати?..
Але вона вже не розчула слів,
Бо сон пропав, її хтось розбудив.
Вона схопилась, й слова не сказала.
Лиш на коня та і у степ помчала
Шукати тої мертвої води.
На другий день дісталася горбів,
Знайшла ту балку, камінь кособокий.
Що виявився заважким, нівроку.
А руки в неї, хоч і не слабі,
Ніяк не в силах повалить його.
Вона і так, і так вже підступала.
Мотузкою, нарешті, обв’язала
Та причепила до коня свого.
Уже вони натужились удвох
І камінь поступово похилився,
А далі в балку взагалі звалився,
Посипалось каміння, як горох,
Вода із дірки раптом полилась,
Побігла яром та подзюркотіла.
Тут дівчина відерце ухопила,
Води набрала та і подалась.
Стрімким потоком балкою ріка
Котила, а наввипередки з нею
Летіла Опіс з ношею своєю,
Тримала її міцно у руках.
Аж ось і скелі. Глянула – лежить
Внизу коханий. Чимскоріш спустилась
І омивати тіло заходилась,
Щоб знову дати сили йому жить.
І, дійсно, рани швидко затяглись.
Але ж потрібно ще води живої,
А де ж вона узяти має тої?
З очей у неї сльози полились
У відчаї. Бо ж марні всі старання.
Закапали ті сльози на лице
Коханому…і, мов в отвіт на це,
Відкрив він очі і легке зітхання
Зірвалось з уст: - Кохана моя, ти?!
Що ти тут плачеш, хто тебе образив?
А в неї й сльози висохли одразу –
Таки вдалося милого спасти!
Що ж, справді, животворніше, ніж ці
Кохання сльози? – Усе добре, милий.
Вставай, ходімо. В тебе вдосталь сили?
А усмішка аж сяє на лиці…
Отак з’явилась річка Мертвовод,
Що греки її звали Ексампеєм –
«Шляхи священі», бо ж навколо неї
Могил багато залишив народ
Той скіфський, щоб у царство мертвих
Не надто довгим для душі був шлях.
Везли сюди ховати звіддаля,
Останню й річці віддавали жертву.
- То що, і правда – мертва ця вода?-
Спитавсь один. - Та ні. Часи минали,
Всі її чари вже давно пропали,
На сонці майже зникли без сліда.
Хіба що залишилась гіркота.
Та вчені зводять все на мінерали,
Мовляв, вода їх десь порозмивала…
- А Орік той вождем, нарешті став?
- Про то, на жаль, не відаю. Однак,
Мені пора, а то вже засидівся.
Дідусь хапливо з каменя підвівся,
Такий проворний, начебто юнак.
І раптом зник у темряві, немов
І не сидів… Десь річка жебоніла,
Ще довго мовчки юнаки сиділи,
Пригадували чуте знов і знов.