Часи в житті бувають різні.
Нелегко витримати їх.
Війна, випробування грізні,
напевне, й зараз не до втіх.

Кліщів скопичення надмірне,
коронавірусу жахи…
Чутки, підозри неймовірні,
в швидкому русі, мов птахи.

Старанно, кажуть, мийте руки,
хто вчора ще про це не дбав.
Щоб обійти хвороби муки
й ніхто із нас не постраждав.

Не вірити у чудо-фейки,
що викликають тільки лють.
Уявні скинути наклейки,
реальну розуміти суть.

Не треба паніки, лиш розум
включити та здоровий глузд.
Хорошим вірити прогнозам,
й відійде смуга негаразд.

Пережив`емо все наразі,
не втративши своє ім’я.
Думками, діями всі р`азом.
бо цінна єдністю сім’я!

18.03.2020

Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів,
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь полум’яним трунком
земля наповнювала нам святі часи,
адже жінки вітали нас дарунком –
вагітним сонцем і дітьми з роси́.

Похилим стогоном дубів посеред степу
хрестами стали деякі із тих,
у кого віра – сказ глевкого лепу,
кому Ісус допомогти не встиг…

А той, хто українець – не ледащо –
орав і засівав священний пай –
постав!, не підставляючи щоку пропащу!
Бо сам від Бога, а не дурнопхай!

Красу минущу плин життя покаже –
і млин буття все перемеле знов,
бо вся любов на Україну ляже…
А де любов – там завжди ллється кров!

Йдуть козаки! Йдуть воїни в майбутнє.
Тривожать гнів пробуджених століть!
Усе чуже,.. все путінсько-безпутнє
хоругвами зганяють з верховіть!

Шалений тиск на Україну зовні,
зворотньо всіх дітей послав на бій,
щоб злій вражені, знаній і голодній,
вказати ще раз, де є місце їй.

Московія ж горить. Йде час давно без неї.
Ми, хто зітхає з істинних глибин
шлемо молитву сонну з Галілеї
до України з багатьох причин…

22 жовтня 2015 р., Київ

Стоїть серед моря ,
Самотня дівчина.
У білій сукні, з крилами.
То мати Україна .

Волосся ніби сонце,
А очі в неї цілий океан.
Але вдалось її здолати ,
І кров тепер тече із ран.

Вона нещясна ,
І розбита часом .
Але не підвладна ,
Вона їнщим расам.

Вона не одна
Ще знайде кохання.
У неї є віра ,
Є сподівання .

Іще переможе,
Війна не остання .
Ще буде велична,
Це не прощяння.
2020 рік

Запалю лампадку знову на вікні,
За НЕБЕСНУ СОТНЮ ці скорботні дні.
Роковини шості...шості...та не в снах,
Це - болюча рана, думка голосна.

Не палають шини на майдані скрізь,
Але плинуть ріки, не води, а й сліз,
Не стоять намети, не буде гуде майдан,
Та сліди зостались від довічних ран.

На майдані склали голови усі,
Не пройдуться садом у своїй красі,
Та співають пісню десь на Небесах,
Лиш у снах їх бачать рідні на стежках.

Про НЕБЕСНУ СОТНЮ думка защораз,
Насміхання лине, безліч є образ.
Їм не світить сонце, їм нема вітрів,
Не почуєм більше з вуст героїв слів.

Запалю лампадку на своїм вікні,
Знов думки рояться, але всі сумні.
Голову схиляю в молитвах за них...
На майдані голос їх навіки стих.

19.02.2020 р.

Чуття народу в кожного в крові.
Буває так, що це чуття згасає,
Коли роками в нашій голові
Чужинська мова душу колисає.
І засинає приспана душа,
Змиряється з прийдешнім і майбутнім.
Не відчуває радості в віршах
І кобзу вже не відрізнить від лютні.
Чужі слова і думки теж чужі
Здаються власними і рідними одвіку.
Далекі чужоземні міражі
У почуттях зливаються без ліку.
Здавалось – все: тебе не відродить,
Твоя душа навіки вже заснула…
Та ледве рідне слово задзвенить
І вже вона прокинулась, стріпнулась.
Мана зника і знову чуєш ти
Свій поклик крові і чуття народу.
І почина навколо все цвісти,
І дихається легко і природно.
Ти знов живеш життям своїх батьків
І всіх навколо ти до цього кличеш.
Їх душі теж прокинуться зі снів
І наша Україна буде вічно.

