Она хотела сына от Христа.
Судьбу красиво называла бренной.
Была чиста, смешлива и проста.
И, словно жизнь, слегка несовершенна.

Её хотел я.
И таил свой грех.
Встречал любовь в салонах и на пьянках,
Но маяком всех сладостных утех
Была её звенящая осанка.

Французский шарм.
Голландская метель.
Китайский чай с причудами морскими.
Не целовал, но помню этот хмель
Я, словно дымом, пропитался ими.

Слова мелели.
Пост великий был.
Распятию молились в каждом храме.
Вином церковным напоённый пыл
Ерошил чуть танцующее пламя.

Кто в этой жизни жизнь понять готов?
Кто заплатил последний долг калине?
Любви воистину не надо слов,
А только шрам и подвиг лебединый.

Она хотела сына от Христа.
В деньгах искала мудрость отчего-то.
Она была небесна и проста.
И над моим смеялась анекдотом.

З прожитих зим, крізь днів юрбу,
Зринають дні сонцевороту,
І кожен неповторним був,
І знов повторювався вкотре.

І так помалу пречудна
Сплелась їх ціла плетениця –
Тих днів єдиних, коли нам
Здається, ніби час спинився.

Я пам’ятаю кожний з днів:
Зими екватор вже на кресі,
Шляхи мокріють, ллє з дахів,
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні,
Квапливіше в обійми линуть,
І в літеплі, як навесні,
Впрівають нагорі шпаківні.

Годинник сонний ледве йде,
Ворушить стрілками своїми,
І понад вік триває день,
І не кінчаються обійми.

2011

***

Опять весна.
И снова те же гаммы.
Высоковольтово гудят мосты…
Печаль бездонна, как могила мамы,
И тихий сон – как голос из воды.

И волосом твоим моя судьба прошита,
Стекает ветер, саблю золотя.
И чайки крик, и океан, и жито,
Лишь ты и я…

Подземный гром, небесное молчанье.
Лишь райских яблонь слышен парафраз,
Мы убежали, а они отчаянно
Цвели без нас.

Полынь цветёт, зоря души поэтовой.
Луна на небе – хлеб на полотне.

Опять весна.
Целуемся добредово.
Слова, как рыбу, кутаем в реке.

И ждём плодов натурою покорною,
Весна, греша, как молодость, уйдёт.

И мы уйдём той белою дорогою…
И там уснём…

Перевод с украинского стихотворения
Юлии Шешуряк, г.Киев


женщина входит в хату,
снился ей, будто бы, чёрный аист,
лодка без вёсел, речка без брода.
гулко и виновато
думы в подоле засобирались.
мужу - а ну снаряжай подводу!

пахнет лежалым снегом,
весть недобра, горизонт краснеет,
утром туманным бредут осины.
женщина вторит следом.
что-то хорошее молвить где ей?
возле ставка станем кликать сына.

старой коряги подножья чешут
там плавниками живые души,
змеи подводные там клубками.
чем мне тебя утешить?
богу молись, тишину послушай.
плакал бы, да куда мне...

женщина вон из хаты,
думает: только б дождаться ночи,
в сон провалиться бы без усилья,
горя и за день хватит...
снова тебя в мои сны, сыночек,
кто-то несёт на крыльях...

2011

Сеткою нервов ловлю зарю
В час базарно-советский.
И бытие снова чертит круг,
Правит закон им ветхий.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризны, кровавость мыслей…
Я, тем не менее, однолюб,
Всё началось – как выстрел.

А потому весь мещанский мох
Я посылаю в ... место,
И пока жизнь моя – пенный сок,
Тело с душою вместе.

Месяц, раскачанный ветром так,
Что уже сам – как ветер.

Раз я устами ловлю уста –
Жить можно
И при «советах».

Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.


(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Хлинуть теплі дощі, запарує земля,
рій стрімких ластівок в небесах закружля;

і закумкають жаби у тиші нічній,
дика слива зодягне вельон весняний;

і малинівка-птах у вогнистому пір’ї,
заспіва-засвистить на порожнім подвір’ї;

і війна – сірий привид далеких руїн
не зляка, не стривожить невинних створінь.

І ніхто не заплаче: ні пташка, ні квіти,
якщо людство загине, замовкне навіки.

Навіть панна Весна в світанковім серпанку
Не завважить: ніхто не стрічає на ганку.

Сара Тісдейл (переклад з англ.)

There will comes soft rains and the smell of the ground,
and swallows circling with their shimmering sound;
and frogs in the pools singing at night,
and wild plum trees in tremulous white;
robins will wear their feathery fire,
whistling their whims on a low fence-wire;
and not one will know of the war, not one
will care at last when it is done.
Not one would mind, neither bird nor tree,
if mankind perished utterly;
and Spring herself, when she woke at down
would scarcely know that we were gone.

Sara Teasdale

На нічній автотрасі – вітер вихровий.
Зринає в повітрі теплий запах трави.
Десь далеко попереду – мерехтливі вогні.
Голова моя важчає, зір тьмяніє мені.
Я спинивсь на ночівлю і в готелі побачив її.
Я почув подзвін долі і подумав тоді собі:
«Це може бути раєм, а може – пеклом буть».
Вона засвітила свічку й показала путь,
а звідусіль лунали голоси –
здавалось, було чуть:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит,
вдосталь кімнат – це готель «Каліфорнія»,
завжди в будь-який час він чекає на вас.

У неї думки химерні, у неї мерседес-бенц,
у неї безліч таких милих хлоп’ят, яких вона зве my friends.
Як танцюють вони на подвір’ї – час пОтом сплива.
Хтось у танці все згадує, хтось – про все забува.
І я викликав метрдотеля: «Будь ласка, мого вина». –
«Від шістдесят дев'ятого в нас тут такого нема».
А голоси все кличуть здалеку в мольбі…
Прокинься вночі, щоб почути лишень,
як вони кажуть тобі:

Вас запрошує готель «Каліфорнія» –
гарний краєвид, певний колорит.
Там, де дні марнотратять, – це готель «Каліфорнія».
От і алібі грішному тобі.

Дзеркало на стелі. У кубиках льоду – шампань.
І сказала вона: «Ми всі тут лиш в’язні власних фантазувань».
І в кімнаті господаря зібрались вони на обід.
Ударили звіра своїми ножами, та не змогли його вбить.
Останнє, що пам’ятаю: як біг до дверей хутчіш.
Я знайшов коридор, що вів назад, туди, де я був раніш.
– Розслабся! Ми запрограмовані, щоб сприймати, – сказав вартовий. –
Ти можеш будь-коли з’їхати з номера, але зовсім тобі не втекти!

2007

Тобі – та слово ліри темне
Чи вуха милого сягне?
Душею скромною напевне
Чи зрозумієш ти мене?
Або посвята ця поета,
Як і колись його любов,
З рядками давнього сонета
Мине твою увагу знов?

Так упізнай, принаймні, звуки
Бувало, дорогі тобі -
І думай, що в часи розлуки,
В мінливій радості й журбі
Твій світлий сум, твоя гординя,
Слова, ніколи не чужі,
Єдиний скарб, одна святиня
Одна любов моїй душі

У ночі такі, як у давніх сагах
серця королів, що лежать в саркофагах,
раптом знов стугонять:
і стільки в них шалу і сили,
що замкнену урну проклять
Вони тягнуть з безодні могили,
йдуть по смарагдах холодних,
і тремтять у соборах колони.
Дзвони, що в небо гриміли
висять як сови, брами скриплять безсилі,
у носіїв кожен крок тремтить:
ніби несуть свій власний граніт
рухомі сліпі черепахи.

2011

(переклад з О.Вертинського)

Де Ви тепер?
Хто Вам цілує пальці?
Куди пішов Ваш китайчатко Лі ?
Здається, Ви тоді любили португальця,
Чи подались з малайцем на Балі?
Останній раз я бачив Вас так близько.
В сплетіння вулиць Вас помчав авто.
Приснилось, що тепер в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

Ти мене на світанку розбудиш,
хоч босоніж, та вийдеш прощатись.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

І, прикривши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже, пробачиш?!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу»

І Неву, у мурашках від гаток,
навіть Біржі величну споруду
я ніколи уже не побачу
і ніколи уже не забуду.

І сльозяться на рвучкому вітрі
без надії твої карі вишні.
Повертатись - погана прикмета.
Відтепер ми з тобою - колишні.

І, якщо на планету верне́мось,
як Гафиз всім колись передбачив,
все одно ми тоді розмине́мось.
Я ніколи тебе не побачу.

І тоді стане так мінімальне
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням загальним
з порожнечею геть неживою.

І в космічному холоді-згубі
пролетить пара фраз необачних:

«Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу»


23.05.2011

Ти мене на світанку розбудиш,
на порозі, роззута, заплачеш.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

Затуливши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже всезрячий!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу».

Цю Неву, що в мурашках усюди,
і цей шпиль, що багато так значить,
я ніколи уже не забуду
і ніколи уже не побачу.

Не мигаючи, дивляться прямо
карі вишні, волого-гарячі.
Повертатись – прикмета погана.
Я ніколи тебе не побачу.

Якщо навіть на землю вернутись
нам ще раз, як Гафіз це призначив,
все одно нам тоді розминутись -
Я ніколи тебе не побачу.

Раптом стане мізерним тутешнє
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням прийдешнім
двох живих і мари неживої.

І полине без шансів удачі
пара фраз, як найвища облуда:
«Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду».

2011

Гомоніла сумно осінь
Шумом листя, шумом сосен
Нудно і похмуро;
Аж із гонів Білорусі
Ген майнули в вирій гуси,
Линули в даль шнуром.

А за шнуром за гусиним
Думи линули в даль синю,
Серце сколихнули;
Сколихнули, зашуміли,
Піснеказкою щеміли,
В смутку потонули.

Ой вам, гуси та гусині,
Жить недовго на чужині
Вернетеся відти;
Знов вас будуть зустрічати
Наші ріки й сіножаті,
Сонце наше рідне.

