Останнього крилатого коня
Забрали на догоду мецената
Пили поети і пила двірня
Тримаючи усіх за панібрата
А потім йшли гуртом на іподром
І гонорари ставили на успіх
І нумерованих жокеїв ескадрон
Ганяв по колу під ату і усміх

Коли по колу час воно не час
Дебелі коні падали у милі
І лиш один за кличкою Пегас
Зійшовши з кола шугонув у вирій
Поглянеш в небо і проходить хміль
Так сталося з поетами і слізно
Наперебій кричали Мій! Ні Мій!
Та було пізно Було пізно

Пада під ноги лист, осінь завершує хіт.
Знову розходиться міст, знову не той був хід.
Крок за кроком не ті, знов все не те й не так.
Спокою б трішки душі, волю б зібрати в кулак.
Душу б з’єднати б знов, серце закрити навік,
Забути слово «любов», чуття заморозити всі,
Сум подолати і біль, в зиму відкрити шлях,
Але після смаком сіль минулого злого життя!
І не забути того, що вже минуло-було,
Та вернути його – я б не хотіла цього!
Пада останній лист із шелестом тихим до ніг,
Знову розходиться міст надій-сподівань моїх!
2007 р.

(Пісня)

А небо забере коли ще є куди
і тягне глибина коли не знає звідки
набрати плюскоту і чистоти води
і зріти зорепад росою просто з квітки.

Приспів:
Я згадую тебе, смакую ніч.
Ах скільки того сну
за літо недопито.
Так солодко до гіркоти мені
за згублену весну,
пригублене, пролите...

І з того світу, де незбирані меди
на полі почуття, уста – єдині свідки
додотику, довершення і див,
коли пташа тремке не вилітає з клітки.

Приспів

Крім тебе вже нема на карті серця місць,
де б сонце нанеслось і місяць перебився.
Не вкоротити нам життя оцій зимі,
мов папороті – цвіт. Наш світ вже облетівся.

Приспів

10 Лютого 2011

Нині всю ніч танго шпарке
З вітром вела завірюха.
Зранку я встав, - що це таке? -
Снігу - практично по вуха.

Добре , що я заздалегідь
В кутик поставив лопату:
- Сили небес, допоможіть
Гульбище порозгрібати.

Пр –в:
Пхаю біду,
Та ні слідУ, -
Хуга добряче попріла.
Ніби «ги –ги», -
Кпинять сніги
З мого даремного діла.

Стежечку б’ю аж до воріт,
Може хтось прийде у гості,
Раптом дивлюсь: хуга стоїть
Повна веселої злості.

Знов у танок з вітром пішла,
А я швиденько до хати,
Сніг обтрусив і до стола
Танго мотив записати.

Пр –в:
Пхаю біду,
Та ні слідУ, -
Хуга добряче попріла.
Ніби «ги –ги», -
Кпинять сніги
З мого даремного діла.

Коли тісною стане шкіра
І вигостриш своє перо, -
Тоненьким лезом ювеліра
Ти знімеш маску. І мерло
Осяє скромні будуари
І бригантини легкий стиль.
Ти увійдеш ... іще без пари,
Загойданий посеред хвиль...


Коли затихне перший вигук
Отих невтомних шукачів
Перстенів, перлів, срібних рибок, -
Ти в будуарі відпочинь,
І сни твої і діаманти
Я припильную, як колись...
У танці осені анданте,
Де ми щасливо обнялись...

(пісня-мрія-жарт)

І
Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив,
Я тебе відбив у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

Ти казала: «З ним аж дві доби я
З спальні не виходила, бува»…
Я тебе на тиждень там закрию,
Й ніжні говоритиму слова.

Віршами тебе там нагодую,
А коли стомлюсь од млосних чар,
В парк тебе чарівний поведу я,
Де червоний блимає ліхтар.

Ти вдягнеш пальто також червоне,
Сядемо на бричку і – в галоп,
Понесуть вперед нас бистрі коні,
Після нас – їй-Бо, ну хоч потоп.

Бахнемо шампанським у галопі,
Віжки опущу, не натягну,
І візьму тебе тоді за… щічку,
І веселу пісню затягну.

Домчимо до озера і долу
Зійдемо, щасливі й молоді,
Посаджу тебе я у гондолу,
І візьму гітару я тоді.

Аж на небі розбіжаться "тучі",
Пісня всіх зачепить за живе,
Заспіваю я вербі плакучій:
Як по морю човен десь пливе!

Серенада тихо-тихо лине,
Вікна в павільйоні там: блись-блись,
Супер - Казанова й Магдалина -
У шаленій пристрасті зійшлись.

Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив.
Я відбив тебе у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

ІІ
…Врода вже твоя тепер не вабить,
Ранувато щось «підошви» стер,
Посивів, полисів, мов кульбаба,
І не до дівчат мені тепер.

