Немов не березень, а січень.
Уже ж було – весна прийшла…
І знов душа замерзла лічить
Дні, що лишились до тепла.

І що із дивом цим ти вдієш?
Сніг не розтопиш крадькома…
Тому й вітаєш цю подію –
Хоч добре – слякоті нема.

Ізнов – мороз. І на санчата
Сідають в парку малюки.
І взимку також раювати
Вони уміють залюбки.

Змістились пори року – звідки
Нам знать, коли прийдуть вони?
Весна настане, певне, влітку.
А літо, мабуть, восени.

17.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Где русло Сниводы картинно,
Перебивая звоны рос,
Доносит ветер петушиный
Зов – огородами насквозь.

И вторят петуху как будто
Заливисто луга, поля –
Частушки, юмор каламбуров…
От снега вольная земля

Примятую траву расправит,
Освобождаясь ото сна.
И птичье царство миром правит,
Заполнив песнями сполна.

О лёд вода звенит, стекая,
И – чуть заметно, так, слегка –
Весенней неге потакая,
Решила слизывать снега.

Ну, а в затоке – там иначе:
На берег льдина налегла.
На вербе же, как чёрный мячик,
Кустисто виснет омела'.

На холод ветер щедро веет –
Зима нам эхо донесёт.
Когда же всё это согреет
Весенний солнца хоровод?!

12.03. 2018 р.

Де пойма* Сниводи чарівна –
Бринить легенький вітерець.
Доносить гук бадьорий півня
Через городи навпростець.

І вторять півневі неначе –
Заливисто ізвіддаля –
Веселі вигуки юначі…
Од снігу звільнена земля

Випростує траву прим`яту,
Мов прокидається од сну.
І птаство радісно співати
Береться пісню голосну.

Об лід вода текуча дзенька
І – ледь помітно навкруги –
Тремтливі хвилечки легенькі
Навислі злизують сніги.

Та у затоці ще добряче
На берег крига налягла.
А на вербі – як чорний м`ячик –
Кущиста звисла омела.

На холод вітер ще багатий –
Зима відлуння нам несе.
Коли вже буде зігрівати
Весняне сонечко це все?!

12.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

с. Іванів, Вінниччина.

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Зазиває Зима місяць Лютий, свій посох даруючи...
Знов вальсує сама, про січневе уже не сумуючи...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, владний муженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку!”
Погуляємо ще, поміж віхол-стуж, погуляємо –
поміж білих руж, сніжинко́вих руж, Долю вкраємо...
„Хто мене таку за жону візьме! - то здивує світ,
Між гарячих зір, білих чистих зір, між ледових віт –
На баскім коні пролечу вві сні Нареченою, -
Закую мости, уберу сади та й пеле́ною:
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, милий друженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку”...
Ох же буде ніч, сім весільних свіч в Нареченої,
У вінок із руж, білих сніжних руж, обрамленної,
На семи вітрах та по всіх світах шати віються –
Та по всіх кутках, по усіх стежках снігом сіються...

І біжить Зима на баскім коні ощасливлена,
На семи вітрах на Чумацький шлях, в Ніч задивлена...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, невпокорений,
Та лютуй-лети, та мети – не жди, сніг незораний”...

І лютує Князь, та дарує Князь дар-за-да́рами,
Веселиться Князь, п’є-гуляє Князь із боярами...
І мете – не жде між гарячих зір білу віхолу...

...І минає в нас цей зимовий час щастям-втіхою...

3.02.2018 р.

Не зовсім день іще погас,
Не зовсім ще розмерзлись води.
Минає час, минає час,
І тихо підсумки підводить.

Хоч словом я тебе колов,
Себе поводив необачно.
Та за велику цю любов
Тобі одній навіки вдячний.

Поглянь: минає вже зима,
Взаємин тане холод наче.
Відчув я – десь там тайкома
Твоя душа за мною плаче.

Все небо – молока мов глек,
Вечірнє світло у імлі є.
О Леле люба, я – з лелек,
Тебе мов леготом лелію.

Бо доля в нас – на двох одна
І небо нам одчинить браму.
До нас любові йде весна,
Вона уже не за горами!