Ой ви, гуси-вирійниці,
Не забудете землиці,
Де діток плодили;
Місяченька де стрічали,
Зіроньки де рахували,
Плавали, ходили.

Знаю, тут складете кості,
Лиш злітаєте у гості
Освіжити груди;
Бо не вмієте ще, гуси,
Одрікатись Білорусі,
Як те вміють люди.*

17.05.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов

а ночь бесконечна кровать неудобней протеза
пустые бутылки надежно дежурят за всех
на каждое "знаю" найдется своя антитеза
на каждого ангела - свой незамоленный грех

давай-ка поделим наш город в дыму папиросном
тебе - все рок-клубы а мне - все стрип-бары
тебе - все отели химеры и чары
мне - множество лужиц наплаканных пьяными веснами

а ночь бесконечна туманы стоят на балконах
в крови никотин алкоголь стимуляторы блюз
ты бредишь опять про полеты из рамок оконных
я не протестую поскольку уже не боюсь

давай-ка поделим все воспоминания поровну
тебе - просто площадь а мне - алкомаркет
и желтые окна как мертвые марки -
тебе же а мне - оперение бронзовых воронов

а ночь бесконечна как байки сожителей пьяных
сдувать лепестки с подоконников я чемпион
ты по уши в перстнях - и перстни и пальцы в карманах
глаза твои цвета как у стародавних икон

давай-ка поделим ошибок веселую конницу
тебе - твои фотки а мне - мои тексты
тебе - мои взгляды блондинистой бестии
а мне - твои ночи зыбучего кофе с бессонницей

а ночь бесконечна в огнях разномастных бигбордов
бездушны пустой тротуар мостовых чешуя
из-под тормозов добываем мы ноты аккордов
ты бросишься к свету глаза закрывая? И я

давай-ка поделим всю зиму по стежке по беленькой
тебе - Новый Год ну а мне - весь февраль
весь февраль весь февраль весь февраль почему-то
тебе - все маршрутки а мне - все лихие маршруты
давай-ка поделим всю зиму по-братски поделим-ка


перевод - 2010

Шумлять промовці у столиці,
кипить словесная війна.
А трохи далі, у глибинці,
дзвенить лиш тиша вікова,
лиш вітер не дає спокою
вершинам верб у далині.
І вигинається дугою
та й припадає до землі
колосся золотих ланів.
(2007)

НИКОЛАЙ НЕКРАСОВ

В столицах шум, гремят витии,
кипит словесная война,
а там, во глубине России –
там вековая тишина.
Лишь ветер не дает покою
вершинам придорожных ив,
и выгибаются дугою,
целуясь с матерью-землёю,
колосья бесконечных нив...
(1857)

МОЇ ХОЛМИ

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.


РОБЕРТ БЕРНС

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Я вірю в Надію, в Любов нескінченну,
В Красу і Добро, Пильність духів недремну,
У Світло небесне і Вeсну зелену;
Та часом я вірю в потугу підземну,
Що морем отрути у світ цей зіслана,
У дотепи долі й насмішки шайтана!
В Нужду і в Убогість, у Біль і в Хворобу,
У муки для тіла і в духа жалобу,
У поділи вічні й самотні кончини!
Бо й зла світ буває також незглибинний!
Даремні вагання — пізніш чи раніше
У зойк переллються снобачень пісні ще!
Нас доля скарала на вічну рахубу
Життя, що веде через муки на Згубу!
Бо меч тому трісне і лютня теж мусить,
Кого шанування чи слава спокусить!
Бо він до одвічної трапив в*язниці,
Яку не здолають його голосниці;
У путах конатиме й в тій чорній ночі
Себе прокляне і впаде він без мочі!
Як зможе колись розірвати кайдани,
То піде блукати, убогий і гнаний,
Чужими краями, сам посеред світу,
Аж вернеться потім у рідну країну
З великої туги — й катівському гніту
Віддасть сивий волос, мов ношу невтримну.
Адже на межі мого лану й борів,
Селянських хатин і шляхетських дворів,
Річок швидкоплинних і ставів блискучих,
Чудових узгір*їв, галявин квітучих
Із черепів друзів, що впали в бою
Чи в чорних льохах погнили на скелети,
Споруджену браму у вічнім раю
Здаля освітляють блискучі багнети,
Там льотні орли повівають крилами,
В аркадах — мерців черепи над стовпами,
Вгорі ж там — кістки, що на сонці палають,
Із брами верхів краплі крові стікають.
У центрі ж — став кат, що тримає топір
І вічно чека: чи вернеться вигнанець?
І вічно пильнує: чи у поле чи в бір
За браму тікатиме будь-який бранець?
Щоб цих не пустити у рай батьківщини,
А тих відігнать од свободи країни.
Отож, як невільні біжать звідусюди,
Він їх зупиняє і сковує в пута,
Залізними кігтями рве їхні груди
І голови ріже; і кожна, зітнута,
Не йде засинать до земельного лона,
А буде скрізь верхом, де стане колона,
Чи цеглою більше для арок склепіння!
Щодень отих поверхів там прибуває,
Які виростають з живого каміння,
І кожен здаля у блакиті палає.
Колони мерців щораз вище летять,
Горішніше блиски багнетів мигтять —
І так в небеса тую браму підносять,
Що ґрунт мій братів моїх кров*ю ізросять;
На ньому з кісток пересохлих людських
Карбований напис щодень більш видніє,
Щодень він грізніше над світом чорніє
Сповіщенням світу: "Межа це турбот всіх!"
Співаче тепер, і поет не без вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Ти, зіркою духа на лобі знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!
Поглянь: яке в брамі тобі віщування?
Бо як у грудях тої думки не здушиш,
Що крил віковічних твоїх виглядає
І згуби твоєї в молінні жадає,
То голову скласти в цій брамі ти мусиш!
Коли ж зі страху перед долею втрати,
Загасиш вогонь, що в душі пломеніє.
Не смерті рука, а ухвала до страти
Хробачно зів*яле чоло твоє зриє!
У серця провалля пісні твої збиті,
З*їдять твоє серце, мов яди розлиті,
Хоч житимеш ти в світі цім поміж люди,
Нестимеш розплющені в сонці повіки,
Воістину вмер — і умер ти навіки!
Ніхто вже ім*я твого більше не збудить!
Тому ти помер, що у темряву вічну
Не смів полетіти на всю життєсилу;
Ти враз оминув цю тілесність довічну,
Бо в гріб не хотів залягти лиш на хвилю!
Й, злякавшись, тремтливий над прірви порогом,
Ти — менш, ніж людина, хоч міг бути — Богом!
Із лютнею йди ген в руках, що приспана,
Сповита в саван забуття величавий,
Понад океаном віків, полум*яна
Там лампа споминна на мoгилках слави.
А з моря того і могил, що без ліку,
Мерців глас великих встає і волає:
"Чому маєш в*ялу, нікчемную пику?
Що вроду колишню твою так долає?"
Й, почувши, впадеш, як людина бліда,
Востаннє цілуючи їхній кістяк,
А голос повторить: "Тому є біда,
Хто впав зі страху в пустирі небуття!"
Чекає на тебе ганьби тої доля,
Коли ж не бажаєш — то смерть чи неволя!
Тож лютню настрой — бо на похорон треба,
За меч ухопися на битву даремну,
Бо скоро відкриєш ти серце до неба
І виймеш із серця тут пісню таємну,
Що послана в скаргу до царствій ворожих
З могильних братів до батьків твоїх Божих.
Та глянь! Звідусіль світло сонця марніє,
Крайнебо вже блідне, а небо мертвіє,
Сто вихорів зверху, зірвавшись, шаліє,
З тіней злокриваві видіння зринають
І брязкіт кайданів тобі запевняють!
Потрапиш в таку ти завісу нічну,
Так стане довкола усюди чорнотно,
Що, хоч ти раніше співав про весну,
Що, хоч ти кохав, про любов не згадаєш,
Хоч вірив, та не зрозумієш ти віри!
Захоплений в танцю пекельнії вири,
У вроди богах навіть сумнів ти маєш!
Лиш рештки побачиш: то браття твої,
Їх сині мечі, їх крові ручаї
Пливуть, а на пагорбах світу похмура
Й самотня — поглянь! — стала ката фігура!
Сокиру піднесла у вихрів завії
І нею — поглянь! — показала на небі
Ті зорі, що гаснуть в останній надії!
Як велет, він сходить й ступає до тебе!
Не вклякнеш ти й не затремтиш в ту хвилину;
І колом усі, що з могил, хороводним
В свою кров один упадали за одним;
Як падали, що то тривога — не знали:
Пихато на ворога так поглядали!
Біль смерті минає — ця хвиля відлине;
Тепер ти назавжди, хоробрий і сущий,
З могили прийдеш — молодий, невмирущий,
Лиш прах твій в могилі колишній загине!
І в вдячність людська твого імені зримі
Поставить ознаки в небесному Римі,
Де всім, хто з чуття полягали палкого,
Для світу прославлення й блага людського,
Споруджують пам*ятники, ніби в казці,
На сходах віків — видно їх здалека,
Щоб хвиля часу — безупинна, легка,
Спинилася там, де ясніють звитяжці!
І час там стає, ніби дивиться, слуха
І дивною піснею, вічним прозрінням,
Слізьми поливає ті статуї духа,
Що зроблені не мармуровим камінням!
Співай же тепер, о поете мій вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Хоча на чолі знаком смерті знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев

Полоска неба - светлый шарфик дня -
Мохеровая лёгкость небосводца
К щеке свисает. Может, как и я,
К тебе склоняется и о тебе печётся.

Ты вскользь бросаешь терпкий чай хлебать,
Густой, как утро ветренное рядом.
Откладываешь книжку? - Я опять
К твоей фигуре потянулась взглядом.

