Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

Паутинки мыслей
Каждый слог через себя мы пропускаем,
Каждый вздох в стихи свои вдыхаем,
Каждый взгляд хранит свою картинку,
Отражая мысли паутинку.

Ниточкою, чёрточкой иль словом,
Возрождаемся мы, каждый - в чём-то новом!
Красной нитью по судьбе страны
Наши песни каждому видны!

На эпохе сделать бы зарубку,
Да не угодить бы в мясорубку
Жерновов беспамятства железных,
Чтоб для поколений быть полезным.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 7.02.22 Швец Т.В.


Павутинки думок
Кожне словечко через себе пропускаємо,
Кожен подих у вірші свої вдихаємо,
Кожен погляд зберігає свою картинку,
Відображаючи думки павутинку.

Ниточкою, рисочкою чи словом,
Відроджуємося ми у чомусь новому!
Червоною ниткою по долі країни
Наші пісні кожному відомі !

На столітті зробимо малюнок,
Дітям та онукам подарунок.
Знищемо безпам'ятство залізне,
Щоб для поколінь бути корисним.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 7.02.22 Швець Т.В.

Легковажносте! - Милий гріх,
Мій супутник і ворог милий!
В мої очі лин'ула сміх
І мазурку влила у жили.

Вчила: йди хоч з ким до вінця -
Не пильнуй перстенька-печатку.
Навмання починай з кінця
І спиняйся ще до початку.

Як стеблина будь і як сталь
У житті, де так мало можеш.
Шоколадом лікуй печаль
Й регочи в лице перехожим!


Переспів 26.01.22

Прощавай,
не осуди
й забудь.
Листи спали, як мости.
Хай мужньою буде й прямою путь,
Якою маєш іти.

Нехай ув імлі для тебе горить
Зоряних мрій вогонь,
Хай завжди надія грітись
летить
*(Й надія гріти долоні летить)
Біля багаття твого.

Хай будуть попереду бурі, сніги,
Дощі, ревіння громів,
Хай буде більше удач і снаги,
Ніж випаде їх мені.

Хай в грудях гримить, не змовкає бій,
Хай довгою стелиться путь.
Щасливий за тих, що в долі твоїй,
Можливо, поряд ідуть.

04.02.22

Мечты о зиме
Натали Биссо
Ах, как хочется в снегопад полежать в облаках пушистых,
Побродить просто так, наугад, дёрнуть лапу ели душистой,
Чтоб насыпала ворох снежинок, что искрятся при солнечном свете,
Чтоб они в кутерьме закружились, вспоминая о зимнем балете.

Пируэт* исполняя на бис, украшая нам щёки румянцем,
Мой зимой опьянённый каприз обещает миг дивного танца.
На морозом украшенных стёклах - расписные хрусталики звёзд,
От холодного вздоха продрогли, приближая венчание грёз.

Ах, как хочется в снегопад поваляться в снегу пушистом,
Чистым воздухом подышать, искупаться в лучах золотистых!
Ах, как хочется передать свою радость родным и близким...
И успеть жизни смысл понять... И земле поклониться низко.
_________________
*Пируэ́т (фр. pirouette, итал. piroetta от гл. prillare — крутиться
вокруг собственной оси) или же тур (фр. tour, англ. turn) — термин
классического танца

Мрії про зиму
Наталі Біссо
Як хочеться в снігопад полежати в хмарах пухнастих,
Поблукати просто так, навмання, смикнути лапу їлі запашної,
Щоб насипала купу сніжинок, що іскряться при сонячному світлі,
Щоб вони в гармидері закружляли, згадуючи про зимовий балет.
Пірует* виконуючи на біс, прикрашаючи нам щоки рум'янцем,
Моя п'янка зимова примха обіцяє мить чудового танцю.
На прикрашеному морозом стіклі - розписні кришталики зірок,
Від холодного подиху здригнулися, наближаючи вінчання мрій.
Як хочеться в снігопад повалятися в снігу пухнастім,
Чистим повітрям подихати, викупатися в золотистих променях!
Як хочеться передати свою радість рідним та близьким...
І встигнути сенс життя зрозуміти... І землі вклонитися низько.
_________________
*Пірует (фр. pirouette, італ. piroetta від гл. prillare - крутитися
навколо власної осі) або тур (фр. tour, англ. turn) - термін
класичного танцю
Переклала українською мовою 3.02.22 Швець Т.В.

БЕЛАЯ ДОРОГА
.
Натали Биссо
.
Выхожу на улицу - белая дорога
Вьётся белой лентой с моего порога,
Вьётся от рожденья до последней тризны,
А в груди забота о судьбе Отчизны.
Проживают жизни целые народы,
И воюют вечно за свою свободу,
Кто-то рая жаждет, убивая правду,
Кто-то продаётся за свою награду.
Кто-то, предавая, вычеркнул из жизни,
Родину, любимых, всех друзей и ближних,
Кто-то пригодился, там же, где родился,
Жил простой он жизнью, жил и не стыдился.
Много вижу судеб, схожих и не схожих,
Далеко не каждый век прожить свой может,
В мире и согласье. Жжёт в груди тревога.
За людей, за Землю помолюсь я Богу.
Белой лентой вьётся белая дорога,
Только не выходит с Богом диалога.
Всем даётся воля, счастье и свобода,
Всем открыты двери голубого свода.
Не возьмёшь с собою злато и каменья,
Пусть звучит по миру дa другое мненье,
Коль красна делами белая дорога,
Возвратишься к дому, Родине и Богу.
Перевела на украинский язык 23.11.21 Швець Т.В.





БІЛА ДОРОГА
.
Наталі Біссо
.
Виходжу на вулицю – біла дорога
В'ється білою стрічкою з порога,
В'ється від народження до останньої тризни,
А в грудях турбота про долю Вітчизни.
Проживають життя цілі народи,
І воюють вічно за свою свободу,
Хтось раю прагне, вбиваючи правду,
Хтось продається за нагороду.
Хтось, зраджуючи, викреслив із життя,
Батьківщину, коханих, всіх друзів та ближніх,
Хтось у нагоді, там , де народився,
Жив простим життям, жив і не соромився.
Багато бачу доль, схожих і не схожих,
Далеко не кожний вік прожити свій може,
У мирі та злагоді. Кипить у грудях тривога.
За людей, за Землю помолюся Богу.
Білою стрічкою в'ється біла дорога,
Тільки не виходить із Богом діалогу.
Всім дається воля, щастя та свобода,
Всім відчинені двері блакитного небокраю.
Не візьмеш із собою золото та каміння,
Нехай звучить світом інша думка,
Якщо червона справами біла дорога,
Повернешся до дому, Батьківщини та Бога.
Переклала українською мовою 23.11.21 Швець Т.В.

Онде дім, який Джеків розніс фугас.
Онде мур, де зіжмаканий ціпне бакс,
ані Гансу ні шансу: однак хана.
Це – Іваном викладена стіна.

Це стіна, до якої доклавсь Іван.
Діловито, як доказ уподобань
будівничих, сіріє її бетон:
немаркий і пасткам у тон.

Це стіна, де: а) млоїть вас; б) ляка
дріт(напругою з’їженіш їжака!),
а на штопці бабусиній узнаки
струмом випалені дірки.

За стіною тріпоче місцевий стяг.
Надиха вільних мулярів до звитяг
жовто-маково-чорних піткань цвіток –
ревні Циркуль і Молоток.

Чатові її зірко, як птиці з гнізд,
озирають в біноклі: Захід і Схід
видно, як на долоні, та не впада
їм у вічі ані жида.

Визначаються біля стіни місця
ідеалам і опціям гаманця,
чи по Марксу – підмін у меню ціна,
і її вимага стіна.

Підійди до стіни, як нема іти
куди инде і никнуть твої світи,
а тумани-омани і майбуття
упослідять, і сенс життя.

Підійди до цієї, миру-війни
b-версії в стадії кам’яній:
зі бетону відлита її скрижаль –
ані тріщин, ні задзеркаль.

Тут удень вередує нудьга. Вночі
докучають прожектори, хоч кричи.
А вві сні, переверзіям в унісон,
крик діймає: і це не сон.

Сни сирі неї окіл: не водяні
барви малев – кривавить і уві сні
той блокнот, де нотоване олівцем
заперечується свинцем.

Тільки час, що мете по собі сліди,
за злочинний переступ туди-сюди
уникає покар її прохача:
куля в маятник не влуча.

І стіна ціпенітиме до відлунь,
заки люд, у поробі, мов на тіпун,
і тісніш, як десертні ложки, зляга,
і самітно їсть пирога.