3.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Їм ніби й добре. Рік удався легкий, без зусиль.
У привезеній з моря мушлі вона слухає шелест хвиль,
Він в наушниках – іншу музику, про яку їй ніколи не говорив.
Все в них звично й буденно. Ніхто не дає вказівок ні з боків, ні згори.
Їй ночами бачиться сонце, хвилі, невідомі дорожні знаки,
Він тим часом на балконі курить і думає: все одно вони всі однакові,
Тож Господь, наперед я прошу тебе, забери
Весь наступний наш рік. Можеш одразу два або навіть три.
Він вважає, все найкраще вже з ними сталося, тож вони
По інерції з моря везуть додому на осінь цибулю та кавуни.
І хоч все набридає, сходить засмага, минає день там і тут.
Вони бережуть сім'ю, разом цибулею рятуються від застуд.
Та приходить літо. Нове, не таке, як було завжди.
Вона знову хоче на море. Він їй каже в чергове: не їдь, зажди.
І відтягує час, якого у неї нема. Тож вона вирушає сама.
І щось в серці його тоншає, стирається мов струна,
Коли вона виходить волога з води й проти сонця лягає перед всіма.
Через кілька днів він поспіхом їде за нею туди один.
Пригадує всю дорогу тепло́, розгалудження ліній її та судин,
Свої слова, обіцянки старі, емоцій морські відтінки...
Там він бачить: вона на березі, все, як він собі й уявляв.
Повагавшися трохи, підходить до неї, мовляв,
Як ти тут? Та до нього обертається зовсім інакша жінка.
Він прокинеться. Вони вдвох лежать на вологому рушнику,
Вона рахує родимки на тілі, камінці на піску,
Він струсить із себе химерний сон, міцніший клею.
Потім гляне на море й скаже: Господь, забери
Назад весь минулий рік, а ще краще – три
Натомість подаруй мені ще таке літо з нею!

Нарешті - холод справжньої зими,
Застигли хвильки снігу шовком білим.
І знову усміхаємося ми,
Здоров`я додає мороз і сили.

І вогнище неонове навкруг
Розсипалось жаринами-вогнями.
Туман затьмарив димом виднокруг
І попіл дум розвіяв над гаями.

І клаптями сади заволокло,
Мов сіть павук накинув на дерева.
Та сяєво пробило темне тло
І усміхнулось ніби сонне мрево.

21.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Темноти навалився огром,
І небесна імла загуса.
Чарівливі вогні над Дніпром –
Дивовижна вечірня краса.

Вітер віти колише сумні,
Я милуюсь, милуюсь, іду…
Як же хороше, Боже, мені,
У спустілому цьому саду.

Пломеніє ясний краєвид,
Скрізь неону жарини самі.
Мов під пасмами хмарних сивин
На півнеба палає камін.

О предиво оце осяйне,
Я над ним свої роздуми в`ю,
Хоч не гріє це сяйво мене,
Зігріває уяву мою.

7.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

На гори київські – туман
Упав червоною зорею,
Зими справдешньої нема
Лиш полум`я тепла над нею.

Мов розтопило сніг увесь,
І понад садом неукритим
Він випаровується десь,
І небо хоче оповити.

Поволечки холоне вись
І світло дня потроху тане.
Зима повіялась кудись,
Лишивши марево туману.

6.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Змахнув день стомлений крильми,
Я знову сам, я знову сам -
В обіймах теплої зими,
Підвладний тільки небесам.

Вони – у сутінках усі,
Ген простелився хмарний дим.
Все світле у небес красі
Він виссав подихом одним.

Та боротьбі цій завдяки
В імлі зродилися умить
Вогнів чарівні світлячки,
Щоб вечір ніжністю умить.

І знову світ степлів добром
І заяснів, і аж воскрес.
І лівий берег над Дніпром –
Як віддзеркалення небес.

30.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І знову Божич народивсь,
І довга ніч у Лету кане.
І біло усміхнулась вись,
І світло прибува жадане.

І тане сніг, і ручаї
Дзюркочуть, навесні неначе.
І грудень сльози шле свої,
Немов розчулився і плаче.