До вечера! - смеёшься, и во мне
Коротким счастьем синь и боль сойдутся.
И доченька рисует на окне,
И капли солнца смачивают блюдце.

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юлии Шешуряк, г.Киев


я - пленница ожиданий твоих горячих.
верблюдов разрозненных в сторону отведи.
не стану я ждать, далека ещё ночь, а значит,
не стану просить я ни милости, ни воды.

я щедро целую сахару желанной кожи,
и сахаром плавленным губы вбирают рай.
я только мираж, я не вечна... ты любишь тоже?
твой пот на меня опадает, не вытирай.

лишь только остынет желанье под паранджою,
поднимется буря, твоих не жалея дум.
песок между пальцами, в горле - песок... не скрою -
не мне подчиняется этот лихой самум.

слепым скорпионом коснёшься меня. едва ли
все раны залечишь потом. предвещая крах,
прокатится прямо по нам разбитное ралли,
и я, торжествуя, погибну в твоих песках.

2011

І осінь пізню і брудну весну
Співати я люблю: вони ведуть до сну
Мій дух змарнілий. Мозок вітер таїни
Туманом криє, саваном пітьми.

Поля безмежні, падолисту гра,
І вітру пісня і вологості пора
Дорожчі за весну, про вас і мрії, й сни
Вони крилом ворони навісні.

І крижана крупа, і снігу сивина
Мій дух накрили, о, моя тюрма,
Мій споглядання світ, і ночі далина

Княжни блідої, сутінків труна.
Або у ніч безмісячну нудьгу й тривогу світу
З повією якоюсь заглушити…

(переклад 2011 р.)

Потоки сліз у сні. Долина сну.
Реальність, що у серці новизну
знайшла. Шліфуємо перлини.
Чому зникає це щоднини?

І вже не я з-під водоспаду сліз
іду в народ, поміж людей, поміж,
а сам від блиску сліз моїх посліп.
Чи мій це болі і страждання сніп?

До чого я? Чи інший – той? Чому
той ангел нас приводить на яву?
І ранок як гербарій: в ньому бачу
для снів моїх і квіти, і траву.

(Переклад 2011 р.)

Благородство, Гідність і Сумління –
ось свят-воїнство, нам дане триєдине.
Простягни йому листки долонь.
Не шкодА за нього і в огонь.

Дивовижний і високий – його лик.
Присвяти йому життя своє недовгеє.
Може, і не вийдеш з перемогою,
та зате скінчиш по-людськи вік.

2010

Сам не знаю, чом сумно мені,
Як згадаю я давнюю казку.
І не сходить останні три дні
Із лиця мого трауру маска.

Рейн невтомно хвилі жене,
Навкруг тихо, уже вечоріє;
І над річкою сонце ясне
Усе слабше і світить, і гріє.

Онде, високо там на горі
Гарна дівчина злотоволоса.
Лорелея то. В світлі зорі
Золотим гребінцем чеше коси.

Блищить ручка цього гребінця,
Сумну пісню дівчина заводить.
Унизу молодого гребця
Спів сирени із розуму зводить.

Той весляр у малому човні
Задивився на дівчини вроду.
Він не скель пильнував, зовсім ні,
Не зважав на бурхливую воду.

От у вир скаженющий його
Разом з човником вмить затягнуло...
З допомогою співу свого
Лорелея гребця підманула.

З батьків землі тираном вигнаний,
Топтати мусив я чужі лани
І чути здалека шайтанів тих виття,
Що мою землю взяли в кайдани;
Мов Дант — пройшов я пекло за життя!
Одразу вірив, що Бог правомірний
Із пишним пишний, але з вірним вірний!
Я думав зразу, що недовго ждати,
Коли злетяться Янголи відплати
І лусне гріб, що став посеред світу,
Підпертий міццю катового гніту!
Минули дні, років нема вже цвіту,
Світання не здолало ночі силу,
Не зблисло сонце на Святих могилу
І щораз більш все на землі підліло!
Тож дух упав мій в пустоту вагання,
Де світла й ночі вічної змагання,
Де трупами гниють взірці відваги,
Де у руїнах вікові звитяги,
З тих днів усіх короткої завії
Спливає напис: «Тут нема надії!»
Ох! Жив я, жив у цій безодні довго,
У розпачі шалів безмежно й встекло!
І буде смерть мені лише порогом:
Мов Дант — пройшов я за життя крізь пекло!
Й мені також прийшла на поміч Краля —
Бояться чорні духи її зору, —
Мене теж Янгол врятував з провалля,
Я Беатріче мав — свою сіньйору!
Так само гарна! Понад небо темне
Не підняла ти крил своїх від мене,
Щоб сісти в небі — без болю — небесна!
Так само гарна! Й більш христовоскресна!
Де біль росте, там, де сльоза з*явилась,
Ти з своїм братом на землі лишилась!
В одних тернів ходили ми короні,
Кров рук моїх лилась тобі в долоні,
Одні отрути з пекла ручая
Разом пили ми, Беатрікс моя!
Однак мій стогін і твої зітхання
Змішалися й злилися у співання!
Із смутків двох, що злучені в причастя
Душ, голос виник — голос той є: щастя!
Ах! щастя віри, ах! надії сила,
Що в моє серце крізь твій зір влетіла!
Як темні хмари, повні сліз у висі,
На поховання в небесах зійшлися,
З їх плачу світло виринає громом
І мла стає злотистим Бога домом!
Почну я, сестро, пісню твоїм ім*ям!
О! хай навіки вже нас поєднає
Єдина пам*ять із любові сім*ям!
Вмремо ми, але пісня не сконає,
Бо вірно стане при тобі й мені,
Мов янгол-охоронець при труні!
А може, час прийде, що воскресенні
У світі душ, а не у тіл вселенній,
Ми встанем, її звуків скуті рухом;
В сердець ми будем жити пам*яті,
Як дух спасенний зі спасенним духом,
Обидва чисті, світляні й святі!

Пригадай над Альп снігами
Італійськії блакиті!
Пригадай над берегами
Ставу Альпи, що в граніті!
Вдалині, за небозводом,
Видно піки, вкриті льодом,
А тут нижче, а тут ближче
За узгір*ями — узгір*я,
Вслали ружі й плющ нагір*я!
Рай один — усе підгір*я!
В вечір з рана дзеркаляна
Хвиля п*є з небес відлог!
У купелі та на скелі
Є одна краса і Бог!
Бачу ще, я бачу тебе!
З арфою ти — човен плине
Мій — зірок вже кілька в небі,
З Альп верхівок місяць лине!
Бачу ще, я бачу тебе,
В струнах є твої долоні,
Променить снага з лиця,
Світлокругом твої скроні
Променить блиск місяця!
В хвиль прозорі та в промінні
Твоя постать сповилася,
На блакитній просторіні
Ти вся срібна — вознеслася!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине —
В як же радісній знемозі
В цих сапфірових глибинах!
Над озер прозориною
Маячіють гори, скелі,
Я з тобою, ти зі мною —
Який гарний світ веселий!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине;
Янголи відчуть не в змозі,
Що я чую в ці хвилини! —
Такий гордий, такий сильний!
Моя сестро! я гадаю,
В цю хвилину сон могильний
Вже Священна покидає!
Далі сяйво місяця
Нам по хвилях променить.
Плиньмо, плиньмо без кінця
В тишу і в ясну блакить!
Вод простори, мари-гори,
Небо і земля — наш край!
Дійсності круги помалу
В світ відходять ідеалу,
В сон зі срібла і кристалу:
Дай помріять нині, дай!
…...................................
…...................................
Будьмо горді, мій Янголе,
Доки прийде чудо й збавить
Тих, що в давньому костьолі,
Сумнів серць нам не кривавить,
Не бруднить чола тривога;
Вгору погляд свій підводим,
Бачимо дива природи,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Ми, натхненні з спільних мрій,
Гнані виром злих подій,
Йдем, куди веде дорога!
Та коли з цієї муки
Навзаєм потиснем руки,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Вбитої ми неньки діти,
Що ніколи не вбачали,
Як вона очима світить
Й над своїм дитям печалить;
Ми з труни своєї родом,
Вік по ній кривавим ходом,
Ніби упирі, йти мусим!
В кожну, втім, життя добу,
За цим гробом чи в гробу,
Небо вірою спокусим!
В суд зовемо стан ворожий,
Бо день суду в грудях носим
Й віримо: той стан випросим,
Котрий в Богові є божий!
О, зі мною помолися!
Вклякни тут, дитя слухняне;
Вгору сміло подивися,
Як лиш сирота погляне!
«Вглянься в арфу без кінця,
Місяць в ній, зірки, сонця,
Мов кілочки, не зрушають;
З долу аж до верховіті
Струни з світу і блакиті
Звуком у безкрай віщають.
Дух по них — у переліті
Він на струнах виграває,
В пісні сам відпочиває:
Пісня — згода й тиша в світі!
Слухай! в звуків цих всезгоді
Одного брак імені!
Глянь, в світел цих всепогоді
Одного брак з променів!
У мольбі мов, як ім*я є,
Випале зі струн життя;
Зірку визнач, що дрімає,
Сяявши в день розбиття!
Вимов, вимов Польщі ім*я:
Може, слуха нас Дух Божий —








Звук утрачений цей прийме,
Знов у пісню світу вложить!
Помолись зі мною сміло
І безпечно, і спокійно!
Як Бог в небі, так надійно
Нас Він втілить в друге тіло!
Хоч у смерті ми конали,
Дух ніколи не втрачали,
У Гробу ми побували:
Воскресіння Твоє чисте —
Завтра чи сьогодні, Христе!
В праведній даси простоті,
Що собі — не нам — залишив,
Бо хто в нашім гробі вижив?
Хто живе у нашій плоті?..
Тільки Ти — в земнім сіянні!
Жодна інша міць чи сила,
Крім Твоєї, не з*явилась
Тут — по нашім, в нас — хованні!
Лиш Твоя могутність, Боже,
Біль наш витримати може,
Слава бо Твоя небесна,
Як і Польщі, — безтілесна!
Дух єдино Твій здолає
В смерті не згубити себе;
Із землі тепер волає,
Ти відкажеш йому з неба!