Підійди сюди, ікла її огледь:
годі римській до неї, і – нітелень
за китайської кутні, гнилі суціль
для сусідського м’яса-гриль.

На пісенні рулади і птах мастак.
А оман і облуд опостінь тим пак
в світі доста на пелени для зіниць:
тож іди до стіни – дивись.


--------------

Із Олександра Пушкіна

Збулося: в день Бородіна
прорвались наші знамена
крізь мури знишклої Варшави;
і Польща, як бігучий полк,
під ноги ронить стяг кривавий -
і бунт розчавлений замовк.

Куди відсунем стрій твердинь?
До Ворскли, Буга, до Лимана?
За ким залишиться Волинь?
У кого - спадщина Богдана?

Чи, інші визнавши права,
від нас відторгнеться Литва?
Чи Київ наш золотоглавий,
старезний предок руських міст,
додасть до буйної Варшави
своїх святинь завітний зміст?

Із гробу вічного свого
Суворов бачить бран Варшави -
і торжествує тінь його
від їм закладеної слави!

(2021)

Із Василя Жуковського

Салютуй, грими, гармато,
перемогою дзвени!
Йшли у бій діди завзято;
нині йдуть у бій сини.

Знову ті ж орли над нами,
ті ж над нами знамена;
прийде буйний лях до тями,
вивчить наші імена!

Онде - блискавка немовби,
й наче смерч - клубоче дим:
линуть наші мстиві бомби
понад містом бунтівним!

Арарат - здобуток брані,
і чудовим став захват
Ерзурума, Ерівані
і варшавських стін та врат.

Так нехай геройські стяги
променем заллє зоря,
й піднесуть нові звитяги
славу нашого Царя!

(2021)

Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так зі цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


---------------------------

В продолжении размышлений о музыке,пересмотрела в компьютере цытаты в картинках на эту тему и стихи, перевела их на украинский язык.
Вот музыка та, под которую…
Вот музыка та, под которую
Мне хочется плакать и петь.
Возьмите себе оратории,
И дробь барабанов, и медь.
Возьмите себе их в союзники
Легко, до скончания дней…
Меня же оставьте с той музыкой:
Мы будем беседовать с ней.
Булат Окуджава
Музыка
Песенку ребёнок пишет,
Пальцем по стеклу скрипя.
Что за музыку он слышит
Где-то там, внутри себя?
Эта песенка простая
Вдруг слетела со стекла
И, над улицей летая,
Всех прохожих увлекла.
Да и как не удивиться,
Ведь она везде таится,
В подворотне и в углу, —
Эта песня, что скрипится
Быстрым пальцем по стеклу!
Морис Карем
Страна, где живёт музыка
Весело и радостно
Кораблик наш плывёт!
В ту страну, где музыка
Прекрасная живёт!
Там «Аллегро», «Полька»
Весело звучат,
Радуя мелодией мальчишек и девчат!
Лариса Ермолович
С неба звёздочка упала
С неба звездочка упала на ладони мне –
Значит, места было мало в небе…
На Земле, ей уютно и приятно погостить чуть-чуть.
Чтобы, улетев обратно, рассказать, что тут
На Земле немало места для больших чудес,
Музыка звучит прелестно там и тут, и здесь…
Радость всем она приносит, кружева плетя,
Душу, сердце, согревает, звуча день ото дня.
Тот, кто музыку полюбит, будет счастлив он
Ведь без Музыки нет счастья, кем бы ни был он.
Лариса Ермолович
Музыка к рисунку
Я рисую МУЗЫКУ, сидя за столом.
Пусть подскажет сердце образ пьесы вновь.
Одна пьеса радостно, весело звучит,
Значит и в рисунке – солнце заблестит.
В колыбельной пьесе нежно и светло,
Льются звуки разные, мне здесь повезло!
Образ мамы милой в ней увижу я,
Сидя у кровати, баюкает меня.
Много я рисунков могу нарисовать,
К каждой пьесе разные, чтоб вам их показать.
Лариса Ермолович
Ось музика та, під яку…
Ось музика та, під яку
Мені хочеться плакати та співати.
Візьміть собі ораторії,
І дріб барабанів, і мідь.
Візьміть собі їх у союзники
Легко, до кінця днів.
Мене ж залиште з тією музикою:
Ми розмовлятимемо з нею.
Булат Окуджава
Музика
Пісеньку дитина пише,
Пальцем по склу скрипучи.
Що за музику вона чує
Десь там, усередині себе?
Ця пісенька проста
Раптом злетіла зі скла
І, над вулицею літаючи,
Усіх перехожих захопила.
Та й як не здивуватися,
Адже вона скрізь таїться,
У підворітті і в кутку,
Ця пісня, що скрипиться
Швидким пальцем по склу!
Моріс Карем
Країна, де живе музика
Весело та радісно
Кораблик наш пливе!
У ту країну, де музика
Чудова живе!
Там «Алегро», «Полька»
Весело звучать,
Радуючи мелодією хлопчиків та дівчат!
Лариса Єрмолович
З неба зірочка впала
З неба зірочка впала на долоні мені
Значить, місця мало в небі.
На Землі їй затишно і приємно погостювати трохи.
Щоб, відлетівши назад, розповісти, що тут
На Землі чимало місця для великих чудес,
Музика звучить чудово там і тут, і тут.
Радість всім вона приносить, мережива плете,
Душу, серце, зігріває, звучить з дня у день.
Той, хто полюбить музику, буде він щасливий
Адже без Музики немає щастя, ким би він не був.
Лариса Єрмолович
Музика до малюнка
Я малюю МУЗИКУ, сидячи за столом.
Нехай підкаже серце образ п'єси знову.
Одна п'єса радісно, весело звучить,
Значить і на малюнку – сонце заблищить.
У колисковій п'єсі ніжно та світло,
Льються звуки різні, мені тут пощастило!
Образ мами милої у ній побачу я,
Сидячи біля ліжка, баюкає мене.
Багато я малюнків можу намалювати,
До кожної п'єси є різні, щоб вам їх показати.
Лариса Єрмолович
Переклала на українську мову 16.12.21

Крихту ялиночку
в лісі ми знайшли,
іграшки й зірочки
з хати принесли.

Вкрили ялинку ми
нібито плащем -
срібними кульками,
золотим дощем.

Зайчик та білочка,
вовчик-лісовик
радо стрічатимуть
в лісі Новий рік!

(2021)

Ялинка в лісі рідному
у затишку росла,
в зелені шати прибрана
завжди вона була.

Метелиця їй пісеньку
співала: «Спи, бай-бай!»
Вкривав сніжок теплісінько:
«Дивись, не замерзай!»

Лякливий косий заїнько
ховавсь під нею в сніг,
коли сердитий сірий вовк
кудись повз неї біг...

І ось вона, прикрашена,
сюди до нас прийшла
та пребагато радощів
малечі принесла!

(2021)

Достеменні випадки инколи стають притчами.
Ти вважав би усе це, певно, зайвим.
Ймовірно, зараз
ти відчуваєш байдужість.

Втім, він
не відчуває байдужости,
бо від нього залишилась лишень жменька попелу,
котрий змішався з усесвітом, з пилюгою шляху,
котрий змішався з вітром,
з високим небом,
у якім він не знаходив Бога.
Бо не звертався поглядом до неба.
Земля – вона була йому ближчою.
І він студіював
у Сарагосі право Людини
і кровообіг Людини – в Парижі.
Еге ж бо. Він ніколи не споглядав
Бога
ні в собі,
ні в небі,
ні на іконі,
бо не відривав погляду
від людини і дороги.
Тому що все життя уникав
від погоні.
Син віку – він сторонився свого
часу,
загортаючись в плащ
від наглядачів,
голоду і снігу.
Він, хто вивчав потреби
і можливості людини,
Людина, котра вивчала Людину
задля Людини.
Він так і не звів свого погляду
до неба,
бо 1553 року,
в Женеві,
він згорів між полюсами століття:
між ненавистю людини
і невіглаством людини.

-----------

Із Миколи Некрасова

Прусський барон, почепивши на шию
біле широке жабо в крохмалях,
в цілях докладно збагнути Росію
їздить по їйних ведмежих кутах.

«Як тут із хлібом?» – «Порожні стодоли!»
«Що зі скотом?» – «Від зарази подох!».
Й ледве завівсь про книжки та про школи –
збігли всі геть: «Хай нас милує Бог!