На радощах вітрець упивсь
І віти шарпає сердито.
І смокче, смокче білу вись,
Немов горілку оковиту.

25.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

Це клоччя сивого туману
Зимовий вкрило сад немов.
У нім, як привид, я розтану,
І вирину зненацька знов.

Та поки вирину – вдихаю
Печаль цю сиву, що плете
Химери світлі в темнім гаю –
Примарний завірюх вертеп.

І вітер листям вже опалим
Так таємниче шурхотить…
Мов причаїлися шакали,
І в горло вчепляться за мить.

Клубочиться безперестану
І тчеться, наче біла нить –
Як паморозь – життя омана,
Що нас чарує і п`янить.

І ми, піддатливі спокусам,
Цю чашу сиву п`єм до дна.
Допоки день не усміхнувся,
І не розвіялась мана.

9.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшли до мене сутінки печальні,
Зронили на папір іскрини слів.
Засяяли вогнями сповідальні,
І я чомусь од того звеселів.

У цьому справді радість хоч одна є.
І супити не варто, певно, брів.
Хоч день життя іще один минає,
Та недаремно все ж він одгорів.

Хоч тихий сум чоло моє скородив,
Та знову вкотре дива я зазнав.
Ці спазми дум, поезії ці роди –
Серед зими – як творчості весна.

Благословенні будьте: ця відлига,
Що в сад мене ізнову занесло,
І ця зима, як осінь – ще без снігу,
І це, як сніг на голову, тепло.

3.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І хто склав притчу про старих ворон,
І хто сказав, що око в них вороже.
Он прилеліла, сіла і тріскоче,
І сніг збиває з гілки, онде, он…
Розважна вельми і поважна. Може,
Побачила за свій пташиний вік,
Що кожен рік зима лютує, кожен -
Але під сонцем гине рік-у-рік.
...І, каркнувши собі на повні груди,
Ворона підлетіла до вікна:
Вуглини крил – і снігу білизна…
- Що принесла, вороно?
- Місяць ГРУДЕНЬ!


З раннього.

З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991.

У гаї хлюпотить. Усе припорошило.
Чи манна чи мана тут сіється до ніг?
І укриває все білесеньким настилом,
Подобою зими спадає мокрий сніг.

Чи сніг чи напівдощ іде і розмовляє:
Потріскує де-де, бурмоче, моросить.
Оголена стоїть берізка чарівная,
Мов статуя жива цнотливої краси.

Всі кущики навкруг – в накидках мов із газу,
Дерева напівшуби з хутра одягли.
На голім гіллі сріблом – крапельки алмазів,
Неначе б то застиглі сльози із перлин.

2.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

Прийшла зима, прийшла сумна,
Така ще трохи слабосила.
В туман закутала вона,
Все білим шовком застелила.

Химерні обриси дерев
І небо, як овеча вовна.
І вечір в сутінки бере
Усе поблідле і безмовне.

Мов чути шепіт потайний -
Поміж гілля іде розмова...
Переплелись дві сивини -
Жовтава осені й зимова.

І вітерець не поспіша,
Серпанком сивим очі лащить…
І диха спокоєм душа -
Що може буть для неї краще?!

29.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Хризантеми до мене сяйнули твоєю усмішкою,
І рознісся довкола такий неземний аромат…
Я б сорочку собі прикрасив отакою манишкою
До найбільш урочистих, тобою улюблених свят.

Як гойдають калину вітри необачно простужені,
Коли жовтень дволикий міняє на іній росу,
Ти їх горнеш до серця, усіх своїх ряджених-суджених,
Й задивляється світ на таку неймовірну красу.

А зима заполонить нас сіро-байдужими буднями
І затято дороги і мрії усі замете –
Як під божий покров, ми з тобою приходити будемо,
В рукотворний цей храм, попід небо твоїх хризантем.
2016

Усе пожухло, потьмяніло,
Від золота лишилась мідь.
І озера пополотніла
Від холоду несамохіть

Здригається поверхня сіра…
І брижі – ніби дрижаки
На ній з`являються легкі,
Мов гусяча на тілі шкіра.