Я сказав — і ти уклякла,
Арфа зойком струн просякла,
Бо на струни, котрі ніжно
Визлотив блиск місяця,
Ти чоло оперла сніжне!
Й так стоїш — зітхальниця!
З-за ґрат струнних твоє око
Видить млисто і глибоко.
Слів в устах твоїх немає,
Лиш тремтливе видихання
Душу всю на них тримає!
Сестро, помолись зітханням;
Знає Бог: тепер зітхання
Є Вітчизни йменуванням!
Ми померли серед світу
За священну в нім любов,
В братнім серці злом сповиту —
Брата визволить з заков!
Не гріхи прийняти — кари!
Прийняли — і видно зрання
Між народів Польщі мари,
Що в могилу йдуть на три дні!
Аж у сонці стануть видні,
І навік буде світання!
Мислите, що хто кохає
І вмирає, той вже гине?..
Для очей, що з пороха є,
Не собі, не всежиттю!
Хто в посвяти вмер годину —
Перелився в других тільки!
У серцях людей вкриттю,
Кожен день і кожну хвильку
Він живий росте в могилі!
Як вчинив Бог, що із неба
Всім дає, дає Він себе,
І не меншає у силі!
Мусить довго, всемогутній,
Та лише у серці чутний,
Серць вогнем палити вади,
Душ слізьми топить громади,
Через мук, трудів труну
В гармонійній пісні смерті,
Хоч роздертий сам на чверті,
Злить людей в любов одну!
Дивно ж ви тут марите!
Вам бо, смертним, захотілось -
То безсмертних уб*єте!
Досі ж — ранили лиш тіло!
Смерть й любов — вам не збагнути,
Що обом їм в Духах бути,
Аж по груди потонули
У пекельному ви морі,
З Бога тільки те відчули,
Що з*явився Він в просторі!
Мисль, що в ваших мізках тліє,
Мисль то тіла, що мертвіє!
Тут з вас кожен, як мордерця,
Хоче люд позбавить серця!
І його скелетом вбогим
Керувать за правом строгим!
Даєте, як світ великий,
Всім окови чи сильцята!
Ні, не так — дух многоликий
В янгольські вросте крилята!
На землі той витриває,
Смертю хто життя вкриває!
А хто смерть життям дає,
Той як вмре — вже не встає!
О падлюки, о ви, темні
І жорстокі, і нікчемні!
Ви — душевнії пігмеї,
Бездуховні фарисеї!
Спокушаєте грім Божий,
Що у порох вас положить!
Шпигуни і людолови
В шатах, випраних од крови;
Півзусиль ви ветерани,
Що кладете жар на рани,
А як зойкне вам стражденний,
Кричите, що він ｫ»ізмєнний!»
Вічні брехуни з законом
Чи купці, що зиск провадять,
Чи з багнетом і патроном
Ви — божища, яким ладять
Із кадила дим тривоги;
Край отруєний ваш ядом,
Ви є того краю гадом,
Хоч вдаєте, що ви — боги!
Вам ганьби не знаю слова!
Не — що мій язик убогий,
А що божа — людська мова!
Чиста, гарна і священна,
В янгольській землі знайденна,
Щоб назвать вас поіменно!
Я б вам кинув оглашенно
Всіх сердець всепроклинання!
І, як помсти відьма встекла,
Гнав бичем змії до пекла,
Стер з облич людські чування!
І кривавих — скуті руки —
Клав би в вічнім суднім колі,
На чолі щоб прикололи
Вам надгробок цей: «Звірюки!»
Але в дусі є погорда —
Має власне панування:
Як гордує — надто горда,
Щоб шаліти в проклинання!
Що зливаєшся сльозами,
Що глядиш, немов мара та?
Сестро, встань, іди до брата!
Правда в Польщі, Польща — з нами!
Більш не муч, глянь весело;
Скроню — на моє рамено!
Дай побачити чоло,
Мною свячене натхненно!
Доки місяць той суворий
Вже цілком зайде за гори,
Доки згаснуть зорі-злуди
Й промінь сонця возсіяє,
І минеться чар, що крає
Понад ставом мої груди:
Об*явлю найвище диво
За пригноблення й скорботи!
О мій Ангеле чесноти,
Ще послухай... і правдиво!..
Знаєш ти любов, що пхає
Душу в пам*яті безкраї?
По ночах, серед завій,
Чуєш, янгол родовий
Все тебе в живії кличе
Глянути мерців обличчя?
Знаєш степ зимовий, глупий,
Де лежать батьківські трупи?
Де в пітьмі лик місяця,
Наче трупного лиця:
Зір немає — лиш вона
В небесах — незрушена!
В її сяйві — простір цілий,
Знищений і скам*янілий.
Як поглянуть — скрізь лабети:
Іній — сніг — льоди — замети.
Страх як пусто і марнотно!
Лиш гроби, з каміння збиті,
Жодним снігом не покриті,
В білизні стоять чорнотно!
Спогадів як тайна воля
Мислю вкриє обшир поля,
Мариш ти, що без кінця
Там ідеш ночей добою,
Що звисає над тобою
Труп прозорий місяця!
А за кожним твоїм кроком
Розверзаються ті ниви —
Нескінченність перед оком —
Угорі — отой жахливий
Круг небес також зринає!
Жально щось в землі лунає,
В дрожі — цвинтар полохливий,
Із гробів — моління-гуки!
Глухо дзвонить десь палаш,
Чути зброї тверді звуки,
Мов то кожен батько наш;
Всі бо слави сподівались,
У могилах повертались
З боку на бік — й сновиділи
Муки Польщі із могили!
Ні! хто зник, той не загнувся!
Мов заклятеє божище,
В яв минуле повертає!
Глянь! гріб кожен розгорнувся
І мерцем тебе вітає.
Пращурів блідих юрмище,
Давні королі, пани,
Лицарі та гетьмани
Обійшли тебе довкола.
Цвинтарю з льоду й каміння
В сейм — в з*їзд — в Польщу буде зміна!
Вкрила смерть дарма ці чола:
Хоч зір порохом рідіє,
В нім є Віра і Надія!
Глянь, з-під ржавих шишаків,
З-під корон і ковпаків
Дотепер б*є іскра духа
І сенаторів чванливість,
Й шляхти старая сміливість,
Й ненависть до рабства буха!
Я їх бачив і ридав!
На землі, в снігу сни зримі,
Я їх бачив — перед ними
Так, як пада труп, впадав.
На їх стопах клав я скроні,
Зводивши до них долоні!
Криком серця (слізно встав)
Про скон Польщі їх спитав,
Я, народжений по сконі.
Чом життя безцінні хвилі
У писі так погубили,
Що потомкам не лишили
Ні могуті, ні спадщини —
Розіп*яте Польщі тіло?
Що так вихором їх гнало
В історичній часу хвилі,
Що, подбавши про нас мало,
Кров дали нам й смерть вчинили?
Ледь спитав, а їх рушниці
Загриміли в глухий звук,
Видали всі груди гук;
Всі померлії зіниці
З-під чола, як громовиці,
Йдуть до мене, наче мари,
Всі з*єдналися правиці
І ксьондзів закрили хмари!
Й душ отих блідих сплітання
В дрож — клятьбою потайною,
То мені є дорікання,
Що зростає наді мною!
Як роса із піль колосся,
Піт жури покрив волосся,
А на грудях втома блудить;
Дать спочив не можу оку:
Перед і за мною, збоку —
Натовпом вони усюди!
Чути звідусіль віддишку
І погорди чуть насмішку.
Глянуть в очі ті, що вмерли
Півбогами — їхні лиця
Вкрила вічна таємниця;
Всі вони на неї зважать,
У писі мене зневажать.
Вже погордою роздерли
Серце — серденько зі сталі,
Сміхом так його вбивали —
Луснуло б! — У сні-задусі
Пам*ятаю, ах! печально!
Тож, як можу, покорюся,
Доки знов зірвусь безжально:
«О батьки! — мій Дух кричить, —
Киньте лють вашу отую;
Хто мені тут не змовчить,
Окрім вас, правду святую?
Я прийшов спитать про неї,
Дайте ж відповідь ви сину!
Польщі сповістіть новину:
Ваші Духи — їй бронею!»
Гетьман, що обидві руки —
Віддалік гроба — тримає
Завше побіля шаблюки,
Золотих петлиць не має,
Ні туркусів в булаві,
Тільки лати, ще нові;
А по рисячій, по шкурі
Не прикраси — куль простріли,
На обличчі — шрами бурі,
На чолі — шолом нецілий!
Вождь мені, померлий в славі,
Кида погляди ласкаві,
Хоч з усіх них — найбучніший
І з усіх є найсмутніший;
Як став тихий і суворий,
Звів чоло раптово вгору,
Випроставшись по-вселенськи,
Йде до мене велетенський.
Я прикляк — з-над голови
Чую голос гробовий:
«Ані з солі, ні з ріллі —
Звідти, де мої болі
Виріс я й журитись мушу,
Що чваньків болі зметуть
В пекло — крізь свою могуть.
Кому Бог дає катушу,
Тому й слово віддає!
В Нім бо жодна зрада є —
Воно має спасти дущу!
Які землі, морські ложа
Я пройшов, те знає люд —
Зле мені весь час бувало;
Як могло, так слугувалось:
Щирість і кривавий труд —
Браттям шляхті. Милість Божа
Вигнала в ці бездорожжя:
Будь вона благословенна!
Вийти Польщі бо дала
З пекла, де землі геєнна.
Інший же народ — як бидло,
Ліпше смерть, ніж жити підло;
Богу вічная хвала!
Не шукай в батьках провини,
Не вдавайсь до бузувірства! —
Поговори то й блюзнірства!
Адже знаєш, як з години
Дні снуються, з дня — віки?
Тільки вмерлий, що в жалобі.
Тужить, жде і марить в гробі,
Неживий, він знати скорий
Час далекий і близький,
Що є вічна ніч і зорі,
І Опіки знак вузький!
Як батьків спіткала б хіть
Чужоземним світським ходом
Увійти до верховіть
Того дому, що стоїть
Довкіл Польщі — нині ж пада!
То були б ви — як вони,
Крамом тільки — не народом,
Склепом сонної броні:
Ви — Дух. Його збройна влада!
Ми в минулім не гнили,
Адже знали, що прийшли
З тих віків. І вічно, всюди
По часу відкритім полю
Бог нас гнав у вищу долю,
Аж до Польщі, котра буде!
Крізь ваших батьків життя,
Вийшовши із укриття,
Мусите, попри знаття,
Йти у Божу царину —
Їй в цім світі заясніть:
Ми туди йшли в давнину
Молоді — тепер ви йдіть!
В однім дусі та союзі,
Мовби ланки на ланцюзі,
Бог створив міцні родини.
Той ланцюг не пропаде:
На усіх добро зійде!
З нашої крові й провини,
Доки вік цей пролетить,
Вийде Наднарод єдиний:
За гріхи батьків простіть!»
Замовкає Гетьман-мовець;
Знов ступає у гробовець.
Камні гробу розімкнулись,
І в їх чорному проломі
Вождь отих, які заснули,
Пропада в гранітнім домі.
Наді мною розтинає
Вись імлиця навісная,
На обличчі — мар очища,
Степ у зламі небо крушить -
Знов усі ті кладовища
Западають мені в душу!
Тліє в вусі, стогне в дусі
Зранку голос Гетьмана;
З сну того, розмитого,
Думка не розвіяна!
Все смутніше у просторі,
Все чорнішає на морі!
Хмар могильна пелена
Над хребтом завішена —
Й місяць впав туди — кона!
Пробі, сестро! Що тобі є?
То таки не вітер віє;
Хтось там стиха плаче, диха —
Узбережний зойк безмежний;
В нічнім вітрі, у повітрі —
Вихор зойків позамежний.
Берег цілий — скелі, схили
Линуть в молитовний спів:
Милий Боже! Чи буть може?..
Духів я батьків привів!
За морями — перед нами
Снами легко залітають
І на скелях зависають
Промені — немов огні:
То зринають, то спадають!
В струни, сестро! Вдар у струни!
Щоб їх пісня зчарувала,
Грай в акордові перуни,
Грай: «Ще Польща не вмирала...»
В арфі — голосом шалій!
Спів родинний тут повинний
Їх привести з віддалі!
Бачиш, бачиш, ось, почувши,
Білими в пітьмі побувши,
З скель пливуть до берегів!
Ось! В повітряних походах
По цих чорних плинуть водах,
Як жахкі стовпи снігів!
Щось від чуда?
Чи то злуда?
Звук по звуку —
Тобі в руку;
Арфа ціла
Задиміла;
Нота кожна
В мить спроможна
Простір злити
Й запалити!
В вись по хвилі
Співи милі
Посилають:
Мари гонять
Ті, палають
І все дзвонять!
Впевнено в святім промінні,
У цім звуків роз*яснінні
Звільна йдуть усі примари.
Глянь, поглянь! у дивній силі,
Із могил всі польських родом,
Йдуть-ідуть через ці хвилі
Аж до нас Христовим ходом!
Бунчуки й знамена в пари,
Сніжні пера і корони,
Кожен герб, і щит, і знак,
Всяка шабля і шишак
Йдуть. Глянь! Постать там жива є,
Що з повітря випливає.
Постать — бачиш? — Янголиці!
Ніби зіронька в темниці,
Там вгорі, неначе сонна,
Сходить — мов тремтить в полоні!
Ось! багрянців і блакитів
Вкрила вже її заслона!
Сяє серед перлів, квітів
Діамантова корона...
На грудях хрестом долоні,
Золоті зірки на лоні;
Впізнаєш: чи це Мадона?
Привітай! Іде Цариця,
По народі удовиця,
Повертається в короні,
Що в святій польській землі
Якось дали королі;
Крізь оті монарші тоні —
Глянь! — веде.
Спинися грати!
З хвиль цих другої корони
Наша арфа не видзвонить —
Духів їй не призивати!
Їх торкнулась іскра Божа:
Збройно йдуть, рух скорим став,