Книг нам не треба, неси до жандарма!
Тут уторік торгував бозна-хто,
ми накупили їх, ніби півдарма,
й мали халепи – цілкових на сто!»

Думає німець, термосячи чохли:
«Що за пригода?! На школі – замок;
ниви посохли, корови подохли;
як ці селяни заплатять оброк?»

«Що добачати й писати в книжчину?»
Й так йому сумно – не милий і світ...
Дай їм, німчуро, побільше хлібину –
і добачай, що́ таке апетит.

(2021)

Із Миколи Некрасова

Управа - під арешт бере
і вже назад не випускає,
олігархат - з казни дере
й ні шеляга не повертає;

зборонці влади - ловлять рать
ліберастичних демагогів;
селяни від землі біжать, -
від позанедбаних облогів,

й останнє - віддають шинкам,
де п’яним - по коліна море...
Нехай на сором буде нам
за їхню темряву та горе!

(2021)

Як славно звечора собі
в своїй заплутаній судьбі
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути клопоти пусті,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.

-------------------

Із Миколи Некрасова

...Як вихор скаче пан з Рязані,
явився: бунт у всій красі.
Він висварив як слід буянів -
і впали на коліна всі!

Нагнавши холоду гарячим,
пішов звитяжець по рядах,
щоб цим навколішках стоячим
коліном дати по зубах...

(2021)

Із Миколи Некрасова

Міг би писати, є вдосталь гарячності,
тільки - утримує ляк:
не перетнути би межі обачності!
Й збутись не можу ніяк...

Вранці я був біля селища рідного,
там, де ростили мене;
стислося серце від смутку завсідного,
й збігло на думку питання одне:

в нас, кажуть, - часу нового становлення,
руху, ідей та надій;
що ж не помітні прикмети оновлення
в бідній вітчизні моїй?

Ті ж самі наспіви тугу нав’язують
в цих нескінченних полях,
і про терпіння так само розказують
пастві попи по церквах.

Й досі в мужицтва, уже ніби вільного, -
звершень та успіхів брак.
В чому ж секрет благоденства суспільного?..
Й крук мені крякнув: «Дурак!»

Я шугонув його; всівся він плямою
на телеграфні дроти.
Може, на мене донос телеграмою
хочеш відправити ти?!

Думка дурна, та є сенс у рішучості:
звів я рушницю в ту ж мить.
Постріл - і крук не уник злої участі!
Дріт телеграфний дрижить...

(2021)

Ведь наша жизнь – одно мгновенье ,
С пылающей свечой сравнение,
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.
Как важно пламенеть душой,
Достичь гармонию, покой,
И если излучать добро,
Всех обогреть оно должно… 2009 Швец Т.В.

Адже наше життя - одна мить,
З палаючою свічкою порівняння,
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.
Як важливо світити душею,
Досягти гармонію, спокій,
І якщо випромінювати добро,
Всіх обігріти воно повинно ... 2009 Швець Т.В.

Сегодня эти свои размышления написала в одном из комментариев в сетях.
Затем в своих записях нашла такое интересное изречение: «Уметь наслаждаться прожитой жизнью - значит жить дважды" (Марциал).
Решила узнать о авторе, других его изречениях.

Марк Валерий Марциал – цитаты
Марк Вале́рий Марциа́л (лат. Marcus Valerius Martialis, около 40 года — около 104 года) — римский поэт-эпиграмматист, в творчестве которого эпиграмма стала тем, что мы сейчас понимаем под этим литературным термином.
Род деятельности: поэт

***Жизнь легко презирать, когда очень трудно живется, мужествен тот, кто сумел добрым в несчастии быть.
***Уметь наслаждаться прожитой жизнью — значит жить дважды.
***Искренне горюет тот, кто горюет без свидетелей.
***Не бойся последнего дня, но и не призывай его.
***Кем тебе быть не решил? Вскоре ты станешь никем!
***Не могу жить ни с тобой, ни без тебя.
***Есть в моей книге хорошее. Кое-что слабо. Немало есть и плохого. Других книг не бывает, мой друг.
***Дольше живет своих лет, кто добру посвятил свои годы. Вспомнить хорошую жизнь — значит ведь дважды прожить.
***Жить — это не просто существовать, а пребывать в добром здравии.
https://citaty.info/man/mark-valerii-marcial
Перевела на украинский язык 2.12.21

Марк Валерій Марціал – цитати
Марк Валерій Марціал (лат. Marcus Valerius Martialis, близько 40 року – близько 104 року) – римський поет-епіграматист, у творчості якого епіграма стала тим, що ми зараз розуміємо під цим літературним терміном.
Рід діяльності: поет

***Життя легко зневажати, коли дуже важко живеться, мужній той, хто зумів добрим у нещасті бути.
*** Вміти насолоджуватися прожитим життям – значить жити двічі.
***Щиро журиться той, хто журиться без свідків.
***Не бійся останнього дня, але й не закликай його.
*** Ким тобі бути не вирішив? Незабаром ти станеш ніким!
***Не можу жити ні з тобою, ні без тебе.
***Є у моїй книзі гарне. Дещо слабке. Чимало є й поганого. Інших книг не буває, мій друже.
***Довше живе своїх років, хто добру присвятив свої роки. Згадати хороше життя — значить двічі прожити.
***Жити - це не просто існувати, а перебувати в доброму здоров'ї.
https://citaty.info/man/mark-valerii-marcial
Переклала українською мовою 2.12.21

ДОРОГИ ЛЮБВИ
Сердце мужчины всегда открыто для любви.
Как растрескавшаяся земля, которая жаждет воды, она должна утонуть.
Даже когда человек переживает большие страдания.. Забудь о вчерашнем сером.
Любовь - это лекарство и радость.
Всякая любовь написана звёздами...
По Млечному пути по тропинкам любви.
В снежном огне переплетаются истории.
Одинокие души мечтают быть с кем-то связанными.
За самые прекрасные чувства, исходящие из человеческого сердца.
С любовью и блеском в глазах, что она приносит.
Чувства в глубине сердца, сохраненные красотой, как огонь горящий.
Открываются новые страницы жизни, ведущие нас к новому завтра.
Любовь в сердце - это не тяжесть, а гордость.
Кто боится любовной усталости, тот не отправится в путь.
Как растрескавшаяся земля, которая жаждет воды, она должна утонуть.
Сердце человека всегда открыто для путей любви....
Автор:
Радмила Милоевич
Перевела на украинский язык 2.12.21

Radmila Milojevic
ДОРОГИ КОХАННЯ
Серце чоловіка завжди відкрите для кохання.
Як потріскана земля, яка прагне води, вона має потонути.
Навіть коли людина переживає великі страждання.
Забудь про вчорашнє сірє.
Кохання - це ліки та радість.
Будь-яке кохання написане зірками...
Чумацьким шляхом стежками любові.
У сніговому вогні переплітаються історії.
Самотні душі мріють бути з кимось пов'язаними.
За найпрекрасніші почуття, що виходять із людського серця.
З любов'ю та блиском в очах, що вона приносить.
Почуття в глибині серця, збережені красою, як вогонь, що горить.
Відкриваються нові сторінки життя, які ведуть нас до нового завтра.
Кохання в серці – це не тяжкість, а гордість.
Хто боїться любовної втоми, той не вирушить у дорогу.
Як потріскана земля, яка прагне води, вона має потонути.
Серце людини завжди відкрите для шляхів кохання.
Автор: Радмила Милович
Переклала українською мовою 2.12.21 Швець Тамара

Гете

(Переклад)

Дивне дерево зі Сходу
У саду зронило лист.
Таємниці насолоду
Нам листочок цей приніс.

А чи сутність він єдину
Розділив на дві душі,
Чи з`єднались половини,
Що були колись чужі?

Не питай – лиш пісня знає,
Розповість тобі вона,
Як навпіл я душу краю,
А вона завжди одна.

Жовтень 2021

Осенние мотивы Натали Биссо

Экскурсия в мир поэзии Натали Биссо на осенние мотивы, которые переведены мной на украинский язык и включены в альманах « Творческое общение с Натали Биссо»
ЛАРЕЦ ДЛЯ ОСЕНИ
или Бабье Лето после мороза.
А ларчик просто открывался.
Пока стенания не слышно,
И круг над осенью сжимался,
Всё стыло в этой грусти пышной,

И стало мрачным и холодным.
А осень воротник накинет,
Не отпустив в полёт свободный,
Догнав - уронит и поднимет.

И белой яростью колючей
Покрылось утро в непогоду,
Враз перекрасив ярко-жгучий,
В цвет, дремлющей давно, природы.