І тому у мене є прохання –
Пустоту не варт в душі плекать.
Хлопці, будьте вірні у коханні,
Щоб до ста могли козакувать!*


13.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*Прохання не плутати автора з ЛГ.

коли ліхтарі опівнічної залізничної станції
проводжають тишею останні зчорнілі вагони
горят вогнями соціальної адаптації
володарі ранкових вулиць - сонні жебрацькі загони

десь під руслами вулиць і тілами домів
вони мають теплі схованки й схрони
слідами йдучи нічних гультяїв
проникають нечутно у рами віконні

тут вже не важливо хто міг й що хотів
вони мають власні герби та корони
в опівнічних арках старезних мостів
п"ють вічність поколу жебрацькі загони

збираючи в міста свою данину
витоптують клумби й пожовклі газони
мають зірку одну та й ту провідну
що веде на останні перони

ріжуть місяць зухвало отак по хребту
щоб відстояти власні закони
загубивши в колекторах імена і мету
безіменні жебрацькі загони

Прощай і все, нічого більше
Тобі не хочу я сказати,
Тебе б забуть мені скоріше,
Хоча й нелегко забувати.

Хіба ж таке забути можна,
Хіба ж таке забуть можливо?
Нагадує про тебе кожна
Травичка, кущик, вишня, слива.

А яблуню ту пам’ятаєш?
А грушу ту? А абрикосу??
Таке ж повік не забуваєш,
У літо-зиму-весну-осінь...

Таке забуть- не здатен розум,
Хоч стій, хоч плач, хоч плигай гопки, -
Хіба що захворіть склерозом
Чи... трепанація коробки?..

Ужаль кинджальним жалом без жалЮ,
Без співчуття, без літості і звуку.
Зелом я перегірклим постелЮ
На постіль пустку, що цілує руку.

Давай, пускай свою отруту в стан,
Коли мігрень – наївний самозахист.
Не стань прокляттям, що прорісши в стан
Тонкий, так тонко помережить навхрест.

Відторгненій, відреченій від снів,
У стигмах кленів осені так тісно.
Переболів, перегорів, зітлів
У спогад, що рубцює нині й прісно.

Трирічно-триєдино дивний птах –
Це ти і я. І місяць. Сонний триптих.
Від розкоші мелодія гірка:
Скрипаль в провулку перепестив скрипку.

Ховає місяць молоко у дзбан,
Таврує трави в магію капризно.
В рівчак рунічно крапає із ран
Кохання, невзаємне на трутизну…

16.10.2010

(Пісня)

1.
Сум в очах, бо літа догора просинь.
Промовчав – коли ти відійшла в осінь.
А мені летіти у твоє серце
Краплею солоною вірша.
На устах повільно затерпа щастя,
Я його несу на нотну гру (в)класти
До весни дотліє, засія знову
У веселці першій по дощах.

Приспів:
Там де йде весна –
Виоране небо криком
Журавлино нам
Затріпоче даль.
Облітає час,
Падає золою літа,
На моїх плечах
Залишає жаль.

2.
Все мине, та не зника (з) долонь дотик,
Житиме сніжинкою у снах доти
Доки не розтане у душі болем,
Не стече вином самотня ніч.
Струн дощі такі рясні, з тепла й терцій,
Де звучать акорди золоті серця.
Впізнаю тебе – як настає тиша,
В кожній недоторканій струні.

Приспів

24 Вересня 2010

(Пісня)

Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раю.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів

Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів

23 Вересня 2010

...Не дивися на мене, володарю ряджений, з подивом...
Я скажу тобі все! Все, що хочу, тому що юродивий...

...От візьму, знахабнію, і плюну в бігборд твій прицільно...
Що ти зробиш мені?! Та нічого! Бо я - божевільний...

...Або стану на сцені, немов розмальований блазень,
І скажу: "Ша базар! Відморожений бик тягне мазу!.."

...Але ж хто зрозуміє? Ніхто... І - ніколи... Бо тут
Дуже ціняться вівці, де навіть баран їхній - шут...

...Або так - оголошу: "Я - телепричетний до Гуру!.."
Але Гуру - в розкладі, що я - всього-на-всього дурень...

...Дятел... Борзий валєт... Чепушило... Сохатий урод...

- За шо чалішся, Вітя?
- Та є така тєма: НАРОД....

Кумпала Вір,
08.09.2010 року, м. Хмельницький

І
Осіння гіркота вдягає жовті ризи,
нахлинула всерйоз, не відпускає вмить.
Чи осені хандра, чи це душі капризи,
що ностальгічний сум реальний, аж болить.

Приспів:
Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами,
від болю у сезон, що коле як багнет.

ІІ куплет
Задумливість алей, блукаю під дощами.
Промоклий сірий плащ і змокло вже чоло.
Топчу я жовтий лист, лежить від під ногами.
Ловлю себе на думці, що так уже було…

Приспів:
Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами,
від болю у сезон, що коле як багнет.