Золотом сіяє став.
Їх шоломи — зір то ложа;
В польських воєн давнім строю,
Світлі, в золотім уборі,
Просуваються в просторі,
Ніби знову йдуть до бою!
Срібні крила, в панцир ткнуті,
Вгору з-над рамен летять,
Наче янгольські, мигтять;
Лати туккусом напнуті,
В чистій сталі — рукавиці;
Пера вищі за чуприни,
Вийняті до половини
Їх дамаської шаблиці.
Кожен, очі звівши в вись,
Пані янгольську шукає
І за Нею враз тікає
В нескінченну даль кудись;
Меч тримає у правиці
Вище серця, враз на криці,
Вдаючись до оборони
Зорелітної корони;
А Цариця неземними
Снами в*ється перед ними
Щораз далі...
Пані! Краля!
Бо із слуг померлим плем*ям
Ти ступаєш у провалля
Вдруге задушить удава!
Бо з нового віку врем*ям
Справедливість знов настане,
Й скажеш: «Мій народ, шайтане,
Польський — переможна лава!»
Милості час пробиває!
Знов Тобою й через Тебе
Мисль предвічна, що у Небі,
Жить під Небом починає.
Плинь же, плинь, Ліліє Бога,
За краї й моря щомога,
Оминай чортів яри!
Їм світися Твоїм зором,
Згине хай брехун старий,
Котрий був століть позором!
Він в ногах Твоїх спічне,
Клжен польський муж ввіткне
Йому в груди меч зі сталі,
І потопчуть ім*я Боже,
Вічно людові вороже.
Бо ж на те з могили встали!
Отоді на цій планеті
Будуть життєформи треті!
Отоді нам із повіки
Сльози Бог зітре — навіки!
Знаю вже, батьківські тіні!
Чом з Царицею в багрянім
Спішите у часі раннім?
Хто ж мені повіда нині
Те, коли із далини
Вам на землю повертати,
Щоб живими в сяйві встати
З летаргічної труни!
Вже далеко ви на хвилі;
Якнайдалі полетіли
Аж на схід, і у зіниці
Сяють вашії ручиці!
На ці гори й береги
Впали дня ясні гінці;
Скель черленяться сніги,
Мла спливає в вод кінці,
Далі — сонця промінці!
Білі їхні шереги
Йдуть у світанкову прямо
Велетенську сонця пляму!
Плинуть, тануть, незначнії,
Їх нема — з річок, де лід,
Йшли у світло — зник у слід;
Йшли зі світлом — у надії!
І нічого - в просторіні,
Крім лазурі у промінні!
Знов спокійна тонь прозора,
Знов ті ж скелі і ті ж гори,
І те ж небо, і ті ж зорі:
Так, як завжди — так, як вчора!
Ніч минула — з її тіні
Віра в грудях засвітліла!
Віра, не підвладна зміні;
Наша вже майбутність ціла!
Хочу охопить широти,
Берегів та Альп висоти,
Даль, що сонцем обійнята,
Я притисну, наче брата,
До грудей, бо я — щасливий!
Все — моє і все є диво,
Все земля й небесні ниви!
Голос із цих скель добуду —
В моїм серці Слово Боже!
Скрізь дива і світ чудливий,
Зникну в небі, що є гоже!
Я, кажу тобі, — щасливий.
Польща моя — Польща буде!
Дяка вам і дяка всьому.
І довічна дяка всюди
Богу, Духам і тобі,
І померлим в боротьбі,
Й кожному, хто животливий:
Цьому світові цілому
Вічно дякую охоче!
І скажу повітрю: «Отче,
Так, спасибі — я щасливий!»
Все людське зникає, гине,
Хвиль земних пропав заков:
Думка в ту країну лине,
Де всесвітло й вселюбов!
Дух із наших душ двигтить,
Він над нами, незбагненний,
Наші груди рве й мигтить,
Вгору заразом летить,
Із грудей вже воскресенний.
У цю мить перетворіння
Пам*ятай! у спільнім зорі,
Третім оком у цім творі,
В нім — не в нас — ми споглядали
Глиб розкриту провидіння!
Пам*ятаєш? Ми вбачали
Де? Не знаю в цій порі —
Ні внизу, ані вгорі,
Ні в житті, ані в марі;
Де безодні вирували,
Вічні світла заблищали,
В пустці — там, де перед нами
Все невидиме розверзлось,
Океаном розпростерлось
Понад часу небуттями!
Там раптово споглядали,
Як-то Польща, Польща ціла,
Білим ликом воскресенним,
Мов архангел, височенним,
З днів майбутніх вилітала,
В глибині тих днів стояла,
Видна тілом незбагненним,
В вічність вже преображенна
І безсмертна, нескінченна!
Як блиск сонця — її лиця!
Із блакитності — зіниця,
Її погляд — блискавиця!
Ще вінцем з крові знаменна,
З споминів він, пурпуровий;
Та минули всі болі:
Божий Дух в її чолі,
А довкола — світ онови!
В її зірваних кайданах
Меч висить на груді цій!
На мечі є три вінці
По трьох давніх світу панах!
Хоч вік зла — наприкінці,
Та свій мечовий держак,
Плетений у три вінці,
До сих пір трима вона!
А рука скривавлена —
То болів Христа є знак!
Із вінців тих часом блисне;
І рука тоді затисне
Велетенський меч, на руку
Із долонь — на вічну муку —
Кров іще у вічність присне!
Там, за нею, — високо,
Там, за нею, — глибоко,
Там, у часі й просторіні,
На тлах світла, на тлах тіні,
Звідусіль — довкола, всюди —
Мла в огні, в веселках пари,
Скрізь виходять Божі мари
Того світу, який буде!
Не такі вже біло-ясні,
Менш великі і прекрасні,
Без крові минулості
І геройства-мучеництва,
Та з блаженством чоловіцтва,
Царським серед Людськості.
Всі палають першим сходом
І могуті, і звитяги!
Кожна є значним народом,
Та з небес єдино родом,
А не з власної відваги!
Молодий їх лист лавріну,
Не взяла їх з цвинтарів
Понадсмертна воля чину!
Не дала їм Смерть дарів!
Як отець, Гріб з укриття
Їх — не вивчив стежок Бога!
Друга мудрість — їм не змога,
Перше лиш дано життя!
Глянь! де хмарна бистрина є,
Щораз більше мар зринає;
На їх скронях — май весни,
Май надій, снага животна;
В їх зіницях — тиша злотна,
На вустах — гімн радісний,
А під ними у просторі
Світло в сапфіровім морі.
Там усі, гаразд нагнувшись,
Із віків глядять вишин,
Аж до Пані обернувшись,
Перед Нею ізігнувшись
До архангельських сторін!
Бачу я! Піднесли руки,
Рвуть зі скроні життя квіти,
Рвуть їх, кидають з розпуки
Їй під ноги й на ланіти!
Рози мляться в просторіні,
А на небі всі ті рози
Раптом в ускру перемінні —
Клжна райдугою присне!
Ниспадають квітів грози,
Кожна у зорі заблисне
Й вітрянім плащі в промінні,
В кармазину дужій хмарі
Та в Архангела перснінні!
Польща встане у тіарі!
Духи-Люди всі — чимало! —
На сапфірах, що довкола,
Їй схилили свої чола
Іще глибше, ніж бувало!
Милі, повні захвату.
Бачу людність безборонну —
Завтра їй дадуть корону!
І приклякли, я чував
Голос: «Із Небес волаю:
Як колись їм Сина дав,
Так тебе даю, мій краю!
Був єдиний Син мій — буде,
Мисль Його живе з тобою;
Буде правда, як Він, всюди;
Будь моєю ти дочкою!
Як до гробу ти ступила,
Часткою була спільноти!
А тепер, у дні пишноти,
Твоє ім*я — Людськість ціла!
Землю всю тобі віддали
Вести її чину тором,
Щоб усі племена стали
Одним Духа архітвором!
Линь у безмір нескінченний
Повз минулих літ лабети,
Й піде натовп незчисленний
За Архангелів планети!»
Я Архангела помітив
Постать в білому й пурпурі,
З вкляклої юрби орбіти
Він підносився в лазурі!
В вись піднявши очі-зорі
Та зробивши кілька рухів,
Лине до Народів-Духів;
Й так зникає у прозорі!
Дивляться в цю прийшлу долю
Духів сонми на колінах;
Вже не можуть жити долі,
Вже їх бачимо по спинах;
І, поєднані, надалі
Піднесуться, де вона є —
Вихром Божим поринає
В щораз вищі й вищі далі!
І зірвалися по колу
Із сапфірних нив подолу:
За Польщeю, як за сонцем,
Попливли вже догори
Людяно-земні хори,
Попливли, мов хмар вири,
Вкриті райдуг мілійонцем!
Бачив я всесвітню лаву,
Думку мов одну, що сяє
Іскор тисяччю в розмаї!
Ах! я бачив Божу славу,
Її форми — без кінця!
І комет, планет округи,
Над зірками — зірок смуги,
Над сонцями — ще сонця!
Кожен світ — неначе цвіт
Із лазурного вінця;
І крізь світла океани
Звук життя один захланний,
Пісня всегучна, єдина
Світу піднебесся — Сина
про небесного Вітця!
І крізь всесвіт цей до Бога
Йшла земних людей дорога;
Польща все моя походом
В нескінченність з людським родом
Відлітала!..
Чиє око
Її бачить так високо?
Вдарить хто земним чолом
Аж до ніг свого Творця?
Хто злетить з Архангелом,
Де Люд перевтілився?
Серце вже у грудях мліє,
Образ тане, думка тліє.
Сестро! Чим буду в могилі?
Слабко так мені, пекуче,
О, я так просив жагуче,
Мовив так моління милі
За єдину мить — півхвилі:
І побачив!..
Пам*ятай, що ми бували
На найвищих душ вершинах!
В джерелі життя — хмаринах,
З джерела ми напувались!
Око нашеє вхопило
Те, що було без імення;
Ми на волю розв*язали
З пут глухих предсотворення
Те, що в них ще животіло,
І на мить йому віддали,
Що дає Бог — форму й тіло!
Сестро моя! Ми в цій хвилі
Власну вічність пережили!
Кинь печаль і кинь тривогу,
Руку дай мені в дорогу!
Знаю: труду я на ній ще —
Всякий біль, поразка кожна;
Вір у почування віще —
Вже зоря нам переможна!
У вітчизну невмирущу,
Попри ґвалт, єдиносущу,
У цей край коханий, милий,
На простори наші всюди
Перейдуть новії люди,
Котрих ми ще не узріли!
Щоб історію змирити
З словом Пана над панами,
Правди дух їм Небесами
Дано, щоби з кров*ю злити!
Де нам безліч сниться й нині,
Часток поділ, розбиття,
В них уже там Бог єдиний
І любов, і всежиття!
Кров вважають за наругу!
Дух усіх їх обіймає
І, як створить землю другу,
Там злочинця вже немає!
Там немає й наложниці!
Серце блиснуло жіноче,
По літах страждань охоче,
Із юдолі таємниці!
Хто був паном, всі самі,
Кожен взяв свою служницю
Йти, як духи з духами,
І заходити в столицю!
Перетворення це світу
Вже забуло про кобіту —
Зна лиш брата і сестрицю!
Світ цей радістю свтає,
В вись до Господа зростає;
Впольськім краю — в польськім раю
О, нещасть одвічних ниво,
Ти — не жальна, не пуста є;
Вже ніщо й ніде не темне:
Ані за ні перед мене!
Всюди ясно — справедливо!
Втямлено святу минулість,
Втямлено чистильні муки,
Келих (дали ката руки),
Кривди та оков нечулість,
І Дух зла, котрий спокусить
Серце мужнє, неінертне,
І те серце, котре мусить
Встати з смерті — бо безсмертне!
Дух твій більше не сконає,
Польщо, ти вже змінена є!
Понад шум, земні завії
Ти сягла в країну мрії!
Інші згинуть без надії!
У безодні чи в долині,
Ти стоїш на височіні!
Під ногами часу хвилі
Хай нуртують в повній силі:
Все пройде у тім потоку,
Зникне все у глибочіні,
Що тільки знайоме оку;
Думка ж буде на вершині!
Ти не є мені вже краєм,
Місцем, домом чи звичаєм,
З*явою чи Польщі сконом —
Ти є Вірою, Законом!
Правди в Бозі той не має,
Хто все зрадою ламає;
Думка Бога в твоїм лоні,
Доля світу — у Законі!
*
Передвічний предків Боже,
Ти, далекий і висотний,
Крізь віки в нас всеяснотний
Входиш — звіздне твоє ложе
Іскри в вир часу зсипає
З вічності — аж час палає!
Знов іде тепер Зарання,
Що даєш ти нам з любові;
Затремтять гроби кісткові
В Твого гімну шурхотання!
Марно наші вороги
Лаялись, що Ти без серця,
Говорили: Ти — мордерця!
Вмерлим Ти проклав дороги,
Що в небес ведуть пороги,
Де воскреслі — то боги!
Що тіла боліли й душі,
Що століть були катуші —
Наше Тобі дякування!
Хоч слабкі ми та безживні,
Вийшло з нашої катівні
Твоє в людях царювання!
Ми як порох животіли,
Вивів нас Ти із могили
І сказав: «Пора стоїть
З вас усе нове створить».
Прах, мчимо у просторіні,
В громі Твого голосу:
«Світло , будь!» - із хаосу,
З праху — летимо в промінні!
І до світу, що у сконі.
Ти послав нас в гостьобутність:
Промінці в Твоєму лоні,
Свідчили ми про Майбутність!
Предків Боже незнищенний,
Наш уклін Тобі смиренний!
Тут віку віків минання,
Перед Богом наші духи
Падають у прірву скрухи,
В смерть для Тебе — з шанування!
*
Алилуя! Дням болів
Крилами зашелестів
Янгол — добру вість призвів!