Глазницы неба стынут в лужах,
Покрытых хрустом леденелым,
И над пространством виснет стужа,
А над тропою вьётся белым.

И вдруг, как-будто луч упрямый
Спиралью развернулся с неба,
Сверкнул излом, метнул, как пламя,
Расплавив ледяное - негой.

И ларчик просто открывался:
Ещё с дерев листва не пала,
Морозец по ночам скитался...
Но, Бабье Лето - шик финала.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.53


Скринька для осені
або Бабине Літо після морозу.

А скринька просто відкривалася.
Поки стогонів не чути,
І коло над осінню стискалося,
Все холонуло в цьому смутку пишному,

І стало похмурим і холодним.
А осінь комірець накине,
Не відпустивши в політ вільний,
Наздогнавши - упустить і підніме.

І білою люттю колючою
Покрився ранок в негоду,
Враз перефарбувавши яскраво-пекучий,
У колір, дрімаючої давно, природи.

Очниці неба холонуть в калюжах,
Покритих хрускотом замерзлим,
І над простором висне холоднеча,
А над стежкою в'ється білим.

І раптом, наче промінь впертий
Спіраллю розвернувся з неба,
Блиснув злам, метнув, як полум'я,
Розплавивши крижане - теплом

І скринька просто відкривалася:
Ще з дерев листя не впало,
Морозець ночами блукав ...
Але, Бабине Літо - шик фіналу.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.53

Листопадом
(из цикла "Мчит карета")
Листопадом, листопадом
Мчит карета золотая,
В ней - минут не замечая,
Маргарита молодая!

Под беретиком пуховым
Кудри, в осень завитые;
Отбивают вальс подковы,
Эх, дороги золотые!

Рядом, белою перчаткой
Лишь смахнув со шляпы листик,
Смотрит юноша украдкой,
И её читает мысли...

Что последует за этим,
Поцелуй ли, нет ли - тайна!
Мы, читатели, заметим,
Встреча эта не случайна!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 17.37

Листопадом
(З циклу "Мчить карета")
Листопадом, листопадом
Мчить карета золота,
У ній - хвилин не помічаючи,
Маргарита молода!

Під беретиком пуховим
Кудрі, в осінь завиті;
Відбивають вальс підкови,
Ех, дороги золоті!

Поруч, білою рукавичкою
Лише змахнувши з капелюха листочок,
Дивиться юнак нишком,
І її читає думки ...

Що буде потім,
Поцілунок, чи ні - таємниця!
Ми, читачі, зауважимо,
Зустріч ця не випадкова!
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 17.37


ОКТЯБРЬ
Шаловливо весь октябрь янтарём сияет,
Засветив свой канделябр, осень окрыляет,
Элегантно выйдет в свет, осыпая счастьем,
И подарит амулет лету на запястье.

Словно огненный олень скачет, что есть мочи,
Обжигая память лет и траву обочин,
И вороною кричит, и сычом клокочет,
Но в сердцах он не молчит, чтоб проснулись, хочет.

Закружит порой листвой, к облакам поднимет,
Шапку жёлтую росой вечером обнимет,
Выжимая облака, дождик насылает,
А с утра наверняка снова запылает.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.35

ЖОВТЕНЬ
Звабливо весь жовтень бурштином сяє,
Засвітивши свій канделябр, осінь окриляє,
Елегантно вийде в світ, обсипаючи щастям,
І подарує амулет літа на зап'ясті.

Немов вогненний олень скакає, що є сили,
Обпікаючи пам'ять років і траву узбіч,
І ворона кричить, і сичем клекоче,
Проте в серцях він не мовчить, щоб прокинулися, хоче.

Закрутить часом листям, до хмар підніме,
Шапку жовту росою ввечері обійме,
Благаючи хмари, дощик насилає,
А з ранку напевно знову засяє.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.35


ОСЕННИЕ БЛИКИ
Осень блики кривых зеркал
Рассыпает на всю округу,
Научив золотую вьюгу
Показать деревьев оскал.

И метелит с деревьев листву,
Словно высохшею метёлкой,
Взяв дубравы и рощи за холку,
Погружает их звук в тишину.

А порой зашуршит красотой,
Робость с платьев срывает, шальная,
Сладострастием изнемогая,
И смущая своей простотой.

Словно лошадь, гривой взмахнёт,
Отряхнётся от быстрого скача,
Как итог - жеребёнком заплачет,
На прощанье у зимних ворот.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 20.00

ОСІННІ ВІДБЛИСКИ
Осінь відблиски кривих дзеркал
Розсипає на всю округу,
Навчивши золоту завірюху
Показати дерев оскал.

І метелить з дерев листя,
Немов висохшою мітелкою,
Взявши діброви і гаї за холку,
Занурює їх звук в тишу.

А часом зашуршить красою,
Боязкість з суконь зриває, шалена,
Хтивістю знемагаючи,
І бентежачи своєю простотою.

Немов кінь, гривою змахне,
Отряхнеться від швидкого скаку,
Як підсумок - лошам заплаче,
На прощання у зимових воріт.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 20.00


ОСЕННИЙ ВЕНОЧЕК
Слов раздаривая милость
По осеннему ковру,
Соберу неповторимость
И в веночек заплету.

Нежности своей добавлю,
И веселье призову,
И смешинками разбавлю
Всю осеннюю канву.

Будет всем красивой осень,
И дождями не спугнуть,
И тогда влюблюсь я очень,
Чтобы ночью не уснуть.

И гуляя в лунный вечер,
Буду думать о тебе,
Пусть твои укроет плечи
Миг, от холода ночей.

Ты почувствуй лишь дыханье
Ветерка над головой,
Это я плыву молчаньем,
И мечтой твоей хмельной.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.45

ОСІННІЙ ВІНОЧОК
Слів роздаровуючи милість
По осінньому килиму,
Зберу неповторність
І в віночок заплету.

Ніжності своєї додам,
І веселощі покличу,
І смішинками розбавлю
Всю осінню канву.

Буде всім красивою осінь,
І дощами не злякати,
І тоді закохаюся я дуже,
Щоб вночі не заснути.

І гуляючи в місячний вечір,
Буду думати про тебе,
Нехай твої вкриє плечі
Мить, від холоду ночей.

Ти відчуй лише дихання
Вітерця над головою,
Це я пливу мовчанням,
І мрією твоєю хмільною.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.45

Осенний трепет
Всё звучат музыкальные трели,
И лоза набралась уже сил,
Гроздья солнечным светом созрели,
И осенний нас дух томил.

Бабье лето так просится в прозу,
Зноя летнего схлынул накал,
И не хочется зимних морозов,
И чтоб дождь по лицу хлестал.

Трепет чувств обострённо ярок,
Золочёной листвы кружит бал;
Аромат красных зреющих яблок
Подаёт искушений сигнал.

И в сердечке поются куплеты,
Что созвучны с душевностью лир,
Совпадая со строчкой поэта,
Подчиняясь раскладу светил.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 18.04

Осінній трепіт
Все звучать музичні трелі,
І лоза набралася вже сил,
Грона сонячним світлом дозріли,
І осінній нас дух морив.

Бабине літо так проситься в прозу,
Спеки літньої схлинуло напруження,
І не хочеться зимових морозів,
І щоб дощ по обличчю бив.

Трепіт почуттів ,загостренно яскравий
Позолоченого листя кружляє бал;
Аромат червоних зріючих яблук
Подає спокусі сигнал.

І в серденьку співаються куплети,
Що співзвучні з душевністю лір,
Збігаючись із рядком поета,
Підкоряючись розкладу світил.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 18.04

ОСЕННЯЯ СТРАСТЬ
Музыка дождя и блюза
Не торопится звучать,
Осень расстегнула блузу,
Чтоб всей грудью всласть дышать.

Надышаться, налюбиться,
Золочёный локон свой
Растворить, иль раствориться
Перед белою зимой.

Но красны дерев макушки,
От любви сходя с ума,
Осень - время для кукушки,
Куковать всем прочим зря.

В музыке дождя и блюза
Будет тa же кутерьма,
Осень для поэтов - Муза,
Страсть, сводящая с ума.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.54

ОСІННЯ ПРИСТРАСТЬ
Музика дощу і блюзу
Не поспішає звучати,
Осінь розстебнула блузку,
Щоб на повні груди всмак дихати.

Надихатися, налюбитися,
Золочений локон свій
Розчинити, чи розчинитися
Перед білою зимою.