Львів є справжнім домом
У ньому нарозпашку стоять кам'яні грифони
Химери уривків ідей
Старий корінний львів'янин-юдей

Львів грає на невидимій арфі
У ньому ховається і Мавка, і Марфа
На площі Ринок біжить Домовий
Бруківка відбивається, там хлопчик малий

Львів улазить у душу
Він в'є в ній гніздо
В цьому місті чути твою пісню
У ньому чути сопрано

Львів сам створює рими
Кожну мить, як дивак, грає він
Львів то кожна в місті Лева людина
Львів то кожен камінчик, сплеск дощу, ніжний буревій

Львів обіймає бездомних тварин
Жалить чуттями, розвіює сигаретний дим
Львів готує смачний алкоголь
Місто Лемберг, Львів-король

Піднімаєшся на Високий (і Низький) Замок
Вогні пурхають, видно систему
Підводних каналів, садів хризантеми
Обриваєшся знов, із башти в зимівці

Пада сніг, пада ти на мерзлотній бруківці
Вибуха сміх, сміх крізь біль, крізь синці
Ти лежиш, файно так, мов знову потрапив у казку
Лижеш лід, дмуха в руки, цілуєш дворову собаку...

2020

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити сніг.
Дубам от-от цвісти…
Останнім
гукав до себе невідомий Кінґ.
Літала мошкара, кусалася.
Було важко падати стовпам.
Малі беззубі огризалися.
Ніяк не виходила зима.

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити дощ.
Зимі от-от цвісти…
Останнім
гукав до себе всім відомий Борщ.
Літала завірюха мухами,
білими, як день, як білизна.
Лящало у великих поза вухами.
Ніяк не виходила Вітчизна.

13 травня 1989 р., Київ

                   І
Осінню, а іноді й зимою
я у школу біг без черевик,
пам'ятаю, мовою чужою
викладали там «Радной язик».

І «радной» була «літєратура» .
А коли за партою сидів,
то учив невимовно культурну
мову язикатих москалів.

                    ІІ
«Ми усі.. – ну, теє... і потрошку...»
Радо танцювали краков'як,
«бариню» співали під гармошку
і не знали, що таке гопак.

Модною училися. Одначе
чуємо і досі це собаче
«драстє» іванових і марусь...

Як того не хочеться комусь,
автохтонна нація козача
заселяє Україну-Русь.

                    ІІІ
Не минає «бєсіє» у Рашки
і не опустіла Колима.
Розумом поїхати не важко
од її лукавого ума.

І тому од самого Дунаю
і до Дону є ще вчителі –
мовою й душею – москалі,
а з-за парти й досі вилізає
нація, яка не помічає,
що у неї голі королі.

02/20

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Половіють житА, а над ними сивіють тумани,
Повний колос вклонився в подяці землі.
Чи візьмуть до себе туман цей Карпатські Горгани?
Й заколишеться колос на своєму тонкому стеблі.

Половіють житА, жайвір пісню співає ранкову,
А проміння на житнюю ниву лягло,
Колосся проснулось й між собою веде знов розмову,
І колінці свої позгинало високе стебло.

Половіють житА, вітер котить колосяні хвилі,
Та й співають із вітром вони в унісон,
Не встиг озирнутись, а сонце вже знову на схилі.
Ця краса незрівнянна непомітно бере у полон.

18.01.2020 р.

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіються й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри́, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Ілюмінацій грайво переморгується,
тролейбуси скотилися у яр,
і далі – ні на колесо.
Депо.
Наліво – супермісто.
Направо – юність і дитинство.
Угору – сон.
Униз – кошмар.
Не має значення куди,
іди.

Якщо ти музики захочеш,
послухай, як комахи дзеленчать...
або як струм на дроті тонко морзе пише.
А звикнеш –
буде тиша,
ти-ша.

А он людина рання йде,
яка навчити віршів може...
Те. Ша.
Потисне руку серед поля,
потя́гне до найближчої тополі,
ото душа!
Ото Тарас Шевченко.

Якщо ти пригадаєш Катерину,
зустрінь Оксану –
і малюй картину.
Або прокинься рано-рано,
біжи у луг, знайди калину –
й малюй Оксану,
теж картину.

Але у лузі ти зустрів корову
німецької породи,
чорно-білу.
Вона картину з’їла.
А Катерина подоїла,
обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
якщо ти пригадаєш Катерину...

Ось це село, де день.
Де мальви і жоржини.
Де до обіду не працює магазин.
Де тракторець на всіх один.

Годі йти.
Лишайся.
Ось тобі хата, двір.
Колодязь.
Молода і красива.
Ковбаса, сир.
Безсуєтність сива.

Ні?
Вертайся в депо...
Ні.
Ну, то мовчи мені,
бо як дам!
То буде мало місця!

Ось тобі цяця.
Ось мамина циця.
Грайся й смокчи.
І мовчи!

Ти безголосий ідеш.
Не маєш значення куди...
ну, йди.
Але далі інша країна.
Не Україна.
Польща, Німеччина.
Сполучені Штати.