Алилуя! Міць шайтана,
Вдаваного світу пана,
На землі уже сконана!
Ніби скрите зло в пожарі,
Воював спочатку з нами,
Гордо йшов в вітрів отарі,
Грав на хвилі, вив на хмарі,
Убивавши перунами!
Хвиля ще — і він впаде,
Як чоло в пил покладе,
З того праху в мить постане,
Янголом сюди прибуде,
Божим серафимом стане,
Що планети стражем буде!
І преяснобачень даром,
За могильним чорним яром
Білий Рай живим відкриє,
Де Дух мертвих воскресіє!
Протиборчі усі сили
Один настрій сотворили,
Жодна з них не проклинає,
А земля виринним звуком
Простору не розтинає:
Бо щасливим лине співом,
Гармонійним співа звуком!
Сильний слабших не гнітить:
Де Земля і де Блакить —
Все святую волю слуха;
Досі мертва глина Люду,
Зліплена завдяки чуду
У безсмертний образ Духа!
Грудь людська, співай насилу!
Вився нуртів рій,
Війн минав потік;
Та скінчився бій.
І щасливий вік
Стріне хвиль ту хвилю!
Не бачив зір, не чув і слух,
Біль який грудей,
Серця який чар;
Мисль творча йде,
Дасть пробуджень дар,
Хай проснеться Дух!
Довго сон тривав тих віч;
Вірили, що він —
Вічний біль і лід!
Сіни то святинь,
То по сходах вхід,
То заслуги ніч!
Грудь морська — де ж сором твій?
Глянь на себе, глянь!
Де сліди ридань,
Скреготу й волань,
Де небесна рань —
Божий дім другий!
Грудь розширилась тісна
В буйну оболонь,
В ясновидну тонь!
З неба один цвіт,
Прийшлих вінець літ,
В Богу піснь одна!
У досвітків так ліпшому поранку
Мрійливих бачили вигнанця і вигнанку!
Що в серці чули — призвели до слова;
Але слова — то марная полова
Життя шедеврів — молитва одна та,
Творця достойна, з гімну розпочата,
Думок і дій не знає перевалу;
Про що співа, те втілює помалу
У дійсній формі, поки, як Дух Божий,
Навколо створить світ предивно-гожий.
Світів красою рівний Ідеалу!
Вднині так молитися нам треба;
Бо доки човен по натхненній піні
Пливе у мрій озерній самотині,
Мисль — не людина — увійшла до Неба!
Що б не було і що б коли не сталось,
Не втямить цього співу гонористим,
Ми все в нім заспівали серцем чистим —
Тож час, аби зі Словом ми розстались!
Хай ще співають діточки невинні —
Ніколи більше арфи не настрою!
Дороги інші перед нами плинні:
Пісні загиньте, Дії — вам до бою!
А ти, красо, яку люблю я щиро,
Єдина сестро в цім житті й довіро,
Жіночий Духа мужнього Янголе!
Пильнуй мене й волій обіч стояти,
Як дрібно згину, де трудів є поле,
Як вмру рефреном в гімнові посвяти!