Але червоні дерев верхівки,
Від любові божеволіючи,
Осінь - час для зозулі,
Кувати всім іншим даремно.

У музиці дощу і блюзу
Буде та ж метушня,
Осінь для поетів - Муза,
Пристрасть, зводяча з розуму.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.54

Із Миколи Некрасова

Розкішне ти, колосся заповітне
родимих нив, -
цвіте, росте, спіліє зе́рно житнє...
А я - зоскнів.

Я створений так дивно небесами
(й це жереб мій),
що хліб ланів, упораних рабами,
мені гіркий...

(2021)

Коньяк в графині личить янтарю,
що, далебі, Литві симптоматично.
Коньяк і вас вподібнить бунтарю.
Що не практично. Радше – романтично.
Він якорі обрубує на прю
заціплому всьому, бодай дотично.

Кінець сезону. Стульці горі дном.
Шикує білка – шишками від’ївшись.
Хропе в кафе російський агроном,
звитяжець бездоріж, билинний витязь.
Фонтан сюрчить, і поруч, за вікном
милуються Юрате і Каститіс.

Порожні пляжі мевами живуть.
На сонці сохнуть фарблені кабіни.
Транзистори за дюнами ревуть,
відкашлюються в комини каміни.
Каштани у калюжах там і тут
погойдуються, як рогаті міни.

До чого метрополія глуха,
в провінції співається дедалі.
Богує віршів рачачих пиха
у вірнім їх апостолу журналі.
І зліпок первородного гріха
свій образ тиражує у каналі.

Яса епохи – плюнь і розітри!
Скородить море прикордонний катер.
Коли дзигар указує на "три",
тобі, хоч запливи за дебаркадер,
у поміч дзвін з костелу. Де, згори,
від Сина мук німіє Богоматір.

І щоб не сторонитися мети
доріг, що розбігаються, де фланги
готові оголитись до кости,
і, власне, річ іде про бумеранги,
то инде місця ліпше не найти
осінньої, самітної Паланги.

Без росіян, євреїв. Через весь
осяжний пляж дворічний археолог
бреде, задерши кирпу, навпростець,
стискаючи фаянсовий осколок.
І щойно серце тут заскочить грець,
то некролог литовською на сполох

торохне, що останній сірничок
в коробочці зі урною назирці.
І сонце, як у казці колобок,
підмигує розгубленій синичці,
до кучових сусідячись хмарок
у траурі, або догідно звичці.

І рокіт моря просльозить тебе,
безлико – як буває у артистів.
Паланга мокне, кашляє, сопе
на вітрі, дослухається до свистів,
і мовчки пропускає крізь себе
республіканських велосипедистів.

-----------------------

Із Миколи Некрасова

Стоїть мужик - хитається,
іде мужик - згинається!

З кори його розпучило,
журба-біда замучила.

Лиця такого тьмяного
не вбачити і в п’яного.

Іде - пихтить, іде - і спить;
прибрів туди, де хліб шумить.

Як ідол став над колосом,
співа безсилим голосом:

«Доспій, доспій, хліб-батенько!
Я - ратай твій, Панкратонько!¹

Хлібину з’їм на півсела,
ватрушку з’їм - не менш стола!

Все з’їм один, управлюсь сам.
Хоч мати, син проси - не дам!»

(2021)

¹ Цей двовірш узятий з перекладу М.Пригари (1946).

Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні,
оривок фрази, мовленої в сні,
крапок рядами нівечили; очі
не знали, чим зарадити мені.

Ти снилась при надії, й стільки літ
з тобою, поперед років розлуки
карався я провиною, і руки,
погладжуючи радо твій живіт,
по суті вже намацували брюки,

вимикача. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти, не ставила в вину
повернення мого чи зволікання,

умисного, либонь. У темноті –
там дляться миті, в світлі нетерпимі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, що дітьми
в своїй заледь прикриті наготі.

'Днієї зі ночей моїх, яку
не оминеш і ти, худа, змарніла,
і я побачу сина чи дочку,
ще без імен, неназваних – я світла
не кинусь умикати, торопку

осмикуючи руку пріч, не вправі
лишати вас у царині скляній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.






----------------------

Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,
постать пригнічена,
в шлунку - з полови гуде;
верчений, кручений,
луплений, мучений,
ледве Калина бреде.

В ноги шинкарику тикнеться,
горе відсуне немов;
й жінці в суботу відкликнеться
з панської стайні ізнов.

(2021)

Із Анни Ахматової


Груди так безпорадно хололи,
Але кроки мої - легкі,
На правицю напнула я,
Для лівої пальчатка руки.

Марилось, що багацько сходів,
Та я знала - їх тільки три!
Поміж кленів пошепт осінній
Попрохав: "Зі мною помри!"

Ввів в оману мене тужливий,
Мінливий, лихий уділ,
Я мовила: "Любий, любий!"
Я також. З тобой до загин..."

Це піснь кінцевої стрічі,
Мені зиркнув темніший з домин,
Лиш у ложиці вогнились свічки
Знеохочено-бурштинових світин.


18.XI.MMXXIp.

Із Миколи Некрасова

            1

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Мене пан без провини посік.
І таке щось на мене найшло...
Я не те щоб який гордівник,
але ж вперше в житті це було.

Як подумаю - сльози з очей,
й голова - як в якомусь чаду.
Як погляну тепер на людей?
До коханої як підійду?

І лежав я на печі мовчком,
за весь день - бодай щів не поїв;
й нашептав мені біс потайком
купу темних, підбурливих слів.

От на ранок похмурий я встав,
помолитися навіть не зміг,
ні півслова ні з ким не сказав
і пішов без хреста за поріг.

Раптом: «Братику, хочеш вина?» -
закричала сестра мені вслід.
Цілий штоф осушив я до дна -
і уже не пішов у похід.

            2

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Степанида, сусідська дочка,
полонила мене по весні;
я посватав її в старика,
і вона обіцялась мені.

Тільки старосту - знати б, коли! -
видно, інший впрохав молодець,
і з немилим її повели
мимо вікон моїх під вінець.

Й охопив мене холод і дріж,
бо ж душа – не з каміння вона!
Нагострив я на старосту ніж
та узяв для наснаги вина.

Та в шинку був у справах своїх
мій дружок, він вгостити бажав;
від вгощення відмовитись - гріх,
я лишивсь та півштофа прийняв.

Потім - ще, і напився упень,
і полегшало трохи немов;
і про ніж я забув у той день,
а уранці - у розум прийшов...

            3

        Не було би на світі вина -
        зовсім злий був би світ.
        І напевно - не спить сатана! -
        я накоїв би бід.

Я з артіллю запевнив купця,
що всі печі йому заміню;
в місяць справу довів до кінця -
і до нього прийшов по платню.

Недодав, лиходійська душа!
Я - картати, страхати судом;
«Так не буде тобі ні гроша!» -
і звелів мене гнати притьмом.

І хоч як докладав я зусиль,
а й за місяць не видрав той борг;
не постачив платнею артіль -
і тепер мене тягнуть в острог...

Наточивши сокиру ущерть,
«Пропадай!» - сам собі я сказав;
причаївсь, розлютований всмерть,
біля дому купця - і чекав.

Та підмерз, а навпроти - корчма,
тож до неї погрітись ввіпхнувсь;
там я випив, побивсь із двома -
і уже в околодку проснувсь...

(2021)

ПРЕВРАЩАЯ В МОЛИТВУ СТИХИ.
Натали Биссо
Оригинал
ПРЕВРАЩАЯ В МОЛИТВУ СТИХИ.
Укажите мне праведный путь,
И спасите от лжи и мести,
Пусть не будет в нас места лести,
И обид в нас не будет пусть.
Что бы гнев нами не овладел,
И уныния мы не знали,
Чтоб занудами мы не стали,
Совершить нам благих бы дел.
Чтоб гордыней не заболеть,
Чтобы зависть нас не съедала,
Чтоб душа от всего не страдала,
Дай нам сил её одолеть.
И от алчности убереги,
И от блуда греховного тоже,
Если станем судить себя строже -
Станут лёгкими жизни шаги.
Продолжая свой бренный путь,
Буду думать я лишь о вечном.
Мне не хочется слыть беспечной.
Разве жизни не в этом суть?
Помоги замолить грехи!
Сохрани и спаси нас, Боже!
Потому, что мы лучше стать можем,
Превращая в молитву стихи.