А тут твої батько і мати.
Тобі наплювати?
Тут твоя ти-ша
і Те, Ша.
Тобі наплювати?
Тут Бабин Яр,
а там Освенцім!
Там за таку роботу
не платять пенсій!
Там інша мова,
і кольорова корова, –
а не та їхня,
яка для нас но́ва,
не чорно-біла,
яка для них застаріла!
Там тебе поховають як еміґранта...

Ні.
Ти йдеш не за кордон.
Ти ходиш по собі.
І не по сьогоднішній Україні,
ще жовто-синій,
а по вчорашній,
по ковбасі домашній,
по сирниках і по фарбованих яйцях.
Прийшла пора міняться?
Осучаснюваться!

Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
Ні те, що буде, ні те, що було.
Ні.

Ти типовий українець.
якому все рівно...

Я розумію,
бо це я.
Розумію...
Просто інакше не вмію,
не хочу,
не буду,
не треба.
Так.

Радієш уже тому, що маєш.
А більше не вмієш, не хочеш,
не будеш, не знаєш.

Мабуть, потрібна ще одна окупація.
Ні.
Ну то сходи за кордон, –
там все одно
ненаперепереморгується ілюмінація.

15 травня 1995 р., Київ

Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,
Що неньку нелюди шматують.

Ще й не однаково мені,
Що хтось жирує, а хтось – ні.
І неоднаково, що влада,
Це не підтримка, а лиш – зрада.

І не однаково мені
У щасті жить чи у багні,
Чи нищать рідну мою мову,
Чи жить дають рідному слову.

Ще й не однаково мені,
Жити на волі чи в ярмі.
Чи підпанки, чи є пани,
Які лиш рвуться до казни.

І не однаково мені,
Що люди гинуть на війні.
Натомість, щоб у щасті жити
І неньку серцем всім любити.

Ні! Не однаково мені,
Що йдуть в обійми сатані!
Єдність чи розпад в нас панує,
І землю кров чи дощ гаптує!

І не однаково мені
Пісні про неньку є чи ні!
Чи думка є її продати,
Чи може нищить і топтати.

Це не однаково мені
Ні наяву, ні уві сні!
Щоб неоднаково всім було,
І лихо шлях до нас забуло!

12.01.2020 р.

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Візьмемося за руки знову всі,
Живий ланцюг утворимо із вами.
Він в кожного вкраїнця у душі,
Хоч всі йдемо ми різними шляхами.

З’єднаємо два береги Дніпра,
З’єднаємо в душі, не лиш руками,
Погляне Володимира гора,
На лівий берег дивиться віками.

Живий ланцюг…яка ж бо це краса!
Він дуже цінний, дуже він коштовний.
До нас благословенні Небеса…
Живемо в Україні ми Соборній.

Думками ще б зробить такий ланцюг,
З’єднати б українців воєдино,
Щоб в душах не було страшних яруг,
Й гнилою не була щоб серцевина.

22.01.2020 р.

Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, го́рами!
У ліс залітаю,
на пречервону горобину сідаю
і співаю без горя
від щастя!
Дійдіть до мене у сумі своєму!
У розлуці, пилюці, спонуці.
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя?
Я дам вам причастя
з горобинової брості,
щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі
у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд
з одовсіх оруд!
А буде гірко – залатайте дірку!
Не губіться ніколи!
Не ходіть по колу!
Біжіть прямо й прямо
до святого Храму!

29 березня 2004 р., Київ

…Ті, що у небі високім лишились навічно,
Ті, по котрим їх родини довічно голосять –
Браття і сестри - земляни – не раз вас прикличуть
В зоряні пущі отав в срібних місячних росах…

Як вам ведеться у тому високому небі
У хмарино́вих облаченнях тіл легковійних! –
Хто вам стелитиме ложе при першій потребі,
Хто проспіває вам тексти пісень мелодійних…
Мовою матері тихо на ймення прикличе,
Теплою ласкою шерхло діткнеться до скроні –
Лиш біля рідних осель птаха співно курличе,
Лиш небеса шлють на землю краплини солоні…

Знову розгадуєм бутності знаки ворожі –
Дивні старі письмена, що їх смисли двозначні…
Терпко в небеснім саду пахнуть зболені рожі,
А на землі лише вітер обачний завіює плачно…

Пухом земля розкриває долоні затерплі,
Наче дітей пригортає в розлогеє лоно…
Мир вашим душам, хай буде вам світло і тепло,
А пам’яті свічка над вами живе – не холоне!..


Трагічним подіям з нашим літаком в Ірані…і всім душам, що навіки лишилися у небі!

Червоний Хрест, ОБСЄ…
Великий обмін полонених,
бо політична воля є
й сміливість кроків повсякденних,
щоб стало б `ажане здійсненним!