(переклад)
Ти про любов мені тихенько розкажи.
Тепло сердець і ніжний трепет збережи.
Любов прийшла…
і відійшла.
На все життя нам наші душі обпекла.
Чому таке кохання ми не зберегли?
Хто винен тут – чи я, чи ти?

В спекотний вечір ми з тобою сидимо
і п'ємо темне оксамитове вино.
Твоє життя –
моє життя!
Ту мить ми згадуєм, коли любов прийшла.
Заприсяглись, що збережемо почуття.
Клялася ти. Поклявся я…

Ось нарешті і ти помітив:
Наша осінь не йде – вповзає
Саламандрою в хижі сіті
Інтернетних лихих мозаїк.

Осінь чатиться листопадом,
Не словами кружляє – цвітом
Із багряно-достиглим садом –
Відставним приходським піїтом,

Одяг палить, на шкіру схожий,
І горлає, як Стєнька Разін,
Про князівен, що в душі вхожі,
І про іншу хмільну заразу.

Човен-листя гойдає снами,
І зникають князівни в тіні,
Тільки скринька живе листами
В нескінченній журбі осінній.

Я положив до твого ліжка
Квітки в журбі напівживій
І пелюсток суха усмішка
Струїла духа моїх мрій.

Я нашептав моїм левкоям
Про остигаючу любов
І ти в оплакані покої
Вже не приманюй мене знов.

Ми смутним випоєні трунком,
Для нас краси єдина мить,
Та ти не зможеш поцілунком
Уста холодні запалить.

І хай читаю я у мріях:
« Ти не кохав, тобі не жаль » ,
Зате я краще розумію
Твоїх чуттів палку печаль.

29.03.11

Із Пана_Дриґом_Догори,
Що у воді стоїть,
Сміюсь щоразу я, хоча
Робити так не слід.
Для світу іншого, мабуть,
Чи міста,
Чи пори,
Він, як належиться, стоїть,
Я ж – дриґом догори.


Reflection

Each time I see the Upside-Down Man
Standing in the water,
I look at him and start to laugh,
Although I shouldn't oughtter.
For maybe in another world
Another time
Another town,
Maybe HE is right side up
And I am upside down.

В жестоком мире зла и холода
На нас - прощания печать.
Прости раздаренную молодость,
Прости внезапную печаль.

Прости, прости - но слова мало...
Да и за что же? Боже мой!
За то, что сердце замирало -
И билось в нежности немой?!

За то, что передал приветы?
За то, что плакала навзрыд?
Пусть это солнышко посветит,
Пусть это счастье отболит...

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
                       Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
                       Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
                       Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
                       Золотосяйні.

Ось і все, я покинув Росію!
І дівчатка мої у сльозах.
Бо тепер я насіннячко сію
На чужих Єлисейських полях.

Ляпнув хтось у трамваї на Прєсні:
«Та нема, він змотався, не плач!
Ось тепер хай чужинцям цю пісню
Пише там про Версальський палац!»

Чую ззаду уривки я реплік:
«Та не той, той поїхав - спитай!»
«Ах, не той?» - і штовхають під ребра,
І в таксі на колінах сидять.

А той, з котрим сидів в Магадані, -
З громадянської кореш війни, -
Каже, що я пишу йому: «Ваня!
Сумно, Ваня, мені тут кранти!»

Я просився вернутись ще влітку,
Я навколішки ледь не ставав…
Та брехня! Не повернусь нізвідки,
Бо нікуди і не виїжджав.

А хто повірив – тримайте в дарунок,
Щоб хороший фінал, як в кіно, -
Вежу Ейфеля зразу в пакунок!
А на здачу – заводи Рено!

Я сміюсь, я вмираю від сміху.
Як повірили цьому бруду?
Не хвилюйтесь, я не поїхав.
І не надійтеся - далі тут буду!


25.03.2011

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


она готова убрать жилище, поджечь жилище
в матриархате она готова возглавить тыщи

роман закрутит, роман напишет, с подвохом даже
и варит воду, а завтра, может, заварит кашу

наворожить она может насморк, суму с тюрьмою
сыграть на скрипке, сыграть на нервах - её родное

согреть ладони, пойти за рутой, сказать всю правду
сидеть в айнете, во сне метаться, одеться в prada

она способна зарезать словом, прихлопнуть муху
лапшицу варит - себе в тарелку, ему на ухо

она приносит разлад, немилость, успех, удачу
она полюбит, она поверит. она заплачет...

2011

Вчуй цю молитву, багатоіменний демоне славний,
довговолосий, любителю пусток, багатий плодами,
різних подоб набуваєш, святий годувальнику всього.
Діво і хлопче, Адонісе, пагоне, в рості прекрасний,
5 гаснеш, а потім спалахуєш знову у зміні пір року.
Ти життєдайний, коханий, оплаканий демон дворогий,
ловів любитель, чудовий, блискучий, із пишним волоссям,
духом шляхетна, Кіпріди принадная парость, зачата
на закосиченої Персефони весільному ложі.
10 То опускаєшся в Тартару ти непроглядний морок,
то на Олімп повертаєшся в час дозрівання врожаю.
Мі́стам, блаженний, явись, обдаруй їх плодами земними.

IV ст. н.е.

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,
всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

І
Нас холодом огорне тьма осіння.
Прощай, коротке сяйво літніх днів.
Удари поховальні – знак падіння
Дзвінкого дерева на брук дворів.

Зима в моє єство усе поверне: гнів,
Дрож, страх і лють, і працю-муку,
Мов сонце в пеклі льодяних країв,
Оберне серце на червону каменюку.

Тремтячий чую: падають дровини.
Будують ешафот – глухе відлуння.
Мій дух, мов вежа під ударами важкими,
На землю падає сумну й безумну.

У напівсні, крізь цих ударів стогін
Вчуваю: поспіхом труну забили.
Чию? Пощезло літо, в світі осінь.
Прощання дивним шумом задзвеніло.

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


бьётся сердце - пугливый заяц
ветер жалится в караоке
помоги же мне - замерзаю
оказавшись на дне глубоком

до тебя докричаться - тяжко
помоги же мне - будь героем
шевелится во сне букашка
в сонном дереве под корою

что есть силы, но так уныло
до рассвета трещат морозы
помоги мне - далёкий, милый!
рвётся нить, замолкает морзе...

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


и будет вино тебе - кровью на вкус и цвет
а снег - будто манна с небес или просто каша
а я ожидаю - иуда про нас расскажет
и щёки подставим под ветер чужих бесед

ступаю дорогой ночей беззаконных я
мне десять крестов за тобою нести охота
похоже, что это навечно моя работа
покорно готовлюсь и первого жду гвоздя!

любить обещаю, клянусь распоследний раз
от низменной злости рассветно воскресшей мною,
и нашим потомством, усвоенным простынёю,
и строгостью мам, тяжело осудивших нас...

2011

Пильнуй, щоб карбування якомога
було чіткішим. Як і велич в рисах.
Зробімо дещо вужчою корону:
не полюбляю я горшків парфян.
А надпис – тою ж грекою, еге ж бо,
без кпин і многозначностей гіпербол,
аби, бува, з їх нюхом римських пров,
проконсул не наябедничав Риму;
але, нагадую, повинен бути гордим.
А на звороті викарбуймо, певно,
атлета з диском, ні – нехай ефеба.
А над усе тримай на оці сам
(і ти, Сифасте, наглядай в обидва),
щоб після карблених «Монарх», «Спаситель»
стояло елегантно «Грекофіл».
І збав цих мудрувань, штукенцій в дусі –
«Які ще греки? Що за еллінізм
у нас за Заґром, казна де від Фрати?»
Є варвари – ще ті, а понапишуть
бува нівроку. То невже ми гірш?
Урешті, добираються до нас,
вертаючи зі Сирії, софісти
і лірники з віршами, інша рвань.
Ми, бачмо, схильні і до еллінізму.