Перевела на украинский язык 18.11.21


Перетворюючи на молитву вірші.
Наталі Біссо
Оригінал
Перетворюючи на молитву вірші.
Вкажіть мені праведний шлях,
І врятуйте від брехні та помсти,
Хай не буде в нас місця лестощам,
І образ у нас не буде.
Що б гнів нами не опанував,
І зневіри ми не знали,
Щоб занудами ми не стали,
Здійснити нам добрих справ.
Щоб гордістю не захворіти,
Щоб заздрість нас не з'їдала,
Щоб душа від усього не страждала,
Дай нам сил її здолати.
І від жадібності убережи,
І від розпусти гріховної теж,
Якщо будемо судити себе суворіше -
Стануть легкими життя кроки.
Продовжуючи свій тлінний шлях,
Думатиму я лише про вічне.
Мені не хочеться славитися безтурботною.
Хіба життя не в цьому суть?
Допоможи замолити гріхи!
Збережи і спаси нас, Боже!
Тому, що ми краще стати можемо,
Перетворюючи на молитву вірші.
Переклала українською мовою 18.11.21

Замість дикого звіра я входив у клітку,
випікав свої кличку й термін цвяхом в бараку,
жив на морі, грав у рулетку,
обідав казна зі ким у фраку.
З льодових височин я озирав півсвіту,
тричі тонув, двічі поровся лезвом.
Кинув країну-матір і канув з виду.
Віч і віч залюбки числило мене щезлим.
Я тинявся степами, чулими гуків гуна,
зодягався у те, що час повертав у моду,
сіяв жито, стелив чорним толем гумна,
і не пив лише суху воду.
Я ділив свої сни з ворониною дул конвою,
жер хліб вигнання без вередів і відмовок.
Окрім вию, дав голосу цілковиту волю;
не гребував шептом. Мені вже сорок.
Не киваю на долю. Доля – річ самостійна.
Тільки з горем я був цілком одностайним.
Але доки мій рот не заціпить глина,
він не втомиться дякувати навзаєм.


------------------------

Із Миколи Некрасова

«Їж тетерю, Яшо,
молочка нема...»
«Де ж корівка наша?»
«Взяли швиргома:

пан таку породу
в гурт збирає свій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

«Де всі наші кури?» -
поміж дочок гуд.
«Не шуміть, дівчури,
з’їв їх земський суд;

взяв іще підводу,
й обіцяв постій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Ниє в баби спина,
а діжа - не жде!
Й донька Катерина
знов на ум іде:

із двірні - в господу
не вернутись їй...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Плачте, батько-мати,
бо збирають з хат:
хлопців - цар, в солдати,
пан - на двір дівчат.

Ми́нуть лиш юроду:
у родині скній...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

(2021)

Із Миколи Некрасова

- Ну, як життя, мужики?
- Жито, нівроку, чимале...
Та - не без лиха таки:
ліс в тебе, пане, покрали.

Звісно, як стався наклад -
визвали ми станового;
він же - слизький, наче гад,
й користі з нього - нічого:

«Ваші ведмежі кути, -
каже, - я знати не знаю;
де мені слідства вести,
й висікти всіх не встигаю!»

Так і поїхав ні з чим,
навіть не бачив діброви...
Трібний тут з волості чин
чи депутат повітовий!

Мотрі, рекрутці новій,
ще раз дісталося нині:
донечку - з рік було їй -
з’їли незамкнені свині;

в Липках невістка одна
свекра узяла на вила;
за́ що - напевне, він зна...
Громом підпаска убило.

Сталася буря така!
В ріках - аж повені прикрі!
Як на Великдень в дячка,
дзвони гуділи на вітрі.

Хлопець би, звісно, вцілів,
тільки - хтось крикнув з дороги:
«Що ж ти під деревом сів?
Гірше там, вийди, убогий!»

Звіривсь на старших дітвак,
сів під рядном на горбочку;
Бог і націлив відтак
грім в цю самісіньку точку!

В Гірках оцей буревій
вкоїв пожар страховитий;
нижче - Корчівка, так їй
випало теж погоріти.

В Гірках пожар майже стих,
ждали, обійде Корчівку...
Дивляться - вітер на них
гонить вогонь без спочивку!

Полум’ю навстріч пішли
піп та дячок з корогвою -
пагубу не відвели:
видно, Господь не вдостоїв.

(2021)

Із Миколи Некрасова

В столицях - шум, гримлять витії,
словесна точиться війна...
А там, у глибині Росії -
одвічна тиша сумотна.

Лиш вітер бавиться листвою
плакучих верб пришляхових,
та вигинається дугою,
цілуючись із борозною,
колосся в нивах золотих...

(2021)

Обстає прикордонне купиння вода,
і відпоює спалені трави.
І тамує думки святотатні солдат,
і поет бережеться потали.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій
завиває пронизлива голість.

Та купиння у млі наповзає з води
межицарства в суміжну державу.
І з полів мазовецьких журавлі темноти
безупинно летять на Варшаву.









-----------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячи́сь від дитячих своїх катастроф.

Дітям за́вжди досадна
опіка та вік;
й набували ми садна
в бійка́х рік у рік.

Але ма́ми латали
дірки вояків,
ми ж - книжки поглинали,
й п’яніли з рядків.

Липли кучері нам на спітнілі лоби,
і у грудях так дивно хололо від фраз,
і дурманив нам голови дух боротьби,
зі старих сторінок надихаючи нас.

Й уявляли щоніч
ми, не знаючі війн,
що воюючих клич -
схожий з ревом завій,

і тяглись осягти
сутність слова «наказ»,
невблаганність мети
й лави панцирів брязк.

А в киплячих котлах давніх боєнь та смут -
так багато поживи для юних умів!
Ми на ролі відступників, підлих іуд
призначали у іграх своїх ворогів.

Не дамо вистигати
злочинця слідам!
Й обіцяєм кохати
прекрасніших дам!

Й щоб ніхто не укоїв
сварню у юрбі,
ми всі ролі героїв
лишали собі.

Та не зслизнеш назовсім у мрії кудись:
вік короткий в забав, - навкруги стільки мук!
Розігнути долоні мерців спроможись,
щоби зброю прийняти з натруджених рук.

Завладай будь-чиїм
іще теплим мечем -
і відчуй, що почім,
і виходь із нікчем!

Хто ти є, розберись, -
боягуз, чи смільчак;
і скуштуй бойовиськ
непідроблений смак.

І коли поруч ляже поранений друг,
і над першою втратою згаснуть світи,
а тобі - потемніє неначе навкруг,
бо зі світу пішов саме він, а не ти, -

зрозумієш тоді:
темний вищир забрал -
це хвала ворожді,
злючий Смерті оскал!

А услід - Зло й Брехня,
подивись їм в лице:
після них - вороння
та сконання оце...

Якщо батьківський меч прорубав тобі шлях,
а ти сльози солоні на вус намотав,
якщо взнав що почім у запеклих боях, -
значить, гідні книжки ти в дитинстві читав!

Якщо м’яса з ножа
ти ні кусня не їв,
якщо з’їла іржа
твою волю та гнів,

й звергти ката з путі
ти не вбачив причин -
значить, був ти в житті,
загалом, ні при чім.

(2021)

Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальті зі драпу; стриманий, сутулий.
Арештами завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
воздавши мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні та змагання
у двадцять дне, при всім неталані.

І тою мстою похлинувся Час.
Тепер тут людно, посмішки, розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках посмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
і він заходить, вже інкогніто.

Коли він входить, зводяться усі.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
Кивка його долоні від зап’ястя
що ті заціпеніло ждуть, що ці.
Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді,
і їсть тістечка сидьма у фотелі,
такі смачні, що мертві поготів
підтакнули б "О, так!", при сім воскреслі.



------------------

Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
чорних окулярів, аби не бачити снів.
Портьє зі плечима важкоатлета
гортає книгу гостей, милуючись
нутрощами Троянського підтоптаного коня.

Шелестіння кизилового куща
приголомшує усамітнену на веранді
людину в брунатнім. Кров у скронях
стугонить, ніби не прийняте ніким
й завернуте назад морзе.
Небо схоже на юрмисько генералів.

Якщо коли-небудь забудеш
суму кутів трикутника або площу
зачарованого окружжя, повертайся сюди:
амальгама дзеркала у ванні приховує
добряче приправлений милою кирилицею волапюк
і цілком таємну думку про смерть.

------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Коли вода всесвітнього потопу
вернулась у таємне джерело,
із піни майже вщухлого потоку
на світ Кохання потайки прийшло -
і у повітрі розійшлось до строку,
а строку - сорок со́років було.