Лиш птаство ноточки бере –
В гіллі погомоніти сіло.
Із ним пшеничний очерет
Під берегом сміється біло.

25.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мій саде чарівний, красою оповитий,
Ген місяць молодий сміється угорі.
Минає знову день і тіні сумовиті
Повзуть поміж трави о тихій цій порі.

Схилилися дерева яблуневі,
Вечірньої зорі рожевий п`ють нектар,
Неонова ріка виблискує сталево,
І темрява рушник вже виткала із хмар.

Спалахують вогні у цій імлі прозорій,
І Божий той камін пашить собі на дні.
Немовби із небес просипалися зорі,
І гріють ніжно зір іскриночки ясні.

23.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Біля каміна відпочинь душею,
Де дрова тріскотять так мило у вогні…
Ти ніби за реальності межею…
І вже приходять видива сяйні.

Душа пашить, немов полум`яніє,
І спокій золотий з`являється в очах,
І лижуть язики поліна, ніби змії,
Щоб дерево міцне розсипалося в прах.

Та поки догорить – таки зігріє,
Усе своє тепло віддасть воно мені –
Мов золоту леліє в серці мрію –
Щоб гріли так людей слова вогню ясні.


21.11.7525 Р. (Від Трипілля) (2017)

В саду – нікого, дощик моросить,
Порипує по листю так привітно,
Дарує самоти пресвітлу мить
І флажолети розсипа тендітні.

Немовби задзюрчав мені струмок
У золотавім іскор мерехтінні,
Завороживши музикою тіні
Дерев, завмерлих од ясних думок.

У музиці дощу – краса своя,
Так заспокійливо, мрійливо дише…
І в листопад закохуюся я,
Якого недолюблював раніше.

11.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Як густо рінь озерна жебонить,
Як музики потік несе у далеч.
На сонечку – мажорна в`ється нить,
У затінку дивись – мінор зіткала.

Раптово рветься ніжна світлотінь,
Мов пауза у грі її спиняє.
І дзеркало враз постає у гаю…
Й димить луна озвучених перлин.

Тоді ізнов раптово ловить вухо
Зринаючу мелодію ясну.
Колись Вівальді так її підслухав,
І в оркестрові шати одягнув.

9.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

На краєвиди глянути картинні
Я спраглий, зностальгований іду.
Як хороше у затишній місцині
Посидіти в осінньому саду,

Помріяти, згадати про кохану,
Нехай сюди вітрицею летить.
Своїм ласкавим подихом неждано
Огорне, подарує щастя мить.

І я забуду всі тяжкі гризоти,
Відкрию таємницю наяву:
О мить космічна, я в тобі достоту
На цій землі аж вічність проживу.

5.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Як тихо, чарівливо, роздумово –
Із луків ще краса не утекла.
І тче на озері поважне слово
Вітрець-філософ голкою тепла.

Німа печаль кущі вгорнула голі,
І очерет журливо похиливсь.
І світлий сум аж простелила долі
Усміхнено-похмура сива вись.

Пожухли барви осені медові,
Неначе блідне княжий цей затон.
Лиш дерево одне, як ув обнові –
В розкішнім сяє золотім пальто.

4.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Не дарує мені обручки,
Не вдягає мої запонки,
Та тримає мене за ручку,
Певно, хоче мене... покохати.

Я дивлюсь йому прямо в очі,
Зазираю в саміньку душу,
І не знаю, чого він хоче —
І не знаю, чи йти назустріч.

А сьогодні вночі у ліжку
Наказав стати в позі запонки...
Добре, милий, та це — пізніше,
Зараз дуже я хочу спатоньки...


01.11.17

Ще осені тримається краса,
Стоять дерева тихо в супокої.
Пречиста хмара пухом нависа,
І повен сад печалі золотої.

Її вітрець насіяв і втомивсь,
І за горою десь приліг спочити,
Утихомирив злагіднілу вись,
І все завмерло… Й не шелеснуть віти…

Немов би сотворив одне з чудес,
Бурхливе, рвійне проспівавши соло.
І затишок спустився із небес,
І ніжністю вгорнув усе довкола.