Ну от, минувся дрож в руках,
Тепер – на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
Навік, навік…
Спинятися нема причин,
Іду в прорив,
І на Землі нема вершин,
Що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
Знайду свій плай,
Поміж невзятих рубежів –
Десь є й мій пай,
А ймення тих, хто тут поліг,
Сніги таять…
Поміж неходжених доріг
Одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
Тут сяє лід,
І береже, мов заповіт,
Граніт чийсь слід;
Вдивляюсь в мрію, як в мету,
Поверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів і слів…

І хай десятки літ спливуть,
Згадаю вмить,
Як сумніви свої я тут
Зумів убить.
І зичила «Щасти тобі!»
В той день вода…
А день, який був день тоді?
Ах, середа…

2010

Як багатий я, мов цар морський,
тільки-но мені гукни: «Ловись!» –
світ підводний і надводний свій
виплесну, не сумніваючись!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

Як живу я в гіркоті нужди,
і мій дім бурлацький – пустим пустий,
ти ж поможеш мені, Господи!
Не даси життя перевести…

Жодну іншу ні за яких умов
із тобою рівнять не подумаю.
І милуюсь я тобою, немов
Рафаелевою Мадонною!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

2010

Це ряд спостережень. У кутку – тепло.
Сліди від погляду на речах.
Вода являє собою скло.
Людина страшніша за свій кістяк.

Зимовий вечір - ніщо й вино.
Веранду руйнує верба.
Тіло шукає спочинку - воно
як морена у лігві льодовика.

Через тисячу літ розкопки – мушля проста -
виймуть з посталим крізь оксамит
відбитком «доброї ночі» - лишили уста,
що не мали сказати кому привіт.

(переклад 2010 року)

Нині вітряно і хвиля б’є навідліг.
Скоро осінь, все поміниться невдовзі.
Годі, Постуме, до болю мимовільних
і обнов, і малев, подрузі в помозі.

Діва тішить з осторогою за рамці –
далі ліктя не узятись чи коліна.
Скільки втіх у нетілесному і рацій:
ні обіймів, ані зради обопільно!
______________

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Як столиця? Б’єш пороги? Стелять м’яко?
Що там Цезар? Все у справах? Все інтриги?
Все інтриги, далебі, або гулянка.

Я сиджу собі в саду, горить світильник.
Ані подруги, ні служки, ні знайомця.
За слабих від світу цього, або сильних –
комашні лише догідне суголосся.
________________

Тут лежить купець із Азії. Тямущим
був купчина – беручкий, скупий на ляси.
Вмер зненацька: лихоманка. З неминучим
підгадав, а не до вигоди оказій.

Обік ліг легіонер під грубим кварцом.
Він Імперію звитягами прославив.
Міг загинути не раз! почив же старцем.
Годі, Постуме, і тут якихось правил.

________________

Хай направду, курка, Постуме, не птиця,
а безмізкій голові хапає горя.
Як випадком у Імперії родився,
є провінції – глухі і біля моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Годі леститися, квапитись, трястися.
Ти казав, усі намісники – злодюги?
По мені, то хай крадій, чим кровопивця.
________________

Разом зливу перебути, я, гетеро,
не пручатимусь, та збав мене торгівлі:
критись тілом у негоду за сестерцій
все одно, що дранку микати у крівлі.

Протікаю, кажеш? Ба, і де калюжа?
Щоби я лишав калюжі – не бувало.
От найдеш собі якого-небудь мужа,
він і буде протікати в покривало.
________________

От і нам уже давно за половину.
Як казав мені в таверні раб недужий:
"Обернімось, і побачимо руїну".
Погляд, звісно, дуже варварський, та слушний.

Був у горах, клопочусь тепер з букетом.
Глека доброго знайду, води зіллю їм.
Що у Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Непереливки, либонь, але воюєм?
________________

Гожа, Постуме, намісника сестриця.
Худорлява, але з повними ногами.
Ти і з нею спав. А нині стала жриця.
Жриця, Постуме, і знається з богами.

Приїзди, вином вчастую, хлібом ситим,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під небом чистим
і скажу, які сузір’я в оковиді.
____________________

Скоро, Постуме, твій друг, меткий на штучки
в додаванні, з відніманням кине жарти.
Забери, що заощадив, з-під подушки,
там не густо, але стане поховати.

Та поїдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер неподалік міського муру.
Дай ціну їм, як тоді, коли любили,
хай виплакують обіцяну зажуру.
________________

Зелень лавра, неугавна в її дрожі.
Двері настіж, припорошене віконце.
Усамітнений стілець; в порожнім ложі
плед усотує обіднє спите сонце.

Понт шумує до горожі з чорних піній.
Чийсь вітрильник боре хвилю біля мису.
На розсохлому ослоні – Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипарису.
___________________
березень, 1972

Я плачý
Відкритістю за відкритість.
Я живу
У двадцятому – друга частина – столітті.

Ця епоха крізь біль
Прогризалася, розросталася у заломах.
Ця епоха – дім мíй.
Моя фортеця. Адреса моя поштова.

Лише декілька літер
На щоці конверта з блакиті:
Кисельов Леонід,
Двадцяте – друга частина – століття.

Серпень витер калюжки,
І асфальт зажовтів першо-листом.
Що за сонячні смужки
На светрі у мотоцикліста!

А дівчатко буденно
Смокче фільтр, вітер – просто в обличчя, вендетта.
Ось вам повість – наш сучасний Ромео
І сучасна Джульєтта.

Два століття спливе
Пил зітруть із моїх непримітних рядків.
Схочуть взнати сливé:
Про поетову долю, чим жив…

Нащо в бійку встрягав він?
Що пророчив, про що він торочив?
Та Іраклій не стане
Підбирать моїх денників клоччя.

Стрінуть пагорб в степу
І вернуться докладно повіти:
Він родився й відбув
У двадцятому – друга частина – столітті.

Какая дура! Ткала и порола,
Порола, ткала и порола вновь,
Задавленная гнётом лет любовь
Терзала пальцы ниткою суровой.

И снова круг. Двадцатый, как года…
Не кончится, о Боже, никогда
То полотно – бескрайне-бесконечно,
Как саван. Не ему. А мне, конечно.

Безумие тягучее, как мёд,
И голос среди ночи мучит, жжёт:
«Ты ждешь, но это лишь насмешка судеб.
Он не вернётся. Знай, его не будет».

Воспоминанья смутны и солёны:
Быстрейшему в награду будет приз.
На старт, вниманье, марш! Бегут, как кони.
Я – вместо кубка.
Победил Улисс.

Он… не меня хотел. Хотел Елену.
Её хотели все. И неспроста!
Пылала Троя – сёла, города –
Всё в честь сестрички. Но досталась та –
Другая. Тихая, как травы к лету,

Как пёрышко…На свадебном застолье
Есть жертвы тела (сердце и рука).
А он ушёл – как в магазин за солью,
А он блуждал – века, века, века…

И боги с ним в игру свою играли
(Вселенная – ему, а мне – лишь сто
Бессониц хищных выставили жала:
Порола-ткала, вновь порола-ткала,
Не Полифем – никто, а я – Никто.

Вода и небо. Чудо – не разбиться.
Перед глазами – бесконечность лиц
Подруг, любовниц – с ними был Улисс.
Но есть одна – Цирцея белолица –
Семь лет пленяла смоляная бровь.
Ах, да, конечно, волею богов…

Ты с ней ещё…
Не смею и присниться…
Вздохну сквозь сон – кому? Тебе? Себе
О горькой, исковерканной судьбе
Не говорю. Ибо слова – как птицы,
Словам нет веры. Им не верю я,
Рука и сердце – жертва ведь моя,

Но не твоя. Натянешь лук, стрелою
Всех женихов пронзишь… Какой шашлык
Из тел врагов: не только в дом вошли –
Имели наглость любоваться мною!
………………………………….
Хозяин возвращается! Встречает
Его собака, нянька, рада челядь,
Земля, трава, хозяйство… Еще та есть…
Ну, как её… Ну, с нею нам постелят…

Олива старая растёт сквозь тело,
Пускает корни. Путается речь
Живым клубком… Попробуй уберечь,
Узнай меня в том хороводе встреч,
И волосы белы,
И утро бело…

А жизнь прошла, и вот её итог –
Крошащийся засушенный цветок,
Что цвёл вчера – любви заветной знак.

Проклятье – верность галицких Итак…

2010

* * *
Я людям повів небагато,
Зі спогадів, щоби страхи
Мої налякали не надто
Життя і буття їх шляхи.

І так я вчинив не даремно:
Применшив, хто чим завинив,
На цих поетичних теренах
Фігур умовчання зажив.

Для мудрого більше говорить
Лірична повістка оця
Про ранки такі лазурові,
Про сніг без лискучих бряцáл.

Та пам’ять моя ще нуртує,
Та пам’ять в потузі свободи,
З нетями, без слів, урятує,
Скарби із найглибшого споду.

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

Я стомилась. Нема забуття. Виколисую біль.
Всі стремління – до тебе – не применшують лиха,
Не розквітло вікно перельотом твоїх голубів,
Сивий Всесвіт, завмерши, не видихує вдиху,

Не тамуються спрага і голод, нависла блакить,
Не змінити буття, на шляхах – перепони,
Я кохаю тебе. Та не це мені нині болить.
Чи й боліло колись це руслище любовне?..

Усі розмисли тануть, неначе нав’язливий смог,
Підбираю синичку – підранена ніжка,
Ще й котятко приблудне біжить. Може бути, що Бог
Обернувся на знайду – перевірити трішки,

Бо йому таки звично вдавати в путі старика,
Пілігрима, бідаху чи й трьох. Дні – шаради...
Я люблю тебе й досі. Лише у безгучний мій ад
Не вривайся кімвальним дзвінком, не «радуй».

Може, й ти уже мрієш про ніч на моїх килимках,
Чечевицю – з долоні, кус давнього сиру?
Я кохаю тебе, а це значить – хутчіше тікай.
Ти ще стрінеш прийнятного для себе кумира.

Ну навіщо лишився зі мною? Замогильна ніч
Ожила, немовлятком кричить... Не настачиш вати.
Або ти – або птиця. Ще котик. Одвічно ж усі
Перед Богом нагі. Не сховатися у котяток.

В ряд не виставиш їх. Це – біжить за вчорашній гріх,
Те – за вранішній, а десяте – за післяобідній.
Я кохаю тебе. Та притулок не вмістить усіх.
Пригадати боюся все те, що бачили стіни.

2010