І диваки, що є ще між людьми,
цей мікс вдихають повними грудьми,
й не ждуть собі ні схвальних слів, ні гнівних;
й гадаючи, що дишуть просто так,
вони раптово попадають в такт
чиїхсь таких же подихів нерівних...

Тільки - почуттю потрібен час,
щоб узнати правду вікову:
«я кохаю» - переходить враз
в «дихаю», чи навіть у «живу».

І будуть мандри в просторах Кохання:
у цій країні - тисячі шляхів!
І лицарів своїх - без потакання
воно перевіряє на розрив,
запалює тривоги й хвилювання,
примушує забути про спочив...

Але безумців вже не вберегти:
на будь-яку ціну готові йти,
і без вагань життям би ризикнули,
аби оцей - немовби із казок -
не розірвався чарівний зв’язок,
який між ними щойно протягнули...

Свіжий вітер обраних п’янив,
з ніг збивав, із мертвих підіймав...
Знай, що ти не дихав і не жив,
коли ти ніколи не кохав!

Та дехто із уражених Коханням -
фатальної розв’язки не уник.
Їх лічать балачки й пащекування,
але на крові мішаний цей лік.
А ми влаштуєм тихе поминання
полишених на тих полях навік...

В них голоси співзвучними стають,
встеляють квіти душам їхнім путь,
і Вічність з них зняла усі закови;
і з радісним зітханням на вустах
зустрітись зможуть на хистких мостах,
на розстанях вузьких Світобудови...

Тож нічим коханих не бентеж,
щастя їм, - вві сні та наяву!
Дишу я - й кохаю, отже, теж!
Я кохаю - й отже, я живу!

(2021)

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В час, коли тебе, гордію,
всі шукають королі,
щоб твою тоненьку шию
дотоншити у петлі, -

кращого нема притулку,
ніж густий зелений ліс,
хто́ б там стражникам цидулку
щодо тебе не заніс.

Бідняки та бідолахи,
що зреклись життя слуги,
безпритульні сіромахи,
в кого є лише борги, -

всі сердеги подалися
в ліс цей, вільний без облуд,
позаяк хазяїн в лісі -
добрий хлопець Робін Гуд!

Тут з півслова розуміють,
не бояться гострих слів,
з шаною прийняти вміють
відчаюг й шибайголів.

Інколи під захист бору
навіть лицар поспіша:
хто без страху і докору -
той завжди і без гроша.

Знають всі лосині тропи,
ніби пальці на руці,
у минулому - холопи,
вільні нинішні стрільці.

Тут завжди в безпеці буде
весь притискуваний люд;
тут гуляє - знають люди! -
добрий хлопець Робін Гуд!

І живуть та поживають
безтурботно хлопці ці,
і натхнення не втрачають
вільні вславлені стрільці.

Сплять, укрившись темним небом,
вклавшись просто на моху.
Не скоряйсь дурним потребам,
жив - і добре, і тьху-тьху!

Лиш зітхають від розлуки,
дім згадавши та сім’ю,
й час від часу гладять луки,
щоб згодилися в бою.

Чи момент настане влучний,
щоб почати ратний труд? -
скаже кращий в світі лучник,
добрий хлопець Робін Гуд!

(2021)

Лише попіл знає, що вигоріло дотла.
А я знаю своє, хай сліпуючи, наперед:
не все перевіє вітер, не все мітла,
забираючи двором широко, забере.
Ми самі впадемо недопалком, плювком до ніг
під лавчиною, куди променю впасти зась:
у тужаві обійми твані, у збіглі дні,
у погній, у осад – культурний пласт.
Замаравши совок, археолог на вітрюган
ремиґне; але cама знахідка прогримить
по світах, як зарита в пісок жага,
як обернена версія пірамід.
"Падаль!" – видихне він, обійма живіт,
та опиниться далі від нас, чим земля від птиць,
позаяк і падаль – свобода клітинок, свобода від
цілого: апофеоз частиць.



-------------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

В розвагах ратних круглий рік -
така-от небилиця -
жив-був хороший чоловік,
за станом - бідний лицар.

Безвісний, лямку він тягнув, -
планиду мав сувору.
Але, як кажуть, лицар був -
без страху і докору.

І щастя розумів він так:
турнір, тріумф, суперник вкляк
і зовсім у нетямі...
І з найліричніших причин
присвячував звитяги він
одній прекрасній дамі.

Але по-лицарському - слід
колись і воювати;
і рушив лицар у похід,
сховавши розу в лати.

І снив про ту єдину він
в дорозі час від часу,
і серце стукало, як дзвін,
зсередини в кірасу...

Але коли йому якось
зійтись із ворогом прийшлось
у справдішньому герці -
та́к щастя розуміти став:
щоб не його, а він дістав
когось мечем до серця.

(2021)

І
Третій тиждень туман пеленає білу
дзвіницю коричневого захланного містечка,
закинутого в глухонімім закутку
Північної Адріатики. Електричне світло
опівдні продовжує горіти в таверні.
Плитняк дороги відгонить жовтою
смаженою рибою. Укляклі автомобілі
щезають з віч, не заводячи мотора.
І вивіску не дочитати до кінця. І вже
не теракота й охра набрякають
вологою, але сирість всотує охру і теракоту.

Тінь, що усотує світло,
радіє, дивлячись, як знімається зі цвяха
пальто цілком по-християнськи. Віконниці
широко розчепірені, ніби крила
занурених з головою в чужі
негаразди янголів. Там і сям
сповзаючі струпи тиньку
оголюють запальне почервоніння муру,
і на третій тиждень давно висохле спіднє
настільки звикає до денного світла
й свого мотузка, що людина,
коли з’являється на вулиці, то виходить
в жакеті на голе тіло, в черевиках на босу ногу.

О другій пополудні силует листоноші
набуває в під’їзді чітких обрисів,
щоб миттю знову стати силуетом.
Удари дзвонів у тумані
повторюють ту ж процедуру.
У висліді нехотя озираєшся через плече
і стовпієш, як той перехожий,
аби щомога ліпше розгледіти щиколотки
красуні, що майне повз, але – нічого не бачиш,
окрім клаптів туману. Безвітря і тиша.
Напрям втрачений. За поворотом
ліхтарі обриваються, буцім ті рядки білих крапок,
котрих наздоганяють лише запахи
водоростей і обриси пірса.
Безвітря; і тиша, як іржання
завше певної щодо напряму
чавунної кобилиці Віктора-Еммануїла.

ІІ
Взимку, зазвичай, сутеніє надто рано;
десь там, іззовні, над головою.
Туго сповиті клаптеподібною
марлею стрілки міських годинників
відстають від померклого в далечі
розсіяного денного світла.
Постоялець, спустившись за цигарками,
за десять хвилин вертатиметься до себе
пробуравленим у тумані
його ж тулубом тунелем.

Рівний гул невидимого аероплана
нагадує дзижчання пилотяга
у віддаленому кінці готельного коридору
й поглинає, стихаючи, світло.
"Неббія", – промовляє, позіхаючи, диктор,
й очі на секунду злипаються, на кшталт
мушлі, коли пропливає риба
(зіниця занурюється ненадовго
в свої перламутрові сутінки),
і підворіття з лампочкою схоже на дитину,
поглинуту чтивом під ковдрою;
ковдра вся у складках, мовби тога Євангеліста
в ніші. Теперішнє, наш час
зі стуком відскакує від бурої цегли
опасистої базиліки, мовби білий
шкіряний м’яч, вгачений в неї
школярами після школи.

Щербаті, та не мислячі себе
в профіль, обшарпані фасади.
Лише голі литки кривих балясин
одушевляють наглухо зачинені балкони,
де понад зо двісті років ніхто
не з’являється: ні спадкоємиця, ні годувальниця.
Облюбовані для шлюбних ігрищ чи просто,
від нудьги чудовиськами, карнизи.
Колонада, що опливає, ніби стеарин.
І сліпі, агатові розкоші
непроглядного скла,
за яким приховується кушетка й піаніно:
старі, але саме світлом дня
вдало збережені таємниці.

У прохолодну пору року нормальний звук
благоволить теплу гортані перед примхами відлуння.
Риба умовкає; в надрах материка
виспівує горлиця. Що тої, що иншої не чутно.
Повислий над прісним каналом міст
утримує розпливчастий протилежний берег
від спроби геть відокремитись і вийти в море.
Так, дихнувши на скло, виводять ініціали
тих, з чиєю відсутністю не змиритись;
патьок перетворює заповітний вензель
на хвіст морського коника. Вбирай же бо червоною
губкою легенів цупку молочну пару,
видихнуту спливаючою Амфітрітою
та її нереїдами! Простягни
руку – й кінчиками пучок торкнись торсу,
вкритого дрібними пухирцями
і пахучого, мов у дитинстві, йодом.