27.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…

І беззахисне листя опале – без тями люблю…

У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -

Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…

Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна… яскрава… мов спалах… мов зірка…

Мірка щастя людського у золоті років-одеж…

Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –

І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.

…Опадає-паде листя втишене – долі… під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…

Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…

23.10.2017

Ну ось і ти, мій затишку ясний.
Немовби задрімало все довкола…
Багряно-золотаві бачу сни,
Їх розвіває осінь світлочола.

Тривога зникла, тільки холоди
Із сутінками разом наростають.
О ніченько, на хвилечку зажди –
Хай намилуюся красою гаю.

Ген обрій тихо плавиться здаля,
Вогні осель спалахують, як зорі,
І місяць – у колисці немовля –
Його колише неба сонне море!

22.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Усміхнулося сонце і прОзиром*
Огорнуло пейзажні дива.
Мов одлите із золота озеро,
Де смарагду - оздоба жива.

Ти засмійся в гіллі мені, іволго,
Звесели неповторну цю мить.
Хай багрянець із денця красивого
Крізь дрібненькі хвилькИ** мерехтить.

Легко шатами ген величавими
Затулила похмуре й сумне –
Грає осінь розкішними барвами,
Заціловує ними мене.


16.10.7525 р. (Від Трипілля)

Жоржини зів'ялі – торішні опа́ли опалі,
розніжено вітер гойдає засніжені далі,
поблідло чи світло, чи тло золоте пасторалі –
марнí натюрморти… жоржинні офорти печалі…

Ген місяць помітив ту постать на соннім причалі –
усміхнена Панна – у синім холоднім кришталі…
Портрет Незнайомки в знайомім до болю овалі –
паліють жоржини і мліють, як води відталі.

Жоржинні печалі на соннім і синім причалі,
відталі, як води зімлілі в холоднім кришталі,
опалі в розніжені вітром засніжені далі,
в опалі паліють на Пана в знайомім овалі.

Портрет Незнайомця на тлі золотім пасторалі…
Розквітло чи світло, чи літо марно́ї печалі –
розніжена Панна із Паном на соннім причалі,
а далі – засніжені далі, опа́ли опалі…

Лиш місяць жоржинно милує жоржини зів'ялі.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:логос,1997)

Лапатий метелику, видно, це доля:
Моя кімната – твоя неволя.
Було не шукати тобі серед літа
Куточок нічного штучного світла.
За світлі пориви – чорна розплата:
Простора клітка – моя кімната.
Тут вікна, мов стражі, впіймають – не пустять.
Літай, скільки зможеш, з шафи на люстру.
Вивчай, скільки треба, стелю-пустелю,
Освоюй потрохи мою оселю,
Сідай собі стиха на книги-криги,
Лиш дихай глибоко і ніжками дригай!..

…Та враз засвітилися вікна навпроти:
Метелик мій спробував страх побороти.
Без тіні скорботи зливається з небом…

Лапатий метелику, рада за тебе.

(З раннього, з першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)

О саде мій – віддушино моя,
Мій лікарю, замислено-осінній!
Лікуюсь процедурами тут я –
Повітрям чистим, неба голосінням,

І пестощами вітру, що мене
Так заспокоїть, мов масажна ласка.
І всю печаль із серця прожене,
І вкрутить світло в душу легко, в`язко.

Якби не холод, ліг би і заснув,
Немов після масажу у Стрибога.
І, може, в сні зустрів свою Весну…
Заплющу очі для блаженства свого.

5.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...

Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.

... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!

Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.

Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі оголених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Каштан квітує буйно восени,
Незрозумілий у своїм стремлінні,
Кивають скрушно поруч ясени
Із наміром надміру доброчинним.

Бо ясно всім – не визріють плоди,
Для чого сили віддавати цвіту?
Красу дочасно зріжуть холоди,
Не можна так невиважено жити.

Вовтузиться у скверах дітлашня,
Готує осінь сукню для банкетів,
Смішний дивак у захваті зрання
Милується на свічечки-ракети.

Квітуючому – діл давно нема
До осуду, до вражень, чи овацій,
І не лякає крижана зима -
Він закохався в кущики акацій.