Довготривалі, нелегкі
для звільнення робились спроби.
Нестерпна туга на роки:
у сім’ях горе, біль, жалоби,
чекання в розпачі, хвороби.

Хвилююча нарешті мить!
Здійсняться довгождані мрії!
Душа у кожного болить,
хто небайдужий і вразливий
до історичної події,

для кого доля цих людей
сприймається, неначе власна!
Для мирних здійснення ідей
довгоочікуване, вчасне
прийд`е в домівки справжнє щастя!

***
Щоденна біль, сльоза в очах,
тривоги, сумніви та страх:
тяжкий до звільнення був шлях.

29.12.2019

Україно рідна –
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве.
Ні за які муки
не віддам тебе...

2 жовтня 1981 р., Мосток

Вірш написано, коли автору було 12 років,
не включено автором до основних творів.

Ми зберемо́ся всі до купи
й піде́мо
за кинутим уперед яблучком
з Едему.
На кожній зупинці нашій
збудуємо пам’ятник,
в останнім гріховнім кутку
зупинимо маятник,
заллємо водою кострище –
нехай краще вітер свище.
А за горою мармуро́вою
зійде́мося силою здорове́нно-здоровою
докупи
з кожної халупи,
з терему, замку,
з землянки.
Станемо ми, українці,
і заспіваємо!
Станемо ми, українці,
і всім розкажемо, що знаємо.
Що маємо – покажемо
і роздамо на розмноження
без нівечення, без ототожнення.
І розі́йдемося далі по світу,
читаючи ту молитву
Українську!

29 березня 2004 р., Київ

Україно, рідна мати,
Не на хресті ти розіп'ята.
Розіп'ята в душах прісних,
Твоїх дітей без волі грішних?
Чи тліє віра ще в душі?
Бо темна хмара заслонила
Від неба й сонця волі крила
Вони не висохли від крові,
Століттями лилася в мільйонів
Твоїх дітей твоєї долі.

За що дітей губили,
Навіщо землю занапастили?
Убога стала і безплідна,
В отруті змучену, негідна,
А ту, що родить, продають.
Як сирітку, що без неньки,
Землю рідну за грошеньки
Латифундіям,чужинцям,
Зони — українцям,
Де й спокутують гріхи.

Україно, рідна мати.
Чи в гріхах ти винувата,
Чи сусідом ти заклята?
Українцям роблять зле..
Що лишилось в них святе?
Лише тіло грішне тіло,
Та й життя, що животіло.
То ж скоріше в домовини,
А Україна гине.
Нема кому за неї стать.

А брат кива на брата
Українці – жебрачата,
Будуть долі докорять
І не хочуть цього знать,
Що Україна сиротина.
Хіба не бачиш ти, людино:
-Прийшла лагідна година,
Зірки доленьку снують,
Щастя в дім тому дають,
Хто Волю має за дружину.

Душе, проснись. Проснись, людино.
Подивися на Вкраїну,
Хіба не чуєш, не шумить
Наш славний Дніпр, неначе спить.
І в тому є твоя причина.
Та не бачать і не чують,
Ніби тінь життям мандрують,
Як воли зігнувши спину,
І весь Рід йде до згину,
За що несуть великий гріх.

Україно, рідна мати.
Народу в тебе є багато.
Хіба хто дбає, лиш грабує
І Бога в серці не почує,
І не чує він твій клич.
Хіба у світі є нарід,
Котрий не дбає про свій рід?
Який себе віддав у рабство,
Бо довірились лукавству,
І не сколихнеться в серці гнів.

Розгубивши свою Славу
І сорочку вишивану,
Яку при свічках вишивали,
Пісні воленьки співали,
Щоб повстали за свободу.
Знов лунає клич народу..!
Їх переповнив серця гнів...
І накує мечі із рала,
По Вкраїні піде слава,
Синьо- жовті підняв прапори.

Тривожиться душа моя
за долю України...
Невже святий наш Боженько
дозволить у руїни
перетворити рай земний,
святі поля, прадавні,
загине рід козацький весь
і справи його славні
забуті будуть у віках
назавжди?.. Гей, навіки
не буде цього! Знайте всі:
завдання превеликі
Господь наш Бог довірив нам
і ми усе здолаєм,
ще й на усенький білий світ
всі разом заспіваєм,
а пісня та полине ген
далеко, аж за хмари,
у рідних горах, як завжди,
пастимуться отари
і діти в школі гімн співать
будуть під жовто-синій!
Цвістимуть яблуні в садах,
в душі розтане іній.