*Композитор і виконавець Оксана Первова - Рошка
слова Олексія Тичка
прослухати http://fgf1.i.ua/g/33dce6.33dce6.4c1b7.2.6e184e6.3/002_rochko_tuchko.mp3

прослухати і подивитися http://www.youtube.com/watch?v=B6rvxuGnUpk&feature=player_embedded

(Пісня)

Накликання краплин,
приборкання бажання.
П`є дощовий полин
цю музику кохання.

На ноти падолист
кладе осінню втечу,
немов лягає вись
знеструнено на плечі.

Приспів:

А ніч - не ніч
І день... як сон.
Шумить вино
на хвилях скронь.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія
невартих сліз,
забутих слів,
де птах розлуки
раптом сів.
Вина мені!
Вина чия?
Яка холодна течія.

Виважую терпке
відважуюсь летіти
де зібрані думки
в одне вологе літо.

Де для долоні рай
в розпущенім волоссі,
а в серце зазира
щось болісне і босе.

Приспів

Торкнутися би уст
і дмухнути на вітер
цілунку тихий плюск
при осипанні літер.

Та серця не знайти,
ні вістки, ні порогу.
Згоріла нота "ти",
та що кому до того?

Приспів

1 Вересня 2010

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.

Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.

Бальзамово шепочуть віти-
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум"я розлуки
Цілує ніжно наші руки.

Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

Ти учора гадала мені - на денці очей відьмацьких.
І гадала тому, хто губив, як і ти, - усе!
Невтамована Весно із мрій - запальних, юнацьких,
ти мовчала, та мовило зору твого глясе.

А затим - дві дуелі поспіль, і рани від рук ревнивців!
Чорноброва, покайся, чи хоч усміхни лице!
Що ти бачила вчора - журу чи мої гостинці?
Ти аж надто п'янка - чи забути мені і це?!

А у погляді зваба, і гнів, і зверхня, о та ж, насмішка!
Руки в боки, за спиною лук - підійди, візьми!
І узяв би - у шинку нічнім перебравши лишку,
стрівши день, хай і з лезом у серці - зате грудьми!

І, напевно, якби жалкував, то тільки за тим, що знову
не обійняти тебе, із рідних не спити губ
ту високу самотність, до відчаю чорноброву, -
як і рідній землі, якій не вицвісти од погуб.


2010

Холодний відгомін зими
Керує й досі почуттями.
Що думає зробити з нами
Мороз колючий, вічний сніг? –
Він наче сонце переміг:
Сховав під лід усе довкола -
І не біжать по плесу кола
Від крапель падаючих сліз.

Лиш посмішка твоя, кохана,
Зимі малює тепле тло.
І тільки посмішка кохання
Несе мені твоє тепло.
Мені несе твоє тепло.

Холодний березень мене
Вже не хвилює – ти зі мною.
Торкнеш гарячою рукою, -
І я не бачу вже зими,
А тільки посмішка і ми.
Вже мерехтять довкола квіти,
І ми радіємо, мов діти,
Що вперше випили весни.

А щира посмішка, кохана,
Проміння виткала на тло.
Ця ніжна посмішка кохання
Несе мені твоє тепло.
Мені несе твоє тепло.

Плакали каштани листям
Бурим до води,
О негадана, неждана
Наша зустріч – ти
І змужнілий, і змарнілий,
Аж до самоти
У багряній хвилі суму,
Серця теплоти.

Там, де літо проминає,
Ти шукав мене,
Наче те, що мало статись
Восени мине.
Наче вірила у казку,
Де шептала ніч
Про чаклунку–златовласку,
Послух - віч-у-віч.

З літа бабиного мчали
Мрії навісні,
Заворожено палали,
Танули в тобі,
Залишаючи по собі
Ніжність і печаль,
Наче дивишся на мене
І в осінню даль,

Ніби ближчого за погляд
Дотику нема,
Ніби краще за обійми -
Я в тобі, сама.
І за кронами каштанів
На долоні мрій,
Оксамити днів останніх,
Паволоки змій.

До волосся золотого
Притули щоку,
Павутинкою повисну,
Не знайти таку...
І в минуле літо біле
Обернеться час,
Звідки весни пролетіли,
Розгубивши нас.


2009

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж до обрію круговерть юги.
Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не докінчити пісню ворожби.

Ах „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой зустрів я вас
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
Начаруєшся - не забутися!
Я кричу, але не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас.

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жало́ба ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, та п’янкі слова
про твої діла і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюсь я,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе що дав
Бог на радість нам,
Я віддав навік
Огняним очам!”


2009

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Сам на сам із долі недожатим лихом
зимною порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Лиш би з головою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

І у нас бувалі за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
А заночувати - і копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Я вернусь у це місто - знайоме до сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004