В вечірню сутінь осінь погаса.
Багряно клен прощається із листом.
І Покрова́ крилом своїм Пречистим
манить у вирій: ось тобі яса!

Суєтні тіні в сутінковій млі
кудись зникають, звідкись виринають…
Кити на спинах Землю обертають –
полюддя вбоге… блазні… королі… -
Суєтні тіні в сутінковій млі!..

Епохи… Драми… Воскресає Час
у повноті яскравостей магічних,
Планета Щастя – тиха і велична,
як Крейслера пастельно-світлий вальс…
(І Час – за нами, з нами… й проти нас)!

Коли вже осінь… осінь на порі,
тут все в огні – і блазні, й королі…
Вертають в осінь з осені – навспак! –
химерно так! – а Час: тік-так, тік-так…
Кленовий лист не-ново кружеля –
Земля в огні… в снігу… в цвіту Земля!..
Земля в заграві… Сонця стиглий диск
стікає в сутінь як бджолиний віск…
Багрянородний, котиться в траву…

…І я в огні: множинні світло-тіні
блаженних душ промінчики нетлінні –
я пломенію… Звісно ж! – я живу…


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Ну ось і ти, півострове мій любий -
Шепочеш, закликаючи:«Прийди!»
Молитву урочисто мовлять губи,
Гай сплескує вітаннями води.

І вітерець утомлений не дише,
І листям не шурхоче вже ніде...
Мене оповиває люба тиша,
Коханою припавши до грудей.

І тихо заколисує у гаю,
І я вбираю пестощі й мовчу.
Озерне плесо колом позіхає,
Поволі гасить день свою свічу.

25.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Поволі день між тіней легко тане,
Озерна рінь вібрує он ледь-ледь.
Нарешті тиша луків довгожданна
Наповнила і води й сиву твердь.

І пестить тихо й лагідно, як мати,
Шепочучи: Приляж на мить, засни!
Як хороше отут відпочивати –
В обіймах сутінкової мани.

Легенько птаство пурхає довкола,
Утомлений зітхає вітерець.
І на воді – дедалі менші кола –
Добу бурхливу зводять нанівець!

15.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ах, вітерець який! Ну майже бездиханно -
Приємним холодком ледь-ледь війне-шепне!
Нічого не прошу, лиш усмішку кохану
Як сонця легкий* схід, осяє хай мене.

І серденько замре. Од щастя заніміє
І подих долетить ласкавий аж сюди.
І заворкує тихо голуб – голос мрії,
Мов шепіт ніжний кіл - що мліють – із води.

Зорі прощальне сяйво ніби ув останнє,
Неначе змах руки пресвітлої: «Бувай!»
Солодкий подих – медитація кохання…
А серце, серце в ньому знову ожива!

3.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Нахабна штовханина у метро,
Сьогодні все навколо – агресивне.
У Чорнобога – мов слонячі бивні
І зло перемагає знов добро.

У аурі вже купа рваних ран,
По спині мов кувалдою довбають…
Це знов отой проклятий ресторан
Руйнує тишу чарівну у гаю.

І навіть тихі кола на воді
У рухові розходитись готові…
Навіщо я прийшов і тут сидів?
Чому, Боги, я не глухий Бетховен?!

Я б, іншу музику почув би в дар -
Оту, що не від чорта, ту, що – з неба!
І не музичну б сечу, пив нектар,
А так почистить вуха є потреба!

1.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

І це вже літо відліта у вирій,
І знову скоро прийдуть холоди.
І стеляться все швидше тіні сірі,
І випивають сонячні меди.

Цей вічний колообіг у природі
Намотує й намотує роки.
І не зупиниш, і не скажеш: «Годі!»
І так – тисячоліття і віки.

І в цій чарівній і прадавній пущі
Дедалі більше усвідомиш ти –
Ні, не природи, а свою минущість
У філософськім сумі самоти.

Я знаю, знаю – істини не нові,
Та щось лиш твій тут визначає путь…
І вчишся у природи хоч у слові
З озер прадавніх вічне зачерпнуть!

27.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)