В канонадах , кров'ю й потом ,
Здобували ви свої перемоги ,
Тільки вільний вітер знає , як лунають про звитягу пісні ,
Як зривались з неба гради і тремтіли вкриті пилом дороги ,
як на вірність Батьківщині присягали на майданах сини .

Ви тримались , і боролись , за свободу , через край , до нестями ...
Підіймали синьо жовтий , у вогнях , боях , обпечений стяг.
Україна-ваша доля , що на все життя буде з вами..
Бо ж у всьому світі нікому , не зламати віру в серцях ...

Олександр Квітень
м . Мукачево

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані
Бариги - торгашня
до віл палаців
яхт і злата


Вітчизна
для таких чинуш
міністрів , потаскух
Борделю "Зрада" -

Мальдіви , Кіпр ...

Навіщо їм плекать
Терпільну Україну
її Освіту -

"Гламур " їх - в Єль
Навчання- Гарвард

Хохлам - Совок !
для Стада- буде
мертва "школа"
фабрики Совка


Навіщо Медицину
робити Надсучасну ?

( Тєрпіл - рабів - і так
ще так багато !)

І НеДоступна якість
Феофаній

- Ми за кордоном
лічемо себе !"



ЗМІ шльондрами
"Свободи Слова" -
належать Нам

тому - як ту ману -
Лапшу зжирайте !

і Вірте - ми таки
"Херої"
ЗЕлені ,Сині ,
Чорно -і червоні

Ми Патріо !
Такі вже патріоти!

Свободу не продати за гроша,
Свободу не купити за копійку
Її в бою сміливець здобува,
Той в кого дух найвищого ґатунку.

І мій народ бував на барикадах
Стояв незламно у морозні дні
Боровсь проти «драконівської» влади,
Що гідність й честь пригнула до землі.

Горів вогонь,чорніло синє небо
В повітрі відчувався запах шин,
Наш краю ми борімося за тебе
Єднає нас усіх славетний гімн.

В історії козацького народу
з’явилися печальні сторінки
Звичайні люди з дерева щити
Тримали,мов надійну оборону,
А в них влучали кулі вогняні.

І скоро перед янголами стали
Їх душі щирі,а тіла вдягли в вінки
Так українці гідність здобували
Небесна Сотня – Слава на віки!
19.11.2019 р.

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало: "Не треба".
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розже́вріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…

11 квітня 1993 р., Київ

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Без перебільшення, ця купа не мала;
мурашки копошать напружено,
немає правди у ногах натруджених
в периметрах, параметрах подужаних,
по всіх стежках великого села.

Живого місця не знайдеш, не виявиш.
Москва болить Росією своєю,
в одне лице злилося зле і злеє –
а не здереш із тімениці теї
три кольори, сполощені помиями ж…

У прапори давно душа закуталась,
але між жовтим і блакитним я,
мені чужа ця вицвіла земля,
де я – не я, і де моє ім’я
на різний лад в п’яних словах заплуталось.

Де кожен ріг зариганий жовні́рами,
де кожен вид – впосліджена ізба,
де ближнього і дальнього руба
матюк на матюці, і не ганьба, –
а звичка це така – ввижатись звірами…

Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
і я побачу на Росії тільки
слід кедра і старання білки, –
вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
а так за що? лише тривога, га?

Прощай, столице но́вих кріпаків.
Ми вчасно встигли з красного засватання,
ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо
за всі поневіряння трьох віків.

3 березня 1993 р.,
Красноармійськ, Московська обл.

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

Присвячується українським футболістам

Бентежні емоції на стадіоні!
Запекла хвилююча гра!
Та все ж перевагу бере Україна
З рахунком "два-нуль" на «ура!»
Сміливо вона виграва!

Хоча супротивником є португальці,
(В футболі серйозні знавці )
Досвідчені, вмілі достатньо бувальці.
У світі знайомі гравці,
Та й в справі своїй фахівці.

Вже другий в завершенні тайм... та напруга
Сягає шалених висот!
Рональдо поцілить у наші ворота:
Потужний у грі поворот
Надав хвилювання й турбот.

Когорта славетна зібралась відома:
Ярмоленко та Яремчук!
Євген Коноплянко: легенда футболу!
Відточений П’ятова рух:
М’яча що не випустить з рук!

Бо він воротАр міжнародного рівня!
А для Кропивницька земляк.
Подачі усі відбиває відмінно,
(Одну лиш не стримав ніяк)
Отримує безліч подяк.

Завершився матч! "Два-один!" Перемога!!!
У оплесках чутно запал!
Осяяна успіхом в спорті дорога
Для хлопців успішний фінал!
Тріумфу нестримного шквал!

14.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119101509746

Ховаючи світило в сірих хмарах,
Похмура осінь дріботить дощем.
Тепла ще хочеться… Як вогняна примара
Кружляє вир із листя… В серці щем
Війни… Не буде миру незабаром….