ІІІ
Випране, випрасуване простирадло
затоки шарудить оборками, і безбарвне повітря
на мить тужавіє – голубом або чайкою,
і негайно розчиняється. Витягнуті з води
човни, баркаси, гондоли, плоскодонки,
як розпароване взуття, розкидані на піску,
що поскрипує під підошвою. Пам’ятай:
будь-який рух, посутньо є
перенесенням ваги тіла в инше місце.
Пам’ятай, що минуле не втиснути
без залишку до пам’яті, що йому
необхідне майбутнє. Міцно затям:
лише вода, і вона одна,
завжди і всюди лишається вірною
собі – невразливою до метаморфоз, пласкою,
перебуваючи там, де сухої землі
більше нема. І патетика життя з його початком,
серединою, рідіючим календарем, завершенням
тощо збивається з пантелику перед
нескінченною, дрібною, безбарвною рябизною.

Жорсткі, мертві дроти виногронної
лози дрібно тремтять від власної напруги.
Дерева почорнілого саду нічим
не різняться від огорожі, що має вигляд
людини, котрій більше ні в чім
і – головно – нікому зізнаватись.
Сутеніє; безвітря, тиша.
Тріск ракушняка, шарудіння розчавленого гнилого
очерету. Копнута носаком
бляшанка злітає в повітря й чезне
з виду. І хвилею по тому
не розчути звуку її падіння
в мокрий пісок. Ні, тим паче, сплеску.



------------------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Поспішай, - над землею стерв’ятник тяжить!
Рідний ліс - що приходить весна, звістимо.
Чуєш: лунко земля під ногами дрижить!
Бачиш: щільний туман ген на нивах лежить, -
це скипає роса від зненависті, мо’...

В повних бруньках тут - зненависть вирує,
спотайна в жилах - зненависть тече,
шкіру нам потом - зненависть плямує,
голови наші пече!

Подивись: що за ржа на воді у ставках?
Зло вже тут, і весь ліс - порохнявий стає!
Рукояті мечів холодіють в руках,
б’ється ві́дчай у скронях, мов спійманий птах...
Скільки в нашому серці зненависті є!

Юним - зненависть обличчя міняє,
рветься зненависть із всіх берегів,
сповна зненависть напитись жадає
кров’ю твоїх ворогів!

Ми сьогодні - в полоні злоби́ та образ,
і якого тепер жартуна звеселиш?..
Але вітер - повисушить сльози нараз
від тієї, що тільки й лишилася в нас, -
справедливої наскрізь зненависті лиш!

Пийте зненависть, її - повна чаша!
Дайте зненависті тіло нове...
Тільки зненависть незаймана наша -
поряд з любов’ю живе!

(2021)

Мимо ристалищ, капищ,
мимо храмів і барів,
мимо могил обабіч,
мимо гулу базарів,
миру і горя мимо,
мимо Мекки зі Римом,
синім сонцем палимі,
ідуть по землі пілігрими.
Горбаті вони, калічні,
півголі вони, голодні,
в очах їхніх смерків тіні,
серця їх світанків повні.
Услід їм піють пустині,
заграви їх осявають,
зорі горять над ними
і птичі рої горлають:
що світу бути незмінним,
так, він буде незмінним,
буде сліпуче сніжним,
і безнадійно ніжним,
і оманно сердечним,
світ і лишиться вічним –
якимсь і осяжний чином,
і, все-таки, безкінечним.
І годі полегш, урешті,
від віри в себе і в Бога.
…І, значить, світу доречні
ілюзія та дорога.
І буде сонце вставати
світанками до планети.
Удобрять її солдати.
Одобрять її поети.



-----------------------

Мені говорять, від’їздити час.
О, дякую. Авжеж, оце збираюсь.
Авжеж. Я розумію. Ліпше враз,
без проводів. Авжеж, я постараюсь.

О, далебі, це не далекий шлях.
Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні,
не варто перейматись цим. О, так,
я зовсім порожнем. Без чемоданів.

Авжеж. Пора іти. Ось докурю.
Авжеж. Пора. І я гадаю, досить.
Безрадісну остуджену зорю
дерева над вітчизною підносять.

Все скінчено. Не йтиму супротив.
До зустрічі – лишень потисну руку.
Я видужав. Пора – і поготів.
Авжеж. Моя вам дяка за розлуку.

Вези мене вітчизною, таксі.
Так, мовби я адресу забуваю.
У зимних піль німотну даль неси.
Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю.

Так, мовби сам адресу і згубив,
тулю ось до вікна пітного щоку,
і над рікою тою, що любив,
шлях оплачý, і човняру аговкну.

(Все скінчено. Нікуди не жену.
Рушай і ти помалу, ради Бога.
Я в небо гляну, глибоко зітхну
холодним вітром з берега тамтого.)

Ну, ось і він, жаданий переїзд.
Ти їдь собі назад, уже без жалю.
Коли увійдеш дома в свій під’їзд,
я до пологих берегів причалю.



-----------------------

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Лунає ріг: мерщій, мерщій! -
і метушиться свита.
Душа у ловчих - без затій,
із жил волових звита.

Забава - варта всіх зусиль:
двох білих лебедів уціль! -
і стріли ввись пустились.
І лучника не зрадив м’яз...
А лебеді оці - якраз
сьогодні вперш зустрілись.

Вона жила під сонцем, - там,
де всі зірки достоту,
куди під силу - лиш птахам
високого польоту.

Коли є крила - їх розкинь
й полинь у божу височінь,
й ширяй у сині повній,
куди на верхових вітрах
лиш ангели знаходять шлях
та стогони любовні...

І враз - ось поряд він летить,
щасливий мить єдину.
Та перейшла для них ця мить
у пісню лебедину.

Як ангели, з височини
на землю ринули вони, -
одвіку так бувало.
Але з кущів, як і з-за стін,
завжди слідкує хтось за тим,
щоб щастя - не тривало.

Стріляли ловчі із укрить,
удачливі незмінно,
й тих двох - збулась остання хіть:
«Затримайся, хвилино!»

У лебединій пісні пік -
двох лебедів останній скрик,
сумна розв’язка часта.
Але відтак в піснях людських -
на сьомім небі бачать їх,
на вищім небі щастя.

(2021)

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Щільно замок сповито в перебігу літ
ніби в ковдру, у хащі розлогі;
та якщо мовчазний заговорить граніт -
поступово минулого явиться звіт
про походи, бої й перемоги.

Час не стер ці діяння погордо:
з нього тільки зірви верхній пласт,
чи візьми його дужче за горло -
й він свої таємниці віддасть!

Сто замків поспадає зі ста ланцюгів,
сто потів разом зійде із купи віків -
і поллються легенди із сотень віршів
про турніри, облоги та вільних стрільців.

Ти почути знайомий мотив будь готов,
осягнути й дістатись до суті,
через те що любов - це довічно любов,
ба й у вашій далекій майбуті!

Дзвінко лускала сталь під напором мечів,
від натуги тятиви димились,
і списи відправляли на вічний спочив,
й супостат про пощаду нараз маячив,
здаючись переможцям на милість.

Та не всі, доживаючи в тиші,
в доброті зберігали серця,
своє добре ім’я захистивши
від облудного, злого слівця.

Добрий кінь рветься в бій, вистриба з-під сідла,
і зручніше на спис рукавиця лягла;
все гаразд, коли відаєш, звідки стріла,
значно гірше - коли утаїть її мла...

Як у вас із мерзотами? Б’ють? Так і слід!
Відьми шабашем вас не лякають?
Але ж, певне, в майбутньому - гнидами гнид
ще і досі у вас називають?

Усвідомити маєм повік і сповна:
ні, немає у зрадництві правди;
вороги є завжди, і війна - це війна,
і в’язниця тісна, і свобода - одна,
і на неї надіємось завжди.

Час не стер ці поняття погордо,
треба зняти лише верхній пласт -
і гарячою кров’ю із горла
вічні пристрасті хлинуть на нас.

І спрадавна і скрізь - не якась новина,
що ціна є ціна, і вина є вина;
все гаразд, коли честь - не в руках брехуна,
а за спиною - братчика спина міцна.

Ми легенди шукатимем й далі кругом,
із казок доброту ми привласним,
бо добро залишається завжди добром, -
у минулім, майбутнім й сучаснім!

(2021)

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------