Ще колисають вранішні тумани
Родючу землю після щедрих жнив...
Та не притлумити нам кровотечу з рани
Бальзамом миротворчої мани.
Чим сплачено за компроміс Богдáна….?

Вкриваючи Говерлу покривалом,
Зима постукала… Та наче ж осінь ще...
Покрова - і надія, і забрало,
У спалахах окреслює плече
Захисника… Лиш тільки б сили стало…

© 09/2019

У нас віками мов під кальку ,
В тяжкі часи з мирського дна ,
Втішає люд знайома байка ,
Що нині , то не їх війна..

Чи від безволля чи зі страху ,
Знімілі в тяжбі лихолить ,
Втікти , так прагнуть бідолахи ,
В закутий у смирення світ...

А в світі тім , всі добре знають,
Ось ось настане благодать ,
Що прийде мир до хати з краю ,
Лиш треба "ПЕРЕСТАТЬ СТРЕЛЯТЬ".

Від болю хочеться кричати ,
Бо ж правду бачивши сумну
Я заперечу.. "мижебратам",
На їхнє "зупиніть війну"........

Хто сіє жито в яр глибокий ,
Змарнує зерня в бур'янах ,
Хто вірує , що в рабстві-спокій ,
У суєті помре в рабах..

А плачучи й схиливши спину ,
Він не знайде в сльозах спасінь ,
Як , не любивши Україну..
І ВІН , не України син ...

Навколішки просивши миру ,
Згорить від воєн і скорбот......
Народ що в боротьбі безсилий ,
Зі світу зникне той народ...

Олександр Квітень
м. Мукачево....

(Про звільнення героїв-українців)

Бентежна, хвилююча звістка, що вранці
торкнулася щемно до серця:
Повернуться СЬОМОГО ВЕРЕСНЯ бранці.
Нарешті відкриються дверці.

Тюремні, огидні, принизливі грати:
За ними тримались герої.
Хворіти їх змушував ворог, страждати,
Підступно позбавивши волі.

Зростаючий відлік часУ, що невпинно
страждання приносив та муки.
В повернення віриться їх неодмінне:
Не довго терпіти розлуку.

…Літак приземляється: в захваті діти!
Нестримані сльози в чеканні…
Ось сам президент, як йому не радіти!
Зближаються всі в хвилюванні.

А далі – це вибух, потік ейфорії!!!
Найвищого злету октава!
Здійснилась жадана, прискорилась мрія!
Героям уклін наш та слава!!!

***
Крок перший, потужний: скінчити війну,
Бо платимо надто високу ціну!
Ціну неймовірну за тисячі жертв.
Надія з’явилась: не чути про смерть!
Зустріти у мирі наш завтрашній день!!!

07.09.2019
Свидетельство о публикации №119090705587

Той шлях за який боролися ,
Століттями , поколіннями ,
Наш край золотий з соборами ,
Назвали ми Україною .

І слово що душу скраяло ,
І пісню що з вітром линула ,
Й те небо де сонце сяяло ,
Назвали ми Україною .

І образ святий , пречистої ,
Світ віри в Христа нетлінної ,
Прекрасної благовісної ,
Назвали ми Україною .

І ярмарки з вишиванками ,
Де рід зустрічався дниною ,
І вранішній луг з серпанками ,
Назвали ми Україною ..

Гаїв солов' їних пЕреліс ,
Безмежжя степів полинових ,
Чарівні Карпати вересня ,
Назвали ми Україною .

Й ту кров по землі розлитую ,
Братів що за волю згинули ,
За правду майданів-мітингів ,
Назвали ми Україною.

Звитягу бійців , нескорених
які назавжди спочинули..
під шахтами й териконамии
назвали ми Україною ....

Олександр Квітень
м. Мукачево.

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

28–30 серпня 1989 р.,
Богдани́ – Київ

Гарна, витончена врода
навіть недругів бентежить!
Ось тому вони і стежать:
Як зростали її коси,
Омивали вранці роси.
Не зважала на погоду.

Постать нездоланна жінки,
Тільки виснажені руки:
Бо від втрат зазнала муки.
Аж занадто працьовита,
Люблячі у неї діти.
Спалахнуть в очах іскринки!

Незалежності сторінку
Пам’ятає Україна!
Рани болісні й руїни
прагне швидше подолати!
А корупцію за грати!
Правильну знайти стежинку:

Крокувати нею гідно,
Захищати землю рідну!

24.08.2019
Свидетельство о публикации №119082504409

Рідний дім - ти, Україно,
Хто живе, хто народився,
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв'язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю велич'ю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна ,
Бо вона, мабудь як дитя,
Яке, від кожного чека,
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги… 2009
На фото – мій малюнок.

Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади за́вжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,
встановить мир, і відійде війна!

Чи то у княжий час, за ге́тьманства чи панства,
чи то в роки імперій, орд чи рад –
з народу за́вжди справжній лицар піднімався,
щоб повернути незалежний лад.

Нерідко гинули в борні святі герої,
та нашу пам’ять не розбити вщент!
І на фундаменті історії старої
постав наш Український Президент!
_______________________________
Приспів:

Президент України –
наша гідність і слава!
Перше слово країни
і обличчя держави.

Хай лунатиме за́вжди
вільний голос людини!
Є апостолом правди –
Президент України!
_______________________________

Не раз останньою надію обирали,
коли планета гинула в диму.
Все ж, незалежність ми без воєн відстояли,
свободу всю довіривши йому.

Нас до майбутніх ер ведуть далекі гони
по українських вистиглих житах.
Йому вручив Господь ключі для охорони –
тризубий герб і синьо-жовтий стяг!

Бо доля нації робити і творити
історію сьогодні й повсякчас,
а Президент хай вознесе молитви
за нашу Україну і за нас!
_______________________________
Приспів.

12 вересня 1999 р., Богдани́

Відчинивши місячне віконце
і тумани випивши до дна,
відкусила ніч окраєць сонця.
Народилась зірочка одна,
а за нею інші покотились –
запалили весь Чумацький Шлях,
а поодинокі засвітились,
як волошки в росяних полях.
Відлетіла пісня солов’їна,
розлилась між небом і селом.
Спи, моя пташина Україно,
я до тебе пригорнусь чолом…

15 березня 1988 р., Київ

В думах сиджу на високій скалі.
Чому так важко на серці мені?
Як розрадить, де радість знайти?
Щось мені каже:- Скоріше злети!

“Вітер легенький мене підхопи”!
Серце завмерло, злякавсь висоти.
Лину у простір, ніби я птах.
Божу молитву тримав я в руках.

Молюся, признав каяття.
Просив у Бога продовжить життя.
Щоб мене скоріш приземлив:
Боже, прости мене, що я згрішив.

Та вітер мене до хмар підняв,
А я усе дужче руками махав.
Майнули внизу поля й ліси,
Такої в житті я не бачив краси.

Цього не бачив як пішки ходив?
Хто моє серце байдужим зробив?
Це ж Україна! Це радість моя!
В небі шугають вітер і я.

Аж он я бачу чорніє байрак.
Там у байраках, там щось не так.
Ніби веселка в росі виграє,
Там ніби сонце, що вранці встає.

Злинув до низу як ворон, як грак.
На межі опустивсь, де поле й байрак.
Схили байраку терном зросли,
В терні дівчина земної краси.

Хто ти, дівчино, де хата твоя?
Як ти попала у терни сама?
Квітковий віночок добре зів'яв,
А смужки барвисті вітер зірвав.

Ти така гарна, така красна.
Чому у тернах застряла коса?
Чому ти не в полі там, де квітки,
А в кущах, там колючки?

Мати моя - ненька Вкраїна.
Доля я ваша, з обличчя – людини.
Не можу зустріти героїв - братів,
Що мене боронили сотні віків.

Тепер зосталась, немов сирота,
Людям на очі зійшла сліпота.
Знати не хочуть, що вони в біді,
Мені залишили терни одні.

Люди забули своїх богів,
Добре шанують своїх ворогів.
Клич мій не чують, не бачать мене .
Бачать в собі вони тільки себе.

Моя домівка - квітучі лани,
Шумні діброви, широкі степи.
Сивий Дніпр, річки і пруди,
Гаї калинові, вишневі сади.

Там де плугар з піснею йде,
Воїн дитину за руку веде.
Там, де в домівках щаслива сім'я.
Я ваша доля, і там житиму я.

І
Ще лунає: «слава Україні!»
Нація плекає оберіг...
А душа жадає переміни
на одній із тисячі доріг.

Не поталанило на фортуну.
Батьківщина – це одна сім’я.
Та стаємо знову на котурни,
власне забуваючи ім’я.

ІІ
Лотерея імені – удача
іноді незряча і глуха.
Невеличке пугало ходяче
Україну має за лоха.

А чого не має, обіцяє
щиро і наївно до сльози.
В засіки нового урожаю
смикаємо сіно для кози.

Канули у Лету могікани.
Виринули п’явки із пітьми,
недалекоглядні капітани,
коміки квартальної чуми.

Осміліли слуги есесеру,
ліга сміху – юні піонери,
що уже готові як завжди
в табори... у мери, у прем’єри...
у ліси... на те і тренажери
з будою на прив’язі орди.

ІІІ
Ми єдині, вільні, неділимі,
хоч із низини до висоти
спалені до спокою мости.

Та у небі є ще херувими,
і лунає хорами живими:
«Боже, Україну захисти!»

08/19

Гуляй, козаче, гуляй!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!

Стриножені коні, мов привиди сонні,
не скачуть, не крешуть копитами світ,
гуляй же, козаче, із ранку до ночі,
хоч пазурі вовчі й шматують живіт!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
гуляй і танцюй, до подертих чобіт,
і крики із хати не слухай, не слухай,
не вперше вмирає козацький твій рід!

Нехай розпинають замучену матір,
ту кров не уперше приймає земля,
ґвалтують дружину сусіди багаті
і душать в колисці твоє немовля!
Іржавіє шабля, іржавіє серце,
плете павутину підступний сусід,
а ти наливаєш горілку із перцем,
і криво зшиваєш подертий живіт!

Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!
Гуляй, козаче, гуляй!

25.07.2019

(гімн)

Торонтсько-Оттавська,
ковбасно-Полтавська, -
тобі, Україно, привіт!
Івано-Франківська
та Сан-Францисківська,
вмістила ти весь білий світ!

Безмежно-Одеська,
ген-ген Бангладеська,
хоч де там отой Бангладеш!
Від прадідів Кримська,
либонь, давньоримська,
та й Вінницька, й Київська теж!

Славетно-Луганська,
повік Мічиганська,
Тернопільська, з терном навпіл!
Московсько-метровська
та Дніпропетровська,
Волинська, Берлінська довкіл!

Калмицька, Хмельницька,
Чиказька, Черкаська, -
що хочеш собі обирай!
Кругом Чернівецька
й немов давньогрецька,
а ще й Миколаївська вкрай!

Ліонська (бо Львівська),
туристсько-Мальдівська,
Донецька, Венецька така!
Невпинно Паризька,
ущерть Запорізька,
а зблизька - ще й трохи Сумська!

Канадська, Багдадська
та Кіровоградська,
та й Харківська також, надісь!
Житомирська з житом,
Чернігівська з митом,
рівненька та Рівненська скрізь!

Сіонська, Саксонська,
Естонська, Херсонська -
найбільша з великих країн!
Така Закарпатська -
аж Каракалпацька,
зненацька Словацька, та ін.!

(2012, 2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

Вже через тиждень ми зануримося з вами,
В такий солодкий і м’який життя комфорт,
Перегораючи на форумах рядками,
Про несучасний і дурний народ.

Присплять свідомість прояви емоцій,
І в гіпнотичний ми зануримося транс,
Щоб восени прокинутись, і знову,
Отримать ляпаса від нерозумних мас.

Бо так і не змогли ми усвідомить,
Як же себе і всіх навколо захистить,
Від впливу на збентежену свідомість,
Цих технологій агресивно-мовчазних.

Ото ж притримайте ви ваш запал емоцій,
Хоч трохи в своїм серці збережіть
Краплинку променя, який холодний розум,
При необхідності ваш зможе розбудить!

Гомонить Вкраїна-Ненька про вільну країну,
Як набат гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає Неньку до основи.
Скинь, народе, рабські окови?

Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Чи невільник може вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
І живе в своїй країні без щастя і долі.

Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують над тобою чужаки, московці.
Хай-бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
З душі вирвуть корінь-пуповину.

Що дає народу сили віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну Неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?

Гомонить Вкраїна-Ненька - збережіте мову,
Як набат, гуде віками й гуде він знову.
Споконвіку потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.

Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.

Може тями вже немає, що душа - це мова,
Рідну мову збирали слово до слова.
А коли гуртом вставали землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.

Бо душею слово мовиш і добро те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому, брате-українцю, зрадив рідну мову,
Чому ж ти не чуєш одвічного зову?

Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Та наразі, Україно, як осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати - лишня морока.

Тому рідна наша ненька є ще у полоні,
Кожний Неньку бере у свої долоні.
Ніби квітнеш, як калина, але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.

Де поділася надія, що це за розплата?
Як же, Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...

Експерименту ми одвічного країна,
Яка застрягла, мов у пастці, у віках!
То, стиснув зуби, вириваємось з руїни,
То повертаємось до рідного ярма!
І знов настав цей час, експериментів
Народ над волею й свободою жада,
Закінчуйте юначе дисидентство,
Нехай країна наша процвіта!

Коли історію ми вчили з вами в школі,
Одвічним пилом вкритою здавалася вона,
Й про наших зрадників, повстанців і героїв
Нам тільки пам’яті нагадує ріка.
Та те, що нам здалось, поглинули століття,
Нас вже сьогодні почало наздоганять,
Повірте, що наступним поколінням,
Ще вистачить про що нас розпитать!

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019